35 Питання окружні старости: їх призначення та особливості діяльності

У 1786-1849 рр. до Галицького краю входили 19 циркулів (адміністративний поділ). Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адміністративні і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб:староста, 3-4 комісари, секретар, 2 діловоди, 1-3 практикантів і 3 кур`єри;старостів і комісарів призначав імператор, а всіх решта – староста. Чиновницький апарат на місцях утворювали негаличани – так, наприкінці 18 ст. у Галичині налічувалось 3 тис. службовців, з яких лише 250 були місцевого походження; у 1783 р. з 18 окружних старост був лише 1 українець і 1 поляк, а решта за походженням були німцями, чехами і поляками.

+крічковська

34

У 1849р замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником,а в Буковині-крайове управління,яке очолював крайовий президент.Головна різниця між намісництвом і губернським управлінням полягала в тому,що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник,як і крайовий президент були єдиноначальними особами і підпорядковувалися лише вищестоящим властям.

Акти центральних органів державної влади та управління і власні рішення галичанське намісництво проводило через безліч різних установ,насамперед через управління жандармерії-політичну поліцію.Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи,підлеглі наміснику-у особі повітових старост. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ.

33. У звязку з революційним духом у країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848р. першу австрійську конституцію, яке проголошувала монархічно – конституційні порядки та деякі демократичні права та обов`язки громадян. Але вже 10 травня вона припинила свою дію. Користуючись конституційними свободами, представники галицької імперії та духовенства заснували 2.05.1848 р. у Львові ГРР на чолі з єпископом Яхимовичем. Обмежену програму Ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об`єднатись з Галичиною з складі Астрії

Представники буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край зі своїм сеймом. Ця вимога була задоволена 1849 р., що посилило роздроблення зх.укр.земель.

32. Австрійський рейрарій прийняв 21 грудня 1867 р. Конституцію, яка діяла в Австрії, у тому числі й на західноукраїнських землях до 1918 р. Носієм вищої урядової влади у Австро-Угорщині вважався імператор, якому у питаннях що складався з двох палат верхньох палати панів, і нижної палати депутатів. Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а призначалася імператором з найвідоміших дворян імперії та верхівки духовенства. Кількість членів палати панів становила 150-170 осіб. Українців було менше чотирьох. Нижня палата до 1873р. обиралася непрямими виборами, а крайовими сеймами введена 1873р. куріальна система виборів обмежувала коло виборців. Українське населення, яке становило 13% населення Австрії, 1879 послало до парламенту 3-ох осіб, а в 1897р. – 11. В австрії 1907р. запроваджувалось загальне виборче право, але вилучалося жінки, військовослужбовці та молодь до 24 років. Закон, прийнятий двома палатами, вимагав санкції імператора. Але в конституції спеціальна стаття 14, давала урядові права самому видавати закони у період між сесіями парламенту. Рада міністрів на чолі з премєр міністром, якого призначав імператор, вважався вищим органом державного управління Австрії. Міністри формально відповідали перед імператором. Окрім міністрів, котрі відали окремими галузями управління, в Австрії були ще міністри без портфеля, які не курували якоюсь галуззю управління, а повинні були стежити за інтересами певного краю. Такий характрер мала створене 11 квітня 1871 міністерство для Галичини. Мінстрів для Галичини призначали тільки з числа польських магнатів цього краю. Міністрам підлягала крайова влада, а крайовій владі – місцеві органи державною адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайовим начальникам підпорядковувалася поліція, крайові і повітові органи управління. У Буковині крайовий начальник наназивався крайовим президентом, а в Галичині – намісником. Майже всі галицькі були (11 з 17) польськими магнатами, які вороже ставились до укр. населення краю. Намісники Галичини і підрядковані повітові старости. Їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост належало адміністративне управління галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоровя. Старостатське управління було створене як орган наділений владою. Як основне його завдання полягало у придушенні навіть найменшого незадовалення австрійким пануванням. У селах такі ж функції виконували війти, яких призначали повітові старости . Відбулися зміни і в системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та відмови від станового суду. Було створено 218 судових повітів й організовані повітові одноособні і колегіальні суди. (3 судді). Крайові суди і вищий крайовий суд у Львові. Найвища судова інстанція – Верховний судовий і косаційний трибунал у Відні. Для військових існували окремі військові суди 3-ох інстанцій – військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Усі судді проголошувалися незалежними і призначалися імператором довічно.

