4. Основні засади здійснення правосуддя в Україні (9 засад)

Конституція України містить розділ VIII "Правосуддя", який визначає базисні правові засади організації та здійснення правосуддя, основні вимоги щодо формування суддівського корпусу та встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів тощо. Положення Конституції України не визначають основних засад правосуддя, а встановлюють у частині 3 статті 129 основні засади судочинства. Разом з тим, норми статей Розділу 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачають і конкретизують засади здійснення правосуддя в Україні: 1) здійснення правосуддя виключно судами (ст. 5); 2) право на судовий захист (ст. 7); 3) рівність перед законом і судом (ст. 9); 4) правова допомога при реалізації права на справедливий суд (ст. 10); 5) гласність і відкритість судового процесу (ст. 11); 6) мова судочинства і діловодства в судах (ст. 12); 7) обов'язковість судових рішень (ст. 13); 8) право на оскарження судового рішення (ст. 14); 9) колегіальний та одноособовий розгляд справ (ст. 15);

А. Здійснення правосуддя (ст. 5)

Встановлення у статті 5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" такої засади відтворює положення статті 124 Конституції України, відповідно до якого суд є єдиним органом держави, що здійснює правосуддя у цивільних, адміністративних, господарських, кримінальних справах і вправі постановити рішення, постанову, ухвалу або вирок. Суду надані виняткові повноваження щодо здійснення правосуддя саме тому, що жоден інший державний орган не має такої можливості ухвалювати рішення на підставі безпосереднього, всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи в умовах гласного й усного судового розгляду при забезпеченні змагальності і рівноправності сторін.

Навіть за умови введення на території України чи її частині надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, що утворюються відповідно до Конституції України, оскільки за змістом статті 31 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 р. правосуддя на території, де введено надзвичайний стан, здійснюється лише судами, створеними відповідно до Конституції України, а введення будь-яких скорочених або прискорених форм судочинства забороняється.

Суть положень частини 1 статті 5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" деталізується у відповідному процесуальному законодавстві. Положення про те, що правосуддя здійснюється виключно судами означає, що судові рішення після набрання ними законної сили набувають характеру обов'язковості. Скасування або зміна судового рішення є виключним правом суду вищої інстанції (апеляційної, касаційної) з дотриманням відповідних процесуальних правил і гарантій, які захищають права та законні інтереси осіб, суспільства і держави.

На підтвердження виключності здійснення правосуддя судом згідно із частиною 2 статті 5 Закону особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Така відповідальність конкретизована у статті 353 Кримінального кодексу України (далі - КК України), яка передбачає кримінальну відповідальність за самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи. Виходячи з того, що суддя є посадовою особою судової влади, яка відповідно до Конституції України наділена повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі, то встановлення законодавцем кримінальної відповідальності за незаконність виконання судових функцій заслуговує на схвалення.

Надання народу права безпосередньої участі у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних передбачено як Конституцією України, так і на законодавчому рівні. Основний Закон гарантує громадянам право на безпосередню участь у здійсненні правосуддя за допомогою інституту присяжних (стаття 124). Статтею 63 Закону визначено, що в Україні діють суди присяжних. Однак, Конституція України не регламентує на питання, пов'язані із запровадженням суду присяжних, і, передусім, щодо моделі цього суду, принципів його формування та компетенції. З цього вбачається, що ці питання мають вирішуватися в нормах нового КПК України.

Згідно з частиною 1 статті 127 Конституції України носіями судової влади у визначених законом випадках є також представники народу - народні засідателі. Чинним законодавством (частина 3 статті 17 КПК України) визначено колегіальний розгляд судом першої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів лише кримінальних справ про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Однак процесуальний порядок залучення народних засідателів та їх функції при здійсненні правосуддя на даний час не врегульовані, тобто конституційний припис щодо участі народних засідателів у здійсненні правосуддя потребує законодавчої конкретизації.

Б. Право на судовий захист (ст. 7)

Як одну із засад здійснення правосуддя ст. 7 Закону передбачає право на судовий захист. Відповідно до Конституції України права та свободи людини і громадянина, як вища соціально-державна цінність, є безпосередньо діючими, визначають сутність, зміст і спрямованість законів та забезпечуються правосуддям (статті 2, 21, 22), кожному гарантується судовий захист його прав і свобод (стаття 55). За змістом цих правових позицій і виходячи із взаємозалежних положень Конституції України, що зобов'язують Україну як правову державу створити ефективну систему гарантування захисту прав та свобод людини і громадянина за допомогою правосуддя, невід'ємним елементом нормативного змісту права на судовий захист, що має універсальний характер, є правомочність зацікавлених осіб, у тому числі і не притягнутих (не залучених) до участі в справі, на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод, порушених, зокрема, і неправосудним судовим рішенням.

