РОЗДІЛ 2. Еволюція онтологічної проблематики в некласичній філософії

Коло питань: Класичний підхід до сутності буття в історії філософської думки Європи.

Онтологічні проблеми в марксистській філософії.

Неореалізм: критична онтологія Н. Гартмана.

Онтологія людського буття в екзистенціальній філософії.

Онтологічні ідеї В. Вернадського та еволюційна концепція П. Тейяра де Шардена.

Онтологія як “філософія процесу” (А. Уайтхед).

Онтологія як учення про буття

Серед вічних проблем, які ставить перед собою філософія, одна з центральних – проблема буття. Її можна сформулювати так: що є достеменно істинним, а що лише таким здається? Ми занурюємо олівець у склянку з водою і бачимо його заломленим. Але ми впевнені, що насправді олівець рівний, і в цій простій ситуації здатні відрізнити, що дійсно є, від того, що здається. Однак дуже часто в нашому житті виникають моменти розчарування: ми так вірили, так покладалися на щось, а виявляється – даремно. Звідси й виникає ця доконечна потреба знайти безсумнівну опору, за висловлюванням Г. Сковороди – “петру” – твердий камінь посередині вод, який залишається істинно сутнім, попри всю непевність і мінливість дійсності, в якій ми перебуваємо.

Р

Предмет онтології

озділ філософії, присвячений проблемам існуючого як сутнього, формам і фундаментальним принципам буття, отримав назву онтологія – від грецьких слів ontos – сутнє і logos – учення.

Найперші кроки філософії пов'язані з прагненням віднайти безсумнівні основи і першопричини буття, те, що грецькою мовою називається "архе" – першовитоки всього існуючого. Наприклад, елейська школа в Стародавній Греції побудувала своє вчення про буття на протиставленні хибних уявлень чуттєвого сприйняття та вічного, незмінного, єдиного чистого буття, яке стоїть за оманливою позірністю явищ і осяжне розумом.

Упродовж подальшого розвитку філософських учень філософи висували дуже відмінні між собою підходи до тлумачення сутності буття. Серед них можна виділити чотири головні тенденції.

1

Натураліс–тичний підхід до розуміння буття

. Перша – зводить суть буття до непроникного й тривкого субстрату всіх речей, носія їхніх властивостей, до першооснови, яка залишається незмінною при всіх змінах і перетвореннях конкретних явищ. Це – натуралістичний підхід до першооснови.

У філософії від часів Стародавньої Греції існувала традиція, що знаходила "архе", тобто першопричину всіх речей, з якої вони постають і в яку знову перетворюються, в конкретній стихії: воді, повітрі, вогні або їхньому сполученні. Важливим подальшим кроком є усвідомлення якісної невизначеності "архе", її нетотожності з будь–якими конкретними речами та явищами, що знайшла вияв у введеному Анаксагором понятті “апейрон", що в перекладі означає нескінченне, невизначене, неоформлене.

З

Матеріаліс–тична онтологія

авершеного вигляду натуралістична традиція набирає лише у філософії Нового часу у творах Дідро, Ламетрі, Гольбаха як матеріалізм. На думку цих філософів, усе, що ми називаємо дійсністю, світом, є скупченням елементарних тілесних частинок–атомів та їхніх сполук – молекул. Психічні явища є відображенням зовнішнього світу та повністю зумовлені подіями, які відбуваються в ньому. У XIX ст. матеріалізм відроджується в поглядах Л. Фейєрбаха, ідеї якого відіграли важливу роль у формуванні найпослідовнішої матеріалістичної системи другої половини ХIХ – ХХ ст. – філософії марксизму.

Вихідна засада марксистської онтології полягає в принциповому розмежуванні матерії та свідомості: матерія є все, що існує незалежно від свідомості. Буття ототожнене виключно з матерією. На такий підхід опозиція: буття – первинне, свідомість – похідне – стає центральним принципом філософії, критерієм оцінки кожної філософської системи. Особливість марксистської філософії полягає в тому, що цей принцип уперше послідовно застосовано у сфері найскладнішої взаємодії матеріальних та ідеальних явищ – житті людини та суспільства.

Матеріалістичний підхід до буття найоптимальніше вписується в схеми здорового ґлузду та природничо–наукового мислення: існують факти, незалежні від нашої волі, і ми змушені на них зважати і до них пристосовуватися. Разом з тим, матеріалізм залишає поза увагою як другорядний той факт, що буття, яке ми знаємо, це – реальність, яка існує в нашому сприйнятті. Ми бачимо жовту квітку, а бджола, яка сприймає ультрафіолетові промені, бачить її фіолетовою. Якого ж кольору квітка насправді?

