31. Син Б. Хмельницького Юрій, якому підводилась важлива політична роль в утвердженні спадкового гетьманства на Україні не був такою яскравою і сильною особистістю, як його батько. Після смерті Б.Хмельницького, який своїм авторитетом і фактично необмеженою владою стримував різні складові нової правлячої верстви, і верхи тогочасного українського суспільства, і нижчі його верстви почали шукати насамперед царської протекції. В результаті влада гетьмана набувала половинчастого характеру і до певної міри зависала в повітрі. Російське самодержавство вміло використовувало відсутність консолідації, розпалювало ворожнечу між окремими верствами суспільства, послаблюючи тим самим новостворену українську державність, крок за кроком поглинаючи Україну, як незалежний політичний організм. У жовтні 1657 р. на козацькій раді було ухвалено передати гетьманську булаву І.Виговському, що означало зміцнення старшинсько-козацької і шляхетської олігархії в українській державі. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником Пушкарем, запорізьким кошовим Барабашем, які спиралися на незадоволені козацькі низи і найбідніші, або декласовані верстви тогочасного українського села (дейнеки, або “люди ніякі”).

На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. 60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як „доба Руїни”. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

32. У другій половині XVII ст. Україна поступово втрачає автономію, посилюється русифікація, збільшується відтік кращих інтелектуальних сил до Росії. Проте і за цих умов українська культура розвивалася, стверджувала своє право на існування, збагачуючи своїми здобутками, передусім, Росію. В Україні поширюється система початкової освіти, що складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл, з'являються нові навчальні заклади – колегіуми в Чернігові, Переяславі, Харкові. Центром освіти залишалася Київська академія, де працював видатний філософ Ф. Прокопович. Видатною постаттю, пророком духу був філософ Г. Сковорода, чия творчість – вагомий внесок як у світову філософію, так і в українську літературу. Збільшується до 13 кількість друкарень. Найбільша – друкарня Києво-Печерської лаври. Значним внеском у розвиток науки стали праці Н. Амбодика (медицина), Л. Магніцького (математика). Підручник останнього впродовж багатьох десятиліть був найкращим у Росії. Розвивається історична наука – створені літописи С. Величка та Г. Граб'янки. Видатною публіцистичною працею стала «Історія Русів», у якій вперше відстоюється думка про самостійний розвиток України, перерваний приєднанням до Росії. Побачила світ (1798 р.) сатирична поема І. Котляревського «Енеїда» – перший поетичний твір, написаний народною українською мовою. У царині музики поряд з думами та народними піснями набуває поширення багатоголосий пісенний жанр – кант. Видатними композиторами-професіоналами були М. Березовський, М. Ведель. Створюється кріпосний театр, а у і 789 р. у Харкові виникає перший постійний театр.Своєрідний характер культурного життя України XIV—XVI ст. зумовлений тим, що народ з втратою державності, роз'єднаний державами-завойовницями і приречений виключно на роль виконавця чужої волі, був позбавлений можливості вільно розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовува­лась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до традицій національної культури, її поступ перебував у зв'язку зі складними реаліями, що Іноді суперечили суспільно-культур­ному розвитку.Людські взаємини, побут, православна віра, ще живучі елементи язичництва в XIV ст. визначали коло суспільних та культурних інтересів людей, вони жили за природним і церковним календарями, які точно регламентували будні, доповнюючи їх усталеними святами, ритуальними дійствами. Час був у руках Бога і князя, тому релігійна і світська влада, що нерідко складали одне ціле, розпоряджалися долею люди­ни. Навколишній світ був органічно поєднаний з життям селянина, і це відбилося на його побуті, мисленні, психології й творчості. Був світ добрий і світ чужий, лихий, який приносив людині хвороби, горе, завдавав їй кривди, і вона шукала порятунку у вірі, ліках, чарах. Церковні свята нерідко проводилися паралельно з язичницькими церемоніями. Ка­лендарний час співіснував з обрядами, що не завжди впису­валися в церковні догмати.

33. Діяльність І. Мазепи  як гетьмана припадає на  складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається  зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. І. Мазепа, як  талановитий дипломат і державний діяч, намагався запобігти цьому, тому проводив хитру, обережну, гнучку політику. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час  Азовських  походів.

Одночасно І. Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької старшини,  роздає їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає  одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами  кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє  багато грошей  на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається  її розквіт, кількість  студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у  Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому, внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

34. У період, коли він вірою і правдою служив Московії. Та його зрадництво не було позбавлене патріотичних мотивів. Він сподівався, що покірністю можна вберегти Україну від остаточної загибелі. Коли ж гетьман Мазепа перейшов на бік Карла 12, його вчинок був актом державної зради виключно з точки зору імперського права. В дійсності ж Мазепа рятував свою країну від жахливої небезпеки, що загрожувала їй з боку імперії-монстра. Козаки, які пішли з Мазепою, призивалися повертатисяв російський стан «без усякого побоювання», оскільки цар заперечував наявність за ними,як заманювання обманом до шведського табору, який-небудь провини. Термін наповернення давався місяць, в іншому випадку Петро обіцяв заслати членів їхсімей, маєтки відібрати на користь «вірних», а самих - якщо хто буде спійманий«Смертю, не мав милосердя». Обидва ці указу були оприлюднені, тобто публічнозачитані старшині і козакам 6 листопада в Глухові при обранні нового гетьмана,яким став Іван Скоропадський. Тоді ж був проведений обряд громадянської стратинад опудалом Мазепи, який змінив, за висловом Г.І. Головкіна «свого суврену(так, - К.К.) без будь-якої далной причини до руйнування цього народу ». Засвідченням Головкіна Мазепа «в цьому народі (украінцах. - К.К.) німалогоприступу не має, бо всі перебувають Весма твердо і при ево царській величності іпривозять повсякденно перед ворогами багатьох полонянніков. І ис тих малихкозаків, яких він, зрадник Мазепа, до неприятеля обманом завіз, купами паки донас приходять самі »

35. «У 1710 р. Пилипа Орлика (1710—1742), що при Мазепі був генеральним писарем, обирають гетьманом у вигнанні. Намагаючись завоювати собі підтримку, Орлик складає проект так званої Бендерської конституції. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу на Україні. За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р. розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян на Україні. Після кількох вражаючих успіхів цей похід провалився. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. Врешті-решт гетьмана на вигнанні інтернували в Оттоманській імперії. Проте він не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григорієм планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від «московського ярма» »[1]. Українські вчені А. Г Слюсаренко та М. В. Томенко навпаки без жодних вагань заявляють, що ««Пакти й Конституції» … і є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні, а Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р.»[2]. Н. Полонська-Василенко так характеризує цю подію: «Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старишни як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом … До цього можна додати, що поява її негайно після Полатвської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме пляни великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого грунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею … Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність.[3]» «При тім списано інтересні постанови, яке має бути правлїннє гетьманське, хоч сі постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки сим людям не удало ся ніколи, — але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей, що- звязали свою долю з визволеннєм України. В постановах сих богато нового, що могло б бути важним кроком наперед», - зауважує М. С. Грушевський[4] Отже, як ми бачимо, погляди більш авторитетних вчених схиляються до того, щоб вважати «Пакти і Конституції…» лише талановитим твором людей, котрі попередили час на майже 70 років (а саме через стількі часу з'явилися перші конституції Європи та США). Але, приймаючи до уваги історичні обставини епохи Північної війни, було б занадто ризиковано розглядати цей документ як такий, що приніс би українському народові реальну користь. Незважаючи на це, сучасна їсторична нука України намагається розглядати твір Пилипа Орлика як першу конституцію в світовій історії. Що ж мають на увазі вчені-історики, використовуючи цей термін, такий простий та звичний на перший перший погляд? Що виступає критерієм надання тому чи іншому документу статусу конституції?

36.Гайдамацькі загони формувалися у неприступних місцях Правобережної України і Запоріжжя -Чорному, Мотронинському, Кучманському лісах, Холодному Яру. Там вони створювали табори, де формувались нові гайдамацькі загони. Зберігалися зброя та провіант. З'являлися гайдамаки переважно навесні і діяли до осені. Гайдамацький загін нараховував 200-300 повстанців, які, швидко пересуваючись, завдавали ворогові несподіваних ударів. Напади були заздалегідь підготовлені розвідкою, яку вели гайдамаки, переодягнуті у старців, крамарів тощо. Гайдамаки руйнували маєтки польських магнатів і шляхти, палили і захоплювали їх майно, знищували архіви, документи на власність, карали смертю особливо ненависних визискувачів. До гайдамацьких загонів входили козаки, селяни, міщани. Активними учасниками і ватажками цих загонів були, здебільшого, запорізькі козаки. Гайдамацький рух знаходив глибоке співчуття і цілковиту підтримку у місцевого населення, яке поповнювало повстанські війська, давало провідників, постачало продовольство і повідомляло про небезпеку. Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло 1734.Тереном тривалої гострої на ці опально-визвольної боротьби проти Польщі, Московщини, турків і татар була Правобережна Україна. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни другої пол. XVII ст. Правобережжя було перетворене на безлюдну пустелю.Нанрикін. XVII ст. територію правобережного Подніпров'я почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків. Визначна роль в організації та формуванні полків належала С. Палію, який на поч. XVIII ст. очолив визвольний рух проти польсько-шляхетського панування.У1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережна Україна опинилася знову під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри.З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на Правобережжі в другій пол. ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської мали Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні - липні на Правобережжі діяло бл. 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування.Об'єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір.Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Галичина, Холмщина і Волинь упродовж століть були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки, які продовжили національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким. До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30— 40-х роках XVIII ст., коли його очолив О. Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селян протягом тривалого часу був грозою для польської шляхти і урядовців. Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти Речі Посполитої — однієї з наймілітарніших держав тогочасної Європи. Діючи на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам'янця-Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті.Незважаючи на поразку національно-визвольної боротьби на правобережних та західноукраїнських землях, підвалини Речі Посполитої були розхитані. Польщу роздирали внутрішні соціальні й національні суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст. (1772, 1793, 1795), у результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

9. Запровадж. Християнства-важливий поворот в істор. К.Р.,який не тільки суттєво вплинув на всі сфери точасного сусп..,а й надовго визначив хар-ні особл. істор. розвитку. Запровадж. нової релігії стало необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка.

