УКРАЇНСЬКА ЕТНІЧНА МЕЖА НА ЗАХОДІ ТА ПІВДЕННОМУ ЗАХОДІ В ІСТОРИЧНІ ЧАСИ І СУЧАСНОСТІ

1. Історичні відомості про українсько-польську межу в X—XX ст.

Як осілий землеробський народ українці спокон­віків проживали на тій території, де їх або ж їхніх прямих предків — руських часів Київської держави чи східних слов’ян застала писана історія. Причому в західній, центральній і північно-східній частині України їхнє проживання в часі ніколи не перери­валося, незважаючи на неодноразову зміну політич­ного становища згаданих територій. Що ж торкаєть­ся південно-східних українських земель, то вони, починаючи від XII—XIII ст., перестали бути зоною переважаючого українського заселення. Звідти на багато століть русько-українське населення було витіснене кочовими завойовниками печенігами, по­ловцями, а з XIII ст. — татарами. Лише з XVI ст.

197

українці почали вдруге освоювати південно-східні землі спочатку як військово-промислове населення за дніпровськими порогами, потім як військоро-зем- леробне по нижній течії Дніпра, Південного Бугу та Дністра, в XVII ст. — правобережжя Північного Дінця, а у XVIII ст., після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. і приєднання Криму до Росії, українське переважаюче заселення доходить знову до північних берегів Чорного моря. Саме з огля­ду руху українського населення в південно-східному напрямку в XVI—XVIII ст. прийнято розглядати процес завершення формування української етнічної території.

Найдавніші писемні й археологічні джерела дають підстави стверджувати про відносну стабільність української етнічної межі на заході, а також на пів­ночі. За часів Київської Русі західна етнічна межа українсько-руського населення практично збігалася зі західними політичними кордонами Київської дер­жави. Очевидно, політичний кордон неодноразово змінювався, але територія руського заселення на за­ході аж до падіння Галицько-Волинського князівства завжди була, якщо не територією Руської держави, то об’єктом безсумнівних політичних претензій. У цьо­му зв’язку дуже тенденційні спори і досі викликає літописний запис під 981 р. (“в літо 6489”) такого змісту: “...Пішов Володимир до ляхів і зайняв горо­ди їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю” [4, с. 49]. Прихильники просу­вання далеко на схід польсько-української історико- етнічної межі, відштовхуючись від згаданого запису, намагалися стверджувати, що до 981 р. у Перемишлі й Червені, а пізніше і далеко східніше, проживали поляки. Так, професор Львівського університету

Розділ 8

Станіслав Грабський намагався доводити, що до 981 р. не лише Перемишль і Червень, а й уся Червона Русь між Сяном і Збручем була заселена поляками, але Володимир, завоювавши її, запровадив тут руські церкви, “додав осадників зі сходу”, які й “зрущили” польське населення. “Є на землі Червенській, — пи­сав цей автор 1939 p., — такого зрущеного населен­ня польського походження близько півтора мільйона” [17, с. 5].

Однак подібні положення не підтверджуються історичними джерелами. По-перше, державне при­лучення “червенських городів” до Київської Русі 981 р. не було остаточним. У 1018 р. польський князь Болеслав Хоробрий знову захопив їх, але Київська держава не примирилась з цим. У 1030 р. Ярослав Мудрий приєднав до Русі м. Белз, а 1031 р. Київ відвоював усі червенські городи. З цього часу жоден документ не фіксував польського характеру ні міст, ні сіл цих земель. Удільні князівства, які тут утво­рилися в другій половині XI ст., — Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке й інші, так само, як і об’єд­нане Галицьке, а потім Галицько-Волинське князів­ство, були за національною приналежністю населен­ня, його релігією і культурою русько-українськими. Дивно, що на цій території, сусідній до польських земель, не фіксуються навіть окремі пам’ятки поль­ської матеріальної культури. “Певну, як досі, від­сутність виробів ремісників сусідньої Давньополь- ської держави, — писав професор І. Свєшніков, який впродовж багатьох років археологічно досліджував удільну князівську столицю Звенигород (за 15 км від м. Львова), — слід, очевидно, пояснити складни­ми політичними відносинами, що в XI—XIII ст. іс­нувала на західних рубежах Русі” [9, с. 28]. Однак

199

які б не були причини культурної ізоляції земель на схід від Сяну від власне польських, відсутність “поль- ськості” в Галичині аж до XIII ст. є фактом, хоч перші згадки про поселення поляків в Україні подані у “Повісті временних літ” під “літом 6539” (1031 p.), де розповідається про похід князів Ярослава і Мсти­слава на ляхів і про те, що вони “спустошили ляд­ську землю, і багатьох ляхів привели, і розділили їх. І посадив Ярослав своїх по Росі, і є вони і до сьо­годні” [4, с. 87].

