ВТРАТИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЗА РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Початок війни і приєднання Західної України до Української рср. Радянські репресивні акції 1939—1941 pp. У західних областях Української рср

Ще жорстокішого удару зазнали населення Украї­ни й український етнос у роки Другої світової війни.

Так званий визвольний похід Червоної армії у За­хідну Україну та Західну Білорусь відкривав мож­ливість здійснення відвічного національного завдан­ня народу — возз’єднання в одній державі. Револю­ційно налаштовані робітники і селяни, частина ін­телігентних верств, хоч і не були позбавлені недовіри до “совєтської” влади і справжніх намірів Сталіна, загалом підтримали ідею скликання Українських Народних Зборів, вибори до яких відбулися 22 жовт­ня, а 26—28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові прийняли Декларації про встановлення у Західній Україні радянської влади, возз’єднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу РСР,

Розділ 13

а також про націоналізацію великої промисловості та про конфіскацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі серед селян.

Народні Збори, безсумнівно, виразили волю наро­ду Західної України. їх рішення творили юридичну основу державної єдності українських земель, а та­кож стали фактором, який використала радянська зовнішня політика в роки Другої світової війни з ме­тою закріплення західних кордонів України і Союзу загалом, як вони склалися до червня 1941 р. З цьо­го погляду рішення Народних Зборів об’єктивно мали позитивне історичне значення в житті українського народу.

Однак швидко за ними постали жорстокі реалії радянського тоталітарного режиму. З осені 1939 р. і до червня 1941 р. органи радянської влади провели масштабні репресивні акції стосовно населення За­хідної України. РНК СРСР 19 грудня 1939 р. прий­няв постанову про спецпоселення і трудове влашту­вання осадників. Той же РНК СРСР 2 березня 1940 р. прийняв постанову про виселення з районів Західної України і Західної Білорусі членів сімей усіх поміще­них у табори і в’язниці з числа польських військових і службовців, членів “контрреволюційних організа­цій”, а також біженців із зайнятої німцями території Польщі, які виявляли бажання виїхати з Радянського Союзу.

Згідно з постановою РНК від 29 грудня 1939 р., депортацією передбачалось охопити 21 тис. сімей колоністів, у тому числі зі Львівської області 4029 сі­мей. У цих сім’ях зі Львівської області числилось

19. 966 осіб, тобто в середньому на сім’ю припадало понад 5 осіб. Це означає, що у всіх 21 тис. колоніст­ських сімей, котрі депортувалися, було понад 100 тис. осіб.

Розділ 13

з німцями 800-метрову смугу. На виконання цієї постанови Політбюро ЦК (З квітня1940 р.) РНК Укра­їни конкретизував населені пункти, які потрапляли в ту смугу і які підлягали виселенню. На українській ділянці кордону таких населених пунктів виявилося 229, в яких числилось 21 212 родин, що налічували 102 800 осіб.

На ділянці Львівської області виселенню підляга­ло населення сіл Салаші, Лобра, Радева, Монастир, Пігани, Вилева, В’язивниця, Воля Велика, Лівча, Старі Гораї, Хлівисько, Ляшки, Висоцьке, Макови- сько і багато ін. [8, с. 324].

Виселенців цієї категорії скеровували на постійне місце проживання в німецькі колонії Вуджака, звід­ки за радянсько-німецькими угодами виселялось німецьке населення: Кацбах, Клястиця, Малий Яро­слав, Амара, Ановка, Фуратіва, Париж, Бородіно, Лунга, Круджика, Бекзина та ін.

РНК У РСР 13 лютого 1940 р. прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський арт- полігон (нинішній Яворівський). Виселенню підля­гало 21 село Янівського, Жовківського та Немирів- ського районів і ще десятки хуторів (населені пунк­ти перелічено в авторській статті) [8, с. 324].

Зазвичай, цих виселенців скеровували у район Буджака (тоді — Анкерманську обл.).

Особливо велика кількість людей підлягали висе­ленню і депортації на виконання вже згаданої По­станови Раднаркому СРСР від 2 березня 1940 р. Депортації підлягали сім’ї, члени яких опинилися в таборах і в’язницях для військовополонених, були офіцерами польської армії, тюремниками, жандар­мами, розвідниками, поміщиками, фабрикантами, чиновниками державного апарату, учасниками ан-

297

тирадянських організацій, а також біженцями з оку­пованої німцями польської території, котрі виявля­ли бажання повернутися назад (під німців), але не були німцями прийняті. Охоплення цією депортацією також сімей, члени яких до 1939 р. перебували в тих чи інших політичних і культурних організаціях, оз­начало, що ця депортація повинна стосуватися і того українського населення, в родинах якого були члени Українського національно-демократичного об’єд­нання, Фронту національної єдності, Організації українських націоналістів, Українського народного об’єднання, Волинського українського об’єднання, Сельробу, Комуністичної партії Західної України, спортивних товариств “Луг”, “Пласт” та ін.

Реалізація постанови від 2 березня 1940 р. із за­стосуванням засобів терору розпочалася без попере­дження 29 червня 1940 р.

Очевидно, що ця акція захопила собою значно більше осіб, ніж під час виселення осадницького населення у лютому 1940 p., ймовірно, кілька сотень тисяч.

Як відомо, Андрей Шептицький восени 1941 р. у листі до Ватикану називав кількість репресованих греко-католиків — 200 тис.

Під цю хвилю були заарештовані й вивезені зі Львова та Галичини видатні українські діячі Кость Левицький, Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмит­ро Левицький, Володимир Кузьмович, Іван Німчук та ін.

Уже в лютому 1940 р. з усіх сільрад західних об­ластей України виганяли і часто репресовували де­путатів, обраних у сільради в грудні 1939 p., у тому

Розділ 13

числі членів “Просвіт”, Сельробу, УСДП, УСРП, КПЗУ тощо.

Страшною сторінкою радянських репресій, які, можливо, мали деформували демографічну ситуацію, але вражали своєю протиправністю й антигуманні- стю, був розстріл в’язнів тюрем західних областей України в червні 1941 р. під час відступу Червоної Армії. Вже 22 червня 1941 р. з Москви надійшла вказівка “розвантажити” тюрми. В той самий день у львівських тюрмах було розстріляно 108 в’язнів, засуджених до смертної кари.

Начальник тюремного відділу УНКВС у Львівській області лейтенат держбезпеки Лерман 24 червня інформував про хід “розвантаження” тюрем.

У Львові було три тюрми. В них числилось 5145 по­літичних в’язнів. Згаданий лейтенант Лерман 24 черв­ня інформував, що із названого числа в’язнів підля­гало до розстрілу 2239 осіб:

у тюрмі № 1 з 1355 в’язнів було розстріляно 924;

у тюрмі № 2 з 471 в’язня було розстріляно 471;

у тюрмі № 3 з 413 в’язнів було розстріляно 413.

Всього — 1808 осіб.

В’язнів розстрілювали в тюремних камерах, по­двір’ях тюрем, урочищах за межами міст, скидали у вироблені шурфи шахт.

Тоді у Станіславі було страчено 1500 в’язнів, у по­двір’ї Стрийської тюрми — 250. Термінові страти були проведені в тюрмах Тернополя, Луцька, Кове­ля, Рівного, Дубного та інших міст.