Його вплив: 1)нова віра спряла остаточному розкладу родового ладу й формув. та зміцн. нових феодальних відносин у сх. словян.;2)сприяло зрост. міжнар. авторитету держави; 3) під впливом христ. поступово відбулася зміна світ обачення. та світосприйняття насел. К.Р.; 4)розвиток писемності, літ-ри, архітект., мистецтва. 5)Православя стало надійним підгрунттям для створ. догутньої централізованої самодержавної країни. Також негативний вплив: 1)Прилучення до багатств світ. Культ. Було обмежене; 2)цивілізаторський вплив Візантії на Русь згасав.

10. Я. Мудрий князював у Києві 35 р. (1019—1054 pp.). Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. 1036 р. -відкинув назавжди від Києва печенігів, на поч 30-х pp. XI ст. відвоював у Польщі червенські міста, здійснив успішні походи проти ятвягів і Литви. заснував м. Ярослав. Могутність Київ держави була визнана всією Європою, і правлячі династії поч вступати з родиною київ князя у шлюбні відносини. У 1051 р. на схилах Дніпра був заснований Печерський монастир — майбутній центр утвердження християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час нараховувалось 40 церков.

З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й наукових знань. За любов до книжок і науки його й прозвали Мудрим. 1017 (1037) р. - початок будівництва Софіївського собору. З ім'ям Я. Мудрого пов'язане створення першого літописного зводу 1037—1039 p. та першого писаного зводу законів — "Руської правди"."Руська правда" загалом увічнювала феодальну нерівність, усебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабалення феодально-залежного населення. "Руська правда" не передбачала застосування смертної кари.

11. 1054р. помер Я. Мудрий.З цього моменту поч.. зміна форми правління в К.Р: одноосібна монархія поступово переростає у федеративну монархію. Як эдина централізована держ. проіснув. 9-30рр. ХІІст. З 30х р. К.Р. поч.. розпад. на окремі князівства. Поч. період феодальної роздробленості. Причини:

1)Вел. Простори держ. та етнічна неоднорідність насел.. 2)Зрост. вел. Федального землеволодіння; 3)відсутність чіткого механізму спадкоємності князівської влади;4)частковий занепад Києва як торговельного центру; 5)посил. Експансії кочівників(печенігів, половців).

12. У 1236 р. вел. монголо-татарське військо вдерлось у Сх. Європу. Протягом 1237-1238р.монголи захопили багато міст Пн.-сх.Русі. Першим впало Рязанське князівство, за ним Володимирське,Суздальське,Московське. В 1239-1240р. батий захопив пд..-руські міста: Переяслав,Чернігів,Київ. Як не боролися люди, а все ж не змогли подолати нападників. Зачаровані красою Києва, монголи запропонували киянам здати місто без бою, але ті вирішили битися. Орда відступила, щоб наступного 1240р.вел. силою облягти Київ. Облога міста тривала кілька днів. Його захищали і вояки і жителі, та одного дня вороги таки вдерлися до Києва. Настали страшні години. По здобутті Києва орди Батия ринули на Захід. Вони заволоділи Галицькою та Волин­ською землями й у сер. 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил уже не вистачило: надто вел. втрат зазнало його військо на Русі. Народні маси не раз повставали проти іга. Монголо-татарське іго затримувало економ. і культ. розв.руських міст, ослаблювало їх політично і посилювало феодальну роздробленість.

14-15 ст. Золота Орда занепадає і у 1480 р. Русь повністю звільнилася від монголо-татарського іга.

13. Виникло у 1199 р. завдяки об’єднанню князем Романом Мстиславовичем Володимиро-Волинського та Галицького князівств, які наприкінці XI — на початку XII ст. відокремилися від Київської держави. Однак цьому єднанню передував процес їхнього становлення й самостійного розвитку в складних суперницьких стосунках між собою.

За шість років князювання Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. У внутрішній політиці, спираючись на дрібне та середнє боярство й городян, Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, підпорядкувавши собі свавільну галицьку боярську верхівку. Здійснюючи активну зовнішню політику, Роман поширював свій вплив на схід і в 1203 р. захопив Київ. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, руські князівства. Автор Галицько-Волинського літопису називає його “царем на Русі”, “самодержцем”. Удалими були й військові походи Романа проти половців, завдяки чому, згадується у візантійських літописах, було врятовано Візантійську імперію. Раптова смерть Романа у бою з поляками (1205 р.) призвела до нових феодальних чвар, міжусобиць і війн, які знесилили й спустошили цей регіон.

Галицько-Волинське князівство розквітнуло за князя Данила Галицького, коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа малолітній Данило з матір’ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвердився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а наступного року й Києвом.

Влада Данила значно зросла після його перемоги над коаліцією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Ярославом. Данило узяв собі Галичину, а братові Васильку віддав Волинь. Попри це, обидва князівства продовжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила.

Однак головним для галицько-волинського князя було підготуватися до боротьби з татаро-монгольським ярмом. Про це свідчить інтенсивне будівництво мурованих фортець і потужних замків. Готуючись до наступної боротьби із Золотою Ордою, Данило нормалізує стосунки з Польщею й Угорщиною. Намагаючися знайти союзників серед західноєвропейських країн, Данило звернувся до папи Римського з пропозицією щодо хрестового походу проти монголо-татар. Князь погодився на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Рима, прийнявши у 1253 р. від папи королівську корону. Проте надії на допомогу Західної Європи реалізувати не вдалося, і Данило розірвав контакти з Римом. У 1254 р. він розпочав визвольний похід на Київ, скориставшись тим, що основні сили монголо-татар були далеко на сході. Але йому не вдалося здійснити свій задум. Розплатою за невдачу стало вторгнення у 1259 р. великого монголо-татарського війська в Галичину й Волинь. Данило Галицький змушений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні споруди. У 1264 р. князь Данило Галицький помер.

За наступників князя Данила внаслідок посилення феодальних міжусобиць, чвар і спустошливих нападів монголо-татар почався занепад Галицько-Волинського князівства. Хоча на певний час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття, де жило українське населення. В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія II, який в 1340 р. був отруєний боярами, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині та Берестейська земля опинилися під владою Литовської держави.

Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика С Томашівського, це була “перша чисто українська політична організація”, котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — залюднених просторів України.

14. Данила Галицкий был сыном основателя Галицко-Волынского государ­ства Романа Мстиславича. После смерти отца был провозглашён князем в Галиции, однако из-за междоусобных войн вместе с матерью и братом Васильком находился в Польше и Венгрии. Княжить Данило Галицкий начал на Волыни (1221 г.), в 1238 г. окончательно добылГалицкое княжество. В 1239 г. распространил свою власть на Киев. Его воевода Дмитрий возглавил оборону города от орд хана Батыя в декабре 1240 г. Данило был мудрым политиком, стремившимся усилить своё государ­ство. С этой целью он расширял города, закладывал новые — Львов, Холм; заботился о православной церкви; содействовал развитию куль­туры. Реформаторская деятельность князя Данила Романовича была прервана монголо-татарским нашествием на Юго-Западную Русь. Впервые с монголо-татарами князь Данило столкнулся в битве на р. Калке в 1223 г. Сил у раздробленной Руси для борьбы против врага не было, по­этому никто не помешал ему пройти и землями Галицко-Волынского госу­дарства. Под ударами завоевателей пали города Галич, Владимир и много других. Несколько лет князь Данило не признавал власти хана, однако на гроз­ное требование Батыя в 1246 г. он был вынужден прибыть в его столицу в г. Сарай, где и получил ярлык на княжение. Тем не менее дальнейшая деятельность князя Данила свидетельствует, что он признал себя зависимым от монголов лишь на некоторое время. Вернувшись домой, он начал тща­тельную подготовку к борьбе против Золотой Орды. Данило заключил воен­ные союзы с недавними врагами: польскими князьями, венгерским королём. Подготовке князя к антимонгольскому походу содействовал и папа римский Иннокентий /V. Чтобы поощрить Данила, папа предложил ему титул короля. В первый раз Данило отказался от этого предложения по политическим соображениям, но вторично принял. В 1253 г. в Дорогочине папский по­сланец торжественно короновал Данила Галицкого. Но европейские монархи остались в стороне от борьбы русичей против монголов. Уже в 1252 г. в Галицию вторглось кочевье Куремсы, но дружина сына Данила — Льва — разгромила ордынцев, вытеснив их за Днестр. С конца 1254 г. Данило перешёл к решительным действиям против Куремсы и нанёс ему ряд поражений в течение 1256—1257 гг. Это были первые победы русичей над монголо-татарами. В Золотой Орде решили любой ценой укротить своевольного подданного и восстановить зависимость Галицко-Волынского княжества. В 125В г. на земли княжества вторглось мощное и многочисленное войско во главе с опытным полководцем Бурундаем.Западноевропейские соседи отказались помочь Данилу. В таких неблагоприятных условиях Данило Романович при­нял требования Бурундая, в частности разрушил основные крепости кня­жества: Львов, Владимир, Луцк и др. Лишь Холм остался нетронутым. Оценивая роль и значение деятельности князя Данила, следует указать, что он объединил все земли, которыми владел Роман, создал из них с помощью Василька мощное государство, с которым счита­лись соседи, которое признавал папа римский. Своим коронованием он утвердил его положение как королевства, как достойного на­следника традиций Киевского государства и сделал возможным почти на сто лет его существование. Данилу не удалось осуществить свой главный замысел — освободить Юго-Западную Русь из-под золотоордынского ярма. Но государство, созданное им, было настолько сильным, что ханские орды не смогли его уничтожить. Он сдержал германскую, польскую и венгерскую экспансии. Одолев могущество бояр, он поднял со­циально-экономический и культурный уровень своих владений до одного из самых высоких в Восточной Европе

15. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 — у самому Києві.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної експресії давніх русичів. Після 988 року в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками з болгарськими коренями, що поширювали християнство серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латинуКонстантинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов'янську мову — літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик», тобто оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповіді й гімни святого Кирила Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона — можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 році в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури Іларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, приписуючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові.

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками, — й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князьВолодимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185—1187) також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочовиків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний шедевр.

Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Добриня Микитич. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства, а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького минулого.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі повідомляється, що у 988 році князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Свята Софія. В 1037 році на терені собору містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була у пошані. Проте складніше відповісти на питання про поширеність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Святій Софії є свідченням доступності освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас.

Художня спадщина Київської Русі зберігала значення в якості зразків,які намагалися наслідувати. Виникали місцеві школи,у творчості яких прийоми і форми київського мистецтва одержали самостійний розвиток. Утворення місцевих шкіл сприяло зближенню мистецтва народного і "вченого",більш широкому проникненню народних елементів у культуру панючого класу. Важливими архітектурними пам'ятками Галицької землі є князівський палац і церква Пантелеймона в Галичі. Видатною пам'яткою літописання Південно-Західної Русі цього періоду є Галицько-Волинський літопис-головне джерело для вивчення історії південно-західних руських земель в 13 столітті.

16. Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали білоруські землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства українських земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди, литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність.

II етап (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Про започаткування процесу «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище укр. земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт. Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями; в організації змов і повстань; втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їх розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

№1 Основні етапи розвитку первісного ладу в укр?

Заселення нинішньої території Укр.первісною людиною поч..Близько 1,5мілн.тому.Давню іст. Можна поділити на такі періоди: кам’яний вік,мідно-бронзовий,залізний вік. Камянийвік ділиться на палеоліт,мезоліт,неоліт.Палеоліт-найдавніша камяна доба(осн.риси: камяні знаряддя праці)Заняття:збиральництво полювання. Зароджуеться мовлення,реліг.вірування. Мезоліт – серед.камяна доба, Після льодовикового періоду форм. Сучасний клімат і ландшафт.Найбільше досягнення винайдення лука і стріл.Розв.Рибальство.Людина приручає диких тварин. Неоліт- нова камяна доба .Відбув. Перехід від привласнюю чого госп. До відтворюючого,зявляється землеробство і скотарство.Наступаня доба енеоліт представленна трип культур.

№2 Життя кіммерійців,скіфів,сорматів.

Заселення терит. Суч Укр.Первісною людиною відбулося в епоху палеоліту.Скіфи 7-3ст.до н.е.в 2 пол.8 ст.зявляється держава Велика Скіфія. Населення поділ на групи:1) Мігруюча- кочовики царські скіфи,2) Осілі-орача,землероби.Влада царя не була абсолютною. В 1512р.до н.є. перемога над військом Перського царя Дарія.Розвинена релігія , побут,Скіфські камяні баби.

Сармати-3ст.до н.є. – 3ст. н.е.Властної держави не створ.Влилилсь до Скіфії. Головним предметом їхньої культури був меч.Спершу в Укр прийшли племена царських сарматів та роксоланів,потім аорсів й аланів.Полонених не перетворювали на рабів, а продавали.Найбільшою цанністью були коні.

Кімерійці- 2тисячоліття до н.е.земля кіерійців у 10-8ст. да н.є. простяглася до передгір’я Карпат.Культурі їх було притаманне табунне скотарство,високий рівень обробки бронзи та заліза.Центр- Влади у кіммерійців не існувало,на чолі окремих племен стояли вожді.

№3Пробатьківщина східних словян .Словяни- одна з найчисельніших груп давньоєвропейського населення.Точно чс виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено.Як відомо,існує кілька концепцій про батьківщину словян. Так,згідно з дунайською концепцією,яка походить з найдавнішого літопису – «Повісті минулих літ» літопис.Нестора,словяни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятись.за 2-ю концепцією – віслоодерською – про батьківщиною словян була територія сучасної Польщі.Згадно з 3-ю концепцією.Яку підтримує переважна більшість дослідників, давні словяни розселялися між Дніпром і Віслою.Грунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять висновки, що словяни принаймні від часу їх відокремлення у 2-му тисяч.до н.е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя ,змінювали місця свого існування .Тому кожна з наведенх концепцій,наймоірніше,фіксує той чи інший етап розселення словян на початку їхньої історії.

№4 Теорії походження Київської Русі .

На межі 9-10 ст.в результаті тривалого процесу консолідації східно- словянських племен виникла держава К.Р.Перші кроки на шляху державності були здійснені східними словянами у 6-8ст.коли у них поч..утв.Племенні союзи.1- норманська теорія її започатковували німецькі вчені Баєр та Міллер,які працювали в другій пол..18ст.в Рос.Академії наук.,ноголошують ,що східні словяни були не здатні без зовнішньої допомоги створити свою державу,а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київ.держ.Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку) Прибічниками цієї історії були і видатні укр історики В.Антонович та М.Грушевський.(сверджують,що у схід-словян існували політичні та соціо-економічні передумови для створення своєї держави : високий рівень розвитку виробничих відносин,існувала майнова диференціація,багато численні військові походи,результатом яких була велика кількість здобичи.

62. Визначте історичне значення Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня1919 р. відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом.Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу.

63. Проаналізуйте, чому революційні змагання за побудову української держави 1917-1920

рр. закінчилися поразкою?

Причини поразки визвольних змагань 1917-1921р.: 1. Недостатній рівень свідомості українського громадянства в цілому.

2. Нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним. 3. Політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника і учасника визвольної боротьби нерідко ставало її байдужим спостерігачем, виявилось неспроможним оволодіти ідеєю національної незалежності. Це вело до звуження соціальної бази українського руху.

64.Визначте, здійснення яких заходів передбачала нова економічна політика 1921-1928 рр.? У чому полягає її відмінність від політики “воєнного комунізму”? Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню.У 1919-1921 рр. більшовики спробували реалізувати і на Україні програмні положення своєї партійної програми із заміни ринкової економіки комуністичним виробництвом.Політика “воєнного комунізму” включала: – проведення повної націоналізації всіх підприємств; – заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів; – мілітаризація праці; – широкий централізм; – введення продовольчої розкладки. “Воєнний комунізм” – це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. Своєрідним стрижнем політики “воєнного комунізму” була продрозкладка запроваджена 11 січня 1919р. та Декрет про порядок націоналізації підприємств.За продрозкладкою з селянських господарств збирали 85% їх врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919р. на українське село було направлено продрозверстку у розмірі 140 млн. пудів.

61. Висвітліть природу режиму і політики Директорії. З’ясуйте причини її поразки

Отже, приходу до влади Директорії сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

Перед новою владою стояли складні проблеми організації, зміцнення української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу з-за Дністра. В цих умовах відбувся Трудовий конгрес (23-28.01.1919р.) який до утворення парламенту передав всю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив акт об’єднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22.01.1919р

41. В кін 18-поч 19ст переважна частина укр. Земель входили до складу Рос.Імп. Поза Російським кордоном залишалися Зах.У землі, які входили до складу Австр.Імп. Теріторія Укр, яка входила до складу Рос. Була поділена на 9 губерній, які складалися з повітів і волостей. Ті в свою чергу з міст і сіл. Середина 30р 19ст починається промисловий переворот. Суть якого полягає у заміні ручного мануфактурного виробництва на машинне виробництво. В цей період посилюється антифеодальний рух. Галичина, Буковина, Закарпаття (що входили до складу Австрійської Імперії) являли собою найвідсталіші провінції цієї імперії.

42.У 1846-1847 у Києві почала діяти перша суто українська таємна політична організація. Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та ін. Осиобливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: складали революційні прокламації, у яких закликали словян до єдності в боротьбі з царизмом;розповсюджували революційні твори Шевченка та ін. авторів. Товариство проіснувало 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова на поч. квітня 1847 було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання. Історичне значення: -першими розробили широку політичну програму, яка стала прикладом для їхніх наступників; - національне визволення українців розглядалося братчиками в контексті загально-європейської боротьби поневолених народів; - уперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнським ідеалами та ідеєю словянської єдності.

