2. Порівняльний метод в країнознавстві

Одним з найбільш розроблених напрямків в порівняльно-географічних дос­лід­женнях є метож географічних аналогів (Ракитников, 1975; Космачев, 1981 та іню), що прийшов, очевидно, з трудів вчених-аграрників. Так, в «Агрокліматично­му атласі світу» (М.; Л., 1972) приведені агрокліматичні аналоги районів вирощування пшениці в межах її світового ареалу. О цього були попередні роботи Г.Т. Селянінова, Він зокрема, виявив райони-аналоги для вирощування окремих груп сільськогосподарських культур на основі врахування ведучих агрокліматич­них показників. Пізніше були проведені роботи по виявленню аналогів сухих субтропіків СРСР (Гольберг, 1972; Шашко, 1967).

В конкретних роботах з географії сільського господарства цей метод одер­жав назву методу ландшафтно-географічних аналогів (Бесарабов, 1971; Грановсь­ка, 1968; Ракитников, 1975 та ін.), який використовується для обгрунтування раціо­наль­ного використання земельних ресурсів. При цьому порівнюються особли­вості сільського господарства тих територій, які подібні за природними умовами для сільського господарства. Приймається до уваги не тільки ступінь подібності при­родних умов, але і соціально-економічні умови ведення сільського господарства. Проводились дослідження по порівнянню Північної Америки і Європи, СРСР і США., Канади і Західного Сибіру, Таке розширення кола порівнюваних територій істотно доповнює і методично збагачує дослідження, які велись раніше в межах окремих країн або їх частин.

Досить добре відомо використання методів районів-аналогів для порівняння шляхів освоєння півночі Канади і Аляски, з одного боку, і крайньої півночі Росії, з іншого (Агранат Г.А., Север: Новые проблемы и возможности. М., 1984; и другие работы).

К.П. Космачев (Географическая экспертиза. Новосибирск, 1981) сформулю­­вав кілька кілька нових положень, що дозволяють підвищити результативність, зокрема, добитися прогнозтичності порівняльно-географічного методу і зокрема методу географічних аналогів. Спираючись на дослідження У. Ізарда (1966), він розробив правила відбору територій-аналогів з метою підвищення ефективності порівнянь. В якості територій-аналогів У. Ізард рекомендував розглядати більш старі території, на яких основні соціальні, економічні і політичні фактори початко­вого росту були подібні, які визначали сучасний розвиток територій, що вивчаються (Методы регионального анализа. М.,1966. С.28). В такому методі від­бору витримуються обидва логічні правила порівняння: обгрунтованість вибору аналога визначається подібністю вихідних передумов розвитку, а самі передумови є визначаючими сучасний розвиток територій. Території-аналоги в даному випадку - це ті ж «ключі» (тільки взяті в генетичному аспекті), метод яких здавна викорис­товується в географії. Подібний підхід можливий при вивченні еволюції територі­­альних структур шляхом порівняння країн і районів, що знаходяться на різних етапах свого розвитку. В такому випадку країни (райони) високого рівня розвитку виступають в якості аналогів для країн менш високого рівня. В.А. Анучин називає цей метод принципом стадійності, який «помогає виявленню територіальних структур країн в залежності від рівня виробничого використання географічного середовища (Страноведение: состояние и задачи. М., 1981. С49). Для підбору «стороосвоєного» району вводиться поняття «вік освоєння», який визначається за шкалою характерного (відносного, а не абсолютного) часу. Абсо­лютний вік - не досить інформативна характеристика, слабо зв’язана з досягнен­ням якого-то якіс­ного стану простору, що освоюється. Так, західні райони європейської частини Росії, за якими розташовувалась, за словами П.П. Семенова-Тян-Шанського, «етно­гра­фічна Азія», в повному розумінні були освоєні вже 400 років назад. А Уралу і Донбасу як індустріальним районам менше 100 років, але вони також відносяться до староосвоєних. Тут явно виявляється різниця в масштабах часу для тривалого аграрного (для західних районів) і більш динамічного промис­лового освоєння (для Уралу і Донбасу) (Иоффе Г.В., Трейвиш А.И. Географичес­кие проблемы интен­сыфикации хозяйства в староосвоеных районах. М., 1988. С.10).

