Лекція 1.

Вступ до поняття прав людини.

План:

1. Історія руху за права людини.

2. Людська гідність і визначення сутності прав людини.

3. Властивості прав людини.

4. Свободи людини як специфічні права.

5. Три покоління (групи) прав людини.

6. Нормативно-правове забезпечення прав і свобод людини.

1.Історія руху за права людини.

Права́ люди́ни  — права та свободи, які кожна людина має виключно на тій підставі, що вона є людиною, і які, таким чином є однаковими для всіх людей.

Конкретрий обсяг прав людини визначається законодавством тієї правової системи, в умовах якої людина перебуває. Правова система також є їхнім гарантом. Крім конкретних прав людини в конкретній правовій системі існує ідеалізоване абстрактне поняття природних прав людини, яке охоплює ті права, що повинні бути невід'ємними для кожної людської істоти. Однак, повного консенсусу щодо того, які права є природними, не існує, і це питання залишається темою філософських диспутів і критики.

Сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує:

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства.

Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва. Декларація прав людини і громадянина затверджена у Франції 26 серпня 1789.

Хоча ідеї прав і свобод існували впродовж майже всієї історії людства, не зовсім зрозуміло, чи можна характеризувати їх терміном права людини в сучасному розумінні. Концепція права існувала в історичних культурах, стародавні філософи, такі як Аристотель, писали про правах громадян на власність та участь у громадських справах. Однак, ні стародавні греки, ні римляни не мали концепції універсальних прав - рабство вважалося цілком природним. Середньовічні хартії свобод, такі як Магна Карта, не визначали прав будь-якої людини, а були тільки чимось на кшталт політичних і юридичних угод, що відповідали конкретній політичній ситуації. Магна Карта набула легендарного, міфологічного значення тільки в контексті сучасних дебатів про права людини^[2].

Основу більшості сучасних юридичних тлумачень прав людини можна прослідкувти до початку нової європейської історії. Першим документом, який окреслював права людини, можна вважати Дванадцять статей 1525 року. Ці статті були частиною вимог, які висували селяни до Швабської ліги під час Селянської війни в Німеччині. Білль про права 1689 в Англії та відмовідний шотладський Акт вимоги прав 1689 проголосили незаконними деякі репресивні дії уряду. У 18 ст. відбулися дві важливі революції - Американська в 1776 та Французька в 1789. Результатом цих революцій стало прийняття Декларації незалежності США та Декларації прав людини і громадянина. Обидва документи встановлювали певні юридичні права. Крім того, Віргінська декларація прав 1776 року затвердила у вигляді закону низку основних громадянських прав і свобод. Декларація незалежності США проголосила, зокрема: Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя...

В кінці 18 ст. і на початку 19 ст. над питанням прав людини працювали філософи Томас Пейн, Джон Стюарт Мілль, Фрідріх Гегель. Сам термін права людини виник в період після написання книги «Права людини» Томаса Пейна і статтею Вільяма Ллойда Гаррісона в газеті «Ліберейтор» у 1831, в якій автор стверджує, що намагається залучити читача до боротьби за велику справу прав людини.

У 19 ст. найважливішою із правових проблем, пов'язаних і правами людини, стало питання ліквідації рабства. Рух аболіціоністів сприяв тому, що рабство було ліквідоване у Британії Актом про работоргівлю 1807 року та Актом про відміну рабства 1833 року. В США північні штати відмінили рабство в період між 1777 та 1804 роками, але південні штати міцно трималися за цей інститут. Дебати й конфлікти щодо поширення законодавства на нові території призевели до сецесії Півдня й громадянської війни. Після війни інститут рабства був ліквідований тринадцятою поправкою до Конституції США. Чотирнадцята поправка проголосила повне громадянство та рівні права всіх людей, що народилися в США, а п'ятнадцята поправка гарантувала американцям африканського походження право голосу

У 20 ст. під тиском численних рухів відбулися глибокі соціальні зміни, в тому числі в царині, що належить до прав людини. В Західній Євпропі та Північній Америці профспілки добилися затвердження законів, що гарантували робітникам право на страйк, встановили мінімальні вимоги до умов і тривалося праці, добилися заборони або законодавчого регулювання дитячої праці. Рух за права жінок добився однакового права голосу для представників усіх статей. Національно-визвольні рухи призвели до вигнання колонізаторів із багатьох країн. Серед цих рухів особливо впливовим був очолюватим Магатмою Ґанді рух за звільнення Індії від британського правління. Добилися своєї мети рухи позбавлених прав расових та релігійних меншостей у багатьох країнах світу. Серед них рух за громадянські права в США.

Заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста в 1864 та перші Женевські конвенції 1864 року заклали основу міжнародного гуманітарного права, що отримало подальший розвиток після двох світових воєн.

Світові війни, великі втрати життя та значні порушення прав людини в них призвели до створення нових інституцій, що повинні стояти на захисті прав людини. Ліга Націй була утворена в 1919 разом із підписанням Версальського договору. Перед нею ставилася мета розброєння, запобігання війнам через колективну безпеку, врегулювання конфліктів між державами методами дипломатії, покращення життя людей у всьому світі. В її мандат була закладена значна кількість прав людини, які пізніше були проголошені в Загальній декларації прав людини.