43.Щоб не допустити революції царський уряд в сер 19ст почав здійснення соціально-економічних і політичних реформ. Найважливішою з них була селянська реформа. 19.02.1861-цар ОлександрII підписав маніфест про скасування кріпосного права. Селяни одержали особисту свободу. Однак землі вони не одержали. Їм надавалося право викупу землі. 1862-1874 – проводиться військова реформа. Відповідно до неї зменшився термін військової служби із 25 до 6р. Введена загально-військова повинність для чоловіків із 21року 1864-здійснена судова реформа. Замість станових судів була створена система загальних судів – земська реформа ( у губерніях у повітах ств органи самоврядування земства. 1870 – міська (у містах запровадж. міські думи (самоврядні органи)) Незважаючи на їх незавершеність, вони сприяли формуванню громадянського суспільства.

44. Тяжке економічне становище і національне гноблення українського народу викликало посилення національно-визвольного руху у 19ст. У 70р у великих містах Укр виникають гуртки революційних народників. Метою було- підняти селян на повстання. На Зах.Укр-ких землях визначну роль у духовному відродженні укр. Народу відіграло угрупування «Руська трійця» її члени: Шашкевич, Багилевич, Головацький. Головне завдання піднесення статусу української мови, розширення сфери її вжитку. II-га половина 19ст на Зах Укр землях «Рух народних мас» за розвиток української культури, освіти. Очолили народовці.

45. зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький, створивши 1822 р. граматику української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов. У 1830-ті рр. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, перемістився до Львова, де з 1830 до 1837 р. діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця». Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністровая», майже весь тираж якого був конфіскований (розійшлося лише 200 примірників). Ця збірка вперше впровадила народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії не існує суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один народ. «Руська трійця» започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від того, до складу Австрійської чи Російської імперії вони входили.

46. У XIX ст. в Російській та Австрійській імперіях назріла криза феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення малоефективності економіки змусило російський та австрійський уряди ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій. Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії. Західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту промислових товарів і машин. Господарство Західної України було аграрним. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно пруським шляхом. Промисловість хоча і зробила значний крок уперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинено слабко. На цей час в краї були розвинені такі галузі промисловості, як лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна. Провідною галуззю були нафтова, яка почала розвиватися від середини ХІХ ст. Порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.

47. 1742- в Укр виникла перша масонська організація у с.Вишнівці на Волині, але широкого розповсюдження масонство не мало. Його помітне зростання розпочалося лише напр. 18-поч19ст. 1817-у Харкові ств масонську ложу «Вмираючий сфінкс» 1818-в Одесі діє масонська ложа «Понт Євксинський»; -у Києві «Зєднані словяни»; - у Полтаві «Любов до істини». До сер 19ст масонські ложі існували також в Житомирі, Кременчуку, Дубні, Лювові, Самборі. Членами були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Серед них С.Кочубей, В.Тарнавський, В.Лукашевич, І.Котляревський, В.Капніст. В Укр багато хто з членів масонських лож увійшов до складу декабристських організацій 1815-1816 – у Камянець-подільському діяла таємна орг.-ція «Залізні персні» 1816 – в Петербурзі виникає таємна політ орг.-ція «Союз порятунку» 1818-1821 – діяла орг.-ція «Союз благоденства» Програмні документи декабристів: -«Конституція» М.Муравйова; - «Руська правда» П.Пестеля Причини поразки декабр руху: -вузька соціальна база; - недостатня рішучість у вирішальні моменти; - ідейні суперечності; - неорганізованість дій. Після придушення повстання декабристів політичне життя в Укр на деякий час завмирає.

48. В Україні її ознаки першими відчули галузі важкої промисловості – металургійна та вугільна. У 1902 р. з 56 доменних печей Півдня працювали лише 23, але і їхні виробничі потужності використовувалися лише наполовину. Ціни на вугілля і метал впали.Внаслідок кризи майже припинилося будівництво залізниць, на третину скоротився випуск паровозів..Не оминула вона й інші галузі виробництва. У харчовій промисловості особливо постраждали українські цукрові заводи, які були орієнтовані на експорт. Значно менших збитків зазнали підприємства, які виробляли товари на внутрішній ринок. Сотні малих і середніх промислових підприємств або згорнули виробництво, або взагалі збанкрутіли.

49. Перша політична партія Наддніпрянщини — Революційна українська партія (РУП), утворена 1900 р. в Харкові, розкололася і дала початок трьом партіям: - Українська народна партія (УНП), 1902 р., М. Міхновський Під гаслом «Україна для українців» виступала за утворення незалежної української держави, орієнтувалася на національну інтелігенцію; - Українська соціал-демократична спілка, 1904 р., М. Меленєвський Займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їхньої національності, 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП; - Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), 1905 р., В. Винниченко, С. Петлюра Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом, орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України

50. Причинами першої російської революції 1905-1907р. були:

1. Усунення пережитків феодалізму, необхідність дати повний простір розвитку капіталістичного виробництва.

2. Рішення аграрного питання.

3. Розробка робочого законодавства.

4. Вирішення національного питання.

5. Встановлення політичних та громадянських свобод.

Характер: буржуазно-демократичний. Народний характер революції проявився і у вирішенні її головного завдання - в ​​завоюванні влади, яка повинна була стати революційно-демократичною диктатурою пролетаріату і селянства.

Революції: 9 січня 1905 почалася революція і за своїм розвитком пройшла висхідну - по грудень 1905 включно - і спадну - до третьеиюньского 1907 перевороту - стадії. Основними подіями революції стали: розстрілу 9 січня 1905 р(кривава неділя)., Іваново-Вознесенська страйк, Лодзьке повстання 1905 р., повстання на броненосці «Потьомкін», Жовтневий всеросійський політичний страйк 1905 р.,Севастопольське повстання 1905 р. Здійснення революції відбувалося під керівництвом марксистської парії , Леніна.  Імператор Микола II видав Маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому містилася обіцянка створити законодавчу Державну думу і підкреслювалося, що без її схвалення ніякий закон не зможе отримати силу. Почався перехід ліберальної буржуазії на бік контрреволюції, виникли буржуазно-поміщицькі партії.  Навесні 1906 р. спалахнули селянські рухи, які за своїм напруженням наближалися до осіннього підйому 1905

51. В економічному житті Росії і України початку ХХ століття особливою подією стала аграрна реформа, пов’язана з іменем російського державного діяча - Петром Аркадійовичем Столипіним. Столипінська аграрна реформа передбачала здійснення таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 рр., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914.

Столипінська аграрна реформа була розпочата указом 9 листопада, та зупинена постановою Тимчасового уряду 28 червня 1917 року. Вона передбачала здійснення таких основних заходів: руйнування общини і закріплення за кожним домогосподарем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну власність; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

72. Був підписаний 24 серпня 1933 . в Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна. Угода спиралась на Берлінський договір 1926 року, а з нею, й на Рапалльський договір. Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією в Першій світовій війні територій.

Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня 1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз . До договору додавався секретний протокол .  Цим протоколом визначались Радянські та Німецькі«сфери впливу» в Північній та Східній Європі. НаПівночі, Фінляндія, Естонія таЛатвія відходили до Радянської сфери впливу. Польща мала бути поділена у випадку «політичної реконфігурації» — території на схід від річок Пізи, Нарви, Вісли і Сянупотрапили до Радянського Союзу, а західна частина — Німеччині. Литва, яка прилягала до Східної Прусії, мала потрапити до Німецької сфери впливу, але другим секретним протоколом у вересні 1939 було віддано більшу частину Литви до Радянського Союзу. Згідно з секретним протоколом, до Литви повинно було бути приєднане етнічне польське місто Вільнюс, яке належало Польщі протягом міжвоєнного періоду. Іншим пунктом договору Германія брала зобов'язання не втручатись в дії Радянського Союзу проти Бессарабії, яка в той час належала Румунії; внаслідок, Бессарабія була приєднана доМолдовської АРСР, а згодом Молдавської РСР.

74. 22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом «Барбаросса» Німеччина та ЇЇ союзники зосередили на кордоні з Радянськ Союзом 190 дивізій кількістю 5,5 млн осіб. Їм протистояло угрування радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн осіб). Німецький план був розрахований на швидке просування військ до найважливіших політичних та економічних центрів, оточення і розгром радянських частин у прикордонних боях. На Україну було спрямовано наступ групи армій «Південь», якої входили також румунські та угорські війська. Їм протистояли війська Київського Особливого та Одеського військового округів. Після поразки в прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень старого кордону («лінія Сталіна»), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. Не всі радянські частини змогли вдало здійснити маневр по відходу. 5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону стиці 5-І і 6-ї радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. Цей день вважається початком Київської стратегічної оборона операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою в ближчого часу. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати.

81.дайте оцінку русифікаторської політики радянського режиму у 70-80р 20ст. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. Реформа загальноосвітньої школи 1984 р. сприяла процесу ідеологізації та русифікації в Україні. Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін. Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів (В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна), процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.