31. Австро-угорська угода і закони, що її оформили, перетворили єдину абсолютну монархію Габсбургів в дуалістичну конституційну державу. Імперія була розділена на дві частини — австрійську і угорську, кожна з яких отримала повний суверенітет у відношенні внутрішніх справ. Обидві частини повинні були мати власний парламент, що обирався і незалежний уряд, власну систему державної адміністрації, суду та юстиції. До складу Угорського королівства (Транслейтанія) увійшли крім Угорщини території Трансільванії, Хорватії та Славонії, Воєводини, Закарпатської України і місто Рієка. Вся решта території імперії утворила австрійську частину монархії (Цислейтанія). Австрійська і Угорська частини держави були пов'язані, по-перше, єдиним монархом, що мав титул імператор Австрії та король Угорщини, владні повноваження і спадкові права якого були закріплені в Прагматичній санкції, а по-друге, так званим «спільними справами». Під останніми розумілися ті сфери державної влади, які були передані на імперський рівень: зовнішня політика, оборона і військові питання, фінансова і митна система. Австро-угорська угода встановило загальні принципи управління в кожній з двох частин держави. Угорський парламент (державне збори) отримав законодавчу владу з правом прийняття обов'язкових для виконання в угорській частині держави законів. Австрійські закони були оголошені нечинними на території Угорщини. Повноваження австрійського рейхсрату були також розширені. За австрійської конституції 1867 р., прийнятій у розвиток умов австро-угорської угоди, рейхсрату став двопалатним: верхню палату становили призначені імператором депутати, а нижня формувалася ландтагами земель Цислейтанія. Уряду Австрії та Угорщині стали відповідальними перед відповідними парламентами. Монарх зберігав за собою право попереднього схвалення законопроектів, особисто призначав глав урядів і загальних міністрів, а також залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії. У результаті укладення австро-угорської угоди виникла нова держава — дуалістична конституційна монархія Австро-Угорщина.

30. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат.mandatum– доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Формально вони були державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. Їхня влада мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині 18 ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліційні функції, здійснювали судочинство у першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно були скасовані в Австрії у 1867 р. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована лише у 1856 р. за умов переходу Австрії на шлях конституціоналізму, та попри те, державна влада збереглась за земельною аристократією.

29. Окружні старости очолювали циркулі. До їх компетенції належали всі адміністративні та поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу. Штат циркулю був невеликий – 10-12 осіб. До нього входили 3-4 практиканів,секретар, 2 діловоди, 3 курєри. Старостів і комісарів призначав імператор. Наприкінці XVII ст. у Галичині налічувалось близько 3 тис. службовців, але тільки 250 з них міського походження. З 18 окружних старост у 1783р. Був тільки 1 українець, 1 поляк, з 62 циркулярних комісарів – 10-16 % полякув. Усі інші за походженням були німцями,чехами,італійцями. На керівні посади призначались людей, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли школу в австрійському державному бюрократичному апараті. Зберігалось чимало документів, що яскраво засвідчують стиль роботи австрійських чиновників у Галичині. Наприклад, один із перших старост Львівського циркулю – граф Стасольдо викрав велику суму державних грошей і втік за кордон.

28. Становий сейм

Інститут польських шляхетських сеймиків було замінено на створений за зразком інших австрійських земель Галицький постулатів(становий) сейм. Він діяв з 1775 по 1845 рр. Мав дорадчі права у вирішенні станових і місцевих питань. Юрисдикція станового сейму поширювалася також і на територію Буковини. Цей орган повинен був щороку згідно з патентом імператора збиратися на кількаденну сесію,щоб заявити йому свою лояльність і виявити побажання до уряду. Імператор призначав членів сейму,мав право його розпуску. До складу сейму входили представники 3-ох соціальних груп.

Перша-князі,графи,барони,архієпископи та інфулати. Друга-рицарство,тобто всі інші шляхтичі. Третя-міські депутати,по 2 від найбільших міст( фактично цим правом користувався тільки Львів).

Сейм обирав виконавчий орган,що діяв на постійній основі-становий комітет із 7 членів.Комітет складався із 4-ох відділів:шкільного,у справах управління,у справах громадських доходів,у справах шляхетських метрик.

Головою станового сейму і крайового комітету був губернатор,який в окремі роки самостійно виконував функції,що належали становому комітету.

Сейм мав право встановлювати крайові закони,зокрема в справах економіки та фінансів,питаннях громадського життя,проблемах церкви,школи,крайової агрокультури. На потреби краю дозволялося встановлювати додаткові місцеві податки в розмірі не більше 10 % від основного державного податку.Рішення сейму набирали чинності лише після затвердження їх імператором.

