_-

Василь ВЕРИГА

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

(кінець XVIII — початок XX ст.)

j

і

,

ЛЬВІВ

ВИДАВНИЦТВО "СВІТ"

1996

ив

Xj

ПЕРЕДМОВА

У праці описується історія українського націо­нального відродження. Автор аналізує рівень наці­ональної свідомості у різних частинах українських земель, проводить аналогії з відродженням недержав­них народів Східної Європи. Багатий фактологічний матеріал дає змогу відтворювати історію України в її послідовності, допоможе українському читачеві глибше пізнати свій родовід, своє коріння.

Для всіх, хто цікавиться історією.

Науковий редактор Ігор Скочиляс

І (я праця вийшла у світ за фінансової допомоги Об'єднання Україн­ських Педагогів Канади, станиці Братства кол. Вояків Української дивізії "Галичина" в Торонто і Наукового Товариства ім. Шевченка Канали, а також за сприянням Інституту українознавства ім. І. П. Крии'якевича МЛИ України.

'p,»F«.flf_e.

Л 10

4 MI6020600-

| _ Без оголошення

225 - 96

SBN 5-7773-0359-5

© Верига В., 1996

Вихід у світ дослідження Василя Вериги свідчить про позитивні зміни в українській історіографії останніх років? Період романтичного сприйняття нашого минулого, його популяризація науковцями, заповнення "білих плям", маємо надію, минає. Натомість настає час осмислення багатющо­го фактичного матеріалу на нових методологічних засадах і створення справді наукової концепції історії України.

Сучасний стан науки в Україні, однак, ще не дає підстав говорити про новітній варіант "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. Покищо дск^гідження рухаються в іншому напрямку —- створення наукових версій окремих періодів в історії нашої держави. Праці Т.Гунчака¹, І.Нагаєвсько-го² та інших дослідників підтверджують правильність вибраного шляху. Він відкриває можливість поглибленого вивчення важливих ділянок суспіль­ного й економічного життя української нації та узагальнення досвіду його державотворення. Очевидно, цей напрямок у вітчизняній історіографії й надалі матиме перспективу.

Праця В. Вериги продовжує цю добру традицію. Автор поставив собі за мету створити концепцію історії українського національного відродження, яке він хронологічно датує кінцем XVIII- початком XX ст. Проблему вибору методології дослідження, а також добору фактологічного матеріалу автор ус • пішно розв'язав. Історія України XIX ст. подається як історія окремих регі­онів, що цілком себе виправдовує, оскільки протягом багатьох століть укра­їнські землі перебували у складі різних держав і, як наслідок, мали свої спе­цифічні шляхи розвитку. Від цієї схеми дослідник відступає тільки у кінці книжки, про що йтиметься далі. Разом з тим він науково обґрунтовує істо­ричну єдність українських земель, зумовлену спільним минулим і однорідні­стю національного складу населення. В.Верига дає порівняльний аналіз рів­ня національної свідомості у різних частинах українських земель, а також процесів культурно-національного відродження пригноблених націй Європи й українців, підкреслюючи, що історична доля українського населення не була винятком у світовій історії. Більше того, констатує автор, національне відродження недержавних народів Східної Європи й України мало багато

спільних рис.

Дослідження В.Верига складається зі вступу і шести розділів: "Україна після зруйнування "Січі", "Україна під чужою окупацією", "Українські зем­лі під Австрією", "Під російською займанщиною", "На порозі XX ст."і

¹ Гут&к Т. Україна: перша половина XX ст.— Київ, 1993.

' Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття.— Київ, 1993.

З

"Українці поза межами України". Вже у вступі автор виявляє широку еру­дицію і глибоке знання світової історії. Події в Україні він розглядає на тлі подш в інших країнах (Польща, Росія, СІЛА).

Характерною особливістю подальших шести розділів є те, що дослід­ник розповідає про історію України очима українця. Це вигідно відрізняє його від більшості "вчених" т. зв. "радянського періоду". В.Верига роз­глядає ті чи інші явища під кутом зору їх впливу та значення для корін­ного населення, хоча в окремих випадках такий підхід і хибує на суб'єк­тивізм.

Синтетичний виклад багатого фактичного матеріалу подано у проблем­но-хронологічній послідовності. Головна увага звертається на ті події, що були визначальними у формуванні українцш як нації (українські збройні козацькі формування кінця XVIII— початку XIX ст., "Весна народів" 1848 р. у Галичині і т.д.). З іншого боку, "героїзація" нашого минулого створює труднощі у виробленні об'єктивних критеріїв в оцінці історичних подій і посилює позитивістські тенденції в українській історіографії.

Детально розглядається історія козацьких формувань (Чорноморське Козацьке військо, Азовське Козацьке військо, Бузьке Козацтво) та їх вій­ськовий і політичний вплив на розвиток подій в Україні. Автор не обме­жується сучасними кордонами держави, а розширює розповідь на укра­їнські етнографічні території (Кубань) і Дунай (Задунайська Січ).

Описуючи російсько-турецькі війни, В.Верига вказує на їх позитивне значення для України. Водночас наголошується, що посилення на Чор-' іму морі Росії призвело до ліквідації Січі у 1775 р. і в подальшому — автономії України. Новим словом у науці є звернення уваги на колоніза­ційну роль останнього гетьмана Петра Калнишевського у заселенні пів­денних степів. Автор твердить, що російський уряд не дбав про освоєння нових земель і перетворив Україну зі Запорізьких вольностей на звичайну російську провінцію.

Особливу увагу звернено на маловідомі факти руйнування Криму ро­сійськими військами у 1783 p., знищення Херсонеса, татарських культур­них цінностей, русифікації шкіл, закриття мечетей тощо. Детально роз­повідається про створення російського флоту на Чорному морі, що фор­мувався запорожцями з Дніпровської й Азовської флотилій.

Торкаючись питання початків українського національного відроджен­ня, В.Верига датує його серединою XVIII ст. і пов'язує зі збиранням ко­зацькою старшиною підписів за довічне гетьманство Розумовських. При описі українського громадського життя кінця XVIII — початку XIX ст. він твердить, що воно не було стихійним і не стояло осторонь Європи. Як приклад, наводить місію Василя Капніста до Берліна.

Дуже різнобарвно представлено українську літературу початку XIX ст. ("Енеіда" Котляревсікого). На нашу думку, більше уваги слід було б приділи­ти й іншим галузям культури. Бо якщо вони і розглядаються у праці, то пере­важно у ракурсі переслідувань російського царизму (Крим XIX ст., Хар­ківський університет 1805 p.), експансії польської шляхти на Правобережжі.

4

В. Верига не оминув увагою появу української історичної школи (Яків Мартович, Дмитро Бантиш-Каменський, Олексій Мартос). Він твердить, що їх творчість була вислідом зацікавлення українського дворянства ми­нулим України.

Дещо незвичним для сучасного читача є розділ "Відгук Французької революції в Україні", у якому з'ясовується вплив наполеонівських війн на Україну, зокрема, її історичні землі — Холмщину і Піддашшя. Розповіда­ючи про формування козацького ополчення для боротьби з Наполеоном І, дослідник наголошує на тому, що родове козацтво зголосилося до вій­ська насамперед для повернення собі колишніх козацьких вольностей.

Ріїнення Віденського конгресу 1815 p., аракчеєвщина, гоніння, яких за­знали українці у Росії,— теми наступних розділів. Аналізуючи декабристсь­кий рух в Україні, автор і тут залишається послідовним, розглядаючи його очима українця. Він простежує долю українських груп, що діяли у рамках та­ємних гуртків і висували ідею автономії України. На цьому прикладі вчений доводить, що ідея автономії українських земель на початку XIX ст. все ще була поширеною у колах української інтелігенції. Водночас підкреслює, що повстання декабристів не мало нічого спільного з українським визвольним рухом, і для України мали значення не декабристи, а ідеї декабризму як від­гуку загальноєвропейських настроїв серед українства.

Цікавою є оцінка подій, відомих в історії як Київська козаччина 1855 р. Автор їх пов'язує з Кримською війною, незавидним становищем україн­ського незаможного селянства й ідеями козацької вольності.

Широко висвітлено діяльність церкви в Україні, заходи царизму щодо ліквідації унії на Правобережжі, гоніння т.зв. іновірців. Підтримано думку дослідників про те,що після ліквідації унії і залишків автономії правос­лавної церкви населення дивилося на церкву як на "чужородний елемент"

і їй не довіряло.