Тільки стосовно XIII ст. маємо повідомлення про проникнення на Русь “латинської віри”. У 1231 р. Папа Григорій IX повелів, щоб католички не всту­пали в шлюби з русинами, бо такі чоловіки відводять жінок від католицизму. З цього ж часу трапляються перші повідомлення про колонізацію польських селян на Русі. В 1232 р. Папа наказував польському кліру вплинути на князів, щоб “особливо... не гнобили сільського населення, яке, будучи не в силах винести неволю, тікає на Русь і там від віри відпадає”. Поява ж польських поселень у Галицькій Русі фіксується лише після приєднання Львова і Галицько-Волин­ського князівства до Польського королівства. Мож­новладні польські вельможі, котрі за свою підтрим­ку руської політики Казимира отримували земельні наділи на Русі, привозили на них осадників із захо­ду. Це привело до появи католицького населення не лише в містах, а й у селах [15, с. 234]. Такий при­клад характерний для етнодемографічних процесів на західних межах України. І все-таки аж до XVIII ст. українська етнічна межа на заході розташовувалась західніше, ніж була фіксована матеріалами Першо­го загального перепису населення Росії в 1897 р. і австрійськими переписами кінця XIX — початку

Розділ 8

19. ст. Холм за часів Галицько-Волинського князів­ства був певний період столицею держави, місцем літописання, центром культурного і мистецького життя. Руські землі, що розташовувались північніше Холма і до поділів Польщі, входили до складу Під- ляського воєводства, пізніше отримали назву “Під- ляшшя”. Власне Холмщина як заселена руським населенням земля на сході відокремлювалася від Волині р. Західний Буг, а на заході сягала р. Вепр (Вепш). У грамоті короля Ягайла 1420 р. зазначалось, що м. Туробін (південніше Любліна) розташоване в “Руській землі”, і воно живе за “руським правом”. Дослідники русько-польської державної межі XIII— XIV ст. дотримувались того, що вона пролягала за­хідніше таких міст і населених пунктів (з півночі на південь), як Дорогичин (згаданий у джерелі 1142 p.), Межиріч, Верещин, Красностав, Туробин, Щебре- шин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно. На північному відтинку цією межею впродовж кількох століть виступала нижня течія р. Нурця [13]. На цій ділянці державний кордон майже збігався з етнічною межею, лише у південній гірській частині українські оселі заходили західніше державного кордону між Галицько-Волинським князівством і Польським ко­ролівством. Джерелами для уточнення західної межі проживання українського населення у XVI ст. є люстрації (описи королівських маєтків). Наприклад, за люстрацією 1564—1565 pp. у Красноставському повіті Холмської землі українську більшість мали Добринівка, Лопінник Руський, Грушів, Наділовичі, Сінниця, Стриїв. У Лежайському старостві над Сяном українськими були села Кирилівка, Старе Місто, Сідлянка, Ожанна, Жухів, Дубно, в районі р. Ви- слок — Босько, Вороблик Королівський [12, с. 65].

201

Щоправда, люстрації збереглися не з усіх сіл. Тому для уточнення етнічної межі використовують ще податкові реєстри, в яких зазначена релігійца при­належність культових споруд. Безумовно, села, в яких реєстри зазначають православні церкви, були укра­їнськими, або ж здебільшого українськими, а в селах з католицькими костьолами проживали поляки. Крайніми західними поселеннями (з півночі на пів­день) із православними храмами були Межиріч, Богинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Липки, Брунари, Королева Руська, Вірхомля, Шляхтова [12, с. 66].

За російським переписом населення 1897 p., у Люб­лінській губернії, що сягала на сході Західного Бугу й охоплювала південну частину історико-етно- графічної Холмщини, проживало 196 497 осіб з “ма­лоруською мовою”. В Седлецькій губернії, куди входило Підляшшя, “малоруську мову” як рідну за­писали 107 777 осіб. Православних у згаданих губер­ніях налічувалося в 1897 р. 449 541 особа, з них 100 тис. подали своєю мовою польську. Можна до­пускати, що це були нащадки в минулому україн­ського чи білоруського населення. Проте перепис фіксував також 32 041 особу римо-католиків з “ма­лоруською мовою”.

Отже, наприкінці XIX ст. українське населення історичної Холмщини та Підляшшя перевищувало 300 тис. осіб. З 1905 p., після закону про толерант­ність, у низці громад цього краю під впливом като­лицької і польської націоналістичної пропаганди був помітний відхід певної частини людей від православ’я. За деякими даними він становив 150—170 тис. осіб [5, с. 75; 15, с. 10].

Розділ 8

За австрійськими переписами населення 1900 p., до етнічно українських західних повітів у Галичині відносились Цішанівський (Цішанів-Любачів), Яро­славський, Перемишльський і Сяноцький. У кожно­му з них, за винятком Ярославського, українське населення становило більшість. Близько ЗО тис. укра­їнців проживали в напрямку Кросно, Горлиці, Ясло. За даними польського перепису населення 1931 p., співвідношення греко-католиків і римо-католиків у галицьких етнічно пограничних повітах було та­ким: Любачівський налічував 44 696 греко-католиків і 32 995 римо-католиків. Відсоткове співвідношення між двома контактуючими конфесіями (фактично, між українцями і поляками) становило відповідно 57,53 % і 42,47 % на користь українців. У Ярослав­ському повіті проживало 52 238 греко-католиків і 83 652 римо-католики. Процентне співвідношення 38,44 : 61,56 на користь поляків. Таке переважання римо-католиків у цьому повіті зумовлювалось, на­самперед, їх значним переважанням саме у м. Яро­славі. У Перемишльському повіті числилось 73 477 греко-католиків і 67 068 римо-католиків (52,28 : 47,72 %), хоч і тут у повітовому центрі поляків було майже у 3 рази більше, ніж українців (21 тис.: 7 тис.). Зате співвідношення у селах повіту становило при­близно 7:3.

У Лісковському повіті проживали 81 544 греко- католиків і 18 209 римо-католиків (81,75 : 18,25).

Велику перевагу українці мали в Сяноцькому повіті, де починалась східна Лемківщина. У захід­ніших повітах — Березівському, Кросненському, Ясловському, Горлицькому, Грибовському, Ново- Сончському — лемківське населення замешкувало