МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ВОЛИНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
ФАКУЛЬТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Індивідуальне науково-дослідне завдання
з теорії держави і права на тему:
«Юридична техніка»
Виконав студент 13 групи
факультету міжнародних
відносин
Новак Олександр
Перевірила викладач
кафедри теорії та історії
держави і права
Колодяжна В.В.
ЛУЦЬК 2010
Зміст
Вступ…………………………………………………………3
Поняття та види юридичної техніки……………………….5
Складові елементи нормотворчої техніки………………....11
Проблеми використання юридичної техніки……..……….15
Юридична техніка в українському законодавстві………...17
Висновок……………………………………………………..19
Список використаних джерел………………………………21
Вступ
Відносини в державі регулюються різноманітними нормативно-правовими актами, які регулярно розробляються, створюються та змінюються. В умовах інтенсивної нормотворчої діяльності, характерної для сучасної України, особливо гостро постає проблема досконалості правових актів. Актуальною дана тема є тому, що в українському законодавстві присутні розбіжності понять і порушені прийоми підготовки документів, яких можна було уникнути при правильному використанні юридичної техніки. Одним із шляхів удосконалення механізму правореалізації та правозастосування є вироблення єдиних науково обґрунтованих юридико-технічних правил, прийомів, способів та засобів побудови актів правозастосування. Практика правозастосування – це, насамперед, механізм індивідуалізації вимог щодо тих або інших обставин чи суб’єктів. Відповідно, особливої актуальності та практичної значущості набуває необхідність вироблення ефективних юридико-технічних засобів трансформації вимог правових норм у зміст актів правозастосування з метою якнайповнішого втілення вимог правотворця у життєдіяльність суспільства для досягнення відповідного соціального ефекту, адже сучасний стан розвитку суспільних відносин має надзвичайно складний характер, що і вимагає адекватного правового впливу на них. Вказана специфіка динаміки розвитку суспільства зумовлює необхідність вироблення нових засобів регулювання суспільних відносин, вдосконалення існуючих джерел права, а також модернізації форм реалізації права.
Від високого рівня юридико-технічної досконалості як нормативно-правових актів, так і актів правозастосування, залежить ефективність регулювання суспільних відносин. Саме юридична техніка є тим інститутом, що надає змогу не лише сформулювати зміст юридичного документа, а й забезпечити адекватне усвідомлення суб’єктами змісту правової вимоги, можливість коригування тих або інших правовідносини у відповідності до вимог правової норми. Враховуючи вказане, можна зауважити, що інститут юридичної техніки актів правозастосування є засобом формалізації документа з метою адекватного закріплення волі суб’єкта правозастосування та доведення її змісту до свідомості особи, на яку поширюється дія цього акту. В свою чергу дієвість правозастосування взагалі визначатиметься рівнем наукового дослідження інституту юридичної техніки актів правозастосування, що виступає одним із засобів забезпечення реальності та повноти реалізації норм права.
В умовах інтенсифікації розвитку державотворчих та правотворчих процесів в Україні, що обумовлено як внутрішніми факторами становлення правової держави, громадянського суспільства, так і зовнішніми, змістом яких є поширення загальних процесів міжнародної інтеграції, уніфікації та гармонізації правового регулювання, наукові дослідження різноманітних аспектів реалізації норм права набувають особливої актуальності та практичної значущості. Вказане вимагає вдосконалення інститутів право реалізації, вироблення засобів забезпечення високого рівня наукової розробленості інституту юридичної техніки правових актів та їх різновидів, що має:
теоретичний аспект, який обумовлює необхідність вивчення феноменологічних та методологічних засад юридичної техніки, характеристики її різновидів, в тому числі і на рівні юридичної техніки актів правозастосування;
практичний аспект, котрий визначає необхідність вироблення єдиних уніфікованих правил, прийомів та засобів юридико-технічної будови актів правотворчості, правозастосування та тлумачення норм права.
Дослідження юридичної техніки має забезпечити належний рівень ефективності практики правозастосування та її відповідність, з одного боку, вимогам правових норм, що реалізуються й визначають процес правозастосування, а з іншого – об’єктивним потребам розвитку суспільних відносин.
Поняття та види юридичної техніки
Правова форма діяльності безпосередньо пов'язана з необхідністю використання різних методів і способів юридичної техніки. Отож, юридична техніка — це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.
