2. Основні засади та принципи геополітики та геоекономіки.
ПЛАН
Класична геополітика і формування національних шкіл. Основоположники геополітичних уявлень.
Національні школи геоекономіки та геополітики.
Геополітичні зміни в Європі та світі.
Розвиток ідей атлантизму.
Геополітика ядерного світу. Сучасні геополітичні теорії та школи заходу.
Біхевіористська геополітика.
Мондіалізм. Європейські школи геополітики.
1. Класична геополітика і формування національних шкіл. Основоположники геополітичних уявлень.
Легітимізація геополітики як науки та основи для практичної політики пов’язана з класичним періодом, який, на думку багатьох політологів, розпочався з робіт Фрідріха Ратцеля (роки життя 1844-1904). В таких фундаментальних працях, як «Антропогеографія» (1882), «Про закони просторового зростання держав» (1896), «Море, як джерело могутності народів» (1900), він завершив зусилля попередників по формуванню теорії держави як живого організму та кордонів як живих органів держави, теорії просторового зростання держав, концепцій зв’язку між народонаселенням та землею і ґрунтами, концепції експансії розвинутих, передових культур, залежності щільності населення та розмірів території, яка ним займалась. «Політична географія» (1897-98) відкрила нову наукову дисципліну, яка отримала назву геополітика. Таким чином, Ратцель був одночасно останнім передвісником геополітики та першим її класиком.
Після Ратцеля геополітична наука розвивалась високими темпами та швидко поширилась по Європейському та Американському континентам. Особливо великим попитом геополітичні ідеї користувались у великих країнах, що займали великі території (Росія, США), у порівняно невеликих, але потужних в економічному та військовому плані метрополіях, що створили величезні колоніальні імперії (Великобританія, Франція), країнах, що претендували на статус Великих держав (Японія після перемоги в Російсько-японській війні 1904 р), державах, що вважали себе приниженими умовами мирних договорів (Німеччина після Першої світової війни), державах, що відчули силу, але не встигли до колоніального розподілу світу (Німеччина після об’єднання 1870 р.; Італія після Рісорджименто та Франко-австрійської війни).
Однією з головних причин сплеску популярності у тій чи іншій країні зазвичай ставала перемога у війні, оскільки в такому випадку спостерігались згуртування нації, відродження національної культури, духовна та територіальна експансія в сусідні країни (подекуди і на інші континенти). Хоча, зрідка, поразка у війні також могла стати каталізатором створення і поширення геополітичних теорій (наприклад Німеччина в Першій та Другій світових війнах; поразка Росії в Російсько-японській війні).
Наступною причиною подібного сплеску є ідеологічні мотиви. Так, англійський, французький, іспанський, португальський, бельгійський, голландський колоніалізм, американський експансіонізм, радянський комунізм, італійський фашизм, німецький нацизм, японський мілітаризм прямо закликали до захоплення та освоєння обширних просторів, розширення своїх кордонів за рахунок територій сусідніх держав, а також поширення свого впливу на всіх континентах Землі. Важливо відзначити, що геополітичні уявлення класичного періоду завжди мали на увазі опанування людиною реальних, фізичних просторів суходолу, моря, неба, та спирались на військову могутність держави, що не могло не приводити до захоплень та анексій територій, розподілу та переділу світу з використанням зброї та грубої сили. Дана парадигма геополітичного мислення почала змінюватись після першого застосування атомної бомби (1945), винайдення ракетно-ядерної зброї, накопичення колосальних запасів інших видів зброї масового ураження. Можливість навіть для невеликої країни мати зброю масового ураження нівелювала розбіжності в військовому потенціалі малих та великих держав, знизила ймовірність війни між ними. Усвідомлення змін, які принесли нові технології у військовій, промисловій, теоретико-стратегічній та іншій сферах в середині ХХ ст. і ознаменувало кінець класичного періоду геополітики.