Дослідження В.Вериги вирізняється детальним аналізом економічного становища українських земель (південь України XIX ст.). На основі бага­того фактологічного матеріалу автор доводить колоніальний статус укра­їнської економіки, звертає увагу на фінансову і торговельну політику дер-жав-завойовників, спрямовану на обмеження участі українцш в економіч­ному житті країни.

Цікаво подається діяльність Кирило-Мефодіївського Братства (1846 p.). З'ясовано його місце в українському національно-визвольному русі, про­граму, що мала федералістичне спрямування. Вчений вважає, що попри усі мінуси в ідеологічній платформі, програма кирило-мефодіївців була кро­ком уперед порівняно з декабризмом, оскільки проголошувала рівність усіх слов'янських народів. В.Верига твердить, що з появою Братства почалася нова доба в українській інтелектуальній історії.

Значне місце у роботі відведено Галичині, яка на переломі ХІХ-ХХ ст. відігравала провідну роль у політичному житті України, звернено увагу на швидкий поступ галицьких українців в усіх ділянках суспільного життя. Виняткову заслугу у відродженні краю автор відводить греко-католицькій

5

церкві. Однак, на наш погляд, дискусійною є його теза про виразну кри­сталізацію серед галицького духовенства національного руху перед 1848 р. "Руська трійця", події 1848 р. і початок легальної політичної діяльно­сті українців з'ясовані грунтовно і аргументовано. В окремих випадках дослідник відходить від загальноприйнятих критеріїв в оцінці тих чи ін­ших діячів галицького відродження. Наприклад, він захищає від звинува­чень у полонофільстві І.Вагилевича. На його думку, виступивши проти поділу Галичини на дві частини, І.Вагилевич виходив з українських позицій, побоюючись швидкої асиміляції українського населення у Захід­ній Галичині.

В аналізі політичних програм Василя Подолинського ("Голос пересто­роги") і кирило-мефодіївців наголошується на одночасності їх появи, що не було випадковістю. Разом з тим автор бачить їхню ідеологічну відмін­ність, що зумовлювалася несумісністю ідей незалежності і федералізму.

Описуючи події 1848—1867 pp., В.Верига критично сприймає здобутки українців. Він закидає громадським діячам нехтування справами україн­ського шкільництва у 1850-х pp., неготовність до розумних компромісів з поляками. Підсумовуючи події 1848 р. у Галичині, автор констатує, що за­ходи Головної Руської Ради щодо об'єднання усіх заселених українцями земель у межах Австрійської імперії не увінчалися успіхом.

Діяльність народовецького і москвофільського таборів подається у руслі тогочасної політичної й економічної ситуації в Галичині. Глибоко аналі­зується економічне становище краю, реформи виборчої системи, спроби українсько-нольського порозуміння 1890 р. Крах "нової ери" пов'язуєть­ся із зовнішньополітичними обставинами (окупація австрійськими війська­ми Боснії і протест Росії), а її найціннішим здобутком вважається ство­рення кафедри Східної Європи у Львівському університеті і переїзд у Га­личину Михайла Грушевського.

Цікаві думки вчений висловлює при аналізі причин краху москвофіль­ства як політичної ідеї у Галичині. Так, поліпшення польсько-українських взаємин та зміна влади на "Святоюрській горі" подається як одна з го­ловних причин занепаду москвофільства.

Яскравий феномен галицького суспільного життя — появу культурно-освітніх, напіввійськових і економічних товариств — висвітлено коротко, але змістовно. В.Верига наголошує на вагомому внеску діячів Наддніпрян­щини у становленні НІШ та інших громадських організацій. Варто було б, однак, більше уііаги звернути на місце українських громадських органі­зацій у тогочасному галицькому суспільстві і підкреслити, що в умовах від­сутності власної держави вони творили, по суті, альтернативні структури корінного населення.

На початку XX ст. В.Верига виділяє чотири основні теми: створення мережі українських ПОЛІТИЧНИХ партій, парламентська боротьба за права українського населення, справа українського університету, поділ Галичини на дві частини. Оцінюючи ДІЯЛЬНІСТЬ "Народної Ради" (1885 p.), він за­значає, що воші була не партією народовців, а радше клубом іїггелігентів.

6

Повертаючись до подій у підросійськії! Україні 1861 p., дослідник під­креслює позитивне значення звільнення селян з кріїтацтва, одночасно ви­діляючи "украшську специфіку" реформи. Вона, на його думку, полягала у тому, що українська іїггеліїенція здебільшого позбавилась вшгивш ро­сійських слов'янофіли» і звернулася до культури свого народу.

Автор простежує появу української самостіїшицької ідеї і її генезу, де­тально з'ясовує її вплив на формування політичної організації українсь­кого суспільства. У цьому контексті робить поршняльний аналіз програм росгйських, польських та єврейських партій, що діяли на території Укра­їни, і доходить висновку, що вони були чужородним елементом в Украші, а їх ряди поповнювалися переважно неукра'шцями.

На думку В.Верига, на порозі XX ст. Україна, незважаючи на пере­шкоди, спромоглася витворити власну ідеологію, мережу політичних і гро­мадських організації! та голосно заявити про свої політичні права.

Найяскравішою сторінкою історії підросійської України напередодні першої світової війни дослідник вважає оборону прав українського наро­ду у Державши думі.

Аналізуючи суспільно-політичний рух в Украші другої половини XIX ст., автор стримано оцшює діяльність Михайла Драгоманова, критикуючи його федералізм. Він також вважає, що МДрагоманов своєю пропагандою підри­вав у Галичині авторитет греко-католицької церкви. Водночас В.Верига від­дає належне М.Драгоманову як талановитому публіїгистові, котрий першим виніс українську проблему на міжнародну арену. Насторожене ставлення до соціалістичного руху призвело до недооцінки автором ролі галицьких ради­калів у політичному житті краю. Адже саме з їх середовища походили пер­ші речники ідеї незалежності України.

Підсумовуючи більш як столітній відрізок в історії України, дослідник відзначає, що, на жаль, роль міста в українському національному відрод­женні була незначною.

Позитивним моментом роботи є широке висвітлення культурних про­цес^ на українських землях кінця XIX — початку XX ст. Причому, на від­міну від попередніх розділи», вони подаються у масштабі всієї України. Цим самим автор доводить, що українська наука, освіта, література, мистецтво поволі позбувалися провінційності і набували окреслених рис загальнона­ціональної української культури.

Багато місця у книзі відводиться історії Буковини і Закарпаття — спо­конвічних українських земель. Простежується економічне становище селян­ства, початки національного руху, засилля іноземців у культурному і духов­ному житті. В історії Буковини В.Верига виділяє селянські заворушення під проводом Лукіяна Кобилиці, сподвижницьку діїїльність православного мит­рополита Євгена Гакмана (1834—1873), розвиток української літератури (О.Кобилянська, Ю.Федькович). Водночас зазначається, що Закарпаття та Буковина значно відставали в економічному розвитку від іїшіих регіони» Ук­раїни. Описуючи ситуацію на Буковині у середині XIX ст., автор робить ви­сновок про низький рівень національної свідомості місцевого населення.

7

Водночас він вказує на поліпшення політичної ситуації на початку 80-х pp. і наводить факт, що більшість української інтелігенції тоді вже належала до народовецького табору.

Розповідаючи про Закарпаття, дослідник спростовує закиди про нібито "окремішність" місцевого населення від решти українців, підкреслюючи, що говори верховинців творили одну спільну мовну групу з галицько-бу­ковинськими гуцулами, бойками і лемками. У пробудженні краю виділяється роль місцевої української шляхти. Говорячи про культуру, В.Верига відзна­чає появу високохудожньої релігійної літератури, що за своїм характером була складовою частиною української барокової літератури.

Висвітлюючи роль церкви у житті українців Закарпаття, автор називає другу половшгу XVIII ст. "золотою добою" в її історії. Водночас неодноз­начно сприймається трактування вченим москвофільства на Закарпатті і в Галичині як спосіб самооборони перед національним знищенням.

Несподівано високо дослідник оцінює урядові заходи на Закарпатті на початку XX ст. (відомі як "Верховинська акція"), спрямовані на поліп­шення становища селянства, і виділяє сподвижницьку діяльність на куль­турно-освітній ниві мукачівського єпископа Юлія Фірцака (1836-1912).

