А)Геополітичне становище України.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року Україна стала повноцінним суб'єктом міжнародних відносин. Цей факт зумовив ряд наукових розробок у сфері міжнародних відносин. Адже, для здійснення ефективної зовнішньої політики держави необхідні і стабільний курс, і нормативно-правова база даних відносин... Кінець XVIII – початок XIX ст. характеризуються значними змінами в геополітичному становищі Центральної та Східної Європи. Зникають сусідні з Україною держави, що віками загрожували агресивними нападами існуванню українського народу. Продовжується нарощення могутності Російської імперії. Тепер до Росії була приєднана Волинь, Холмщина, Правобережна Україна, а також Крим і прадавня територія Київської Русі – Північне Причорномор´я, куди переселилися великі маси українського населення. Виникає ще один український регіон – Південна Україна. Як наслідок у складі Російської імперії зосередилася переважна більшість українських земель і українського населення (близько 90%), які звалися Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичній долі українського народу вона, як і раніше, відігравала визначну роль. Свою колонізаторську політику царизм здійснював адміністративно-насильницькими методами, розділивши українські території на типові російські губернії, не враховуючи їх особливостей, – 9 губерній (уніфікація малоросійських земель).Однак царизм насаджує в Російській імперії реакцію, а також підтримує її в Європі. Особливо реакційну політику проводив Микола І, за царювання якого Росія перетворилася на "жандарма Європи". Його колоніальна політика в Україні була ще жорстокішою, ніж за часів Петра І.Війна Росії проти Туреччини у 1828-1829 pp. стала переможною значною мірою завдяки допомозі козацтва Задунайської Січі. Однак істотного впливу на становище України це не справило, як і те, що українське селянство Правобережжя не підтримало польського повстання 1830-1831 pp. та європейських революційних рухів у 1848 р. Закономірним результатом кріпосницької реакційної політики, зокрема і в національному питанні, була ганебна поразка царської Росії в Кримській війні. Та й після неї колоніальне становище Наддніпрянщини не змінилося.До складу Австрійської імперії у 1772 р. була включена Галичина, частина Волині і Поділля, а в 1775 – Буковина. Україна виявилася розділеною на дві частини державами, між якими існували значні суспільно-політичні відмінності. Такий стан тривав до 1914 р.Лівобережжя – це землі колишньої Гетьманщини, де існував свій суспільно-політичний лад та культура, що відрізняли їх від інших. Населення тут було переважно українським (на 95%). У 1783 р. в цьому регіоні відбулося закріпачення селянства. І хоча це здійснювалося на фоні загального занепаду кріпосництва в Росії і скасування його у багатьох країнах Європи, царизм твердо запроваджував його і відстоював. Цей регіон мав густу мережу міст і містечок, де значна частина населення, як і в селах, вела сільське господарство. Частина міщан займалася ремеслом і торгівлею. Однак до середини XIX ст. українці стали меншістю серед купецтва, чисельно поступаючись росіянам і євреям, які все більше тіснили їх у конкурентній боротьбі і в галузі ремісничого виробництва. До середини XIX ст. лівобережне міщанство набуло поліетнічного російськомовного характеру. Водночас селянство, а також місцеве дворянство, що вийшло з козацької старшини, на початку XIX ст. було ще не зрусифіковане, українське. Певні обмеження прав українського дворянства, введення кріпосництва викликали на Лівобережжі гострі антиросійські настрої. Це було однією з причин піднесення національного руху, центр якого певний час перебував у цьому і сусідньому Слобожанському регіонах.Слобідська Україна, започаткована українським селянством і козацтвом у середині XVII ст., багато в чому нагадувала Гетьманщину. Створивши тут напівавтономну адміністративно-полкову систему, ліквідовану царизмом у 1765 p., козацтво і старшина утвердили на довгий час своєрідні українські національно-культурні традиції, які з часом переросли в боротьбу за національне відродження.