Основоположники геополітичних знань
Фрідріх Ратцель
Загальновизнано, що основоположником геополітичної науки в чистому вигляді слід вважати німецького географа Фрідріха Ратцеля (1844 – 1904). Після раннього етапу його діяльності, пов’язаного переважно з природничими науками, він став займатись географією спочатку як професор географії Мюнхенського, а згодом Лейпцігського університету (1876-1904).
В Мюнхені вчений спочатку активно займався розвитком ідей антропогеографії, а згодом політичними аспектами географії. Активна наукова діяльність дослідника проходила в період існування Германської імперії, якій передував конгломерат ворогуючих одна з одною дрібних держав. До головних праць Ф.Ратцеля з політичної географії належать «Про закони просторового зростання держав» (1896), «Політична географія» (1897), «Море, як джерело могутності народів» (1900).
В кінці ХІХ ст. застосування географічних методів в розумінні та поясненні політичних та міжнародних процесів було зовсім новим. Щоправда, географічний підхід відігравав значну роль в європейській стратегічній думці починаючи з ХVII ст., а до часу Великої французької революції він був одним з основних для систематизації поглядів на роль Франції в Європі. Тим не менше географія сприймалась у вигляді своєрідної сцени, де розігрувались суспільні драми.
Ратцель зробив першу серйозну спробу створити та застосувати просторовий підхід до пояснення змісту політичних подій. Цьому сприяло загальнонаукове середовище кінця ХІХ ст., зокрема захоплення вченими еволюційною теорією. На основі останньої Ратцель розвинув ідеї державності.
Держава – як одна з форм поширення життя на землі.
З симбіотичної взаємодії між землею, ґрунтом (Boden) та народом (Volk) держава набуває свою організаційну форму, свою органічну сутність. «Держава є організм, в складі якого відома частина земної поверхні відіграє настільки важливу роль, що всі властивості держави визначаються властивостями народу та його території. Такими територіальними або природними властивостями є величина, розташування, форми поверхні, рослинність та зволоження, взаємозв’язок з іншими частинами земної поверхні. Але коли ми говоримо про «нашу землю», ми пов’язуємо в своєму уявленні з цими природними властивостями також і все те, що створила на цій землі людина своєю працею: тут проявляється вже відомий духовний зв’язок землі з нами, її мешканцями, та всією нашою історією» [Політична географія, 1898, С. 53].
Своє вчення Ратцель назвав біогеографічною концепцією. Від інших вона відрізнялась своєю географічною соціальною сутністю. Найважливішими ознаками останньої були детально розроблені вченими поняття «простір» та «географічне положення». За Ратцелем, від їх взаємодії залежить становище держави. Процвітання держави, як стверджував Ратцель, повністю базується на властивостях її території. Для свого існування держава повинна забезпечити себе достатнім життєвим простором (Lebensraum). Тільки значний простір може забезпечити домінуючі позиції в світі, що і повинна переслідувати держава. Це може зробити країну світовою державою (Weltmacht) та призвести до світового панування. Як стверджував Ратцель, динамічне територіальне зростання відрізняє процвітаючу державу від кризової.
Кожен народ та кожна держава має свою «просторову концепцію», що полягає перш за все у поглядах на межі Lebensraum. Занепад держави є результатом слабнучої просторової концепції, «просторового відчуття» та «життєвої енергії». Експансія держави, включаючи війну, розглядалась ним як природна тенденція в розвитку держави-організму.
Ратцель вважав основною тенденцією «потребу людини у великому просторі та можливість його використовувати». Як стверджувалось, ні один примітивний народ не створив великої за розмірами держави. Глобальну вагу, на думку Ратцеля, в майбутньому будуть мати країни, які володітимуть значними за розмірами континентальні території (не менше 5 млн. км2), подібні до Північної Америки, Росії, Південної Америки або Австралії. І дійсно, зміна гегемонічних циклів держав з XV ст. йшла в напрямку передачі панування від країн меншого розміру до держав із більшими територіями.
Ратцель сформував сім основних законів просторового зростання держави:
Простір зростає разом з ростом культури нації.
Зростання держави супроводжується такими аспектами розвитку як ідеї, торгівля, місіонерство та активність.
Зростання держави відбувається шляхом приєднання та поглинання малих держав.