Підсумовуючи історичний розвиток Закарпаття напередодні першої сві­тової війни, В.Верига пише про три основні тенденції У суспільному жит­ті краю: посиленім угорського тиску, нову хвилю москвофільської пропа­ганди і виникнення народовецької течії.

Автор робить спробу подати історію України як історію не тільки ук­раїнського народу, але й інших національностей, які проживали на її те­риторії. В основному становище національних меншин розглядається при висвітленні таких проблем, як заселення півдня України (серби, болгари, німці, греки), переслідування татар у Криму, становище польської шлях­ти на Правобережній Україні. Натомість, життя польського і російського населення, за невеликими винятками, випало з поля зору дослідника.

Найкраще висвітлено історію єврейських поселень в Україні у різних її регіонах. Особливо вдало вона описана у розділі про Закарпаття. Кри­тично сприймаючи лихварський характер діяльності євреїв-багатіїв і не­щадну експлуатацію ними українського селянства, автор все ж схиляється до думки, що євреї загалом відіграли позитивігу роль у підвищенні добро­буту корінного населення. Разом з тим В.Верига зазначає, що із введен­ням "смуги осілості" на Правобережжі у 1791 р. там був ліквідований ук­раїнський середній клас (міщанство), що призвело до остаточного пере­творення української нації на селянську.

Центральне місце в історії України автор відводить українській еліті, яка очолювала національне відродження і поповнювала кадри борців-са-мостійників. Він зачисляє до національної еліти навіть ту частину ополя­ченої шляхти і русифікованого дворянства, яка пішла на послуги до заво­йовників. Наприглад, свідомо виділяється той факт, що на Лівобережжі на початку XIX ст. при владі, від іубсрнатора до останнього канцеляриста включно, перебувала колишня кошцька старшина. Дослідник наполягає

І

на думці, що українське відродження було стихійним виявом волі провід­ної верстви.

Василь Верига, безперечно, є продовжувачем державницької школи в сучасній українськії* історіографії. Багато його висновкш збц-аються з по­глядами таких яскравих її представників, як Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич, В'ячеслав Липинський, Наталя Полонська-Василенко. Од­ночасно чимало подій і фактів автор трактує по-своєму, створюючи ори­гінальні концепції тих чи інших історичних процесш. Завдяки цьому йо­му вдалося створити цілісний і об'єктивний погляд на історію України XIX ст. — погляд Василя Вериги.

На закінчення додамо, що книга написана доступною мовою, адаптова­ною для читача в Україні, хоч стиль викладу автора збережено. Тому вона читається легко, із захопленням і розрахована не тільки для науковців та студентів, але й для широкого кола читачів.

* « *

Василь Верига належить до тієї когорти української інтелігенції, котра все своє свідоме життя присвятила служінню своєму народові. Його доля є типовою для галицького патріота, змушеного радянською окупацією Ук­раїни шукати притулку за океаном.

В.Верига народився 3 січня 1922 р. у селі Колодрібка тодішнього Залі-щицького повіту, у родині Івана і Ірини Слободян¹. Початкову освіту здо­був у місцевій народній школі. Подальше навчання продовжував у Залі-щицькій та Коломийській гімназіях (1936-1942 pp.). Друга світова війна за­тягнула молодого юнака у вир збройної боротьби. На заклик українських провідників він записався добровольцем у дивізію "Галичина".

Після закінчення війни потрапив до табору військовополонених в Італії, а згодом — в Англії. Після довгих поневірянь йому у 1951 р. вдалося виїхати до Канади, яка стала для нього другою батьківщиною. Довгих шість років, вая^ко працюючи, мусив чекати на отримання канадського громадянства.

Незважаючи на труднощі, з перших років емігрантського життя вклю­чився в українське громадське життя Канади. На цьому поприщі зареко­мендував себе добрим організатором і активним учасником різноманітних публічних заходів. Як ветеран, активно співпрацював у "Братстві колиш­ніх вояків 1-ї дивізії УНА", був головою її краєвої Управи у 1976-1980 pp., протягом 1966-1973 pp. редагував журнал "Вісті Комбатанта"². Обирався головою філії Українського Національного Об'єднання Канади у Торон­то (1955 р.), а у 1979-1985 pp. був заступником президента Об'єднання на Канаду. Від 1975 р. до 1993 він був членом дирекції "Української Креди­тової Спілки".

¹ МарутакМ. Біографічний довідник до історії українців Канади.— Вінніпег, 1986. —

С108. ¹ МарунчакМ. Історія українців Канади.— Вінніпег, 1974.— Т. П.— С.270, 336, 370.

9

Як громадський діяч і науковець, часто виступав у канадській англо- й україномовній пресі на захист України. За більш як 40 років опублікував багато статей, розвідок і досліджень на суспільно-політичні теми. Його ста­тті з'являлися у часописах "Новий шлях", "Наша Мета", "Український Голос", "Гомін України", "Вільне Слово", "Свобода", "Українське сло­во", журналах "Самостійна Україна", "Вісті Комбатанта", редактором якого був у 1965—1973 pp. Він добре зарекомендував себе як редактор і вида­вець¹. Був головою дирекції видавництва "Новий шлях", а у 1981-1987 pp. виконував обов'язки співредактора однойменного часопису. На даний час В.Верига є віце-президентом Світового Конгресу Українців.

В умовах вільного світу В. Верига отримав можливість продовжувати сту­дії у Торонтському університеті, де 1959 р. здобув ступінь бакалавра, а че­рез два роки — бакалавра бібліотекарства.

Не зупиняючись на досягнутому, він вступив до історичного Інституту Оттавського університету й у 1961 р. отримав ступінь магістра. Вже в Ук­раїнському Вільному Університеті у 1990 р. він захистив докторат з істо­рії. Ґрунтовна освіта дала йому змогу професиіно займатися історичними дослідженнями і працювати у різних навчальних закладах. Педагогічну ді­яльність розпочав на курсах українознавства ім. Г. Сковороди. Перші відо­мі праці В.Вериги мали політичний ухил і торкалися проблем тогочасної радянської національної політики і, зокрема, використання національних мов у радянських засобах масової інформації². У 1974 р. з'явилося велике дослідження, присвячене історії українського шкільництва у Галичині в пе­ріод австрійського та польського панування³. Новим словом в українській науці стала поява монографії про Галицьку Радянську Соціалістичну Рес­публіку, у якій автор розвіяв радянський міф про "народність і законо­мірність" цього утворення⁴.

Цілу низку праць В.Верига присвятив національно-визвольним змаган­ням 20-40-х pp. Поряд з невеликими розвідками⁵ у його доробку нарис

¹ 3 редакторського доробку автора останніх років заслуговує уваги: Квітковський Д. Боротьба за українську ідею (Збірник публіцистичних творів упорядкував і зредагував Василь Верига). — Детройт—Нью-Йорк—Торонто, 1993. — 604 с.

^! Wctylui W. Coiiiniucation media and soviet nationality policy: status of national languages in Soviet IV. broadcasting.— New York, 1972.— 57 p.

¹ Верит И Там, де Дністер круто п'ється: історичний нарис виховно-освітньої політи­ки в Галичині па прикладі учитеіи.сі.кої семінарії та іімназіївЗалішиках, 1899-1939.— Торонто, 1974; друк-, ниііраіідене видання, див.: Верит В. Там, де Дністер круто в'ється...— Ліани, L993.— 278 с; у скороченому варіанті праця опубл.: Верига В. Нарис історії учип-іп.1 і.коі семінарії її Заліщиках //Історично-мсмуарний збірник Чортківськоїокруги: иошін Чорікін Копичинці-Борщів-Залііцики.— Нью-Йорк-Па-риж-Сиднсй-Торонто, 1974,- С.723-739.

⁴ Верига В. Галицька СОЦІАЛІСТИЧНІ Совстська Республіка, 1920 р. //Записки НТШ.— Нью-Йорк-Торонто-Париж-Мельбурн, 1986.— Т.203. — 200 с.

⁵ Згадаймо хоча б: Верит І). Буковинський курінь 1941 р. //На зов Києва.— Торонто, 1985.-С. 109-118.