Значно відрізнялася в соціальному і етнічному відношенні Правобережна Україна. Тут царизм зберіг без змін соціально-економічний лад, який був за Речі Посполитої. Більшість населення цього регіону – українські селяни-кріпаки. Соціальну групу поміщиків-кріпосників цього краю складали переважно польські магнати і шляхтичі, які до 30-х років користувалися тими привілеями і правами, що й у свій час в Речі Посполитій. Вони ж займали всі керівні посади в місцевому адміністративно-державному апараті. Тому територія Правобережжя довгий час перебувала під впливом польської мови і культури. Навіть у Києві це було відчутним аж до польського повстання 1830-1831 pp.Після цього царизм почав здійснювати політику витіснення польської еліти з усіх її позицій. Тепер активно здійснювалася інтеграція цього краю в Російську імперію. Царизм проводив масове переселення сюди росіян, в основному в міста – професорів, чиновників, військових, ремісників. Особлива увага приділялася русифікації Києва, в якому відбувалася своєрідна боротьба польських, російських і українських впливів. Зрозуміло, що держава підтримувала російський, і він поступово зміцнював свої позиції. Цю політику деякою мірою підтримувало і численне єврейське населення. Попри все царизм ввів для нього так звану "смугу осілості" та заборону займатися землеробством. До середини XIX ст. кількість євреїв тут зросла до 10 відсотків. Це загострювало соціальні конфлікти в регіоні. Економіка Правобережжя на початку XIX ст. мала переважно сільськогосподарський характер.Південна Україна була приєднана до Російської імперії в кінці XVIII ст. і заселена українцями, росіянами, німцями, румунами, молдаванами. Переважаючим населенням тут були українці (70% – у кінці XVIII ст.).Після усунення загрози татаро-турецьких нападів на цих родючих чорноземах стало можливим запровадження осілого землеробства і тваринництва. Близькість моря, наявність вигідних водних торгових шляхів по Дніпру та інших річках створювали можливості ефективно і дешево пов´язати цей новий землеробський район з європейським ринком. Зростали міста. Найбільшим містом в Україні була Одеса, заснована у 1794 р. В 40-х роках вона випередила Київ і до початку XX ст. залишалася на першому місці по кількості мешканців, поступаючись лише Москві і Петербургу. Швидко розквітали і такі центри, як Катеринослав, Миколаїв, Херсон, засновані в кінці XVIII ст.Для Півдня України характерною була атмосфера підприємництва, сприяння торгівлі і промисловому та сільськогосподарському виробництву товарного характеру. Це сприяло до переорієнтації значної частини виробництва України на міжнародні торгові операції через південноукраїнські порти, на економічну інтеграцію з Півднем всіх регіонів. Через чорноморські порти для України відкривався шлях до швидкого економічного розвитку. В динамізмі розвитку Південної України велика заслуга фаворита Катерини II Григорія Потьомкіна, який користувався у неї великою довірою. Це був фактично необмежений "управитель" цього величезного регіону. Щоб успішніше вести боротьбу з Туреччиною, він відродив козацтво – "Військо чорноморських козаків", а сам отримав титул Великого гетьмана Чорноморського війська. У містечку Олешки була заснована Січ, де зібралося близько 12 тис. козаків. Старшина не обиралася, а призначалася Потьомкіним. У 1791 р. Григорій Потьомкін помер, і царизм переселив козацтво на Тамань, трохи пізніше – на Кубань, де воно створило Кубанське військо, яке продовжувало традиції Запорожжя. Всі намагання царизму зрусифікувати його закінчилися невдачею, і до початку XX ст. це був міцний військовий, адміністративний та економічний центр українського козацтва.Завдяки ініціативі Григорія Потьомкіна на Півдні України на кожну селянську сім´ю виділялося 60 десятин землі. Він також підтримував в містах південного регіону діяльність іноземних, особливо французьких купців. Таким чином, геополітичне становище України визначало деякою мірою сприятливі умови для прискорення економічного прогресу.На жаль, в наші дні державотворці наче закрили очі на настільки вигідне положення,яке могло б стати ключем до європейського рівня життя...Ну що ж, ми дочекаємось, що цей ключ як завжди використає хтось інший...

