3. Геополітичні зміни в Європі та світі.
Потсдамська епоха розпочалась з очевидної констатації величі США. Вони стали найсильнішою економічною та фінансовою державою світу. В 1945-1946 рр. Штати виробили майже 50% світового ВВП, у Форт-Нокс зберігалось майже 23 тис. т золота, отриманого за поставки військової техніки, боєприпасів та спорядження воюючим країнам. Американські геополітики вважали, що їх країні належить провідна роль у світовій історії. А для цього необхідно створити особливу американську геополітику. Саме таку ціль переслідував Н.Спайкмен, який в 1942 р. опублікував працю «Американська стратегія у світовій політиці». В 1943 р. Маккіндер переробив свою модель світу. В ньому «Хартленд» об’єднувався з Північною Атлантикою. Маккіндер обґрунтовує модель про лідерство «Англо-Америки» в союзі з країнами Карибського басейну. С.Хантінгтон в 1945 р. публікує роботу «Головні рушійні сили цивілізації». В 1944 та 1949 рр. виходять збірники «Компас світу» та «Новий компас світу», автори яких доводили неминучість війни між США та СРСР.
Провідне місце в геополітиці посіла теза переваги (заданої кліматом) західної цивілізації над народами Євразії, «дисконтинуального поясу» та інших континентів. Народам Росії, Німеччини, Близького та Середнього Сходу приписувалась генетична агресивність, неприйняття демократії. Стверджувалось, що географічне положення континентальних держав диктує їм експансіоністські цілі. У подальшому американські геополітики трансформували СРСР у «імперію зла», країну, далеку від ліберальних цінностей та демократії. Тому американські вчені та політики робили висновок, що в інтересах не тільки США, але і всіх цивілізованих країн світу створити єдиний центр, з якого б здійснювався контроль за всіма процесами, що відбуваються в будь-якому регіоні планети. І знаходитись такий центр повинен у США.
Отже, як відзначалось раніше, в ХХ ст. розвиток геополітичної теорії найбільш успішно відбувався в рамках англосаксонської школи. Але в 1950-х рр. під впливом комплексу причин в ряді країн Європи (особливо у Франції та Західній Німеччині) почала формуватись громадська думка за створення єдиної Європи. В 1954 р. канцлер ФРН Конрад Аденауер стверджував: «Єдність Європи була мрією небагатьох. Вона стала надією для багатьох. Сьогодні вона- необхідність для нас усіх. Вона необхідна для нашої безпеки, для нашої свободи, для нашого існування як нації та духовно-творчої співдружності народів».
Найбільшого розвитку зазнала європейська геополітична думка в 1960-х рр., коли президентом Франції з 1959 р. по 1968 р. став генерал Шарль де Голль – «континенталіст» за переконаннями. Він здійснив ряд енергійних анти атлантичних кроків: Франція вийшла з НАТО, де абсолютно домінували США, та виробила власну геополітичну лінію, яка включала «оборону за усіма азимутами»; були укріплені зв’язки з СРСР, посилена франко-німецька співпраця, а в перспективі планувалось створити «Європу від Атлантики до Уралу». Така Європа вбачалась де Голлю як цілком суверенне стратегічне континентальне утворення, тобто з’явилась концепція «європейського континенталізму». Вона знайшла прибічників і у Західній Німеччині. Як писав колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт, який пройшов шлях від англофіла та американофіла до франкофіла: «… по мірі як зростало розуміння геополітичного розташування моєї країни, я став в останні 15-18 років франкофілом, переконаним прибічником пріоритету франко-німецької дружби».
1960-ті поклали початок формуванню франко-німецького політичного, економічного, фінансового союзу – ядра об’єднаної Європи кінця ХХ ст., яка значно перевищила за показниками розвитку США. Розглянемо, яким чином даний процес позначився на становленні європейської геополітичної думки.
В 1960-ті рр. європейські вчені-геополітики стали частіше включатись у американські дослідницькі проекти. Причин цьому було декілька. Найважливіша з них – обірвані зв’язки з довоєнними геополітичними школами. Вчені Європи були вимушені приймати норми англосаксонського підходу. У США їх сприймали не як головних розробників тих чи інших концепцій, а як технічних експертів, виконавців прикладних геополітичних досліджень. Поступово роботи європейських геополітиків перетворились на самостійні школи – «регіональну геополітику» (наприклад течія очолювана Лакостом у Франції). Автори концепції «регіональної геополітики» на відміну від родоначальників цієї науки (Ратцеля, Челлена, Маккіндера, Мехена, Хаусхофера) надавали невеликого значення головному закону геополітики – закону глобального дуалізму (боротьби Суходолу та Моря), а використовували геополітичні методики для вивчення, аналізу та описів міждержавних та міжетнічних конфліктів, демографічних процесів, політичних виборів.
У загальній геополітичній думці Заходу найяскравіше виділялись такі течії як:
атлантизм;
мондіалізм;
прикладна геополітика;
геополітика європейських «нових правих».
Перш ніж розглядати дані течії, слід згадати, що з найменшими втратами та найбільшими надбаннями з Другої світової війни вийшли США. В 1939-1945 рр. були закладені основи становлення їх як світової держави. Після війни геополітики-атлантисти уточнювали та розвивали окремі аспекти теорії, посилюючи її прикладну сторону. Ідея «морської сили» з її геополітичною стратегією стала офіційною міжнародною політикою США. Вона розглядала два варіанти розвитку подій:
виграш Заходу у протистоянні зі Сходом;
конвергенція (від лат. convergere – наближатись, сходитись) двох протилежних ідеологічних сторін у щось спільне та встановлення Світового уряду.
Другий варіант розвитку подій вимагав нової доктрини, яка отримала назву «геополітика мондіалізму» (або геополітика нового світового порядку). Європейська геополітична думка була представлена «континенталістами» та «новими правими». Дана течія розвивала ідеї Хаусхофера. В кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. до їх праць звернулись і офіційні європейські геополітики.