10

про українські табори військовополонених в Італії¹, дослідження про втрати ОУН у роки другої світової війни², а також велика за обсягом робота "До­рогами другої світової війни"⁵. Останні дві праці викликали широкий сус­пільний резонанс, оскільки стосувалися болючих проблем новітньої укра­їнської історії. Нарешті, у 1995 р. вийшла у світ ґрунтовна робота автора про Листопадовий рейд армії УНР 1921 р., у якій розповідається про тра­гічні і водночас героїчні сторінки останніх місяців її боротьби з Червоною Армією⁴.

В.Верига у силу своїх можливостей по всьому світі пропагував історичну правду про Україну. Він брав активну участь у міжнародних наукових кон­гресах у Варшаві (1973 p.), Бенфі (1975 p.), Загребі (1978 p.), Мюнхені (1983 р.), Вашингтоні (1986 p.). Як визнаний науковець від 1976 р. обні­мав посаду голови Східнослов'янської секції Асоціації американських уні­верситетських бібліотек, у 1967-1973 pp. очолював Класифікаційну секцію Слов'янського відділу Канадської асоціації славістів. Для поширення ін­формації про Україну співпрацював з такими журналами, як "Ukrainian Quarterly", "Slavic Review", "Canadian Slavonic Papers", "Nationality Papers", "Library Resonrces and technical services"⁵ та ін.

Науковий доробок Василя Вериги, його активна дослідницька діяль­ність, дають всі підстави вважати його помітним представником сучасної української історичної науки в діаспорі. Вчений продовжує наукову та гро­мадську діяльність і вносить свій вклад у розбудову молодої Української держави.

¹ Верига В. Під сонцем Італії: вояки дивізії "Галичина" — Першої Української Дивізії Української Національної Армії в Бритійському таборі полонених "5Ц" у Беллярії. Італія, червень-жовтень 1945. — Торонто—Нью-Йорк-Париж-Сидней, 1984.— 252 с.

² Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни, або "Здобудеш українську держа­ ву або згинеш у боротьбі за неї".— Торонто, 1991.— 206 с.

³ Верит В. Дорогами другої світової війни: легенди про участь українців у Варшавському повстанні 1944 р. та про Українську Дивізію "Галичина".— Торонто, 1980; Верит В. Дорогами другої світової війни...— 2-е випр.вид.— Торонто, 1981.— 259 с

⁴ Верит В. Листопадовий рейд.— Київ, 1995.— 190 с.

⁵ МарунчакМ. Біографічний довідник до історії українців Канади.— Вінніпег, 1986. — С109.

Ігор СКОЧНЛЯС

(Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Груніевського НАН України)

11

ВСТУП

В останній чверті XVIII ст., саме тоді, коли 13 британських ко­лоній в Америці піднесли прапор боротьби проти колоніяльного визиску Британії, Росія ліквідувала в Україні останні залишки ав­тономії козацької держави. На американському континенті народ­жувалася нова держава — Сполучені Штати Північної Америки, а в Центрально-Східній Європі конала в передсмертних судорогах ко­лись могутня Польща, панування якої простягалося й на великі про­стори України. Польщу розкладала анархія привілейованої шлях­ти, що спричинювала бунти поневолених супроти поневолювачів, як наприклад, Гайдамацьке повстання 1768 p., яке у свою чергу призвело до Російсько-турецької війни, що тривала майже шість років. У ході війни російські дипломати зуміли переконати татар­ську аристократію перейти на бік Росії, за що обіцяли визнати Крим незалежною державою. В тому часі на кримському троні засів з лас­ки Росії молодий султан Сагіб Гірей II, "істота слаба, без характе­ру й волі".

За підписаним 1772 р. союзним договором між двома незалеж­ними державами, Кримським ханством і Росією, Росія зобов'яза­лася уділити Кримові фінансову допомогу¹. Остаточно Російсько-турецька війна закінчилася Кучук-Кайнарджівським договором 1774 p., внаслідок якого Кримське ханство, яке досі було під зверх­ністю турецького султана, стало "самостійною" державою під про­текторатом Росії.

Росія заздрісно дивилася на Чорне море, як на^ вікно в півден­ну Європу, й намагалася декілька разів опанувати його північні бе­реги. У війні між Росією і Туреччиною за доступ до Чорного моря важливу роль відігравали й запорозькі козаки, які заслужили най­кращої похвали від командувачів російських військ, графа Петра Рум'янцсва, а особливо князя Василія Долгорукова, командувача другої Армії, до складу якої входили також й українські козацькі полки. Росія, підпорядкувавши собі Кримське ханство, пересунула свої кордони на південь і здобула доступ до Чорного моря між гир­лом Дніпра і Бузьким лиманом. Існування Запорозької Січі, як фор­посту в боротьбі з турсцько-татарськими нападами, виявилося не­потрібним. Захоплення Росією Запорозьких земель, і водночас до-

¹ РосІІююсІсскі L. Chanot Krymski і JegO slosunki z Polskq w XV-XVIII w.- Warszawa, 1987. - S. 255-256.

I.!

ступ до Чорного моря, відігравало неабияку роль у подальшому со­ціальному, політичному й релігійному розвитку України.

Російські війська 15-16 червня 1775 р. під командою ген. П.Те-келія, вертаючи з Російсько-турецької війни, зруйнували Запорозьку Січ, що була охоронцем прав українського селянства. Запорозьке військо, за порадою свого священика, щоб "не проливати правос­лавної крови", не ставило опору й розбіглося. Кошового Петра Кал-нишевського, якого Катерина II обіцяла винагородити за козацькі заслуги в часі війни з турками, арештували й вивезли до Соловець-кого монастиря у Північному Морі, де він перебував ув'язненим аж до 1801 р. Частина запорожців подалася на пшдень до Туреч­чини під охорону турецького султана, якого нещодавно вони до­помагали Росії звоювати.

Скасування Гетьманства й ліквідація останків автономії Укра­їни в 1782 р. погано відбилися на подальшому розвитку національ­ного й політичного життя не тільки на Лівобережжі, але й усій Ук­раїні. Хоч на Лівобережжі з державної самостійності після програ­ної битви під Полтавою не багато залишилося, то все ж таки вона була зв'язана з українством, і нею українське громадянство доро­жило. Російську державу воно вважало за чужу, а москалів-росіян ніхто в Україні не любив, про що стверджували й чужинці, які в тих часах побували в Україні. У другій половині XVIII ст. відбули­ся величезні зміни у суспільному й політичному житті українсько­го народу, зокрема після скасування Гетьманщини в 1764 p., а рік пізніше Катерина II ліквідувала козацькі полки та козацький устрій всюди, де вони ще збереглися на українських землях.

* * *

У 1772-1795 роках "добрі" сусіди Австрія, Прусія і Росія, поді­лилися землями Польської Речі Посполитої і Польща зникла з по­літичної карти Європи. Українські землі були поділені між двома імперіями, більшість яких знайшлася в межах Російської імперії. Під пануванням Австрії опинилися тільки Буковина, Галичина, Хол-мщина, Підляшшя та Закарпаття, що входило у склад Угорщини ще від XI ст. Власне, тоді, коли у Франції назрівала боротьба про­ти феодальної системи й поневолення селянства, російська цари­ця Катерина II скріплювала московський колоніалізм в Україні, за­проваджуючи кріпацтво там, де його ніколи не було, віддавала у панську неволю навіть вільних козаків.