На Ялтинській конференції 1945 року союзні держави домовилися створити новий орган, який успадкував би роль Ліги - Організацію Об'єднаних Націй. Одразу після заснування ООН стала виконувати важливу роль у встановленні міжнародного права, зокрема щодо прав людини. Насамперед це право на життя, вільну працю, освіту.

2. Людська гідність і визначення сутності прав людини.

Права людини – це сукупність морально-правових норм, що захищають гідність людину в його взаєминах із представниками державної й іншої влади.

Права людини є універсальними моральними правами ундаментального характеру, які належать кожній особі в його взаєминах з державою. Права людини являють собою комплекс морально-правових норм, покликаних захищати людську гідність і свободу особи від сваволі з боку владних інститутів і їх представників.

Права людини – це деяка гуманітарна теорія й практика, що включає в себе елементи права, моралі, ідеології, політики й релігії, покликана захищати людську гідність у взаєминах людини й влади, громадянина й держави.

Права людини стосуються тільки взаємин людини й влади й покликано захищати людину від сваволі влади.

Центральне поняття прав людини – людська гідність, саме її захищають права людини. Людська гідність властива всім людям рівною мірою й не залежить від заслуг, суспільного статусу, переконань, національності й т.п.

Людську гідність рівною мірою мають і новонароджена дитина, і закоренілий злочинець, і рядовий громадянин, і президент країни. Це означає, що нікого не можна катувати, перетворювати на раба, довільно позбавляти свободи слова, вторгатися в приватне життя, тобто принижувати людську гідність.

3. Властивості прав людини.

Права людини – це моральні права, як правило, закріплені в законах.

Права людини:

• універсальні – належать усім людям у всіх ситуаціях;

• природні – належать людям від народження тільки тому, що вони люди;

• невідчужувані – не можна довільно позбавити цих прав.

Права людини можуть бути обмежені тільки законом і тільки в тій мері, у який це необхідно для забезпечення безпеки суспільства, захисту моральності, здоров'я, прав інших людей. Існують абсолютно невідчужувані права: воля від катувань, жорстокого й принижуючого поводження й покарання, свобода від рабства, свобода переконань, у Європі також право на життя.

Які права є правами людини? Основними, фундаментальними правами людини є:

1. Право на життя

2. Право на освіту

3. Право на вільну працю

Саме від цих фундаментальних прав випливають права людини на належний рівень життя, на житло, на охорону здоров'я, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на життя в екологічно чистому свті тощо.

4. Свободи людини як окрема категорія іі прав.

Загальновизнаними і віднесеними до основних є група прав, які звуть свободами людини. Це:

• свобода від неправомірного арешту й вироку,

• свобода від катувань,

• свобода від несправедливого суду,

• свобода від жорстокого покарання,

• свобода від вторгнення в особисте життя;

• свобода думки,

• свобода слова,

• свобода зборів,

• свобода релігії,

• свобода преси,

• свобода пересування

• свобода участі в керуванні державою;

• тощо.

Різницю між правами і свободами людини відомий правознавець Марек Новицький пояснює так:

«…Чому відрізняються права й свободи? Якщо я говорю, що в мене є право на щось, це значить, що ті, у кого є влада, повинні попрацювати й щось зробити для мене. Якби було право на роботу, то це означало б, що цар-панотець або президент, парламент, міністри повинні попрацювати й зробити так, щоб я знайшов роботу зі своєї спеціальності недалеко від свого місця проживання. Якщо говориться, що є право на навчання, то це значить, що обов'язок тих, у кого є право на навчання, те це значить, що обов'язком тих, у кого є влада, є організація системи шкіл, таких, щоб я міг послати своєї дитину в школу вчитися. Це не виходить, що всі школи будуть безкоштовні, що держава повинна за все платити.

Якщо в мене є право на щось, виходить, що є обов'язок у влади. Якщо ж у мене є свобода на щось, це значить, що є такий район у моєму житті, у якім ті, у кого є влада, не повинні втручатися. Моє право – це обов'язок для влади щось зробити, моя воля – це заборона їй діяти в якій-небудь області.

Часто люди говорять: «Ви займаєтеся правами людини, допоможіть мені, мене дружина б'є, або – погода негарна, або – грошей у мене немає». Це не проблеми прав людини.

Права людини – це тільки те, що відбувається між владою й одиницею, це не проблеми співвідношення між одиницями: мною й моєю дружиною, сусідом, дитиною

Права людини – це тільки коли з одного боку – влада, а з іншого – люди, підлеглі цієї влади…»

5.Три покоління прав людини

Вітчизняна юридична думка дотримується точки зору (П М.Рабінович та ін.) про існування прав людини, прав нації (народу), прав людства.

У результаті наукової систематизації прав людини з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.

1. Перше покоління прав людини: цивільні (громадянські, особисті) і політичні права .

2. Друге покоління прав людини: соціальні, економічні, культурні права.

3. Третє покоління прав людини: колективні права (права народів, спільнот).

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права й свободи. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особдиво конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.