Вирішення судом питання про права й обов'язки осіб, не притягнутих (не залучених) до участі в справі, не дозволяє вважати судовий розгляд справедливим. Така ситуація не забезпечує кожному у випадку спору щодо його прав і обов'язків закріплене статтею 6 Конвенції про захист прав людини й основних свобод (далі -Конвенція) право на справедливий і публічний розгляд справи в розумний термін незалежним і безстороннім судом. Особа, не притягнута (не залучена) до участі в справі, щодо якої винесене судове рішення, яке порушує її права і свободи або таке, що покладає на неї додаткові обтяження чи обмеження, у будь-якому разі повинна мати у своєму розпорядженні ефективні засоби відновлення своїх порушених прав, як того вимагає стаття 13 Конвенції.

Право на судовий захист відноситься до основних невідчужуваних прав і свобод та одночасно виступає гарантією всіх інших прав і свобод, а в силу положень частини 2 статті 22 Конституції України - воно не може бути обмежено ні за яких обставин. Право на судовий захист припускає конкретні гарантії ефективного відновлення в правах за допомогою правосуддя, що відповідає вимогам справедливості. Тому конституційне право на судовий захист означає не тільки право на звернення до суду, але і можливість отримати реальний судовий захист у формі відновлення порушених прав і свобод відповідно до закріплених на законодавчому рівні критеріїв, що у нормативній формі (у вигляді загального правила) визначають, у якому саме суді і за якою процедурою підлягає розгляду конкретна справа. Наведене дозволяє суду (судді), сторонам, іншим учасникам процесу, а також зацікавленим особам уникнути правової невизначеності.

В. Рівність перед законом і судом (ст. 9)

Загалом правова рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівноправність громадян забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального й культурного життя. Рівність громадян перед судом передбачає, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової системи, не мають при цьому ніяких переваг і не зазнають ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність цивільних, адміністративних, господарських і кримінальних справ не суперечить цій засаді, оскільки громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих випадках, коли справу розглядав по першій інстанції Верховний Суд України, а не місцевий суд).

Рівність перед законом необхідно розглядати, виходячи з двох складових цього поняття: "рівність" і "закон". Етимологічно слово "закон" означає межу, покладену свободі волі і дії. В юридичному розумінні під законом розуміється загальнообов'язкова постанова державної влади. Таким чином, закон - це нормативний акт, який встановлює, викладає, скасовує або змінює приписи -норми права. Виходячи з цього, можна говорити про рівність людей не перед різними нормативними актами (указами, постановами, рішеннями), а тільки перед законом. Рівність усіх людей перед законом - це один із найважливіших принципів існування правової держави. Однак у демократичних країнах з метою захисту конституційно-правових цінностей допускається нерівність перед законом. Щодо України, то така нерівність виявляється в особливому порядку притягнення до відповідальності Президента України, народних депутатів України, суддів, прокурорів, посадових осіб Рахункової палати, кандидатів на виборні посади тощо. Вбачається, що ця нерівність перед законом (імунітет) являє собою привілей, покликаний забезпечити правову безпеку і незалежність цих посадових осіб.

Г. Правова допомога при реалізації права на справедливий суд (ст. 10)

Положення частини 1 статті 59 Конституції України щодо права кожного на правову допомогу відтворені у статті 10 Закону. Єдиного законодавчого акта, який би визначав в Україні засади функціонування системи безоплатної правової допомоги, не прийнято. Хоча створення ефективної системи безоплатної правової допомоги випливає також із міжнародних зобов'язань України: положень Конвенції, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, інших міжнародних документів. Щодо України, то гарантоване право кожного на безоплатну правову допомогу сьогодні реалізується лише через механізми КПК України. Решта осіб - учасники цивільного, адміністративного та господарського судочинства, інші визначені законами категорії осіб - залишаються поза межами зазначеної гарантії, що, відповідно, позбавляє їх реального доступу до правосуддя.

Ситуація, яка склалася на даний час в Україні, унеможливлює належне провадження державної політики в сфері надання кваліфікованої безоплатної правової допомоги. Існує ряд проблем, вирішення яких є одним із основних завдань реформи. Основна проблемою - в Україні функціонує застаріла система адвокатів за призначенням у кримінальних справах, де участь захисника є обов'язковою (стаття 45 КПК України).

Д. Гласність і відкритість судового процесу (ст. 11)

Особливо гостро питання гласності постало перед судовою владою, позаяк виключно суди безпосередньо поєднують гласність судового процесу з захистом прав та законних інтересів людини і громадянина. Стаття 129

Конституції України встановила перелік основних засад судочинства, до яких віднесено гласність судового розгляду та його повне фіксування технічними засобами. Стаття 11 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" як одну із засад здійснення правосуддя закріпила гласність судового процесу. У 2 і 4 зазначеної статті розкривається і поняття "повне фіксування технічними засобами", під яким розуміється проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом, та "при розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом". Норми Конституції України не містять такого поняття як "відкритість" судового процесу, що чітко витримано у статті 20 КПК України і статті 4⁴ ГПК України. Натомість норми статті 6 ЦПК України та статті 12 КАС України поряд із терміном "гласність" вживають термін "відкритість".

Однак, термін "гласність" є ширшим за "відкритість", оскільки передбачає увесь зміст значення терміну відкритості. Це підтверджується і нормами процесуального законодавства. Так, за змістом статті 4⁴ ГПК України розгляд справ у господарських судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або, коли сторона (сторони) обгрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Стаття 20 КПК України містить припис, за яким розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці. Водночас у назвах статті 6 ЦПК України і статті 12 КАС України використовуються слова гласність та відкритість. Проте ці поняття не розмежовуються.

Е. Мова судочинства і діловодства в судах (ст. 12)

Згідно із статтею 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судочинство в Україні провадиться державною мовою. Отже, слід констатувати, що правосуддя нашої країни в усіх його формах судочинства -цивільного, адміністративного, господарського, кримінального та конституційного - провадиться українською мовою. Але законодавець покладає на суди забезпечення рівності громадян у судовому процесі за мовною ознакою

Усупереч поглядам, які прагнуть нав'язати окремі представники політикуму, наша російськомовна частина громадян досить різноманітна. Україна, яка географічно знаходиться на перетині міграційних напрямів між Європою й Азією, є багатонаціональною державою. За даними Державного комітету України у справах національностей та міграції відповідно до останнього перепису населення 2001 р. в Україні проживає 130 етнічних груп. Українці, як титульна нація, складають 77,8 % від загальної чисельності населення країни, росіяни -17,3 %; білоруси - 0,6 %; молдовани і кримські татари - по 0,5%; болгари - 0,4 %; угорці, румуни, поляки - по 0,3 %; євреї - 0,2 %; інші етнічні групи (вірмени, грузини, казахи тощо) - 1,8 %.

Єдиним законодавчим актом щодо позаконституційного закріплення державної мови є Закон УРСР "Про мови в Українській PCP", у статті 10 якого, зокрема, українську мову визначено мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій. Водночас, частиною 3 статті 10 Основного Закону гарантовано вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України.

Статтею 9 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Законом України від 15 травня 2003 p., передбачені випадки та умови використання регіональних мов або мов меншин при здійсненні правосуддя. Так, у кримінальному судочинстві Хартія передбачила, що суди за клопотанням однієї із сторін процесу повинні здійснювати: 1) провадження регіональними мовами або мовами меншин; 2) та/або гарантувати обвинуваченому особі право користуватися своєю регіональною мовою або мовою її меншини; 3) та/або передбачати, щоб клопотання і докази, у письмовій чи усній формі, не розглядалися як неприйнятні виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншини; 4) та/або складати, на клопотання, документи, пов'язані з кримінальним судочинством, відповідною регіональною мовою або мовою меншини, у разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів без додаткових витрат для зацікавлених осіб.

Щодо провадження в цивільних справах: 1) передбачити, щоб суди за клопотанням однієї із сторін процесу здійснювали провадження регіональними мовами або мовами меншин; 2) та/або якщо сторона має постати перед судом особисто, дозволяти їй користуватися своєю регіональною мовою або мовою її меншини без додаткових витрат; 3) та/або дозволяти подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин, а в разі необхідності із залученням усних і письмових перекладачів.