Намагання Катерини II та її наслідників зліквідувати будь-які залишки Гетьманщини й Козаччини взагалі виявилися також і в адміністративному поділі українських земель. Змін тих було декілька, але під кінець XVIII ст. Україну поділено на чотири великі райо­ни: Правобережжя, до якого входили Київська, Подільська та Во-

13

S

линська губернії, створені указом царя Павла І у 1797 р., та Ліво­бережжя тобто колишня Гетьманщина, з якої в 1796 р. створено SSSffiSS>$кХ ^а " ¹⁸⁰² Р- "^еР^еоР-«Ьовано на Черні-

^ТІВСЬ^ІІ^М^^^^Я^^{СЯ ЗЄМЛІ} Слобідської України, до якої ZZTZZm, Омська, Острогозька, Сумська та Хар­ківська провінції. У 1796 Р- Слобідську Україну перейменовано на

^півдїні^нсь^ земель, тобто.з Степової України,.аж до Чорного й Азовського морів на півдні, включно з колишніми ЯіпппЬмоіми чуттями — Великим Лугом, та до ріки Дністер на запорізькими землями створено Новоросійську гу-

заході, і Кримом на швД¹*¹» ,. ^v * ^ ^J ■

бернію, або коротко Новоросію, із центром у новозбудованому мі­сті над Дніпром - Катеринославі. В 1803 р. Новоросію поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську та Таврійську. В 1812 р. Росія вщірвалї »* Туреччини Басарабію і включила п до Новоросії. На початку ХіХ <*■ для загального поняття України впро­ваджено офіційну назву Малоросія, ^яка поділялася на Правобереж­жі Лівобережжя Далі И» південь простяглася Новоросія, тобто кїіішГзапорТкіЬі На сході була собі звичайна Харківська губернія. Слова Україна * Український були офіційно виключені з

^УЯаучї^;7М п Кітопинп ТІ поширила на Україну права російського У 1/85 р. Катерина U f _{становий поділ} населення,

дворянства і запровадила» ^Ж|° ' . ~ '

^{ц v} црии«Аи перетворилася у привілейований стан

а колишня козацька старіН^іша ^ о__шляхту українського суспільства -" дворянств -шляхту.

Нійчисленніїпим станом і найбільш упослідженим було селян- ствсГст^іваде якого^пШ пануванням Росії різко змінилося. У трав- ні^ТПХеїим vkS»¹ Катерина II юридично оформила крі- паїтю в Швобережнїта Слобідській Україні. Відповіддю на той укГстал»^бунти"!- на Лі^бережній Україні прокотилася хвиля се- ³ ,» помішиків, які намагалися втілити його

ЛЯНСЬКИХ ПОВСТаНЬ ПРОТИ «"MUM*""»» ^„^„^ . „;„„„_, ™„_отл:„

тільки селян, але також і вільних козаків. І^Ш^^п^о^Тои\щшьш селяни, закріпачені коза-

L лсржчині ссля^ї?та в^ьні козаки, над якими нависла загроза ки, держати селяни та в ^VIII ст. відбулося 50 значних

понсіюлсини. Протягом °^{и 7и} ^ ^J

селянських виступів з я**¹* майже половина супроводжувалася су- селянських іинлунш, з як. командами¹. Своєю відносною

тичками повсталих з військом^ _{повстання в селі Моро}.

організошш.спо , розмах^ вдана _и ^_н_

зівш Остсрського пошту »>а черн^ у тривало селянське

ного закріпачення селян- '^,р°™™_КороПського повіту в Новгород- повстання у с. Рождсствсн¹-^ь*^имУ ^"^ ' ^ґ

II

■Л^/О. Боротьба соя,, і Ратників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVM1 ОТ. ДО •«">" ^Киів- ^l958- ^{С 83}'

Сіверщині, де поміщиця не тільки змушувала селян до щоденної панщини, але й забирала у них посіви та знущалася над ними. У червні 1789 р. спалахнуло одне з найбільших повстань на Лівобе­режній Україні, в селі Турбаях на Полтавщині, де поміщики Бази-левські силою перетворили козаків у селян-кріпаків. Чотири роки уряд не міг дати собі раду з тим повстанням і довелося ліквідувати його з допомогою війська. Активних учасників повстання заслали в Сибір на каторжні роботи, а решту вигнали з села на поселення в Таврію і в пониззя Дністра¹.

Указ царя Павла І від 5 квітня 1797 р. про триденну панщину також викликав заворушення серед селян Новоросійської губернії і спричинив багато селянських виступів в травні-червні 1797 р. Важ­ливо зазначити, що "переважна більшість селянських виступів по­чиналася з подання скарг в урядові установи, царським сановни­кам тощо. Сподіваючись на справедливе задоволення їх, селяни припиняли відроблювання панщини, не виконували розпоряджень поміщика. Нерідко селяни в боротьбі проти поміщицького гніту по­кликалися на царські укази, трактуючи їх зміст по-своєму"². Але користі з тих виступів були невеликі, бо влада завжди була на боці поміщиків. Вільні посполиті селяни ставали залежними від панів землевласників, їм заборонялося покидати свою садибу й осідати на новому місці за власним вибором. Селянин прикріплявся до міс­ця свого осідку (звідси пішла назва "кріпак").

З роками поневолення селянства під російською займанщиною зайшло так далеко, що пан-землевласник міг свого кріпака прода­ти, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою, з родиною або й без неї, батьків з дітьми, не питаючи його згоди. Селяни були зобов'язані працювати безплатно на ріллі пана-діди-ча та ще й давати йому датки грошима або продуктами. Селянин став рабом свого пана.

У 1,795 р. Росія відірвала від Польщі Правобережну Україну й "російський уряд не тільки, що підтвердив права польських панів, він навіть поширив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду"³.

На Правобережній Україні, що була під Польщею, відносини були інші як на Лівобережній, оскільки нічого не залишалося з ук­раїнської козацької державності. її було знищено ще в 1676 p., усу­ненням гетьмана Петра Дорошенка. Тут не було козацької стар-шини-аристократії, ні рядового козацтва, яке знесено ухвалою польського сойму ще в 1699 p., хоч були ще живі спогади про гай­дамаччину, які "викликали тільки ворожнечу до польських магна-

¹ Історія Української РСР: удвох томах,- Київ, 1967. - Т. 1.- С. 324.

¹ Там же.

¹ ІІолоиська-Василенко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976. - Т. 2.- С 270.

15

■ ■

тів, але не могли витворити української державницької думки"¹. Зем­левласники були поляки, або спольщені колишні українські бояри, і через те на Правобережжі великий вплив мала польська культура. Все шкільництво (за винятком духовних шкіл) було польське, уря­довцями були поляки, які, хоча й чисельно становили тільки не­значну меншість, все ще мріяли про відбудову польської держави і на території Правобережжя, так як це було до 1772 р.

Селяни України в кінці XVIII ст.— в першій половині XIX ст. роз­поділялися на різні групи, підгрупи і розряди, які різнилися між со­бою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинно­стей, величиною наділу тощо. Основними групами були поміщиць­кі та державні селяни. З кінця XVIII ст. до 1861 р. переважала група поміщицьких селян, які майже всі відробляли панщину.

Другу за кількістю групу становили державні селяни, що була досить різноманітна за своїм складом. До неї входили державні се­ляни, поселені на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, вояки, що відслужи­ли військову службу, та їхні родини. Переважна більшість держав­них селян припадала на Лівобережну Україну.

Державні селяни поділялися щодо своїх повинностей на дві гру­пи: ті, що платили т.зв. оброк, тобто податок грошима чи натурою замість відробляти панщину, і ті, що залишилися на "господарсько­му становищі". Ця група становила основну частину державних се­лян Правобережної України. За панування Олександра І багато дер­жавних селян було переведено на положення військових поселен­ців².

Посилення кріпацтва, а в парі з тим жорстокої поведінки по­міщиків з кріпаками спричинило не тільки бунти селян, але також численні втечі на південь України і в Басарабську область. Не ба­жаючи відбувати панщину і бути жертвою сваволі поміщика, селя­ни залишили свої місця і шукали кращих умовин на півдні Укра­їни. За далеко неповними даними, лише з 13 повітів Київського та Чернігівського намісництв протягом 1782-1791 років число се­лян, що втекли, досягло 20 683 особи. Серед утікачів налічувалося близько 7000 жінок, що свідчило про те, що багато селян утікало цілими родинами. З однієї Волинської губернії за дуже короткий час, з листопада 1796 р. до липня 1797 p., кількість утікачів зросла до 16 000 осіб. Були такі поміщицькі селе-де- внаслідок утеч число селян зменшилося на половину й: більше. ЛНа¹ .Поділлі, як і в інших частинах України, залишилося багато опустілих хат, власники яких втекли разом з родинами в пошуках кращих місць³. ¹ ТерлецькиЛ О. Історія України віл 1782 до 1917 р. з 50 образками та 3 мапами.-

Львів, 1936.- С 12. ^J ГуржійІ.О. Вказ. праця. - С 9-10. ⁵ Там же.- С 70-74.

К.

У 1820-х роках піднялася нова хвиля селянських утеч. Особли­во швидко зростала кількість утікачів після видання указу від 9 ли­стопада 1827 р., за яким дозволялося приписувати всіх утікачів, що зайшли в "Новоросійський" край до видання указу. В 1830-х ро­ках масові втечі селян відбувалися на Кавказ, щоб записатися в козаки. Були випадки, що втікачі, не знайшовши бажаної волі, не­рідко поверталися назад і намагалися приписатися у стан міщан, або державних селян.