Б) Исторические области Украины

На протяжении столетий украинской истории на её территории под воздействием ряда факторов (географических, исторических, этнических) сформировался ряд «неформальных» историко-георгафических областей. Их границы и число не являются чётко установленными, однако большинство их являются практически общепризнаными. Кроме того, на протяжении последних десятилетий на основе существующих с 30-х годов XX века административных областей формируются новые регионы (например, Львовщина, Житомирщина, Днепропетровщина). Однако названия регионов, сложившиеся ещё в средневековье, продолжают широко употребляться (например, Галиция (укр. Галичина), Подолье, Слобожанщина) Условно в составе Украины можно выделить две основные исторические части[источник не указан 501 день] -«Центральная и Западная Украина» — состоит из земель лесной и лесостепной зон севера, запада и центра страны, с древности заселённых славянами, бывшего ядра Киевской Руси и «Юго-Восточная Украина» — земли степной зоны юга и востока страны, освоенные украинцами в основном в XVI—XIX веках.

К первой относятся:

Надднепрянщина (Надднепровье):

Левобережная Украина (Полтавщина, Черниговщина и Северщина),

Правобережная Украина (Киевщина),

Подолье,

Полесье,

Волынь,

Галиция (укр. Галичина) с Покутьем

Закарпатье,

Буковина (в составе Украины — северная часть, южная принадлежит Румынии),

этнографические регионы:

Лемковщина,

Бойковщина,

Гуцульщина;

за пределами нынешних границ Украины — Холмщина, Надсянье, Подляшье, Берестейщина

В состав Юго-Восточной Украины можно условно отнести такие исторические области, как:

Слобожанщина (Слободская Украина),

Донбасс (Восточная Украина),

Запорожье (в царские времена — Новороссия, сейчас — Приднепровье),

Крым (в античные и царские времена -Таврия),

Приазовье,

Причерноморье с Буджаком и Одессой.

В труде «Этнография восточных славян» Украина разделена на такие этнографические зоны: Центральное Поднепровье, Подолье, Слободская Украина, Полесье, Волынь, Прикарпатье, Закарпатье, Юг.

2.Державні традиції-кімерійці, скіфи, сармати.

Скіфи прийшли до Північної Понтіди зі Сходу близько 700 років до н. е. Сильні і войовничі іраномовні бородаті чоловіки і стрункі, високі і чарівні жінки легко обжили новий край. В своїх шкіряних кібітках, в які впрягалися воли, скіфи кочували по всьому степовому просторі Північного Причорномор'я і Приазов'я, від гирла Дунаю до Гирла Дону. їх багатство складали головним чином коні. За присутності скіфів в цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі. Всьому цьому сприяли природні умови і попит греків-колоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили в VI ст. до н.е. на півдні України Скіфське царство, яке проіснувало до Ш ст. до н. е.Основу його населення складало головне скіфське плем'я, яке, за Геродотом, мешкало в області, обмеженій на заході р. Дністер, на півночі — р. Кінською і Дінцем. Східним кордоном Скіфії було Азовське море. Південним кордоном Скіфії був гірський ланцюг Тавр (Яйла). В Неаполі Скіфському (біля Сімферополя) археологами були розкопані залишки резиденції скіфських царів і в так званому Скіфському кургані знайдені багаті поховання.Скіфи-зайди називали себе царськими скіфами. Підкорені ними землеробські племена називались буди нами, меланхленами, невроми.меотами, алазонами, агафирсами, сіндами, калліпідами, гелонами, геррами, андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були автохтонні землеробські племена басейну Середнього Подніпров'я і Подністров'я. В І тисячолітті до н. е. вони оволоділи майстерністю обробки заліза. В області суспільних відносин скіфи-орачі на цей час вже перейшли до батьківського (патріархального) роду.Вони були пращурами слов'ян, протослов'янами, нашими далекими предками. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український археолог і поет Б. Мозолевський та ін.В 1994 р. українськими і німецькими археологами були здійснені розкопки всесвітньо відомого Більського городища на Полтавщині. Археологи виявили біля 50 нових поселень, рідкісний житлово-побутовий комплекс зі старовинними виробами VII ст. до н. е. На думку спеціалістів, це повністю підтверджує факт існування високоцивілізованої землеробської держави на середній Ворсклі в VH-III ст. до н. е. Ця держава охоплювала значну частину Дніпровського лісостепового лівобережжя України. її столиця, вже згадуваний Геродотом Гелон, — дерев'яне місто в землі будинів, займала площу понад 5 тисяч га і нараховувала не менш ніж 50 тисяч мешканців. В одному випадку Геродот писав, що будини були підкорені скіфами, в іншому, — що вони були сусіднім зі скіфами плем'ям.Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота, в його "Історії", в книзі четвертій під назвою "Мельпомена". Книгу четверту сьогодні історики вважають скіфським логосом.Із "Записок про Галльську війну" Юлія Цезаря вивчення своєї історії починають французи. Німці ж починають вивчати свою з "Германії" Тацита. "Історія" Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місцевостях півдня України. Він дав про це перші докладні звістки, описав тогочасних її жителів: скіфів, сарматів, неврів та інших.Геродот описав скіфів краще за інших письменників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і релігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його "Історії" скіфи не були ні благородними, ні жорстокими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних і фізичних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад. Етапами освоєння древніми греками навколишнього світу були матріархат, патріархат, рух від анімізму і фетишизму до зооморфних, а потім і антропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зооморфних уявлень.Кам'янське городище в Нижньому Подніпров'ї традиційно ототожнюється зі столицею степових скіфів. Біля Ольвіополя знаходилися релігійні святині скіфів.Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жертви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх голів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдо-скіфським, бо скіфи перейняли його відарменоїдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського землеробського населення південної України.Проф. М.Ростовцев стиль мистецьких виробів, знайдених у могилах-курганах скіфських царів, називає через зображення зооморфних елементів "звіриним". Та проф. В.Щербаківський слушно зауважує, що це неможливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що "стиль" походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. В Північному Причорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент незалежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали можливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживалися в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від вмілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнайбільше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них намагались вмістити найбільше, згідно з бажанням замовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину орнаментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнаментика була вимогою релігії, а не естетики.

