11. Зовнішня політика Франції V Республіки.

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 ка­бінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гос­трої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти оста­точному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакцій­ного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».

У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 черв­ня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду. У поданій Націона­льним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщо конститу­ція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Кон­ституція 1958 р. — президентську республіку. Нова конституція надава­ла широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-мі­ністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може пове­ртати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади в свої руки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка.

Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентсь­ких і парламентських виборів

У сфері зовнішньої політики уряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких коло­ній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про­блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше ро­зумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала неза­лежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «фран­цузького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організа­цію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька зама­хів на де Голля.'

На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль. Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпе­чили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс. Прак­тичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., лікві­дація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордо­ну по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітниц­тва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до догово­ру про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.

У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові. Промислове виробництво порівняно з довоєнним періодом зросло майже втричі. Країна стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі.

У той же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в 1,5 разу, а реальна заробітна плата зростала дуже повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилася. У 1967 р. уряд ухвалив закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалася. Раціоналізація виробництва призвела до того, що кількість безробітних досягла півмільйона осіб.

Унаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець необгрун­товане підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення централізації і влади президента, який запропонував реформувати Сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля. Криза П'ятої республіки тривала. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду (1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США.

Після добровільної відставки де Голля президентами країни обиралися праві Ж. Помпіду (помер у 1974 р.) та Ж. д'Естен. Вони відійшли від де голлівської ідеї «третього шляху», тобто розвитку Франції дещо у розріз із США та його союзниками по НАТО,- з одного боку, та СРСР і країнами народної демократії,- з іншого. У 1972 р. Франція вступила до ЄЕС, поліпшилися відносини з Англією.

У 1981 р. на пост президента Франції був обраний 65-річний представник Французької соціалістичної партії (ФСП) Франсуа Міттеран. Цікаво, що сама ФСП була створена тільки в 1971 р. на з'їзді кількох лівих груп. А уже в 1972 р. лідер цієї партії Міттеран став головою Соціалістичного Інтернаціоналу. На виборах 1974 р. він зібрав 49% голосів виборців за рахунок блоку з комуністами. Друга спроба виявилася більш вдалою. Міттеран добровільно ділив владу з прем'єр-міністром, з парламентом та з Державною Радою, а при де Голлі ці три інститути влади майже не мали самостійного значення. Журналісти навіть назвали його президентство П'ятою з половиною республікою, натякаючи на принципову відмінність державного управління від де голлівської схеми.

Вперше в історії П'ятої республіки до уряду увійшли комуністи (4 міністерських пости). Курс зовнішньої і внутрішньої політики цього президента був розрахований на побудову міцної держави засобами масштабних суспільних реформ, а також розвитку самоуправління і децентралізації (закон про децентралізацію місцевого управління, прийнятий у січні 1982 p., скасував створену ще Наполеоном систему).

Підтримував президент-соціаліст і курс на європейську інтеграцію - економічну і політичну.

В перші місяці своєї діяльності президент активно підтримував етатистів - прихильників націоналізації великих монополій та розвитку державного сектора економіки. Етатисти отримали ключові міністерські пости і змогу реалізації своїх концепцій через апарат держави. Зокрема, закон про встановлення державного контролю над певними галузями економіки (1982 р.) передбачав націоналізацію п'яти промислових корпорацій, двох фінансово-промислових угруповань та 39 приватних банків. На націоналізованих підприємствах Франції було зайнято близько чверті усіх промислових робітників.

Ці кроки президента не пройшли непоміченими в СРСР, обрання лівого кандидата на найвищий пост Французької республіки розцінювалося як черговий доказ реалізації «марксистсько-ленінської програми революційного оновлення світу». Однак політика націоналізації економіки, здійснювана у 1981-1982 pp., одразу наштовхнулася на різку протидію з боку транснаціональних корпорацій (ТНК). Одночасно виявилися слабкі сторони функціонування держсектора економіки, особливо в тому, що стосувалося опанування і запровадження у виробництво новітніх технологій. Франція почала стрімко втрачати зовнішні ринки, а націоналізовані підприємства - заплановані прибутки. З причини недостатності потрібних коштів загальмували соціальні програми, сповільнився ріст зайнятості. У опозицію до президента почали переходити профспілки.

Уже в березні - червні 1984 р. (тобто на третьому році свого перебування при владі) президент Міттеран здійснює кардинальний поворот в галузі внутрішньої політики. Він відмовляється від ідеї націоналізації промисловості та усіх спроб створення монопольно-державної системи освіти і охорони здоровая. У відповідь з його уряду виходять комуністи, а в самій ФСП наростає протистояння між правими і лівими.

Проводити денаціоналізацію руками ФСП президент не міг і не хотів. Уряд очолили праві, що також було незвичним для П'ятої республіки, де, згідно з Конституцією, саме президент призначає і зміщує міністрів. У жовтні 1984 р. в приватній розмові з другом Міттеран песимістично заявив: «Через пару місяців зі мною буде покінче-но». Проводив президент й інші історичні паралелі: ліві у Франції з 1789 р. перебували при владі усього чотири рази - в 1848 р. чотири місяці, в 1871 р. два місяці і тільки в Парижі, в 1936 р. один рік, і з 1981 р.-«так довго».

Однак президентські вибори 1988 р. 71-річний Міттеран зумів виграти, не в останню чергу завдяки переходу на більш помірковані центристські позиції. До свого активу президент відносив і роботу по створенню нової Єдиної Європи, особисту участь у процесі розрядки (контакти з М. Горбачовим), зменшення соціальної напруженості у суспільстві. На початку 90-х років стала очевидною серйозна хвороба президента - рак простати. Президент уникав широких контактів, часто лікувався. Семирічний термін правління наділеного широкими повноваженнями глави держави був з часів де Голля найважливішою особливістю політичної системи Франції, гарантією сильної державної влади. Приклад Міттерана продемонстрував дошкульність цієї, здавалось би, абсолютно виграшної системи. Особливо хвороба президента позначилася на зовнішній політиці Франції. Зокрема, після розвалу СРСР та Варшавського договору Франція продовжувала орієнтуватися на своїх традиційних східноєвропейських союзників -Польщу, Румунію, Росію. Україна з цієї схеми випадала. Міттеран єдиний з тогочасних глав держав Великої Сімки, хто не мав контактів на найвищому рівні з нашою державою.

12. Ідеї голлізму у зовнішній політиці Франції.

Зовнішньополітична доктрина

Трансформація біполярної моделі світового порядку, створення «третього полюсу» впливу у системі міжнародних відносин. -          Національна воєнна доктрина «оборони по всім азимутам»; -          Формування вісі Париж - Бонн; -          Концепція західноєвропейської інтеграції «Європа вітчизні»; -          «Доктрина співробітництва» з колишніми колоніями; -          Мирне співіснування і діалог з наддержавами.

На идеях Шарля де Голля была основана новая политическая идеология, которая получила название «голлизм». Он внес огромный вклад в общественно-политическое развитие военной и послевоенной Франции — в историю французского государства и международных отношений.

Основные направления голлизма во время Шарля де Голля ярко отразились в новой Конституции Пятой республики, принятой референдумом в сентябре 1958 г., в которой были значительно расширены права президента.

Де Голль превращался в «вождя нации». Был установлен режим его «личной власти». Целью его правления стало восстановление «величия Франции», путем независимой внешней политики. Де Голль придерживался антиамериканской политики. Были ликвидированы военные базы США, осуществлен выход Франции из военной структуры НАТО (1966), осуждена агрессия США во Вьетнаме, улучшены отношения с СССР, с которым был подписан договор по научным связям.

Основным в развитии страны голлисты считали концепцию «ассоциации труда, капитала и кадров». При Шарле де Голле денежная единица Франции франк служила национальным запасом государства — его так и называли — «тяжелый франк». Деятельность госпредприятий и поддержка малого бизнеса строго регламентируется министерствами. Государственный сектор оказывает значительное влияние на новые отрасли экономики. Иностранный капитал привлекается в проекты аэрокосмической промышленности и электронику. И как следствие производительность труда начинает расти, она даже превысила средний западноевропейский уровень. Были созданы дополнительные рабочие места. Развивается система социального обеспечения и страхования. Активно внедрялись планы развития регионов. Помощь от государства получали и крестьянство и кооперативное движение.

Голлисты продолжают быть приверженцами принципам национального суверенитета. И тем народам, которые хотят присоединиться к Республике, разрешается это сделать при соблюдении идей свободы, равенства и братства. Необходимо иметь своей целью демократическое развитие. Голлисты поддерживают принципы свободного самоопределения народов.