Поміщики як самі, так і при допомозі державних чинників, роз­шукували втікачів і, знайшовши їх, — жорстоко карали. Схопле­них відправляли на заслання в Сибір і протягом 1822-1833 років з окремих губерній України було заслано 12 428 осіб, серед яких 1701 жінок. "Бродяги", так називали тих, які не могли ніде приписати­ся, що походили з України, становили понад 35% засланців від за­гального числа з усієї Росії¹.

Тоді як козацька старшина добивалася дворянських прав, го­ловна маса козацтва тих прав не дістала, але незалежно вщ того вона творила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. У Полтавській і Чернігівській губерніях вони творили селянську людяність, але мали свої окремі права як вільні люди. Ці права були введені до Російського Кодексу Законів, і в такому упривілейованому становищі вони залишилися аж до революції 1917 р. Але не всі козаки зберегли свої права. Проживаючи на се­лах поруч із закріпаченими селянами, вони мало чим відрізнялися від селян. А ще до того зубожілі козаки, які, не маючи власних засобів прожитку, також наймалися в панів на роботу як вільні по­сполиті. Вони могли покинути пана, коли бажали, й тому козаки дуже дорожили цим правом. Але в той же сам час пани-дідичі вва­жали їх нарівні з іншими посполитими селянами й намагалися пе­ретворити у своїх підданих. Це доводило до зударів, ба навіть до повстань козаків проти панів. Козацькі апеляції до судів не давали добрих вислідів, бо в тих судах сиділи такі ж самі пани, як і ті, що їх намагалися закріпачити.

¹ Там же- С. 78-79.

п В, Вериги

Розділ І

УКРАЇНА ПІСЛЯ ЗРУЙНУВАННЯ СІЧІ

Суспільний лад України

Зовсім інші умови були в Південній степовій Україні, колиш­ніх запорозьких землях, які ще називали Запорозькими Вольностя­ми. Після зруйнування Січі Запорозькі Вольності разом із здобу­тими землями Причорномор'я творили Новоросійську губернію на чолі із губернатором Григорієм Потьомкіним. "Новоросійська гу­бернія не була подібна до сучасних їй російських губерній. Вона мала напіввійськовий характер: вся територія її поділялася між пол­ками гусарськими і пікінерними. Ці полки були "оселені", себто сполучали військову службу з хліборобством, і на кожного гусара та пікінера, було віддано певну дільницю землі"¹. У 1782 р. з тих земель було створене Катеринославське намісництво під владою царського намісника та генерал-губернатора Г. Потьомкіна. На ве­личезних просторах, що простяглися від ріки Бугу на заході до рі­ки Кубані на південному сході та від Полтави на півночі до Кри­му на півдні, він залишався весь час необмеженим володарем². Злік­відувавши Запорізьку Січ, російський уряд захопив величезні про­стори землі, які за приблизними обрахунками мали не більше 100 000 населення чоловічої статі. Потьомкін постановив усі ці про­стори якнайшвидше заселяти.

Завдяки урожайним грунтам і тепловому підсонню, тут можна було культивувати різнородні рослини, включно з виноградника­ми, овочевими садами тощо. Щоправда, південна степова Україна бщна на ліси, а ті що є — тягнуться вздовж Дніпра та Дністра разом з піщаними буфами, над Бугом й Інгулом, як і на декотрих річко­вих островах. Брак лісів має негативний вплив на клімат, грунт, водні запаси. Терени тут відкриті для вітрів, а річки й ручаї літом висихають і через те бувають часті посухи і неврожаї. Сильні вітри зривають верхній шар грунту.

Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський роз­почав колонізувати ці землі, і за десять літ свого старшинування

¹ Полонська-Василеако Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.- Мюнхен, 1967.- С 33.

² Полонська-Васяленко Н. Історія України.- Т. 2 . - С 271-272.

на Січі зумів заселити кількасот сіл, зокрема селянами, що втіка­ли віц панщини. Він, коштом січового скарбу, в кожному селі бу­дував школу й церкву. Скоро потім й російський уряд почав коло­нізувати ті землі ще до зруйнування Січі, але не українськими се­лянами, а сербами, які втікали з-під Туреччини.

Князь Потьомкін посилив колонізацію запорізьких земель, яку можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську і міську.

Поміщикам роздавали землю не менше як 1 500 десятин, на яких він мусів поселити 25 селянських дворів, і не більше як 12 тисяч десятин — на 200 дворів. Половина з того мала бути заселена про­тягом перших п'яти років, а повністю — протягом 10 років¹. Го­ловна маса поміщиків (68,2%) складалася з російських військових старшин та різних вищих і середніх урядовців. В їхніх руках опи­нилися найбільші земельні масиви Південної України. Українських старшин та урядовців було заледве 10,5%, і серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали земельні наділи. Ро­сійський уряд продавав запорізькі землі по кілька копійок за деся­тину. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселяти її — дуже тяжко, стверджує історик Наталія Полонська-Василен-ко. Власне тому поміщики, отримавши землю і намагаючись її за­селяти, висилали до Польщі агентів, які закликали втікати на Пів­денну Україну, де можна було свобідніше жити. Серед поміщиків було дуже мало чужинців, тобто не росіян і не українців, заледве 23 особи на все намісництво, або 1%, а поміщиків представників аристократії тільки 28, себто 1,3%².

У Таврійській губернії серед п'ятьох найвизначніших землевлас­ників нема жодного українського прізвища, тут поміщикам Фальц-Файнам належало 200 000 десятин землі, Попову — 80 000, графо­ві Мордовінову й Вассалові — по 60 000 дес, а графові Дурново — 50 000. У Херсонській губернії, як свідчать статистично-економіч­ні документи, 1207 поміщиків володіло 421 397 десятинами землі. Найбільші маєтки мав великий князь Михайло Романов — 74 000 десятин, князь Трубецький — 26 000, князь Гагарін — 13 000, Су-хомлінова — 21 000; в Катеринославській — чиновник Дебальцев — 18 000. "Саме ці російські землевласники, купці та підприємці були опорою царизму в здійснюванні економічного й національ­ного гноблення в Україні"³.

Саму Січ, перейменовану на село Покровське, Катерина II разом з 200 000 десятин землі подарувала генеральному прокуророві кня­зеві Волконському. Його спадкоємці землю продавали жидові Шпіг-ліцові, що був колезьким асесором та нажив потрібну суму гро-

¹ Там же.- С 272.

² Там же.- С 271-273.

¹ Лугова О. Про становище України в період капіталізму //Український Історичний Журнал.- 1967.- № 3.- С. 18.

19

18

шей від держання на відкупі соляних озер у Таврії. Таким чином, Шпігліц зробився Найбільшим поміщиком того краю.

Другим родом Колонізації була селянська. Вільні селяни осіда­ли на державних, скарбових землях і їм уряд виділяв по 60 000 де­сятин на родину. Серед цих селян було чимало й запорожців, які залишилися після зруйнування Січі. Але найбільшу частину селянсь­ких колоністів становили втікачі, українські селяни, які втікали від поміщиків з різних частин України, були між ними також і росі­яни, грекії й вірмени, виселені з Криму. Щоб затримати втікачів від панщизняної неволі, князь Потьомкін в одному із перших сво­їх наказів в 1776 р. заборонив повертати втікачів-кріпаків, які опи­нилися на вільних землях під його володінням.

В остаточному ьислщі селянське населення Південної України поділялось на три Категорії: а) "вільні", б) панські піддані й в) дер­жавні. Категорія державних селян суттєво ні в чому не різнилася від тої ж самої категорії в інших губерніях. Панські піддані поді­лялися на Дві групи, ті, які працювали на ріллі, й на т.зв. двораки, які виконували хатні послуги у маєтках дідичів-поміщиків, у дво­рах на селі» або в панських будинках по містах. Двораки творили малу групу порівняно з іншими кріпаками, але їхнє число постій­но збільшувалося у 50-х роках XIX ст. Були також ще й піддані кріпаки, які не відробляли панщину, але сплачували поміщикам умовлену оплату — "оброк"¹. У червні 1812 р. був виданий указ, згідно з яісим усім державним селянам, які переселювалися в Пів­денну Україну, надавалося п'ятирічне звільнення від податків, ба навіть грошові допомоги та різні позики, які вони повинні були повернути протягом наступних десятьох років².