Під словом "техніка", яке лежить в основі поняття юридичної техніки, розуміють:
практичну діяльність;
рекомендації щодо найбільш доцільних способів здійснення цієї діяльності;
мистецтво виконання цієї діяльності;
сукупність засобів практичної діяльності.
Звідси деякі дослідники зважають на багатозначність досліджуваного поняття, що робить проблематичним його використання як наукового. Вони вбачають два шляхи розв'язання цієї проблеми: відмову від цього поняття або домовленість між юристами про його прийнятне значення. Тому було запропоновано визнати юридичну техніку багатоаспектною категорією для вираження:
1) прикладних аспектів професійної юридичної діяльності;
2) формально-структурних аспектів теорії права, а також чинного права;
3) ступеня досконалості форми, структури і мови права.
Безумовно, юридична техніка розвивалась протягом усієї історії існування права, вона проявлялася спочатку у вигляді навичок, прийомів практичної діяльності щодо реалізації права, а пізніше - як рекомендації щодо найбільш доцільного способу і здійснення цієї діяльності. Зміст цих рекомендацій збагачувався і змінювався в міру розвитку права як явища суспільного життя та науки щодо пізнання його закономірностей і принципів розвитку та існування. Тому можна стверджувати, що зміст юридичної техніки органічно випливає з сутності та ознак самого права, оскільки вона виникає у зв'язку з функціонуванням права, а в міру нагромадження практичного досвіду переростає теоретичне знання про шляхи, способи та засоби реалізації трава у процесі здійснення юридично значущої діяльності.
У країнах романо-германського права на рубежі XIX-XX ст. у контексті розвитку доктрини юридичного позитивізму (напрям, який вбачав роль правової науки лише в формально-юридичному аналізі права, розглядав форму права у відриві від його змісту) юридична техніка почала розглядатись як явище, що стосується лише форми та структури в праві. У цих країнах поняття юридичної техніки є загальновизнаним, однак воно має неоднаковий зміст і західноєвропейські автори висловлюють різні погляди щодо цього поняття. Одні з них вважають, що сфера юридичної техніки - це правотворчість і судочинство, де норми, вироблені наукою, знаходять своє тлумачення і застосування. Друга група авторів розглядає юридичну техніку, з одного боку, як деякий інтелектуальний різновид правотворчості, як розвиток концепцій, завдяки яким право неминуче набуває наукового вираження, а з іншого боку - як будь-яку роботу по логічній систематизації правових норм, що здійснюється спільними зусиллями доктрини і судової практики. Треті автори розуміють юридичну техніку як сукупність засобів і процедур, що мають забезпечити реалізацію цілей права і його захист. Четверта група авторів вбачає в юридичній техніці засіб переведення соціальних потреб на мову права, конструювання обов'язкових норм для підтримання порядку в суспільстві. Водночас деякі західноєвропейські автори взагалі заперечують необхідність самого поняття юридичної техніки, оскільки воно, як вони вважають, не відповідає значенню права, «вульгаризує право як таке». [1]
У радянській правовій літературі до 60-х років XX ст. публікації на тему юридичної техніки характеризували «широкий» підхід до проблеми, позбавлений впливу офіційної правової доктрини. Однак в 60-ті роки складається «публічно-правовий підхід» до цієї проблеми, коли поняття «юридична техніка» замінюється поняттям «законодавча техніка», під якою мається на увазі сукупність прийомів І методів підготовки та видання найбільш досконалих за формою і структурою нормативних актів.
Загалом, сучасна ситуація у сфері розробки проблем юридичної техніки характеризується як перехідна. Спостерігається, з одного боку, чітка тенденція відмови від старих підходів, надання проблемі нового ракурсу, а з іншого - незавершеність процесу, що підтверджується, зокрема, відсутністю чіткої системи категорій для позначення юридичної техніки.
Очевидно, однак, що розуміння наукового поняття юридичної техніки має здійснюватися шляхом діалектичного усвідомлення її як цілісності, що належить виключно до сфери публічного права, сфери юридичної діяльності, в її розвитку і суперечливості.