27-23 cвятік

25. Судова реформа в Україні 1760-1763 років як пам’ятка права Гетьманщини

другої половини XVIII століття.

У 1760 р. Була здійснена судова реформа.Гетьманщину було поділено на 20 судових повітів.У кожному повіті створили земський суд для цивільних справ і підкоморський суд для земельних.Для розгляду кримінальних справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті.Членів земського суду обирали з представників козацької старшини.До їхнього складу входили суддя ,писар і підсудок.До складу підкоморського суду входили підкомірний і комірник.За правовим становищем підкомірний суд вважався першим після полкового.У гродські суди було перетворено полкові суди.До їхнього складу належали полковник ,міський суддя,представники полкової старшини,писар.У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи.

Найвищою судовою інстанцією був Генеральний суд,до складу якого входили два генеральні судді і 10 виборних депутатів від полків.Реформа 1760-63 мала позитивне значення,бо вона відділила судовду владу від адміністративної,передбачала дію статуту 1588.Суд очолював військовий суддя,який був другою особою після кошового отамана.До складу цього суду входили представники козацької старшини.У своїй організації та діяльності,суд Запорізької Січі користувався нормами звичаєвого права.Всі хто проживав на Січі користувалися нормами звичаєвого права.

23. Суд і розправа в правах малоросійських 1750 – 1758 років як пам’ятка права

Гетьманщини другої половини XVIII століття.

Памятка середньовічного права 18ст.Складена внаслідок приватної кодифікаії проведеної писарем Генерального суду Чуйкевичему 1750-58 р.У його збірку систематизовуються правові норми ,які закріплювали право власності на землю,маєтки та покріпачення селян,а також обумовлювали необхідність створення у Гетьманщині станових шляхетських судів.Складався з таких розділів

1.про докази

2.про роки і рочки

3.про процес

4.про апеляцію

5.виконання рішень суду

6.посаг ,віно,привінок

Хоча “Суд і ....”не мала офіційного характеру,однак нею користувалися і на неї посилалися як на джерело права під час розгляду судових справ.Збірник мав вплив на розвиток правової думки в Укр.Є важливим джерелом для вивчення історії правових відносин у Гетьманщині .Під час проведення реформ 1760-63 рр. Були враховані рекомендації ,що містились у цій памятці права.

22.Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорізького 1710 року, їх

зміст і значення.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву “Конституція Пилипа Орлика”. Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природного права, поділу влади тощо). Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влад (законодавча влада мала належати Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, “генеральні радники усіх полків” та “посли від Низового Війська Запорозького”; виконавча – Гетьману, а судова – Генеральному Суду). На жаль положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р. У вступі цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути вільною державою. Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати від полків. Вирішення судових справ проти старшини передавалось генеральному судові. Планувалось чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана. Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман тільки затверджував її. На гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих від надмірних утисків, опікуватись козацькими вдовами та сиротами. Цим актом мали бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція обумовлювала також права Православної Церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.

21.

Характер та особливості судового процесу за Кодексом 1743 року.

У другій половині 17ст. домінує обвинувачувально-змагальний процес. За особливих обставин, справах пов*язаних з держ.таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під протекцією гетьмана- застосовувався слідчий процес. Усі мешканці України вважалися правоздатними . Дієздатність наставала з досягненням певного віку. Недієздатними вважались- німі, психічнохворі тощо.

Позови та інші заяви викладались усно. Слідчі дії з кінця 17 ст. адміністрація стала виконувати у справах особливої важливості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називались “розшук”, “інквізиція”.

Суд здебільшого був гласний, відкритий. Судочинство було усним. Процес провадився переважно укр.мовою. У процесі дізнання і судового слідства з кримінальних справ для одержання достовірних показань, до обвинуваченого а інколи й свідків застосовували тортури у вигляді так званої “спроби”, ”квестії”, ”муки”. Судовий процес завершував декрет- судова постанова.

Сторони, не задоволені рішенням чи вироком суду, мали право подання апеляційної скарги до вищого суду.

Одна з особливостей суд.органів України в 17 ст. було виконання ф-цій нотаріату, адміністративних органів і поліції.

“Зарука”- штраф за порушення миру між громадянина ми.

Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести навіть сотенний суд. Так само, вирок полкового суду не визначав затвердження вищим судом.

Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий. Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними. В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами...», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу. Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази, якими були: • власне визнання;

• письмові докази; • показання свідків; • присяга; • тортури й мучення. Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші за 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами й могли бути оскарженими в порядку апеляції до вищого суду (за винятком справ про безспірні зобов'язання й вироків, винесених на підставі власного визнання). Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.