Катарсис у Софоклових трагедіях. “Едіп-цар”.

Катарсис – очищення стражданнями та через співпереживання. Термін, що використав Аристотель у вченні про трагедію ( 1-ша книга “Поетики”). За Аристотелем, трагедія, що викликає страх, гнів, співпереживання та ін., змушує глядача переживати ці почуття, таким чином немов “очищуючи” його душевний стан.

Як і Есхіл, Софокл черпає сюжети для своїх трагедій з давніх міфів. Еволюція трагедії від Есхіла до Софокла постає у все більшому їх олюдненні. Тобто створені ним герої – це вже не піднесені над простими смертними могутні та непохитні титани, а живі люди, повні великих ідей, готові померти за свої переконання. Вони викликають у глядачів глибоке співчуття до своїх страждань. Трагедії Софокла наповнені моральними стражданнями героїв та найважчими моментами в їх житті.

Центральним персонажем творчості Софокла є Едіп (“Едіп-цар”). Трагедія “Цар Едіп” написана за сюжетом фіванського циклу міфів, що розповідає про долю фіванських царів Лая, його сина Едіпа та його дітей. Час написання трагедії точно невідомий, але її датують поч.20-х рр.V ст. до н.е. Суть фіванського циклу в тому, що там вирішується не одна проблема, а декілька, але одна з них, проблема року, домінує. Рок – це щось первісне, більш глибоке, ніж доля. В трагедії “Цар Едіп” Софокл, розповідаючи давній міф, зосереджує увагу не на зовнішніх подіях, а на почуттях і переживаннях головного героя.

Незважаючи на всі старання уникнути жахливого пророцтва богів, Едіп, не здогадуючись про те, вбив свого батька Лая та оженився на рідній матері Іокасті. З щасливого, любимого своїм народом царя він перетворюється тепер у нещасного страждальця. Людина високої моралі, Едіп не в змозі більш дивитися на світ, який він осквернив своїми злочинами, і осліплює себе.

Цар Едіп зберіг у своїй трагічній долі високі моральні якості, душевну силу, вище всього підносив істину, благо держави і свій обов’язок перед собою. Тема року, неминучості визначеної долі зливається з темою людини, що може навіть у найтрагічніших обставинах зберігати свою людську сутність.

Десятки століть трагедія Софокла змушує людей відчувати страх і співчуття й задаватись питаннями: В чому провина Едіпа? За що він розплачується? Чому не можна вирішити протиріччя між його волею і долею? В цьому і полягає трагічний конфлікт у творі Софокла.

Жінка в античному світі. Феномен особистості Сафо.

В античному світі жінка майже не мала ніяких прав на творчість і професійну діяльність. Рівноправ’я з чоловіком у шлюбі теж як такого не було. Відомо, що в різних частинах Стародавньої Греції відношення до жінки було дещо неоднаковим. Наприклад, у іонійських греків (афінян та мешканців м.Фіви) жінка мала “мусульманське положення”. За словами Гомера, “сиділа вдома, пряла вовну”. Окремо в них існували жінки “гетери”, що підтримували застільні бесіди, мали розважати хазяїна та його гостей. Дорійські греки (пів-о Пелепонес і о. Кріт) виховували жінок, як хлопчиків. Жили від своїх шлюбних дружин окремо. І тільки в еолійських греків (мешканців Малої Азії та островів Егейського моря) у шлюбі було можливе рівноправ’я та, крім фізичної, духовна близькість.

Сафо – ім’я єдиної жінки-поета, знаменитої в стародавні часи і уславленої в світовій літературі. Вона була представницею монодичної меліки (пісенної лірики). Жила у VI ст. до н.е. і була уродженкою острова Лесбос, де заснувала “дім Муз” при храмі Афродіти. Там багаті дівчата з різних місць колоніальної й острівної Греції вдосконалювались у музиці й поезії. Сафо також була громадянською діячкою і належала до аристократичної партії. Відомо, що після перемоги демократії вона близько 592 р. до н.е. емігрувала в Сицилію.

В стародавні часи поетичні твори Сафо становили 9 книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. До нас дійшли, крім уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга – поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою “сапфічною строфою”.

Головна тема її пісень – кохання, муки ревності й розлуки, страждання від нерозділеного кохання. Сафо – не просто поетеса, вона була геніальною, дуже працелюбною. Горацій говорив, що поет маю поєднувати в собі дві якості: геніальну поетичну обдарованість та працелюбство. Без одної з цих якостей в нього будуть лише віршики, а не поезія.

Поезія Сафо – це поезія про все прекрасне (про природу, людину, її внутрішній світ, поривання душі) і про кохання до нього.

Феномен особистості Сафо справді неповторний.

Матеріалізм ліричного у Сафо

Знаменита Сафо (VII – VI ст. до н.е.) складала поезію “на випадок”, тобто з приводу. Вона була призначена більш для жіночої аудиторії. Темою її віршів було, звісно, кохання.

Сафо, пильно вдивляючись у світ людської душі, знайшла 3 способи розповісти про нього:

• Передавати душевну смуту через зображення фізичного стану, психологію – через фізіологію. Ось як вона зображує пристрасть, що охоплює людину:

До богів подібний мені здається

Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,

Голосу твого ніжного бриніння

Слухає й ловить.

Твій принадний усміх: від нього в мене

Серце перестало б у грудях битись;

Тільки образ твій я побачу – слова

Мовить не можу…

• Другий прийом більш складний і тонкий. Сафо зображує божество, що насилає кохання, - Ероса, але обирає такі епітети й порівняння, які можна віднести й до людини, точніше, до того стану, в якому вона знаходиться, закохавшись: їй і приємно, і гірко одночасно, вона у смуті: “Ерос знов мене мучить томливий - / Гірко-солодкий…”; “Неначе вітер, що з гори злітає, / Ерос душі вразив нам…”

• Є у Сафо є ще один спосіб розповісти про своє почуття. ЇЇ смута в “Гімні до Афродіти” побачена й описана самою богинею:

Так мені являлась ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертнім:

“Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом ти мене кличеш?

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити Пейто повинна

У ярмо любовне тобі? Зневажив

Хто тебе, Сафо?..”

За допомогою таких прийомів, зображення ліричного через матеріальне Сафо зображує в усій реальності силу любовного почуття.