Іншим важливим моментом є визначення місця юридичної техніки в системі юридичного знання, тобто віднесення її до практичної чи теоретичної галузі. В юридичній літературі не існує єдиної думки з цього питання. Одні автори вважають, що питання юридичної техніки мають складати особливу юридичну науку, інші відносять ці питання до науки загальної теорії права, деякі ж вважають, що законодавча техніка охоплює суто технічні моменти підготовки проектів нормативних актів, які мають прикладний характер. На думку Л.Успенського, юридична техніка цілком поглинає предмет загальної теорії права.
Борис Вікторович Чигідін, один із редакторів юридичного журналу «Представницька влада», пропонує поділити усі наявні в юридичній літературі підходи щодо цього питання на три групи:
1) суто практичний підхід, згідно з яким юридична техніка розглядається винятково як практична діяльність, спрямована на вироблення тексту нормативно-правового акта;
2) суто науковий підхід, відповідно до якого юридична техніка є тільки наукою;
3) науково-практичний (методологічний) підхід, коли юридична техніка, з одного боку, розглядається як практична діяльність з оптимізації законодавства, а з іншого боку - як наукова дисципліна, що вивчає таку діяльність.
Сам Б.В.Чигідін приєднується до останнього підходу, зазначаючи, що юридичну техніку не можна зводити ні до виключно практичної діяльності з оформлення проектів правових актів, ні до суто теоретичної проблематики. Юридична техніка - це єдність обох елементів, тобто єдність наукового і практичного (власне технічного) [2]
Існують різні критерії поділу юридичної техніки на види. Наприклад, Г.І.Муромцев техніку, що використовується виключно у сфері права, поділяє на техніку правотворчості (законодавчу техніку), техніку правозастосування, тлумачення, техніку судової промови, допиту, нотаріальної діяльності тощо.[3] В.М.Карташов поділяє юридичну техніку на правотворчу і правозастосовчу (правореалізаційну), інтерпретаційну і правосистематизуючу, судову і слідчу, прокурорську тощо. [4] І.Биля називає такі види юридичної техніки, як: нормотворча, техніка оприлюднення, техніка інкорпорації і консолідації, правозастосовна техніка та ін. [5] Однак, у таких переліках важко знайти єдиний критерій класифікації, до того ж вони не є вичерпними, а отже, не можуть вважатися логічно коректними. Так, відомий російський правознавець Сергій Сергійович Алєксєєв зазначає, що юридична техніка класифікується за видами правових актів, які обслуговуються даною сукупністю технічних прийомів і засобів, а також за змістом дії цих прийомів і засобів. [6]
Загалом розрізняють юридичну техніку в правотворчості та у правозастосовній діяльності.
Юридична техніка в правотворчості охоплює нормативні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні законів і підзаконних актів), а в правозастосовній діяльності — індивідуальні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні судових актів, договорів). Існує певний поділ юридичної техніки у правотворчості, що дає змогу розмежувати сферу її застосування у правотворчому процесі.
Законодавча техніка - сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систематизації нормативно-правових актів.
Техніка систематизації законодавства (нормативних актів) використовується у сфері приведення всіх діючих нормативно-правових актів даної держави в єдину, цілісну, погоджену, несуперечливу систему.
Техніка правозастосовних (індивідуальних) актів пов'язана з їх належним зовнішнім оформленням (назва, орган видання або видачі, час і місце видачі, підпис, печатка й т.д.), наявністю необхідного дотримання певних правил (рішення, фіксація юридичного факту, відповідність термінологічного стилю мови законодавства й т.д.).
Нормотворча техніка містить у собі методи роботи над текстами нормативно-правових актів, прийоми найдосконалішого викладу думки законодавця (інших суб'єктів правотворчості) у статтях нормативно-правових актів, вибір найдоцільнішої структури кожного з них, термінології і мови, способи оформлення змін, доповнень, повного або часткового скасування, об'єднання нормативно-правових актів тощо. Вона забезпечує юридичну досконалість нормативних документів. Юридична техніка застосування права здійснюється в площині правозастосування - владно-організуючої діяльності компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.
Інші автори пропонують вичерпні переліки поділу юридичної техніки на види, чітко не визначивши при цьому критерій класифікації. Наприклад, інший відомий російський юрист, Анатолій Іванович Бобильов, розрізняє законодавчу, нормотворчу та судово-адміністративну техніку.
