Захар Спиридонович Кондратюк (короткий життєпис)

Я народився 8-го лютого 1895 року в містeчку Берездів, на Волині. До війська мене покликано в 1915 р. По закінченні воєнних дій в Україні я відступив з армією У.Н.Р. до Польщі, а по виході з таборів інтернованих короткий час перебував у Варшаві. З Варшави повернувся на невтральну зону Волині. Там мав посаду вчителя в таких місцевостях: Рівне, Самостріли, Корець, Річки і Холм. В 1925 році, на заклик, повернувся до Варшави, а з Варшави, в нелегальному порядку, продістався в тому ж 1925 році до УССР. Там спочатку влаштувався як народний учитель в 10-річній школі в містечку Гриців, в Грицівському районі. В короткому часі був проведений в Пихтіївську трудову школу завідуючим тієї школи, яку прийняв згідно з актами. Але скоро там був позбавлений права голосу, про то було оповіщено в Лашківській сельраді та в районі Гриців. Без здачі актів школи виїхав у Мелітопольський округ. Там вступив у школу 10-річку Якимівського району, а звідти був перенесений у Петрівську школу завом, яку то школу прийняв по актах. Там пробув один учбовий рік. Після "лавірування" перенісся на Запоріжжя. У Великий Лопатинський район, в 10-річну школу, з якої перенісся на становище завідуючого в Миколаївську школу (гл. 17-ий том УРЕ). В Миколаївській сельраді було дві школи, зарплатню я отримував подвійну, за завідуючого "лікбезу". Там зорганізував артистичну трупу, що виставляла по селах виставу "Сава Чалий". В районі В-ка Лепатиха, якраз перед виборами, був позбавлений права голосу, а підставою до цього було: що я "білогвардійський офіцер". Залишив я тоді Запоріжжя, школу без здачі актів, я виїхав у Сибкрай, до столиці Сибіру – Новомиколаєвська (бувша Томська губернія). Там переїхав до повітового міста Ішим, де в Ішимській комуні пробув два місяці, як агроном. Але НКВД за мною пошукувало. В окремій "депеші" прийшов запит, чи такий то а такий там не перебуває. З цього приводу мав велику "неприємність" від секретарки Ішимської комуни, мовляв, чому їй всього не вияснив. Ця секретарка мала двох братів у війську адм. Колчака. Я вияснив усе і під її "опікою" я повернувся до столиці Сибкраю, отримавши документи "уповноваженого ходака" для виїзду в Таврію, на побережжя Чорного моря, щоб там провіряти земельну почву для переселення селян з Сибіру. В Мелітопольській окрузі мені визначили 16 акрів доброї землі, на три душі "трудоспосібних”, та ще мав одержати довготерміновий кредит-позичку на інвентар. В Сибкрай не судилось подати сводку. Козацькі степи України заселені чужинцями а Москва давала на це позичку. Так по, козацьких степах України було створено показові комуни зайдів! Та не довго довелось там перебувати. Там мене арештовано й етапом перевезено в "СПО" (Словутський Пограничний Отряд), посаджено в "тюрпот" СПО та предложено мені "провину" проти "статті 54, пункти 10,8,6 згідно кодексу УССР. На допити, етапом, відправляли в Шепетівське НКВД.

Допити тривали 11 місяців, слідчих було 10 – всі жиди. Слідчий, жид, Тельнішевський закінчив допит. Етапами відправили в Із'яславську тюрму. Там "тройка" винесла постанову суду, а сяме: "за неімеющимі доказательствамі, судить не можем, а как соціально-опасного заключить в УСЕВЛОН (Управление Северними Лагерамі Особих Назначений) сроком на 20 лет. По одбитью наказания – 10 лет поряжен в правах, 5 лет вольной ссилки и 5 лет во всех правах". Тюремними етапами погнали з Із'яслава в Бердичів, Житомир, Київ та Харків і в Москву. З Москви в лагер Котлас, тупик Пермської залізної дороги імені жида Кагановіча. В Котласі відбулось розбиття на категорії: А, Б, Ц, Д. Перших дві категорії – коняча, здорова, робітнича сила. Мене приділено до тієї першої категорії "А". З Котласа погнали нас етапом на малу залізничу станцію Пінюг, з якої починався вируб лісу, а потім насип для прокладу залізниці, що йшла тайгою лісної полоси до Усисольська, на віддаль 350 кілометрів.Там же, в Пінюжському лагері було розташовано для розподілу 12 таборів, "рабочих пунктів", а на кожний такий "пункт" було пригнано від 6 до 9 тисяч "заключонних сильних". Кримінальних злочинців було всього 1%. Після списків лагерів, кожний мав 36 тисяч "сильних", а з них 50% було з УССР. Начальником УСЕВЛОНА був БОКША. Він був високого росту, рижий, невідомої національности. Кожний "рабпункт" мав свою назву, а загальна адреса була така: Пермська залізна дорога, імені Л. Каґановіча, Пинюжський лагер, 8-ий рабпункт, Боровиця Залузна. Це був лагер, в якому я перебував як "воспітатель КПЧ” (Культурна Просвитительска Часть).

Хто мав змогу читати газету "Новий Шлях" за 1933 р. там описано про частину лагерів СССР в розповіді п.н. "Мій побіг з УСЕВЛОНА 1930 року". Після втечі з УСЕВЛОНА, я перейшов з "відділом" пограничний кордон до Польщі, де прокляті ляхи передержували політичних втікачів в таборі Тучин, що межував з Волинню, а потім віддавали до рук "ПОГРАНУ" СССР.

Нелегально з Польщі я прибув до Праги, в Чехословаччині, де я задержався і продовжував студії. Згодом я переїхав до Німеччини. З Німеччини, як "ДП", я прибув до Канади, де живу до сьогодні.

За те, що я втік з УСЕВЛОНУ були розстрілені два мої рідні брати, 2 швагри та моя дружина Оксана, яка походила з родини Номіровських, уроженка містечка Корець, на Волині, горожанка Польщі. Моя дружина, Оксана Номіровська Кондратюк, як і я, ніколи не були горожанами-підданими СССР. Все ж таки в 1938 році без суду і провини, моя дружина, Оксана Кондратюк, в Славутському НКВД була розстрілена...

А з Пінюжинського лагера, з 36 тисяч ув'язнених в часі моєї втечі при життю залишилось лише 6 тисяч. Доля їх невідома.

Тимчасом маємо такі твори, як ось видання Iвана Тиктора, в яких він звеличує навіть чекістів-комуиістів, як культурних діячів, а вониж були такими, які розстрілювали невинних людей, та своїм яничарським поступованням помагали московським зайдам в Україні винищувати своїх же людей, українців.