2

Спіритуа- лізм: буття є ідеальне

. Виходить, що ми знаємо не річ саму по собі, а образ цієї речі, який існує в наших відчуттях, уявленнях, думках. Це не заперечує існування речі самої по собі, поза нами, але це позбавляє нас права стверджувати, якою є ця "річ у собі". Єдино доступна для нас дійсність – та, яку ми знаємо, – це сприйняття речей у нашій психічній дійсності та їхнє значення у свідомості. За висловом Д. Берклі, існує не "душа у світі", а "світ у душі". За такою логікою формується твердження, що сутність буття (як воно існує для людини) є психічне, дух або прояв духу. Цей підхід до проблеми буття має назву спіритуалізм, від латинського spiritus – дух.

Спіритуалізм Нового часу був обґрунтований Д. Берклі та Г. Ляйбніцем. Згідно з поглядами Берклі, "бути" означає те ж саме, що "бути сприйнятим". Тобто буття – це передовсім наше уявлення, витвір нашого духу. Однак цей підхід не дає відповіді на питання: якщо світ – наше уявлення, то чому різні люди сприймають за однакових обставин приблизно однакові речі? Звідки походить постійність наших сприймань: адже світ, в якому ми живемо, – це світ стабільних речей, які не змінюються залежно від наших бажань. Відповідь на це питання дає абсолютний ідеалізм.

Абсолютний ідеалізм стверджує, що речі існують, і ми сприймаємо їх відповідно до загальнообов'язкових універсальних закономірностей, але ці закономірності – це, по суті, закони логіки, які мають духовну природу. За Платоном, кожна річ має свій ідеальний першообраз, ідею. Ідеї речей і є їх істинним буттям. Геґель розглядає буття світу як процес розгортання Абсолютної ідеї, в якій закладено універсальну схему творчої діяльності Світового духу. Отже, у філософській системі Геґеля послідовно реалізований принцип тотожності мислення та буття: буття є мислення. Але що тоді є матерія? За Геґелем, матерія – лише інобуття, відвласнене буття духу, дух, що перебуває в чужій йому формі.

3

Дуалізм: буття двоїсте

у своїй основі

. Із таким крайнім обмеженням місця матерії в бутті світу не погоджується третій підхід до проблеми буття – дуалізм (від dualis – двоїстий). Він визнає матерію і дух рівноправними першопочатками, які не можуть бути зведені одне до одного. Один з найвизначніших речників дуалізму – Р. Декарт. На його думку, буття поділене на дві субстанції: протяжну – тілесну та мислячу – дух. Проблему їхнього взаємовідношення в людині Декарт вирішує за принципом психофізичного паралелізму: психічні та фізичні процеси існують поруч, не впливаючи один на одного. У цьому підході, як й у двох попередніх, залишаються без відповіді принципові питання. Зокрема, психофізичний паралелізм не узгоджу­ється з реальним станом справ, адже матеріальні процеси відоб­ра­жаються психічними, а з іншого боку – психічні явища викликають фізичну активність людини.

4

Паралелі-стичний монізм

. Це утруднення призводить до утворення четвертого підходу до проблеми буття, який можна назвати паралелістичним монізмом. Представники цього напряму розв'язують проблему взаємності між фізичним і психічним через тлумачення сутності буття як єдиної нескінченної абсолютної субстанції, яка не є ні духом, ні матерією, але поєднує в собі вияви матерії і духу як свої атрибути. Подібно до того, як лінію кола з боку центра сприймають як увігнуту, а ззовні – як опуклу, так само субстанція, що виявляє себе в зовнішньому світі як порядок речей, – постає фізичним, а та сама субстанція у внутрішньому світі людини виявна як психічне і визначає порядок ідей. Ось чому порядок речей і порядок ідей збігаються. Такий погляд обстоював, зокрема, Б. Спіноза. Його вчення про субстанцію як таку, що для свого існування не потребує нічого іншого, як "причину самої себе", спирається на ідею єдності буття. Субстанція має два атрибути: "просторовість" і "мис­лення", які в конкретних речах утворюють "модуси", тобто способи буття субстанції.

Ці ідеї розвинув Ф. Шеллінґ, на думку якого, у кожній речі поєднані в різних пропорціях ідеальне й реальне (тобто матеріальне).

Принциповий поворот у розумінні проблеми буття відбувся у філософії І. Канта. Кант приходить до усвідомлення безперспективності натуралістичної онтології: учення про буття як таке, поза його співвіднесеністю з людиною, її знаннями, вчинками, здатністю оцінки – позбавлене змісту. Адже те буття, з яким має справу філософія, – не буття світу самого по собі, а буття людини в цьому світі. У XIX ст. різко падає інтерес філософів до натуралістичної онтології.