Кордон – це периферійний орган держави, в якому проявляються його зростання, сила або слабкість, а також усі зміни в її організмі. Сильна держава – та, яка у стані підтримувати тісні зв’язки між своїми прикордонними зонами та серцевиною. Будь-яка тенденція до ослаблення цієї взаємодії неминуче послаблює державу, може призвести до втрати прикордонної зони, яка може або оголосити незалежність, або приєднатись до сусідньої держави.
В своєму зростанні держава прагне увібрати в себе найбільш цінні елементи фізико-географічного середовища: берегові лінії, русла річок, рівнини, райони, що багаті на природні ресурси.
Перший імпульс до територіального зростання приходить до примітивних держав ззовні, від більш розвинутих цивілізацій.
Загальна тенденція до поглинання територій поступово переходить від однієї держави до іншої. А в просторовому розширенні держави прагнуть «замкнутих» конфігурацій (в межах континентів).
Наведені Ратцелем закони відображали реалії міжнародних відносин в кінці ХІХ ст. та той тип міжнародного порядку, коли могутність та багатство держави ототожнювались з розмірами контрольованої території.
Німеччина в часи Ратцеля тільки оформилася як єдина національна держава. Німецька імперія була проголошена в 1871 р. після перемоги Пруссії у Франко-прусській війні. Поява цієї держави остаточно зруйнувала (після анексії Ельзасу та Лотарингії) систему геополітичної рівноваги в Європі, яка була встановлена Віденським конгресом 1815 р. Після конгрес ний період був унікальним: впродовж майже 80 років в Європі не було всеохоплюючих воєн, а конгреси, які періодично скликались, дозволяли вирішувати міждержавні суперечки мирним шляхом.
В загальноєвропейській системі балансу сил роль арбітра відігравала Великобританія, яка випереджала інші країни в промисловому розвитку та захопленні колоній. Тепер же під тиском Німеччини, що набирала потужність, Британія почала втрачати дану роль. Поступово Європа розділилась на два табори. Почалась нова боротьба за переділ світу, колонії, куди і було перенесено суперництво між провідними європейськими державами. Все це дає нам можливість зрозуміти, чому головним змістом політичної географії кінця ХІХ ст. було пояснення та обґрунтування боротьби за розподіл світового простору.
Німеччина достатньо пізно (тільки в 1880-ті рр.) вступила на арену колоніальної політики. До цього часу тільки внутрішня Африка значною мірою не була поділена між колоніальними державами. В 1876 р. в Африці 10,8% території належало метрополіям, а вже у 1900 р. – 90,4%. Однак Перша світова війна розбила мрії Німецької імперії, що прагнула розширити свої володіння. Німеччина втратила навіть те, що мала раніше. До того ж вона зазнала втрат і в європейській території, а її політичні кордони зазнали деформації.
Ратцель розвинув ідею про протистояння між морськими та континентальними світовими центрами. При цьому він вважав, що вирішальна сутичка між ними відбудеться в районі Тихого океану (за його словами, «океану майбутнього»), завершивши собою в катастрофічному фіналі еволюцію людської історії. В басейні Тихого океану, вважав Ратцель, будуть вирішуватись прагнення 5 держав: Великобританії, США, Росії, Китаю та Японії. У цьому конфлікті континентальні держави з їх багатими ресурсами будуть мати перевагу перед морськими державами, що не володіють ні достатнім простором, ні достатніми ресурсами як своєю геополітичною базою.
Рудольф Челлен – автор поняття геополітика
Першим вченим, який запровадив поняття «геополітика» (скорочення від «географічна політика»), був шведський державознавець та географ Рудольф Челлен (1864-1922). З 1901 по 1922 р. Челлен був професором Гетеборгського, а згодом Упсальського університету. На початку кар’єри його основні наукові роботи були пов’язані з історичними та конституційними аспектами державності. Поворотною точкою в житті Челлена стало знайомство з ідеями Ф.Ратцеля. До головних праць Р.Челлена належать «Великі держави: нариси з сфери сучасної великої політики» (1914), «Держава як форма життя» (1916), «Основи системи політики» (1920).