82. особливості культурного життя Укр у 60-80р 20ст. У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму. Провідним науковим центром України в ці роки була Академія наук України на чолі з Б. Патоном. З’явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П. Загребельного, І. Білика, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Л. Костенко. У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві — «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К. Муратової, І. Миколайчука, Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа. Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, імені Т. Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори. В образотворчому мистецтві провідними стали теми вітчизняної історії, творчої праці народу. В Україні працювали такі художники, як Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор і живописець І. Гончар.

83.охпрпктеризуйте перебудовчі процеси в Укр(1985-1991) В сер 80р починається процес оновлення радянського суспільства. 1985- М.С.Горбачов проголосив курс на перебудову. Основні завлання: -виведення Укр з екогоиічної кризи; -розширення демократи заціїі гласності. За 6років перебудови становище в народному господарствіпогіршилось. 1990-національний дохід зменшився на 15%. Значні здобутки були у політичній сфері, тут мали місце процеси демократизаціїі власності. З 1990 поч перехід до багатопартійної системи.

84.розкрийте історичне значення Акту проголошення незалежності Укр 24.08.1991. у ньому зазначалось: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України»

25. Народні повстання кінця XVI ст. 20-30 рр. XVII ст були породжені широкими соціально-економічними та політичними причинами. Серед них найголовніша це посилення феодального, релігійного та національного гніту на українських землях після Люблінської унії, а такоє поява українського козацтва, як серйозної окремішньої політичної та військової сили. Найбільшими народними повстання кінця XVI ст., в ході яких визначну роль відігравало козацтво, можна вважати повстання під проводом К.Косинського (1591-1593рр.), та народне повстання під керівництвом С.Наливайка (1594-1596рр). Головними рисами цих повстань була масовість окрім козацтва в них приймали активну участь широкі верстви селян, міщан, в першу чергу ремісників, а такоє намагання повсталих обмежити всевладдя Речі Посполитої і Україні, зберігти а то й розширити козацькі вольності і права, відновити позиції української православної церкви. Ці повстання закінчились поразкою, однак послугували базою для розгортання та посилення народних рухів в 20-30-х роках XVII ст., змусили піти Річ Посполиту на певні поступки дещо послабити гніт в українських землях, легалізувати українську православну церкву. Посилення народних рухів в 20-30 роках XVII ст. було викликано посиленням польського національного, феодального, релігійного гніту після Хотинської війни . Замість обіцяних під час війни послаблень Річ Посполита розправлялась з селянами, що заводили козацькі порядки, забороняли козакам приймати втікачів, підтримувати звязки з іноземними державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати українську православну церкву. Найбільшими повстаннями цього періоду були повстання під приводом Марка Жмайла (1625р.), Тараса Федоровича (1630-1631 рр.), Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637-1638 рр.). Ці, як і попередні народні рухи, незважаючи на масовість і наступальну тактику, потерпіли поразку. Поразка повстань і здійснення польською шляхтою давали надію полякам на “золотий спокій”. Але то був спокій перед бурею.

Причини поразки народних рухів в XVI- 20-30 рр. XVII ст.: а) були погано підготовлені;б) селяни та міщани були погано озброєні;в) не завжди козаки виступали єдиною силою з усім іншим населенням;г) нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї;д) українські повстання не підтримувались польськім і литовським населенням, через що уряз зміг стягувати сили з інших областей для придушення повстань. Значення народних рухів. а) стримували посилення польського національного, феодального і релігійного гніту ;б) вдалося досягти відновлення української православної церкви;в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби;г) виросли козацькі привілеї;д) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького .

26.Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство. Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

27. Збо́рівський до́говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого. Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму. Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни. Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви. Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі. територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством. Реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік. Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

28. Визвольна війна 1648—1654 рр. - це грандіозне, небачене до того часу в Україні всенародне повстання, що поступово охопило майже всю територію України, підвладну Речі Посполитій, й переросло в справжню війну, яка тривала близько 6 років. Метою було скинення влади Речі Посполитої, звільнення народу від утисків та експлуатації іноземних та місцевих феодалів, захист рідної мови, віри, культури, звичаїв. Одним з головних гасел війни було «За православ'я, проти католицизму й унії» Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися ще на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

17. Кожна держава є передусім політико-територіальною організацією публічної влади, тому територія держави – невід’ємна ознака всякої державності і водночас просторова межа здійснення державної влади. Територія держави – це той простір, тобто суша (земна поверхня), води, надра, повітряний простір, на який розповсюджується державний суверенітет і територіальне верховенство країни Територія держави має відповідну адміністративну будову, тобто структуру, за характером якої всі держави поділяються на унітарні, федеративні чи конфедеративні.Відповідно до статті 2 Конституції, Україна є унітарною державою. Це означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.В Конституції України вживаються два терміни – територіальний устрій (так само називається відповідний (ІХ) розділ Основного Закону України) та адміністративно-територіальний устрій.Територіальний устрій України, відповідно до статті 132 Конституції, ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.До форм територіального устрою можна віднести, зокрема, адміністративно-територіальний устрій, виділення спеціальних та вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, зон надзвичайних екологічних ситуацій, поділ земель на категорії з чітким визначенням правового режиму кожної з таких категорій, економічне та інші види районування та планування території держави. Адміністративно-територіальний устрій, як відомо, може бути визначено як поділ держави на систему адміністративних одиниць. Він є однією з форм, очевидно найважливішою, територіального устрою держави. Адже саме у відповідності з ним утворюються органи державної влади та органи місцевого самоврядування, вирішуються численні управлінські та інші питання. Однак повністю це поняття не охоплює зміст територіального устрою. 4 Поширення влади польського короля на Галичину, а Великого князівства Литовського — на інші українські землі. Суспільно-політичний устрій Великого князівства Литовського. Кревська унія. Політика великого князя литовського Вітовта щодо українських земель. Виступ литовсько-руської знаті на чолі з князем Свидригайлом. Відновлення та остаточна ліквідація Київського і Волинського удільних князівств. Закарпаття під владою Угорщини. Буковина у складі Молдовського князівства. Завоювання Московською державою Чернігово-Сіверських земель. Утворення Кримського ханства. Перехід кримських ханів у васальну залежність від Османської імперії. Початок татарських походів на українські землі. Соціальна структура суспільства. Панівні верстви населення, їхнє повсякденне життя. Князь В.-К. Острозький. Становище духівництва та церковні відносини. Сільське господарство. Становище і повсякденне життя селянства. Зростання міст. Магдебурзьке право. Міське населення та його спосіб життя. Розвиток ремесел і торгівлі. Особливості розвитку культури українських земель у другій половині ХІV—ХV ст. Освіта. Юрій із Дрогобича. Початок українського книговидання. Швайпольт Фіоль. Архiтектура й містобудування. Малярство та книжкова мініатюра

18. Територія Південної України, особливо Подніпров'я і Побужжя, й стала місцем, де в XV ст. виникло козацтво, якому судилося посісти важливе місце в історії українського народу! Джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України і Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку татар, і втікачі, переважно селяни, із Західної і Північної України, які, рятуючись від покріпачення, масами тікали в ці малозаселені вільні місця, де не було ще панського гніту. Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно означало вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні. Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією (1489, 1492, 1494, 1499 pp. та ін.). Так, у 1489 р. у дипломатичному листуванні між московським і литовським князями говориться, що того року загони козаків під проводом отаманів Богдана, Голубця і Василя Жили з'явилися на низов’ях Дніпра, на лівому березі на Таванській переправі, розігнали татарську охорону, захопили в купців частину товарів, а деяких потопили. 1492 p. козаки напали на татарське судно під Тягиною на Дніпрі, розбили його, полонили кілька чоловік, захопили майно, гроші, стада волів, коней та ін. На скаргу про це хана великий князь литовський Олександр наказав місцевим старостам розшукати пограбоване і повернути татарам. У 1494 р. козаки напали на посла московського князя боярина І. Суботу, який ішов від валаського господаря Стефана разом з його послом у Крим до Менглі-Гірея. їх на шляху «козаки потоптали, все поймали, пеша оставили...» Про це сповіщав Менглі-Гірей Івана III. У 1499 р. про козаків говорилося в уставній грамоті м. Києва: козаки ходять з Києва по Дніпру вниз і з усього, що здобудуть там, платять воєводі десяту частину. На основі цих та інших перших документальних звісток кінця XV — початку XVI ст. можна дійти висновків про те, що, по-перше, козаки — це місцеві, а не прийшлі звідкись люди «черкаси», і, по-друге, оскільки уже наприкінці XV ст. про козаків говориться в дипломатичному листуванні між урядами держав, то, очевидно, козацтво набуло на той період певної .сили, для досягнення якої йому потрібен був певний час. Отже, козацтво, мабуть, виникло не наприкінці XV ст., а десь в середині цього століття або принаймні у другій його половині? Козацтво до середини XVI ст. У перший час свого існування, десь до середини XVI ст., козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. Серед нього були вихідці з різних класів і прошарків населення. Основну масу становили селяни місцеві і селяни — втікачі із Західної і Північної України, але «козакували» й міщани і навіть дрібні бояри. «Козакували» групами — «ватагами» на чолі з отаманами. Ці ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населені місця, вони розпадалися. Українські і російські козаки відіграли велику роль у захисті від турецько-татарської агресії не тільки півдня нашої країни, а й усієї Європи. Велика також заслуга козаків у освоєнні південних районів і розвиткові їхніх продуктивних сил. Нарешті, козацтво тривалий час стояло в центрі визвольної боротьби українського народу, було осередком притягання всіх незадоволених соціальним і національно-релігійним гнітом.

20. Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти «бусурманів» своїм священним обов'язком. На перших порах воно нерідко виступало під керівництвом урядників прикордонних зі степом земель (серед відомих провідників козацтва були черкаський староста О. Дашкевич, хмільницький — П. Лянцкоронський,барський — Б. Претвич та деякі ін.), а згодом почало організовувати відсіч нападникам самостійно. Для своєчасного виявлення ворога і попередження про його наближення Війська Запорізького та мешканців українських міст і сіл козаки заснували прикордонну службу. По всій території запорізьких земель та вздовж русла Дніпра було створено мережу сторожових форпостів, які складалися з редутів, тобто укріплень для самооборони, житла для козаків та стайні для коней. З форпостів почергово розсилалися козацькі роз'їзди — «бекеши», котрі вели розвідку у відповідних районах. Спостережними пунктами служили скіфські кургани — спеціально насипані земляні узвишшя, сторожові вишки. Біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях через певну відстань зводили «фігури» — споруди, які складалися з двох десятків просмолених бочок. Як тільки козаки помічали ворога, то негайно запалювали найближчу фігуру, чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню від якої, поряд з гарматними пострілами, ставали сигналом для чатових на сусідніх спостережних пунктах. Незабаром палаючі фігури досягали прикордонних міст і сіл, де передавали свою сигнальну функцію церковним дзвонам. Мирне населення шукало порятунку за оборонними спорудами, а козацьке військо готувалося до відсічі нападників. Зміцнівши, козацтво не тільки відбиває турецько-татарські напади на Україну, а й саме розгортає наступ на володіння наймогутнішої держави тодішнього світу Туреччини та її васала — Кримське ханство, де визволяло бранців, руйнувало фортеці та інші укріплення, захоплювало значну здобич. Спершу відбувалися сухопутні походи, які вже на поч. XVI ст. набрали достатньо значних масштабів і ставали регулярними. Вони насамперед були пов'язані з такими козацькими ватажками, як Д. Вишневенький, І. Сверчовський (Свірговський), Б. Ружинський, І. Підкова, якого у 1577 р. проголосили правителем Молдавії, Я.Оришовський. Зокрема, у 1575 р. гетьман Богдан Ружинський з козаками завдав нищівного удару Кримському ханству. Запорожці прорвалися за Перекоп і смерчем пройшлися Кримським півостровом, руйнуючи все на своєму шляху. Потім дісталися турецького узбережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Сіноп, налякали Константинополь і повернулися на Запоріжжя. У 1585 р. січовики здобули в Криму понад 40 тис. коней і багато іншої худоби, а в 1587 р. з'явилися під Варною, де захопили 13 тис. голів худоби; атакували та зруйнували турецьку фортецю Усіани; діяли в околицях Бендер. У серпні 1589 р. козаки завдали великих втрат татарській орді на р. Кам'янці на Поділлі після нападу татар на Волинь і Галичину. Вночі вони напали на ворожий табір, знищили всіх татар і визволили близько З тис. бранців. Коли ж на допомогу своїм прибув ще один загін кримчаків, то «козаки, як могли наспіх із тих трупів татарських... шанці собі починивши... стали по них стріляти» і відбили атаку. Це були окремі епізоди великої війни, що протягом тривалого часу велася на суходолі між українськими козаками та турками й татарами.

19. У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, табель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення, використовувались, якщо їх скласти у вигляді ґрат, при переході через багно, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був т. зв. «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тили ворога. Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човнів-чайок або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно діяло проти ворогів. Запорізька Січ була своєрідним лицарським орденом, що вимагав від своїх членів особливої дисципліни і сомопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г.Боплан, французький інженер та картограф, безпосередній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають... Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енергійні... відзначаються міцним здоров'ям... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави». усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося порівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними діями, які не, сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані закони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правом, як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ'я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб позбавитися від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брався не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років. На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе. Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди. На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл лицарського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольностей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від 30 до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Києво-Могилянській колегіум, з яким підтримувалися тісні зв'язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями — осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук. Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівувалися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість.

52) Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 1,5тис. промислових споруд, 40% господарських та житлових будинків. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилася на 60%, овець – на 47%. Не набагато краща була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917р. з 4 млн. селянських господарств 1,8млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зросла залежність господарства від іноземного капіталу. В 1916 - 1917 рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.

Війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси у суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

Тогочасна українська еліта, яка групувалася в товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього, все дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла стільки нещастя українському народу, за корінний переустрій Росії, розв’язання в ній національного питання «Ми українські поступовці – говорилося у декларації Ради ТУП «Наша платформа» (грудень 1916 р.) - ... боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану також й федерацією рівноправних народів...». Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації. Разом з цими організаціями виникали і осередки, що відстоювали принципи незалежності України (Катеринославський Ініціативний комітет Українського самостійного союзу(1915 р.)).

Національно-визвольний рух в Україні поєднувався з іншими проявами суспільного протесту, що неухильно зростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень, страйків ( у 1915 р. відбулася в Україні 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників, в 1916 р. відповідно – 280 і 193 тис. робітників).

Посилюється антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком влився в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Боротьба ця віщувала невідворотні грандіозні потрясіння уже в недалекому майбутньому.

40. Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії. Таким чином зникла ця безпосередня військова загроза. Зникла потреба в козацьких військах, Запорозькій Січі і Гетьманщині. 1764 року було скасовано гетьманство, 1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині, 1775-го ліквідовано Запорозьку Січ, 1782-го у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на 3 намісництва. 1783 року розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпацтво. Українські землі були повністю інтегровані до складу Російської імперії.

39. Після перемоги під Полтавою Петро 1 здійснює заходи по ліквідації автономного устрою в Україні.За його наказом булла зруйнована Запорізька Січ.У 1709 р. після перемоги під Полтавою Петро 1 призначив при гетьману свого резедента,який мав контролювати діяльність гетьмана.У 1720 р. вперше офіційно заборонено укр.мову.У 1722 р. після смерті Скоропадського гетьмана взагалі не обрали.Була створена Малоросійська колегія ,яка стала основним органом управління Україною

37. У другій половині 17 ст. і майже все 18 ст. минули у боротьбі Правобережної України за возз’єднаня з Лівобережжям.Західноукраїнські землі протягом 18 ст. перебували під владою сусідніх держав-Речі Посполитої,Османської імперії,Угорщини,Австрії.У другій половині 18 ст. Буковина поділялася на 3 цінути:Чернівецький,Сучавський,Кіполунгський(підпорядковувалися Молдавії) та мілітаризовану Хотинську-ралію,що управлялася зі Стамбула.Закарпатська Україна належала до Пожонського (Братиславського) намісництва і поділялася на чотири жупи-Ужанську,Березьку,Угочанську,Мараморську.Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над Правобережжям.В останній третині 18 ст. відбулися 3 поділи Речі Посполитої.У результаті польсько-литовська держава зникла з карти Європи,62% її території дісталася Росії,18%-Австрії,20%-Прусії.1 поділ 1772р.-Галичина і Буковина потрапили під владу Австрії;2 поділ 1793р.-Київщина,Сх.Волинь,Поділля,Брацлавщина відійшли до Росії;3 поділ 1795р.-Зх.Волинь,Правобережна Україна потрапили під владу Росії.Об’єднання в межах однієї держави більшість укр.земель (80%) етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців,поновлення у суспільстві позицій православної церкви сприяли консолідацї

58) Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій, яких було три групи, – соціалістичні, ліберальні й консервативні. Наймасовішою з соціалістичних була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М. Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В. Голубович, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. У галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави. Другою за чисельністю і впливом політичною партією соціалістичного спрямування була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. Її керівниками були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш та ін. УПСР і УСДРП виступали за демократичний розвиток України із соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії. Вони відкидали однопартійність і диктатуру.

Частина українського суспільства ліберально-демократичного спрямування об’єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або партію есефів. Із соціалізмом ця партія мала небагато спільного, а її назву прийняли з тактичних міркувань. Есефи виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку, за демократію. З Росією Україна мала будувати відносини на федеративних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але до її складу входили такі авторитетні діячі українського національно-визволь ного руху, як А. Ніковський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, С. Шелухин та ін. Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети та В. Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства – приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і виступали за її незалежність. Щодо цього вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (УНП), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.

Крім українських національних партій, в Україні діяли загальноросійські партії: конституційні демократи (кадети), соціалісти-революціонери (есери), соціал-демократи (більшовики і меншовики) та ін. Ця строката політична палітра доповнювалася філіями загальноросійських єврейських, польських та інших партій національних меншин. Політичні партії були одним з важливих чинників революційного розвитку 1917 р.