Третім родом колонізації була міська. Слід підкреслити, що на величезних просторах Запорізьких земель майже не було міст, отже їх необхідно будувати, щоб розвинути повітові адміністраційні та торговельні центри, у той час появилися такі міста, як Херсон, за­снований на долішнім Дніпрі у 1778 p., Маріупіль, при устю ріки Кальміус, заснований в 1779 p., Катеринослав, заснований в 1783 р. князем Потьомкіним, як головне місто Новоросійського намісниц­тва й назване в честь цариці Катерини II, Миколаїв — у 1788 р. на березі Бузького лиману, Вознесенське — над р. Бугом, засноване в 1795 р., та інші. Міста зростали дуже скоро й мали здебільша космо­політичний характер, бо в них скупчувалися купці не тільки з Укра­їни, але також і з Росії, Польщі, Франції, Австрії, Німеччини тощо. У 1827 р. на півдні України налічувалося понад 73 000 міського на­селення, а в 1858 р. його вже було 153 000. Російські війська і запо-

¹ Слабченко №■ Матеріями до економічно-соціяльної історії України XIX столітгя.- Т. 1. - Харків. 1925.- С. 132-133.

² Дружинина Е-И. Южная Украина в 1800-1825 гг.- Москва, 1970.- С. 93.

20

розькі козаки під проводом Антона Головатого у 1789 р. здобули на березі Чорного моря пристань Качибей і тут в 1794 р. засновано мі­сто Одесу. Поселення і пристань Качибей виникло ще у XIV ст., яке на початку XV ст. укріпив князь Литовсько-Руської Держави Ви-товт, здобувши від татарів назад доступ до Чорного моря. У 1480 р. цю пристань здобули турки й, перейменувавши її на Гаджібей, воло­діли нею аж до 1792 р. Одеса зростала дуже швидким темпом і в по­ловині XIX ст. стала третім з черги містом Російської імперії щодо числа населення після Петербурга та Москви¹.

В усьому Катеринославському намісництві було 15 міст, в яких оселилися купці й ремісники і деякі з тих міст у дуже короткому часі почали відігравати важливу роль в економічному житті країни. Зок­рема, швидко розвивався Катеринослав, де Потьомкін планував за­снувати університет і музичну академію. Великого значення набув Херсон, де гуртувалися купці з України, Росії, Туреччини та багатьох інших європейських країн. Взагалі в містах було багато чужинців, а Нахічевань у гирлі Дону та Маріупіль майже повністю заселяли вір­мени і греки, які прибули сюди з Криму.

По смерті Потьомкіна створено ще одне намісництво — Воз­несенське. Однак у листопаді 1796 р. наслідник цариці Катерини II цар Павло І ліквідував Катеринославське й Вознесенське намісниц­тва, об'єднав їх із таврійською областю, тобто Кримом, і створив величезну Новоросійську Губернію. Звідси пішла назва "Новоро-сія" для всієї південної України, яку закріпили сучасники й адмі­ністратори аж до початку XX століття.

У травні 1803 р. згідно з указом Сенату від 15 травня 1803 р уряд створив Херсонську губернію і з Миколаєва губерніальне прав­ління переведено до Херсона. Міста Одеса й Миколаїв в межах Хер­сонської губернії були виділені в окремі градоначальства. Головою Губерніального правління був губернатор, а йому допомагало Хер­сонсько-губерніальне Дворянське Депутатське Зібрання, створене того'ж самого року на підставі так званої "Грамоти Дворянству" з 1785 р. Дворянське зібрання як станова організація збиралося що три роки й обирало своїх провідників і депутатів. Виконавчим ор­ганом зібрання була канцелярія голови дворянства. Губерніальне правління підлягало Міністерству Внутрішніх Справ і відало місь­ким та земським господарством, поліцією та тюрмами й нормува­ло справи дворянського землеволодіння, а також станові, релігійні та санітарно-медичні справи².

"З 1750-1800 pp. Україна пережила величезну еволюцію в галузі соціальній, економічній, політичній. Країна, що була Запорозьки­ми Вольностями, де на широких безкраїх степах дійсно знаходили

¹ Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 334.

^J Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Т. 1.- С 354.

21

"вольності" втікачі, в останнє десятиліття перетворена була на зви­чайну російську губернію, із типовим російським кріпацтвом"¹.

Інші соціальні, політичні й релігійні умови існували в західно­українських землях, які потрапили під панування Австрії: Галичи­на в 1772 р., при першому розподілі Польщі зі своєю польською аристократичною верхівкою та пригнобленим панщиною селян­ством; Буковина, що до 1775 р. була в складі Молдавського князів­ства, з румунською верхівкою, та Закарпаття, яке перебувало в ме­жах Угорщини ще з XI ст., де домінувала угорська аристократія. У такому стані перебувала Україна на переломі XVIII і XIX ст.

Чорноморське Козацьке військо

Кучук-Кайнарджівський договір 1774 p., а зокрема втрата Кри­му, був великим ударом для Туреччини й вона не могла так легко з тим погодитися. І в скорому часі турки почали підготовляти но­ву війну проти Росії. Росія також не задоволилася здобутками но­вих територій над Чорним морем і в міжчасі задумала поширити свої володіння на Кавказі й відірвати від Туреччини Грузію. Але в боротьбі з турками москалі переконалися, що вести боротьбу з ними не так легко регулярними російськими військами, які не знали доб­ре південних степів та способу, як воювати з турками й татарами. Цю штуку добре знали козаки-запорожці. І коли з'явилася можли­вість вибуху нової російсько-турецької війни, а в парі з тим і ту­рецького нападу на Південну Україну, князь Потьомкін видав по­відомлення про відновлення запорозького війська. Внаслідок того з'явилося багато охочих людей до відновленого козацтва².

Так у 1787 р. Потьомкін сформував Чорноморське Козацьке вій­сько, яке стало не тільки оборонною силою перед можливим ту­рецьким нападом, але також і притягальним чинником для повер­нення тих запорожців, що після зруйнування Січі перейшли до во­лодінь турецького султана й там створили нову Задунайську Січ. Так організовано Чорноморське військо кількістю 12 000 козаків під командою колишнього запорізького старшини Сидора Білого. Центром Чорноморського війська було в 1784 р. місто Олешки над річкою Конкою, лівобічною притокою Дніпра. Однак Чорноморське Козацьке військо не мало вже права обирати своїх старшин, як це було звичаєм на Запоріжжі, їх призначав уже сам Потьомкін.

Щоб зменшити кількість утікачів до Туреччини та заохотити по­вернення запорожців з-під турецького панування, російський уряд виділив Чорноморському Козацькому війську землю між Дністром і Бугом, де засновано 25 слобід і поселено 9 000 чоловіків і жінок.

Незабаром на ці землі почали переселятися січовики, що втекли були за Дунай, як і всі ті, що намагалися уникнути панщини, яку цариця Катерина II остаточно заводила в Україні.

Під час наступної Російсько-турецької війни (1787-1792 pp.) Чор­номорське Козацьке військо відвоювало ще шмат землі між Дні­стром і Чорним морем з фортецями Кинбурн і Хаджибей. Але затри­матись довго на землях між Бугом і Дністром Чорноморському ко­зацтву не судилося, бо незабаром у Петербурзі почули про нові зем­лі, і придворні цариці Катерини почали випрошувати їх для себе¹.

По смерті Потьомкіна у 1791 р. московський уряд став роздава­ти "подаровані" козакам землі — панам та німцям колоністам, а чорноморців повертати в кріпаків². Козацькі старшини Харко Че­піга, Сидір Білий та Антін Головатий, щоб рятувати військо, стали домагатися вщ російського уряду дозволу переселитися в інше міс­це. Російський уряд пішов козакам на руку, бо район між Бугом і Дністром розташований близько від центральної частини України, з одного боку, і Задунайської Січі, з другого, став районом через який втікачі від кріпацтва переходили за Дунай. Щоб позбутися ко­заків з України, цариця Катерина II дала їм грамоту на незаселені землі між Азовським морем та рікою Кубань, які Росія отримала від Туреччини в 1774 р. згідно з договором у Кучук-Кайнарджі. У зв'язку з цим 1792 р. Чорноморське Козацьке військо було пересе­лене на т.зв. Чорноморську кордонну лінію, яка проходила вщ гирла ріки Лаби до Азовського моря на правому березі Кубані. Так чор­номорців виселено на півострів Тамань, де в Х-ХІ ст. знаходилася Тмуторокань, удільне князівство Руси-України, в якому панували князі-нащадки Володимира Великого. Воно було зруйноване татар­ськими наїздами в XIII ст. В останніх часах там проживало кочов-ниче плем'я ногайців. Після російської окупації східного побереж­жя Азовського моря частина ногайців перейшла до Туреччини, не бажаючи залишатися під Росією. Так по шістьох століттях україн­ці знову повернулися на землі колишньої Тмуторокані.