Відправною точкою при визначенні видів юридичної техніки є її дефініція як спосіб юридичної діяльності державного апарату. При цьому слід відзначити, що юридична діяльність як діяльність державного апарату з вироблення і реалізації права взагалі у такій абстрактній формі не існує, а здійснюється як законодавча, адміністративна та правоохоронна функції держави. Сама ж юридична діяльність є специфічним видом соціальної діяльності, пов'язаної з правовим забезпеченням державного управління, що зводиться до реалізації державним апаратом законодавчої, адміністративної і правоохоронної функцій. У літературі запропоновано визначати юридичну діяльність як «об'єктивовану в офіційних актах, опосередковану правом, інтелектуально-вольову, управлінську, виробничо-трудову діяльність компетентних установ і організацій, що здійснюється у певних процедурно-процесуальних формах за допомогою спеціальних юридичних дій та операцій, способів і засобів, спрямовану на вирішення суспільних завдань і функцій і задоволення тим самим публічних і приватних інтересів» [7].
Водночас, ні законодавча, ні адміністративна, ні правоохоронна діяльність державного апарату не існує безпосередньо в такій абстрактній формі; кожна з них виступає як складна система одиничних функцій (дій, операцій, різних комбінацій цих дій) представників даного апарату, спрямованих до єдиної мети. При цьому законодавча функція здійснюється у сукупності одиничних функцій, результатом яких є прийняття закону. Адміністративну функцію держави утворюють ті одиничні функції, у сукупності яких відбувається реалізація закону державним апаратом. Нарешті, ті одиничні функції державного апарату, сукупність яких забезпечує приведення діяльності суб'єктів відповідно до закону у разі його порушення, утворюють правоохоронну функцію держави, адже закон приймається і реалізується державним апаратом саме для того, щоб положення, які містяться в ньому - про повинне і можливе – ставали, за наявності певних умов, реальністю, фактично втілювалися в реальному житті. Для цього необхідно: по-перше - прийняти закон, по-друге - створити умови для його реалізації (наприклад, прийняти відповідні підзаконні акти, здійснити певні організаційні заходи), по-третє - охороняти закон, тобто вживати відповідних заходів у разі порушення закону. Саме звідси і випливають три необхідні сфери юридичної діяльності державного апарату: законодавча, адміністративна (виконавча) та правоохоронна. Ці сфери юридичної діяльності, залежно від системи організації державної влади в суспільстві, по-різному можуть бути розподілені між органами державного апарату. Зрозуміло, що юридична техніка, як спосіб юридичної діяльності, буде різною для кожного з названих видів юридичної діяльності, оскільки вони передбачають різних конкретних суб'єктів цієї діяльності, її особливі цілі, способи, продукт, результат тощо. Тому, на мою думку, основним критерієм для класифікації юридичної техніки на види має бути відповідна сфера юридичної діяльності державного апарату. Виходячи з цього, юридичну техніку логічно поділяти на законодавчу, адміністративну та правоохоронну. Юридична техніка, що становить спосіб законодавчої діяльності державного апарату, є законодавчою технікою. Юридична техніка, що становить спосіб адміністративної діяльності державного апарату, є адміністративною технікою, а правоохоронної діяльності державного апарату - відповідно правоохоронною технікою [8].
У межах поділу юридичної техніки на законодавчу, адміністративну та правоохоронну, залежно від обраного критерію класифікації можна говорити про різні види законодавчої, адміністративної та правоохоронної техніки. Наприклад, якщо розглядати законодавчу техніку, то залежно від законодавчого процесу можна говорити про конституційну законодавчу техніку, ординарну законодавчу техніку та субститутну законодавчу техніку. Залежно від основних стадій парламентського законодавчого процесу можна розрізняти техніку внесення законодавчої ініціативи, техніку розгляду проекту законодавчого акта в парламентських комітетах, техніку розгляду проекту законодавчого акта в різних читаннях, техніку прийняття закону, техніку опублікування закону. Залежно від того, чи приймається новий закон, чи змінюється чинний закон, можна розрізняти техніку прийняття нового закону і техніку зміни чинного закону. Залежно від продукту законодавчої діяльності, яким є відповідний вид законодавчих актів, можна говорити про техніку вироблення Конституції (конституційну техніку), техніку вироблення закону. У рамках останньої можна окремо виокремити кодифікаційну техніку, техніку підготовки законів про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів тощо.