59)29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно проголосили П. Скоропадського гетьманом України. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися „Українська Держава”. Гетьман оприлюднив два програмних документи – „Грамоту до всього українського народу” і „Закони про тимчасовий державний устрій України”. Демократична, республіканська форма правління (УНР) була замінена монархічною (Гетьманат), авторитарною. ЦР, Генеральний Секретаріат та їх органи на місцях ліквідовувалися. Заборонялася діяльність політичних партій лівого спрямування, припинялося видання демократичних газет, заборонялися вуличні демонстрації, мітинги і страйки. Поновлювалась приватна власність на фабрики, заводи, шахти, які передавалися колишнім володарям, поміщицьке землеволодіння. Разом з тим були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам’янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Багато зробив гетьманський уряд і в царині зовнішній. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради, Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон „Про посольства і місії Української Держави”. Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки – Директорію – для боротьби проти Гетьманату. До складу Директорії увійшли: В. Винниченко (голова), О. Андрієвський, А. Макаренко, С, Петлюра, Ф. Швець. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський зрікся влади та виїхав за кордон.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується насамперед науки і культури, зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

60) Першим відступом од імперської політики щодо пригноблених націй стала досягнуто 8 лютого 1918 р домовленість у Бресті між Австро-Угорщиною й УНР про поділ Галичини на українську та польську частини і залучення першої з Буковиною в один український коронний край. Австрійський уряд мав запропонувати імперському парламентові не пізніше 20 липня 1918 р. проект такої реорганізації й зобов'язувався. Український уряд, зі свого боку, зобов'язувався прийняти закони, що забезпечували б права німців" поляків і євреїв в УНР. Справедливо розглядаючи додаток до Брестської угоди як величезне досягнення делегації незалежної України, Севрюк під час перебування у Відні похвалився ним галицьким українцям.

Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — лідер національно-демократичної партії К. Левиць-кий. Національна Рада гарантувала правомочність законодавства Австро-Угорщини й поспішила зі створенням жандармерії та збройних сил — Української Галицької армії (УГА). Вона виступала проти передачі землі селянам. Це зменшило підтримку населенням проголошеної держави за умов агресії з боку Польщі, що почалася. Після жорстоких боїв польські війська 22 листопада зайняли Львів, уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя.

Трудящі були розчаровані внутрішньою політикою Національної Ради. Зростаюче соціальне напруження взимку 1918—1919 рр. матеріалізувалось у появі, за російським прикладом, непредставницьких революційних організацій — Рад. У Дрогобичі, Калуші, Косові, Стебнику виникли Ради робітничих депутатів. У Коломиї, Станіславі і Стрию, де розміщувалися частини УГА, з'явилися Ради солдатських депутатів. Перші комуністичні групи або гуртки постали у Львові, Дрогобичі, Станіславі, Стрию і Тернополі. У лютому 1919 р. на конференції в Станіславі вони утворили Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Сама назва партії свідчила про те, що її члени не визнали утворення ЗУНР. Хоча така позиція була до певної міри спровокована відверто ворожим ставленням Національної Ради до революційних організацій трудя--щих, усе-таки її треба розцінувати як сектантську. 26 січня 1919 р. у Дрогобичі відбулася конференція, делегати якої представляли 10 тис. робітників Прикарпаття. Заслухавши доповідь комуніста В. Ф. Копка про Жовтневу революцію, конференція висловила недовіру Національній Раді й закликала до встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було визнано за необхідне возз'єднати Східну Галичину з радянською Україною. Одночасно з робітничими виступами розпочався селянський рух. Навесні у деяких повітах селяни стали розподіляти поміщицьку й церковну землю.

У ніч на 14 квітня 1919 р, комуністи підняли збройне повстання в Дрогобичі. Об'єднана робітничо-селянська Рада проголосила повалення влади Національної Ради й надіслала привітання радянським урядам України і Угорщини. Однак розрахунки на розростання повстання не справдилися. Після короткочасного кровопролитного бою урядові війська зайняли Дрогобич. Наприкінці червня —на початку липня 1919 р. добре оснащені Антантою польські війська окупували всю територію Східної Галичини і Західної Волині. Було ліквідовано структуру української державності, зокрема органи місцевого самоврядування. Будь-який опір окупантам нещадно придушувався.

53. З середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Зміна на престолі російських царів у 1855 р. сприяла амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою діяльність. За допомогою українських поміщиків-меценатів В.Тарнавського і Г.Галагана в російській столиці організовується українське видавництво, у якому побачили світ "Записки о Южной Руси", "Чорна Рада" П.Куліша, твори Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. З великими труднощами у 1861 р. було отримано дозвіл на видання місячника "Основа" - першого в Російській імперії українського часопису. "Основа" стала центральним органом Українського руху, але в своїй ідейній спрямованості вона значно відійшла від програми Кирило-Мефодіївського братства. Основна увага редакції була сконцентрована на культурно-просвітницькій роботі.

56. З березня 1917 року самостійники оголосили про організацію УЦР, що мала перетворитися на орган тимчасового правління незалежності України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд. До діяльності Центральної Ради ввійшли представники усіх всіх українських партій – Української соціал-демократичної робітничої партії (УПСР), Української народної партії (УНП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій. Очолював Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський. важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, П. Христюк та інші. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, інші представники інтелектуальної еліти. Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання, досягнення автономії України. Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — грамоти-прокламації, які видала Українська Центральна Рада для широкого загалу, як гетьмани козацької доби. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які визначили етапи української держави — від автономної до самостійної. 10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

65.Під час громадянської війни на терит.колишньої росімперії утвор.6 рад.республік. За конституцією 1919р.УСРР була незалежною держ. однак, після закінч.громадянської війни постало пит..про остаточне врегулювання відносин між рад.республіками. З цією метою була створ.спец.комісія яку очолив Сталін. Ця комісія запропонувала план автономізації. Ленін запропонував свій план обєднання республік. Суть плану-всі республіки утвор.федеративний союз рівноправних республік. 30грудня 1922р 1й всесоюзний з’їзд рад прйняв рішення про утвор.союзу рад.соціалістичних республік.

66. Досягнута під час НЕПу соц.-економ.стабілізація дала змогу більшовицькій партії у 1925р.на 14 зїзді ВКП(б) проголосити курс на індустріалізацію. Її суть-перетвор.срср із аграрної відсталої країни на промислову розвинену держ. Труднощі індустріалізації-її необхідно було здійснювати власними коштами. Її планувалсь здійстини за рахунок селян шляхом політики «ножиці цін». В кін.20х рр..в країні виникли хлібозаготівельні кризи.

67. 1928р. сталінське керівництво відмовлється від непу і переходить до політики з примусовою продрозкладкою, забороною вільної торгівлі і примусовим обєднанням всіх селян у колективні гос-ва. Колективізація с/г була задумана для полегшення викачування сільгосппродукції у селян. Укр.належала до районів, де колективізацію планувалось завершити восни 1931-навесні 1932рр. Прискорення темпів колективізації призвело до дезорганізації аграрного сектора. Однак в цей час плани по хлібозаготівля ми зростали. До тих сільгоспрайонів,які не виконували плани по хлібозаготівля поч..застосов.крайні заходи: тотальна конфіскація сільгосппродукції і ці райони переводилися на блокадне становище. Саме це і стало причиною голодомору 1932-1933рр.

69.Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичного лідера Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу».Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичного лідера Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу».

70. Спроби вирішення національного питання в період перших років становлення радянської влади на Україні показують, що існуючі протиріччя не могли бути вирішені за умов тогочасної суспільно-політичної системи. Саме система, штучно підштовхуючи українізацію, гальмувала її розвиток, цькувала "націоналістів", декларуючи правомірність політики. Протиріччя породжували проблеми, а ті, в свою чергу, або вирішувались, або ні, що свідчило про неспроможність керівництва виконати поставлені завдання. Дуже гостро стояло питання про необхідність існування й діяльність керуючого та координуючого органу для проведення цієї політики в життя. В перші два роки українізації в системі державної влади не існувало відомства, яке безпосередньо займалося б організацією та контролем за виконанням декретів та настанов щодо українізації державного апарату. Хибно вважалося, що заклик партії українізуватися буде з ентузіазмом сприйнятий всіма прошарками українського суспільства. Але час показав, що великий процент тогочасного населення України не лише байдуже й без натхнення ставився до кампанії українізації, але й проявляв відкриті українофобні настрої. Процес українізації, наштовхнувся на труднощі й майже захлинувся. Вивчення радянської "українізації" може сприяти в певній мірі вирішенню тих проблем, які стоять перед сучасними українськими політичними та культурними силами в їхніх намаганнях не лише зупинити процеси русифікації, а й дати їм зворотній хід. Дане дослідження дає відповідь на те, яке місце і роль в національно-культурному відродженні може відіграти українська патріотична інтелігенція, що в добу

"українізації" була найбільш активною силою українізаційних зрушень. Досить вагомою частиною дослідження є аналіз позиції держави стосовно російськомовної інтелігенції. Саме від продуманості і виваженості здійснення національно-культурної політики щодо цієї групи інтелігенції значною мірою залежить і її успіх. У разі натискних, адміністративних акцій російськомовна інтелігенція може стати основною силою опору дерусифікаційним заходам. Наше дослідження, в якому аналізуються форми і методи, що застосовувалися для "українізації" інтелігентського середовища, та помилки, допущені в цьому процесі, може надати значну допомогу і в ході реалізації нинішньої національно-культурної політики.

71.Двадцяте століття дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військовотполітичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом гак званих "шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури;етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була демократичнішою, ніж царського уряду і тому вже в березні 1917р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських, гімназій та чотирьох кафедр. Перші українські школи відкривалися виключно на громадські й народні кошти. Важливою подією в культурному житті України того часу стало відкриття другого Українського Народного університету 21 квітня 1918 р, в Полтаві.