Існує низка публікацій по еволюції стану простору, що розвивається. Інтересна концепція еволюції розселення (Зайончковская Ж.А. Некоторые направ­ления эволюции расселения // Региональное развитие и управление. Достижение и перспективы. 1986. Вып. 52. № 5 С.43-51; Кюммель Т., Реозве Р. О методологии стадиальной концепции в геоурбанистике // Исследование методологических проб­лем географии в Эстоноской ССР. Таллинн. 1987. С 75-82). Стадіальна концепція еволюції розселення виділяє переходи від відносного рівномірного розселення, що відображає своїм рисунком природну мозаїку ландшафтів, до точкових урбаніс­тичним формам концентрації; дальше - до розвитку агломераційних форм при прискореному рості їх ядер і депопуляції межагломераційних просторів; потім - до розширення агломераційних форм при зміщенні основного росту на їх перефирію; накінець, до деконцентрації населення , заповненню межагломераційних просторів, прискореному розвитку малих поселень при стагнації історичних ядер. В найбільш просунутих по цій траєкторії системах розселення має місце і зворотна хвиля - так звана джентрифікація центрів крупних міст (Borne L., Korcelli P., Warneryd O. Emerging spatial confiquration urban system a review of comparative // Geographia polonica. 1983. Vol. 47. P. 85 - 99).

В багатьох країнах Заходу вже з початку 70-тих років домінують центробіжні зміщення в розселенні, в країнах, що розвиваються - прямо протилежні; а в центрі і на сході Європи розташувалась свого роду «перехідна зона», на східному фланзі якої (в Польщі і особливо СНД) продовжується територіальна концентрація насе­лення, а на заході - нестійка рівновага з переходом до деконцентрації (Berg van der et al. Urban Europe: a study of growth and decline. Oxford - New York, 1982). Адміні­­стративні і планові дії на розселення повинні враховувати ці незворотні траєкторії самоорганізації і не збивати їх з «такта». Тут і приходить на допомогу порівняльно-географічний підхід.

К.П. Космачев провів аналіз невдач у використанні порівняльного методу в низці географічних робіт і зробив висновок про те, що достовірність результатів порівнянь залежить від визначеності понять. Невизначеність і розпливчастість, нап­риклад границь територій, робить порівняння неефективними.

Порівняння в географії проводяться в трьох площинах: в просторі, в часі, а також в просторі і часі спряжено.

Порівняння в просторовому аспекті як виявлення просторових відміннос­тей - найбільш традиційне в країнознавстві. Їх недолік в статичності. Це як би моментальна фотографія певних властивостей країни або району. Звідси і витікає нестабільність багатьох підручників з економічної географії, що мають справу з дуже динамічними явищами. Класичним і вартим копіювання прикладом порів­няння двох просторово розірваних але подібних за своїми функціями районів є порівняння Уралу і Півдня Росії, яке провів В.І. Ленін в книзі «Развитие капита­­лизма в России». Урал і Південь знаходились як би в різних інтервалах істо­ричного розвитку.

Порівняння в часі з використанням великих динамічних рядів даних також характерне для географії, хоч в останні роки цьому приділялося особливо велика увага. Це зв’язано з тим, що велике суспільне значення одержало прогнозування. Порівняння в часі має як би два аспекти: порівняння з минулим (ретроспективний аналіз)і порівняння по відношенню до майбутнього (прогнозування). В географії традиційна практика використання порівняльного підходу для розвитку другого класичного в нашій науці підходу - історичного. Знаючи минуле і теперішнє, гео­графи повинні навчитися визначати загальні тенденції і лінії розвитку (стан і поведінку систем), які не можуть бути простою екстраполяцією від сьогоднішніх процесів, тим більше що для розвитку характерна як просторова, так і часова нерівномірність. Науково-технічна революція загострює нелінійність розвитку, тобто скачки в часі і територіальну нерівномірність розвитку.

Відносно новим підходом в географії є просторово-часові порівняння, в яких враховується реальна нерозривність (ергодичність) простору - часу. Розви­ваються філософські і теоретичні основи таких порівнянь в географії (наприклад: Пред А. Пространственно-временная концепция Хегерстранда и ее значение //Но­вые идеи в географии. Вып. 4. М., 1979. С. 86 - 110).

Вище було показано, що для вивчення просторово-часових зміщень в територіальній структурі можна використати нескладні методи математичної статистики - квартіли і децили. Поняття «територіальне зміщення», яке­ було введе­не, враховує початковий і кінцевий моменти, загальний час і швидкість протікання зміщення.

Особливе місце в країнознавстві займає міжнародне порівняння. При харак­­те­ристиці концепції поєднання краєзнавчих досліджень з глобальними підкреслю­валось, що глобальний підхід орієнтує на порівняльні міждержавні дослідження не тільки, щоб доказати відмінності, стільки використовує відмінності для проник­нення в глибинну суть явищ. Приведемо самі прості приклади. Без міжнародних співставлень майже неможливо оцінити щільністні показники, Так, за щільністю населення і шляхові мережі европейська територія Росії переважає азіатську в 8 - 10 раз, алн за цими же показниками уступає закордонній Європі в 3 рази.