Аналогічно як і Ратцель, державу Челлен сприймав як живий організм зі складною структурою, що розвивається в просторі. Держава як організм має не тільки «тіло» у вигляді простору, але і душу, якою є нація. Держава як біологічний організм, що стїть над індивідуумами та одночасно включає їх, володіє особливий вид «розуму» та наділена волею до влади.
Силу держави Челлен визначав як функцію від п’яти його властивостей: території, господарства, народу, суспільства, влади. Відповідно до цього наука про державу повинна містити п’ять дисциплін: геополітику, екополітику, демополітику, соціополітику, кратополітику. Причому найважливішою з них визначалась геополітика. На думку Челлена геополітичка – це вчення про державу як географічний організ в просторі (1910). В її склад Челлен включав наступні складові:
Топополітика – вивчає політичне оточення держави. Центральне запитання для неї – тиск на державу, що чиниться зі сторони зовнішнього оточення. Такий тиск посилюється або послаблюється політичними союзами або іншими схожими угодами. Географічне положення може бути «ключем до всієї політики». Периферійне або «буферне» положення є підґрунтям для політичного тиску.
Морфополітика – вчення про форму державної території. Держава розглядається як така без уваги до його матеріального змісту. Ідеальною формою території країни називається коло, а держави, що мають витягнуту форму (напр. Норвегія) – програють з геополітичної точки зору. Розмір держави складає фундамент його сили.
Фізіополітика – вчення про державну територію з позиції її змісту або, як стверджував Челлен, це вчення про «домініум». Предметом фізіополітики є фізичне заповнення розташованої в межах державних кордонів території. В цьому випадку важливого значення набували всі фізико-географічні властивості території, що впливають на політику держави.
За Челленом географічна потужність держави може бути виражена за формулою:
Г.П.Д. = (Природні географічні властивості + Господарство + Народ + форма державного правління).
Під господарством він розумів здатність держави існувати за допомогою наявних на його території власних ресурсів, розташування держави в світовій системі поділу праці та економічну політику, що включала чимало проблемних питань (свобода торгівлі та протекціонізм, колонізація). Челлен відстоював позиції автаркії, тобто намагався створити концепцію економічно самодостатньої, закритої держави – захищеного «народного будинку» – Folkhemmet.
Народ він характеризував в культурному, етнічному та демографічному відношенні. Соціальний склад населення він сприймав як комунальну організацію населення та його класів.
Форма державного правління ототожнювалась з конституційною та адміністративною структурою. Челлен говорив і про межі державної влади стосовно свободи індивідууму. Мова йшла, з однієї сторони, про свободу совісті, друку, зборів, інші права, а з іншої – про обов’язки платити податку, військові зобов’язання, обов’язкову середню освіту тощо.
Сила держави за Челленом – більш важливий чинник для підтримання існування держави, аніж закон.
Він протиставляв свій погляд на державу ліберальним концепціям, стверджуючи, що держава – це мета сама по собі, а не організація, яка служить цілям покращення добробуту своїх громадян. Іншими словами, на відміну від лібералів, він не зводив роль держави до другорядної ролі «нічної варти» або «пасивного поліцейського». Як активний член націоналістичного правого крила консервативної партії він підтримував Німеччину в Першій світовій війні, вбачаючи в її обличчі єдиного справжнього захисника від «руйнівних ліберально-космополітичних сил», якими він вбачав Францію та Великобританію.
Аналогічно до Ратцеля, Челлен вважав, що великі держави запрограмовані прагнути до розширення свого життєвого простору з метою підтримання чисельності свого населення, досягнення автаркії стосовно продовольства та природних ресурсів.
Необхідно відзначити, що Челлен відкидав расистські та антиінтелектуальні елементи фашистської ідеології, хоча в літературі можна знайти тезу, що він певною мірою поділяв її авторитарні ідеї. Він вважав, що війна є інструментом прогресу людства, видаляючи старіючі та «хворі» нації, виховуючи життєздатність та силу всередині воюючих сторін. Проте можна сказати, що погляди Челлена були спростовані в подальшому як науковцями, так і рядом практиків. Так, досвід ХХ і ХХІ ст. показує, що автаркія робить економіку обмеженою відносно науково-технічного прогресу, а тому прирікає країну на відставання. У війнах, як правило, гине найбільш продуктивна частина нації і ніякої «санації» не відбувається.