72. Рішення припинити переговори з Англією і Францією і укласти з Німеччиною договір про ненапад було прийняте Сталіном і Молотовим. Обидві сторони мали різні цілі, укладаючи цей договір. Гітлер гарячково готував напад на Польщу і вважав, що цей договір виключить для Німеччини загрозу війни на два фронти в Європі, оскільки Сталін, за його розрахунками, зацікавлений в захопленні територій колишньої Російської імперії і прагнутиме отримати таку можливість завдяки договору з Німеччиною. Сталін розглядав договір як шанс уникнути озброєного конфлікту і можливість готуватися до військових дій, які неминуче повинні будуть настати. За договором, підписаним 23 серпня 1939 року, сторони зобов'язалися усі спори і конфлікти між собою "дозволяти виключно мирним шляхом в порядку дружнього обміну думками". У другій статті договору говорилося, що "у разі, якщо одна з договірних сторін виявиться об'єктом військових дій з боку третьої держави, інша договірна сторона не підтримуватиме ні в якій формі цю державу". Іншими словами, СРСР не допомагатиме можливим жертвам агресії фашистського рейху. Договір мав "секретний додатковий протокол" про розмежування "сфер впливу" в Східній і Південно-східній Європі. Передбачалося, що у разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої "лінії Керзона", інша частина Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бесарабія визнавалися "сферою впливу" СРСР. Доля Польщі буде вирішена "в порядку дружньої обопільної згоди".Договір був ратифікований Верховною Радою СРСР через тиждень після його підписання, причому від депутатів було приховано наявність "секретного додаткового протоколу". На інший день після ратифікації договору, 1 вересня 1939 року, Німеччина напала на Польщу. СРСР повинен був відповідно до домовленостей також ввести свої війська в Польщу, проте Молотов попросив невеликого відстрочення, заявивши послові Німеччини в СРСР В. Шуленбургу, що внаслідок того, що Польща розвалюється на шматки, Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким " погрожує" Німеччина, що дозволяло Радянському Союзу не виглядати агресором.

21. Зародком нової української державності — козацької — стала Запорозька Січ. її демократичний характер пояснюється тим, що Запорозьку Січ створив сам народ для подолання загрози знищення; козакам були потрібні злагода й порозуміння. Козацька Січ мала надійні укріплення. її оточували глибокі рови і високі земляні вали з гарматами, вежами з бійницями, де постійно чергували озброєні козаки. Широка демократія Запорозької Січі дає історикам підстави вважати її християнською козацькою республікою. Хоча в руках козацької старшини були зосереджені влада й багатство, у Запорозькій Січі не було кріпацтва. Існувала формальна рівність між козаками, які могли користуватися землею, угіддями, брати участь у загальновійськових радах, обирати старшину. Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII—XVIII ст. «Славне Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ — за демократичні порядки — козацькою республікою.

22. Після Люблінської унії українські землі Польського королівства входили до семи воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. На території України (за винятком Галичини) мали чинність литовські статути 1566 та 1588 років. Більшість українських міст керувалася положеннями магдебурзького права. Таким чином, Польща без «єдиного пострілу» приєднала Україну, встановила в ній свій адміністративний лад, перетворила у свою провінцію і розгорнула колонізацію.

Після унії на Україну посунув величезний потік польських феодалів, провідну роль в якому відігравало магнатство. Вони займали пустуючі землі, витісняли місцевих землевласників.

Селянство на захоплених землях перебувало під необмеженою владою феодалів. Не лише селянське майно, а й сам селянин належав феодалові. Це забезпечувало необхідні робочі руки для поміщицького господарства.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника.

23. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. на українських землях спостерігався дальший розвиток міст і внутрішнього ринку. В цей час ряд країн Західної Європи вступав у період капіталізму. На внутрішньому й зовнішньому ринках зростав попит на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію. Це підштовхувало феодалів до розширення фільварків. Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великих князів литовських і королів польських. Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця XVI — першої половини XVII ст. фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина — Вишневецьким і Збаразьким. Розвиток фільваркового господарства уже на середину XVI ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом зміцнювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків насамперед за рахунок експлуатації селянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя литовського і короля польського Сигізмунда II Августа, відома під назвою «Устава на волоки», мала на меті вирішити це питання. Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні — в Кременецькому повіті, Ратенському й Ковельському староствах на Волині. Розвиток фільваркового господарства супроводжувався скороченням селянських наділів та зростанням числа малоземельних і безземельних селян. Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від ступеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Одночасно із скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян і мінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства, переважаючої в тій чи іншій місцевості. Протягом усього попереднього періоду, особливо з XV ст., розширялися права феодалів на землю і селян, причому швидше на тій частині України, яка перебувала під владою Польщі: у Галичині, наприклад, уже на початку XVI ст. ніхто з селян не міг перейти в інше місце без дозволу свого пана. Покріпачення селян посилювалося в міру розвитку панщини.

30. Після проголошення Берестейської унії,Православна Церква стала по суті незаконною.Унаслідок виступів козацтва на початку 80-х р.ХVIIст. польський уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу»,яким узаконив існування Православної Церкви.Культурне піднесення в Україні значно просилюється з появою братств.Важливим напрямком діяльності братств стало книгодрукування.Одну зперших друкарень було створено в 1561р. у Заблудові в маєткові українського та білоруського магната Г.Ходкевича.На початку ХVII в Україні відкрилося 30 братстських шкл ,які були народними і відрізнялися передусім демократичністю .У 1620р. гетьман Сагайдачний за підтримки козатва та православних вірних і за участю Єрусалимського патріарху Феофана відновив Київську метрополію і всю православну ієрархію .У 1615р.при монастері було відкрито друкарню.Першою книгою ,що виникла тут у 1616р.був «Часолов».

29. Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі.Для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Російським царством. Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. У його складі були також окольничий І.Олфер'єв, дяк Л.Лопухін, представники духовенства. У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

24. Культура України в ці роки розвивалася в несприятливих умовах національного та релігійного гніту. Проте потреби соціально-економічного розвитку, вплив національно-визвольного руху і досягнень Відродження в Європі стимулювали культурне піднесення.

Видатну роль у розвитку культури на Україні в цей час відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства, які з'явилися у 80-х роках XVI ст. у Львові, Києві, Луцьку, Острозі. Вони виникли як осередки оборони православної віри, але відігравали значну роль у суспільно-політичному житті. Братства на свої гроші утримували школи і лікарні, підтримували матеріально свої церкви, організовували друкування полемічних творів проти католицизму та унії, на захист православ'я і прав українського народу. Братства не лише утримували школи, а й організовували навчання в них на патріотичних принципах.

Особливе місце посідала Острозька школа, створена на кошти князя К. Острозького близько 1580 р. У ній працювало багато відомих у той час культурних діячів. Першим ректором її був письменник Герасим Смотрицький.

Розвиток освіти стимулював появу перших підручників, що свідчило про достатньо високий рівень навчально-методичної роботи в українських закладах освіти. Розвитку рукописного розповсюдження книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Розвивається народна творчість. З'являються нові жанри — думи та історичні пісні, які виконували під акомпанемент кобзи і бандури. У літературі з'являються нові жанри: присвяти, передмови, епіграми, панегірики. Але домінуюче становище займала полемічна література, спрямована проти наступу католицизму. Починає розвиватися ліпна скульптура й ливарна скульптур на пластика з металу. У сфері будівництва новим стала поява не тільки церковних, а й світських будов з каменю.

73. 1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 року створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз´єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис, а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап.

68. Голод 1931-1933 років був спричинений насильницькою суцільною колективізацією горезвісними хлібозаготівля ми, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян Україні. Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом. Існує думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян. Очевидно одне - голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був організований штучне. Основною причиною голоду стала розверстка, яку повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало бракувати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на «чорний день».Уряд вишукував нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації». Вихід було знайдено. Майже всі керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми. Найбільш постраждали від голоду території теперішніх Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської, Київської, Житомирської областей. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. Голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці. Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населенням понад 40 млн.осіб і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.

75. В українському русі Опору існувало дві течії: радянський рух опору (парти¬зани і підпільники ) та національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН. Наприкінці 1941 року в Україні діяло 800 партизанських загонів. Їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем.

Виникли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С. Ковпаком,

М Попудренком, О. Сабуровим, О. Федоровим, І. Боровиком, М Науковим та ін.

В Україні було 23 підпільних обкоми КП( б) У; 9 підпільних обкомів комсомолу.

Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами від 500 тис. до 180 - 220 тис. чол.

Національно-визвольний рук опору на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави. На початку війни ОУН співпрацювала з німцями. Проте, спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо арештувало всіх членів новоствореного уряду, на чолі з Я. Стецьком, керівника ОУН С. Бандеру. У відповідь ОУН почали створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об'єднались під назвою Українська повстанська армія ( УПА ) на чолі з Р.Шухевичем. ОУН - УПА не припиняла також антирадянської і антипольської діяльності. Лише в середині 50-х років були ліквідовані залишки законів УПА. Найбільше активною була діяльність Організації українських націоналіс-тів (ОУН). Вона утворилася у 1929 році на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є. Коновалень.

Ідеологією ОУН став " інтегральний націоналізм " розроблений

Д. Донцовим, та ін. теоретиками: проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом.

Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Будівництво незалежної Української держави мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів.