Період четвертий: польсько-московський

Гетьман Павло Тетеря. Гетьман Іван Бруховецький. Гетьман Петро Дорошенко 1665-1676. Договір під Бучачом 1672 р. Самойлович Гетьманом. Дорошенко зрікається булави. Гетьман Демьян Многогрішний 1669-1672. Іван Сірко. Гетьман Іван Самойлович 1672-1687. Знова Юрась Хмельниченко. Духовний Собор 1685 р. Гетьман Іван Мазепа 1687-1709. Рада на річці Коломаці в Полтавщині. Мазепа Гетьманом. Права України обмежують. Другий поход у Крим. Гетьман в Москві. Мазепа будує кріпости. Запорожська згода з Ханом. Заходи Мазепи коло розвою культури. Нехіть до Гетьмана. Петрик. Азівські походи. Семен Палій. Походи козаків у Лівонію, Інгрію і Польщу. Другий поход на Волинь. Княгиня Дольська. Мазепа й Меньшиков. Єзуїт Заленський. Бунт Булавина. Мотря Кочубеївна. Донос Кочубея. Донос Кочубея. Кочубея та Искру карають на смерть. Карл XII на Україні. Москалі нищать Батурин. Запорожці передаються на бік Шведів. Зруйновання Чортомлицької Січи. Битва під Полтавою. Утеча. Гетьман Іван Скоропадський 1708-1722. Орлик. Павло Полуботок наказним Гетьманом. Гетьман Данило Апостол. Межигетьманство 1734-1750. Гетьман Кирило Розумовський 1750-1764. Знову Малоросійська колегія. Послідні часи Січи Запорожської. Послідні часи Січи Запорожської. Чорноморці. Запорожці за Дунаєм. Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм. Гладкий Кошовим. Зрада Гладкого.   Внутрішній устрій і культура: Шляхта. Міщани. Козаки. Посполиті. Духовенство. Запорожжя. Освіта. Київська Академія. Штука. Під Польщею.

ПЕРІОД ПЯТИЙ: РОСИЙСЬКО-АВСТРІЙСЬКИЙ

Котляревський. Шашкевич. Тарас Шевченко. Кирило-Меθодієвське Братство. Указ 1876 року. Товариство імени Шевченка. На Буковині. Еміґрация. Маніфест 1905 р. Державна Дума.

© Микола Аркас. Історія України-Русі. Третє видання. Видавець: з. Кондратюк, Вінніпеґ 1967.

ПЕРЕДМОВИ

Передмова до третього видання

Перше видання "Історії України-Русі" Миколи Аркаса, Адмірала Чорноморської та Азовської Фльоти, яке появилося друком в Петербурзі в 1908 році, було в дуже короткому часі повністю розпродане, так що того видання годі було де роздобути.

Друге видання появилося накладом Ольги Аркасової в Кракові в 1912 році. Це видання також дуже скоро розійшлося, вийшло воно в малій кількості і в Україну дісталося мало примірників, а ще менше за океан. До Америки і до Канади. В Канаду „Історію України-Русі" Миколи Аркаса привіз професор Петро Карманський в 1913 році. Один примірник цього видання я отримав від п. Матвія Саранчука, бувшого учителя в Канаді та державного урядовця на протязі 35 років. Переглядаючи це видання я зауважив, що в трьох книгах, виданих в Канаді п. Іваном Тиктором, а саме "Великій Історії України", виданій у Вінніпеґу в 1948 році; "Історії Українського Війська", виданій у Вінніпеґу в 1953 році, а також в "Історії Української Культури", виданій у Вінніпеґу-Альтоні, Ман., в 1964 році, використано багато матеріялу, як ось мапи, світлини, малюнки, описи та окремі назви якраз з "Історії України-Русі" адмірала Миколи Аркаса, зовсім не подавши джерела та не зазначивши, звідкіля це походить.

Що ж мене спонукало видати третє видання тієї книги? У "вступному слові" видавця п. Івана Тиктора до його "Історії Української Культури", на стороні 8-мій сказано, що "найбільш успішною зброєю у боротьбі за визволення нашої Батьківщини від окупанта є рідне, друковане слово. Тим словом ми пригадуємо молодому поколінню про боротьбу і славні діла наших предків, які не жаліли ані свойого майна ані свого життя в боротьбі за кращу долю своєї батьківщини". Безперечно розумні і правдиві слова, щоб їх лише придержувалось в тих працях, зокрема в книзі "Історія Української Культури". Нажаль там, пишучи про українських культурних діячів, до них зараховано теж чекістів-комуністів, федералістів та інших, які своїми ганебними, кривавими вчинками допомогли москвинам знишити Українську Державу. Наведу кілька прикладів: До культурних діячів зараховано Юрія Косача. А він же видає комунофільський журнал "За синім океаном", що його продається в комуністичних книгарнях. Він голова організації Українських Федералістів Демократів. Після звільнення др. Ф. Богатирчука, жиди: В.І. Шемкін, видавець, та І.М. С. Вейбаум, редактор "Нового Русского Слова" призначили Юрія Косача головою О.У.Ф.Д.

Пишеться про Павла Тичину, а хто такий Павло Тичина? Це комуністичний трубадур московського імперіялізму та колоніялізму, що писав і пише вірно-підданчі і холуйські оди Москві, а на з'їзді письменників УССР 16-19 листопада 1966 р. вказував якою їм йти дорогою до московської партії в дружбі з "великим російським народом". Тичина чітко і докладно визначив як вірно служити партії, а своєю Батьківщиною він визнає не Україну, але московську імперію.

А хто такий Бабюк-Ірчан? Це переконаний комуніст, який в 1920 році добровільно вступив до совєтської червоної армії, був співробітником фронтової газети "Більшовик", писав свої спомини в журналі "Галицький Комуніст". В своїх творам Ірчан висловлює віру в перемогу світової соціялістичної революції та ось що він пророкує: "Так, ми доживемо, ми дождемо ще до Вашінгтонської Робітничої Ради, а з лондонської Палати Лордів зроблять робітничий клуб!” На запрошення канадських комуністів Ірчан прибув до Канади в 1923 році та редагував журнали "Робітниця", "Світ Молоді", буз провідником і секретарем заокеанської філії Спілки Комуністичних Пролетарських Письменників "Гарт". В комуністичному музеї у Вінніпеґу зберігаються всі твори того Бабюка-Ірчана, що вийшли на канадській землі. 1929 року на з'їзді Спілки Письменників Совєтської України Ірчана вибрано головою тієї Спілки й редактором журналу, комуністичного місячника "Західня Україна". В газетці "Вісті з України", ч. 46(432) за листопад 1966 про Ірчана пишеться, що в селі Пядики, де він народився, московські зайди заснували музей ім. Ірчана, бібліотеку і середню школу, де навчаються діти тих зайдів. І цей комуніст занотований в "Історії Української Культури” видання Івана Тиктора, як український культурний діяч.

В тій же "Історії Української Культури" багато пишеться про Миколу Хвильового-Фітільова, народженого в робітничій родині 1 грудня 1893 року. Про нього є там сказано, що він "виказав велику силу таланту" і його "кров'ю очищеною" думкою і закінчено цю книгу. А хто був Микола Хвильовий-Фітільов? Ось вам одна з правдивих подій, що насвітлює його діяльність як чекіста і провокатора. При кінці травня 1925 року окремим кур'єром був висланий в містечко Попонне на Волині поручений пакет для особистого вручення його голові кооп. Філонюкові, а інший пакет в містечко Славута, голові кооперативи Довголюкові. Ці два старшини в часі Гетьманської Держави були в офіцерській інструкторській сотні в м. Ізяславі. В час великої війни вони були в Ізборському піхотному полку – Філонюк потзучником 6-ої сотні (роти), а Довголюк капітаном, командиром куреня (баталіону). Микола Фітільов був солдатом в сотні Філонюка. В пакетах, про які мова вище і які були вручені Філонюкові і Довголюкові, були провокаційні відозви до повстання. В 1925 році в тих околицях Волині виарештовано велику кількість інтелігенції. Слідство над ними велось в Шепетівському окружному ОҐПУ, а після закінчення слідства арештованих заслано етапом в Ізяславську тюрму. Згодом їх судила виїздна сесія в місточку Ямполю. Предсідником тієї виїздної сесії був Микола Фітільов. Присуд – "висша міра наказанія" – розстріл.

В газеті "Наш Клич", ч. 161,28, 1953 р., який появляється в Арґентині, пишеться про Хвильового-Фітільова, що він в 1915 році був покликаний до російської армії, а в 1917 році він став членом т. зв. "солдатського комітету", в якому, як відомо, об'єднувалася найбільша голота. Восені 1918 року він брав участь в повстанні проти Гетьмана Павла Скоропадського. Як прийшли большевики Микола Фітільов був "сотрудником" Богодухівської Чека. Ще живуть особи, які були на допиті в Богодухівського чекіста Фітільова. Вони чудом втекли від розстрілу. В квітні 1919 року Микола Фітільов був військовим комісаром 9-ої совєтської дивізії, що стояла в Гадючі і поболювала Армію У.Н.Р. При кінці 1919 р. Фітільов стояв на чолі карного загону на Поділлю. В 1920 році М. Фітільов з тією військовою частиною перебував у Харкові, тодішній столиці УССР і в цім же 1920 році вступив у комуністичну партію. Фітільов був "сотрудніком" ОҐПУ, виловлював українських патріотів, а в своїх творах був провокатором. В грудні 1920 року Фітільов був хворий і при допомозі жида Каґановича лікувався закордоном. Хоч опинився закордоном, він не залишився там як політичний еміґрант, але повернувся знову в Україну, де дальше працював чекістом. 29-го лютого 1928 року чекіст Хвильовий мав на допиті таких старшин української армії: сотника Сергія Чижа, сотника М. Клочка, хор. Едварда Віцке, інж. Петра Головина, сотника Йосипа Вікторовського.

В грудні 1958 року журналіст С. Панас, в США, на підставі зізнань свідків односельчан заявляє, що справжнє ім'я Миколи Хвильового є Микола Фітільов та що він був чекістом і розстрілював своїх односельчан. Якраз перед своїм самогубством Хвильовий-Фітільов написав записку, що він вмирає правовірним комуністом.

Газета "Новий Шлях", 23-го травня 1953 року пише, що М. Хвильовий був ідейним комуністом до самої смерти, чекістом, провокатором, працівником ЧЕКА, ОҐПУ, НКВД. Він давав свідчення в суді проти Спілки Визволення України (СЗУ). В цій же газеті з дня 16 жовтня 1953 року авторка Олена Звичайна підтверджує, що земляки Миколи Фітільова з Полтавщини свідчать, що Микола Фітільов, в початках своєї діяльности на користь Москви, був заступником Богодухівської "чрезвичайки" і в той же час був комісаром при карному відділі Соболя, який в селі Мурахові, на площі біля церкви, прилюдно розстріляв 12 людей, просвітян с. Мурахова. Микола Хвильовий на сторінках харківського "Пролетаря" описав "злочини" СВУ. Йому було ще мало 45 підсудних, він шукав ще більше "винуватців".

Часопис "Гомін України" від 30 травня 1953 р. пише про Хвильового, що він "незадоволений чекіст, який намагався йти до командних височин (сан. зона), але мусів задоволитися ролею літературного провокатора". Свідомість поповнених злочинів примусила його врешті поповнити самогубство.

Цього хіба вистачає, щоб доказати, хто такий був оцей Микола Хвильовий, а п. Іван Тиктор, будучи управителем "Нового Шляху" в тому часі коли це про нього писалося, мусів знати про всі ці злочини чекіста-комуніста Хвильового, а помимо того завершив видану ним книгу "Істотою Української Культури" думкою якраз того ж Хвильового, що являє собою найганебніше явище не чуване в історії жодного народу будувати культуру чекістами!

Стор. ХХІ В.І.У. вислови: видавалось усе, що було гарне, будуюче, корисне для української справи, особливо вдячність належиться І. Тикторові, що своїм щирим словом піддержував нас при складанні цієї культури.

В редакційному слові до тієї книги, на стор. 5-ій, пишеться, що "ця праця призначена для широкого громадянства ми не могли йти за одним довільним напрямком культурознавства, а мусіли вибрати посередню дорогу. Те, що написано про Павла Тичину, Юрія Косача, А.Б.Ірчана та М.Хвильового на сторінках: 474, 476, 478 і 479 показує, яка це була „посередня” дорога. Дорога, що її проложили чекісти, комуністи і федералісти. Такі прикдади "українських культурних діячів" не є і не можуть бути дороговказом для української заокеанської еміґрації. Дороговказами для неї мають бути світлі постаті нашої минувшини і на цьому має виховуватись наша молодь, а не на "культурних діячах”-катах українського народу. Ось тому я і видаю цей кращий твір з ділянки української історіографії, величню, але вже призабуту книгу великого українського патріота, Адмірала Чорноморської та Азовської фльоти, Миколи Аркаса.

Теперішнє, третє видання тієї книги – фотокопія другого, краківського видання з 1912 року, яке сьогодні має вже архівну вартість, бо напевно лише кілька його примірників залишилося в світі. Ось тому я не поробив ніяких змін ані в заголовній сторінці, ані в тексті книги. Крім тієї вставки, а саме передмови до цього видання і коротенького мойого життєпису, який я долучую на прохання моїх друзів, зміст, мова і стиль книги залишається той сам, що був у виданні з 1912 р.

Випускаю цю книгу в світ значним коштом важко запрацьованих грошей з повною вірою, що вона зробить добре, патріотично-виховне діло серед українського громадянства на чужині.

З.С. Кондратюк Вінніпеґ, березень 1967.