Тим не менше ряд піднятих Челленом проблем залишаються актуальними. Наприклад, глобальні зміни ставлять під сумнів традиційний суверенітет держав, особливо у економічному аспекті. Фундаменталісти знову вступають у протиріччя з лібералами, а навіть у традиційно демократичних країнах набирають силу націоналістичні рухи, що протидіють глобалізації.
Челлен зробив спробу розробити теорію великих держав. Будучи найактивнішими геополітичними суб’єктами, великі держави повинні стати головним предметом вивчення геополітики. Всі великі країни він поділив на світові та просто великі. До перших (станом перед 1-ю світовою війною) він відніс Великобританію, США, Росію, Німеччину. До других – Францію, Японію, Австро-Угорщину, Італію.
Названим державам Челлен в роботі «Сучасні великі держави» надав наступні характеристики.
Німеччина, оточена країнами Антанти (Великобританія, Франція, Росія), мала дві альтернативи: за допомогою дипломатії забезпечити стратегічну рівновагу, або ж перейти у наступ. Промислове зростання поставило Німеччину перед проблемою забезпечення себе колоніями як джерелом сировини. Саме тому, як вважає Челлен, варіант з рівновагою був відкинутий. Німеччина була змушена вступити в конфлікт з Великобританією – головною колоніальною імперією. В своїй зовнішній політиці Німеччина зробила ставку на Османську імперію, щоб проникнути на Близький та Середній Схід, в Іран та Індонезію (нідерландською колонією на той час). Виникла «ідея діагоналі», яка б пролягала від Ісландії до Індонезії через увесь Євразійський континент.
Під час 1-ї світової війни Челлен відверто виступав за німецький вплив на Дарданелли та за поширення німецького впливу в Азії до Перської затоки (програма «Ельба-Євфрат»), та в Африці до екватора (програма «Ельба-екватор»). Для цього він обстоював повернення Єгипту та Судану Туреччині (яка була залежною від Німеччини) та передачу Німеччині частину колоній інших колоніальних держав.
Росія (за Челленом), аналогічно до Німеччини, відчувала себе в оточенні через брак виходу до теплих морів (Чорне та Балтійське моря розцінюються в геополітиці як «закриті»). Тому логічним продовженням стала боротьба за вихід до Світового океану. Челлен вважав цю державу «центральною фігурою планетарної виставки», оскільки вона є перетином двох світів – Західної Європи та Східної Азії, а тому підходила на роль посередника в міжнародних питаннях навіть краще за США, які 1) є ізольовані світовими океанами; 2) виступають виключно на стороні Західної Європи.
Головним завданням для США був контроль за конкурентами в світовій геополітиці у Європі та Азії.
Великобританія – основний супротивник Німеччини. Боротьба між ними – протистояння за панування в океанах та за контроль над світовою економікою.
Франція початку ХХ століття переслідувала дві цілі: провести кордон по Рейну, викликати хаос в Центральній Європі.
Японія в той час працювала над планами створення своєї держави в Тихоокеанському регіоні, що входило в протиріччя з іншими країнами.
Далі розглянемо на прикладах різних країн уявлення Челлена про «три просторових чинники», що відіграють значну роль в геополітичних процесах: розширення, територіальна монолітність, свобода пересування.
Кожна із держав має своє співвідношення просторових чинників. Так, Росія мала велику територію та територіальну монолітність, але була позбавлена свободи переміщення (відсутність вільного доступу до теплих морів). Великобританія маючи надлишок переміщення та величезне розширення була позбавлена монолітності, в чому і полягала слабкість Британської імперії. В Німеччини не було свободи переміщення, в Японії – території. Єдина країна, що мала оптимальну комбінацію чинників – США.