Фонологія

Тепер, коли ми ознайомилися з акустичними і артикуляційними властивостями звуків мовлення й з умовами їх звучання, тобто з усім тим, що забезпечує перцептивну функцію – можливість сприймати органом слуху, вухом, звуки мовлення і їх поєднання, слід звернутися до сигніфікативної функції, до здатності розрізняти звуковою матерією значущі елементи мови. Для цього треба зрозуміти звуки мовлення не як фізичне, а як суспільне явище. Таке розуміння відображене у теорії фонем, або фонології.

Практики-мовознавці ІІ половини XIX ст. стикнулися з необхідністю виділити у різноманітності звуків певної мови, які ми чуємо, обмежену кількість основних звукових одиниць. Вперше звернув на це увагу російський лінгвіст-кавказознавець Петро Карлович Услар. Він помітив, що у кожній мові є обмежена кількість основних звукових одиниць, що під впливом сусідніх звуків, позиції у слові відносно наголосу, тобто завдяки різним умовам вимовляння фонеми можуть змінюватись, варіюватись. І, власне, букви алфавіту потрібні лише для позначення фонем. Незважаючи на правильність ідей, загальної теорії Услар не створив.

Але формулювання теорії фонеми і введення цього терміна в лінгвістичний ужиток з 80-х рр.. XIX ст. належить російській науці. Виникнення теорії фонем пов'язане з діяльністю Казанської лінгвістичної школи, де працювали Іван Олександрович Бодуен де Куртене (1845-1929) і Микола В’ячеславович Крушевський (1851 - 1887). Цими вченими (особливо Бодуеном де Куртене) були розроблені основні положення про фонеми як компоненти морфем, про різноманіття звуків, що об'єднуються в одну фонему – «загальне уявлення про звук», про зміни (дивергенції) і чергування (альтернації) фонем.

Поняття «фонема» і «звук мовлення» не збігаються:

• фонема может склададить з двох звуків (згадаємо дифтонги [ai], [oi] в англ. мові: fly [flai] – «літати», boy [boi] – «хлопчик», house [haus] – «будинок», нім. heute [hoitе] – «сьогодні», Haus [haus] – «будинок»);

• можуть і дві фонеми звучати як один звук, наприк [ш:ти] – зшити, або рос. детский [д'эцкий];

• звучання фонеми може доходити до нуля: рос. честный, праздный.

Фонеми – це мінімальні одиниці звукового складу мови, що служать для утворення і розрізнення значущих одиниць мови: морфем, слів.

Для виконання цієї ролі – утворення і розрізнення значущих одиниць мови – фонеми повинні бути протиставлені одна одній в системі мови. Такі протиставлення фонем називаються опозиціями.

Перш за все фонема протиставляється нулю, тобто відсутності даної фонеми: збіг – біг, крок – рок, хром – ром, пара – пар.

Крім того, фонеми в системі мови утворюють різні опозиції, що залежать від їхніх ознак. Наприклад, у фонемі [д] в українській мові можемо виділити ознаки:

• дзвінкості (на відміну від глухості [т]: дим – тим),

• твердості (на відміну від м’якості [д']: дима – Діма),

• вибуховості (на відміну від фрикативності [з]: дам – зам),

• відсутності назальності (на відміну від [н]: дам – нам),

• латеральності (на відміну від [л]: дама – лама),

• наявності передньоязиковості (на відміну від задньоязикового [г]: дам – гам)

• відсутності лабіальності (на відміну від [б]: дах – Бах).