Тема 6. Стратегічне управління як реалізація цільового підходу

Із 60-х рр. XX ст. відзначається дослідний та експериментальний бум у сферах управління промислово розви­нених країн. Загальні тенденції у розвитку робіт у цій сфері та їх основні риси згодом були визначені як «цільовий підхід», «програмно-цільовий метод», «управління за результатами», «програмний метод управління» тощо. У більшості випадків розбіжності у поняттях «підхід» і «метод» мають лише термінологічний характер. При вивченні питання «цільовий підхід в управлінні» студентам доцільно визначити категорії «метод» і «підхід», розібратися у варіантах їх застосування.

Основними питаннями щодо застосування цільового підходу в управлінні є визнання ролі мети як вихідного елементу будь-якої дії. Це, у свою чергу, викликає підвищення вимог до: обґрунтування та вибору (формулювання, встановлення) цілей на будь-якому рівні управління; методів взаємозв’язку та балансування цілей різних рівнів, окремих ланок; зацікавлених груп та осіб; здійснення переходу від цілей до конкретних заходів по їх реалізації.

Цільовий підхід із самого початку зорієнтований на координацію всього спектра цілей організації, за рахунок чого і створюються передумови їх досягнення: «розгор­тання» цілей «по вертикалі» йде згори донизу; «по горизонталі» здійснюється їх балансування між окремим ланками процесу виробництва та управління.

В сучасних умовах з підвищенням складності об’єктів управління та їх зв’язків із зовнішнім середовищем цільовий підхід набирає більшої актуальності, вимагає застосування всього арсеналу цілевстановлення та цілереалізації, нагромадженого теорією і практикою управління. Варіанти використання цього арсеналу знаходять вираз у різних формах реалізації цільового підходу в управлінні організаціями. Критичний аналіз таких форм, як «управління за цілями», «управління за результатами», «програмно-цільове управління» тощо дозволяють визначити місце їх застосування в діяльності організацій різних типів (та їх сукупностей), розробляти заходи по розвитку їх позитивних рис і пом’якшенню недоліків.

Орієнтація стратегічного управління на визначення, обґрунтування та реалізацію довгострокових цілей організації шляхом розробки відповідних стратегій дозволяє стверджувати, що стратегічне управління є однією з форм реалізації цільового підходу. Це проявляється у принципах стратегічного управління: цілеспря­мованість, теоретико-методологічна обґрунтованість форм і методів; системний, комплексний підхід у розробці стратегій; унікальність систем стратегічного управління; використання майбутньої невизначеності як стратегічних можливостей; гнучка адек­ватність систем стратегічного управління зміні умов функціонування організацій; результативність та ефективність.

Студенти повинні з’ясувати взаємозв’язок особливостей організацій з різноманітністю форм та організаційно-економічних механізмів стратегічного управління, що проявляється в специфічних рисах систем забезпечення функціонування організацій у стратегічному режимі: стратегічного планування, варіантів орга­нізаційно-економічного, соціально-психологічного та інформа­ційно-аналітичного забезпечення у вигляді відповідних взаємозалежних підсистем. Об’єктами впливу стратегічного управління при цьому є елементи внутрішнього, проміжного і, до певної міри, зовнішнього середовища. Саме на цьому базуються переваги стратегічного управління, оскільки воно дає можливість забезпечити довгострокове функціонування організації у динамічному, невизначеному середовищі за рахунок механізмів впливу на нього з метою зменшення невизначеності та своєчасності реакції.

До обговорення пропонуються ключові гіпотези стратегічного менеджменту за І. Ансоффом, що мають визнача­льний характер для його вдосконалення: різні типи управлінської поведінки відповідають різним типам проблем — гіпотеза випадковості; зовнішнє середовище визначає модель поведінки фірми — гіпотеза залежності від зовнішнього середовища; стратегії повинні відповідати рівню турбулентності середовища — гіпотеза відповідності; при розробці стратегій існує необхідність урахування змісту стратегій, здатності (навичок) їх виконати і профілю діяльності фірми — гіпотеза про стратегію, здатність та діяльність; успіх компанії є результатом взаємодоповнення та взаємозв’язку декількох ключових елементів — гіпотеза про багатоелементність; для кожного рівня турбулентності середовища можна обрати комбінацію елементів, які можуть оптимізувати успіх підприємства — гіпотеза про збалансованість.

Зазначені гіпотези не вичерпують усього спектра можливостей удосконалення систем стратегічного управління, тому студенти повинні творчо підійти до вивчення теоретичних та практичних розробок щодо управління взагалі і стратегічного управління зокрема. Особливості періоду становлення ринково орієнтованих систем управління організаціями в Україні, а також поточні та прогнозні соціально-економічні, національні та політико-правові чинники не дозволяють здійснювати пряме запозичення «класичних» моделей стратегічного управління в практиці роботи українських організацій. Ось чому треба ретельно вивчати інструментарій, який використовується при проходженні кожного з етапів стратегічного управління, щоб за необхідності мати можливість вибору з нього найбільш відповідних форм, прийомів, методів тощо.