Цінним убачається досвід Бельгії та Швейцарії у зазначеному питанні. Наприклад, Брюссель залишається двомовним франко-фламандським містом на історичній фламандській території, але на сьогоднішній день адміністративні структури в Бельгії розв'язали ці проблеми. Отож, у Фландрії вживається голландська мова, у Валлонії - французька, а документи видаються або однією, або іншою, або двома мовами.

Є. Обов'язковість судових рішень (ст. 13)

Вирішення будь-якої судової справи виражається у волевиявленнях, міркуваннях суду щодо фактів, встановлених у судовому засіданні, дій, вчинених учасниками процесу, заходів, прийнятих стосовно учасників процесу тощо. Рішення суду, проголошене іменем України, надає висновкам суду по справі владного, безперечного, неспростовного і загальнообов'язкового характеру. Суд за визначеною процедурою вимагає від сторін відповідного поводження. Порушення ж розпоряджень суду може передбачати такі юридичні наслідки: примусове виконання, адміністративне або кримінальне покарання, стягнення збитків, відшкодування шкоди. Рішення є обов'язковим не тільки для сторін, але і для всіх громадян, посадових осіб, органів держави тощо. Рішення - це акт правосуддя. Саме в цьому і полягає його сутність.

Основними вимогами, які висуваються до судового рішення, є його законність та обґрунтованість. Так, під законністю судового рішення розуміється правильне застосування судом, що вирішує справу, норм матеріального і процесуального права. Тобто, судове рішення визнається законним тільки у разі точного дотримання норм процесуального права й суворої відповідності з нормами матеріального права, які підлягають застосуванню; застосування в необхідних випадках закону, що регулює подібне правовідношення, або виходячи із загальних засад, змісту й суті законодавства. Під обґрунтованістю рішення розуміються повнота і доведеність обставин, що мають істотне значення для справи, а також відповідність висновків суду, зазначених у судовому рішенні, обставинам, встановленим у судовому засіданні. Крім того, судове рішення повинно бути конкретизованим, безумовним і повним.

Ж. Право на оскарження судового рішення (ст. 14)

За змістом пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Це конституційне положення відображено у статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Відповідно цієї статті учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Тобто, гарантоване конституційними приписами право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, яке не набрало (набрало) законної сили, як одна із засад здійснення правосуддя, має передбачатися відповідним процесуальним законодавством, що регулює процедурні питання вирішення окремих категорій справ - цивільних, адміністративних, господарських, кримінальних тощо.

Таким чином, норми процесуального законодавства в аспекті реалізації права на оскарження судового рішення виступають з одного боку в якості дозвільного, а з другого - заборонного регулятора такого права. Надання заінтересованій особі можливості відповідно до встановленої процедури оскаржити судове рішення має на меті створення таких передумов, сутність яких полягала б у зменшенні кількості судових інстанцій у відповідному процесі. Мається на увазі, що концептуальне визначення стосовно трьох інстанцій вирішення спору повинно бути пріоритетним на шляху оптимізації та уніфікації встановлених законом процесуальних норм, на підставі яких застосовуються ті чи інші процедурні правила під час розгляду відповідних категорій справ.

3. Вирішення питання одноособового і колегіального складу (ст. 15)

Стаття 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачає як одну із засад здійснення правосуддя колегіальність та одноособовість розгляду справ, відповідно до якої справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також у випадках, визначених процесуальним законом, - судом присяжних.

Склад суду, побудований за правилами колегіальності чи одноособовості має як переваги, так і недоліки. Так, наприклад, як справедливо зауважив російський дослідник кінця XIX ст. Є.В. Васьковський, колегіальний розгляд справ забезпечує більш ретельне і багатобічне їх обговорення. "Рішення справ колегією є результатом обміну думок між суддями, результатом зіткнення різних поглядів і різних точок зору на ті ж самі питання. Те, що залишено поза увагою одним суддею, може бути помічено іншим; що здається незрозумілим одному, може бути з'ясовано іншим. Недоліки роботи одного судді заповнюються перевагами іншого, так що три поганих судді в змозі скласти гарну судову колегію". З іншого боку, під формою колегіальності найчастіше приховується одноособове начало. Наприклад, під час перегляду судових рішень за винятковими обставинами справа вирішується фактично не колегією, а суддею-доповідачем, до думки якого приєднуються інші судді колегії.