Сармати. На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сармати. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі. Вже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешкали по течії Дону і на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія почалася в III ст. до н.е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі велику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. "Керовані жінками" сармати, яких так прозвали через сильні пережитки матріархату у сарматської знаті, як і кімерійці, залишили свій слід в словенському фольклорі. Сарматський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве населення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону.Шість століть панували сармати в степах Північного Причорномор'я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було притаманно решті кочівників, сармати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у царських скіфів. Мабуть що соціальний устрій сарматів був близьким до скіфського. Проте звичаї степовиків сарматської епохи відрізняються від скіфської більшою простотою. їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних речей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в сарматських курганах були знайдені варварські прикраси з золота з вставленими в них напівдорогоцінними каменями. ВIII ст. н.е. на землі південної України нападають вихідці з Гіпербореїв (Скандінавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами сталось те ж саме, що перед цим з скіфами, — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику державу під назвою Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський. Про неї згадує і Нестор в "Повісті минулих літ".А слов'яни, які втекли на північ в ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарів, поховання, здійснені за обрядом трупоспалення. Цей обряд в подробицях описаний Нестором.Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і нижньодеснянських боліт, в неприступних для сарматів землях стародавніх неврів були побудовані великі фортеці, які могли бути племінними центрами дреговичів — "болотників". "Дригва" зі старослов'янської — болото.

У VIII—VII ст. до н. е. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII ст. до н. е. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх "тими, що доять кобилиць". Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. е. вони побудували перші добре укріплені городища. Кіммерійці згадуються в "Одіссеї" Гомера, в Біблії — "Книга буття", в "Історії" Геродота.В "Одіссеї" читаємо: "Зайшло сонце, і покрилися тьмою всі шляхи, а судно наше досягло меж глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських, оповиті мглою і хмарами... "Деякі вчені вважають, що кіммерійці жили тільки у східній частині Криму, на п-вах Керч і Тамань. Інші ж дійшли висновку, що кіммерійці були союзом кочових племен, які мешкали в Криму і степах Північного Причорномор'я приблизно з кінця II тис. до н.е. За походженням і мовою вони були індоєвропейцями. В VIII і VII ст. до н.е. кіммерійці настільки зміцніли, що вже почали нападати на країни Малої і Передньої Азії. А вже наприкінці VII ст. до н.е. з Північного Причорномор"я їх витіснили сусідні племена скіфів.Як пише Геродот, "похоронивши тіла своїх вождів біля Тіраса", кіммерійці пішли з країни і поселились там, "де зараз стоїть еллінське місто Сінопа", тобто в Малій Азії. Це Південне Причорномор'я.