У 1793 р. 6 000 Чорноморських козаків, під командою кошово­го Антона Головатого, переселилися на нові землі. Згодом чорно­морці перейшли на ріку Кубань і там переорганізувалися у "Ку­банське військо"³.

¹ Там же. - С 221-222.

² Полонська-Василенко Н, Історія України.- Т. 2^С;_275. ' Болотенко О. Козацтво і Україна.- Торонто, 1951Х-С. 19

¹ Полонська-Васнлепко Н. Запоріжжя XVITI століття та його спадщина.- С. 234.

² Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912].- С. 221.

22

23

Азовське Козацьке військо

Організація козацтва на півдні України, а зокрема можливість позбутися панщизняно-кріпацької залежності, притягала багато під­даних селян, які втікали від своїх поміщиків. По смерті Потьомкі-на поміщики з центральних губерній повели настирливі розшуки своїх кріпаків у Південній Україні. Знайдених утікачів деякі помі­щики жорстоко карали і навіть піддавали тортурам. У 1795 р. була проведена "ревізія", тобто перепис населення, що стала підставою царського указу від 12 грудня 1796 p., який заборонив селянам Пів­денної України, яку офіційно названо — Новоросією, переходити з місця на місце. Цим законом обмежувалася свобода не тільки по­міщицьких підданих, але також і всіх інших категорій селянства. Прикріплення селян до землі було вигідне поміщикам Південної України, бо позбавляло поміщиків центральних губерній права ви­магати повороту своїх кріпаків, якщо вони не зуміли віднайти їх до ревізії в 1795 р. Цей указ ще не вводив кріпацтва в повному значенню, але на ділі був першим важливим кроком у тому на­прямку, бо селянам заборонялося покидати поміщицькі маєтки, у котрих вони перебували на час ревізії¹. А тому що адміністрація й суди були в руках шляхти-дворян, то селяни, навіть і вільні, не мог­ли розраховувати на справедливість. Щоб не попасти знову у по­вне кріпацтво, селяни почали втікати з Південної України на Дін, на Кубань і на Кавказ².

У міжчасі російські емісари продовжували агітацію по всій Ба-сарабії й Новоросії, щоб охочі записувалися до Азовських козаків. Багато послухали тих закликів, втікаючи від панщини, але як по­бачили, що то вже не є жодне козацтво, але звичайне московське військо, втікали назад³. Проте присутність Азовського козацтва на колишніх запорозьких землях не була бажана для російського уря­ду й тому в 1846 р. частину Азовських козаків переведено на Кав­каз, де вони заснували станиці — Азовську, Папайську та Дер-бентську ⁴. У 1862 р. почалося переселення їх на Кавказ, на східне побережжя Чорного моря. Перші азовські переселенці числом 206 родин прибули на Кавказ весною 1862 p., морем до Константи-нівського укріплення, де мала постати Константинівська станиця, пізніше названа Новоросійською. Але Азовці, висадившись на бе­рег, не хотіли йти там, куди їх направляли місцеві урядники, бо там грунт був каменистий, однак вибору вже не було. У 1837 р. для охорони східного побережжя з Азовських козаків сформовано

¹ Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С 84.

^! Там же.

' Кондратовт Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) //

Киевская старина.- 1883.- Т. 5.- С.292. ⁴ Полонська-Василенко N. Історія України.- Т. 2.- С. 296.

24

військову флотилію з десятьма командами. За виконування військо­вої служби азовські козаки були звільнені від різних повинностей і податків. У 1863 р. на Кавказ добровільно переїхало 504 родини азовських козаків, що налічували 2 540 осіб обох статей, не врахо­вуючи відслужених козаків та вдів, які були приписані до своїх крев­них у військовій службі. За Кубань у 1864 р. переселилося ще 339 родин, цим разом цілими станицями. Азовське військо згідно з декретом 11 жовтня 1865 р. перестало формально існувати¹, рядо­вих козаків перетворено на селян, а старшин — у дворянство. Ре­галії і зброю перебрало Кубанське Козацьке військо.

Бузьке Козацьке військо

У роках 1785-86 за наказом кн. Потьомкіна створено два Бузькі козацькі полки, які були організовані на взір Донських козаків, під командою російських офіцерів. Посади військового судді та писа­ря були скасовані, а управу перетворено на військову канцелярію.

Бузьке козацтво складалося з різнородних елементів — молда­ван, болгар, польської шляхти та козаків-утікачів, тобто бездомних, але хоробрих людей. У 1787 р. їх об'єднано в один полк, під ко­мандуванням полк. Скаржинського, а потім підполк. О. Орлова. Полк налічував 1 500 козаків і брав участь у Російсько-турецькій війні 1787-1791 роках. Він прославився у боях із турками під Оча­ковом, Бендерами, Акерманом, Кілією, Ізмаїлом та ін.

За вірну службу по закінченні Російсько-турецької війни коза­кам дозволено вибрати багаті землі на правому березі Бугу і там по­селитися. Вони завели там гарні оселі та створили козацький від­діл в 1000 козаків для прикордонної служби вздовж татарсько-но­гайського кордону і звідси вони отримали назву Бузьке козацтво².

Після організації Вознесенського намісництва Бузьке козацтво бу­ло звільнене з військової служби, а всіх козаків обернено в звичай­них державних селян-хліборобів. Але вони не були з того задоволе­ні й домагалися повернення їм козацького стану.

У 1803 р. їх було 6383 особи чоловічої статі, що жили по обох боках ріки Буг в Ольвіопільському, Єлисаветградському та Хер­сонському повітах³. Цар Олександер І декретом від 18 травня від­новив їхній козацький стан і поділив на три полки, які жили в за-господарованих 28 багатих станицях з 1597 дворами і 169 742 деся­тини землі, тобто більше 10 десятин на кожний двір. Пізніше до них приєдналося ще кілька селянських родин й невелике числг польської шляхти. У 1804 р. Бузьке козацтво нараховувало вже г над 7 000 осіб чоловічої статі. Але отамана вони не мали прав-'

¹ Короленко Л. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. XXXIV.- С. 1⁸9-Н£ _чсские

² СкальковскийА. Еще о Бугскихъ козакахъ //Киевская старина.- 1882. - '^г" ¹ Там же.- С 598-599.

25

бирати, цар назначив їм на отамана донського козака генерал-ма­йора Івана Краснова.

Бузько-козацький полк брав участь в Російсько-турецькій війні 1808 р. у Молдавії. З вибухом війни із Францією в 1812 р. Бузькі козаки були звільнені від загального ополчення, але вони, щоб до­казати свою вірність цареві, виставили власним коштом козацьку дружину силою 500 козаків і від уряду вимагали тільки зброї. Ця дружина була перекинута на захід Російської імперії і тримала при­кордонну службу вздовж Варшавського князівства, а в наполеонів­ській кампанії брала участь у захопленні Парижа 1814 рЛ

Після заключения Бухарестського договору 1812 р. Бузькі коза­ки зробилися були дійсними добровільними військовими поселен­цями, охороняли кордони вздовж Басарабії й одночасно займали­ся сільським господарством. Вони розбудували багаті станиці, чим притягали до себе на поселення і на службу селян із західноукра­їнських губерній.

У 1815 р. наполеонівські війни закінчилися, а Віденський Кон­грес закріпив в Європі реакційні режими. Бузькі козаки, повернув­шись на рідну землю, були змушені повертатися назад у кріпацтво у формі т.зв. "військових поселень". Олександер І ліквідував Бузь­ке Козацтво. Наступного 181(£Гр. він створив з них т. зв. Бузьку уланську дивізію, поділену на два полки, а Бузькі станиці ввійшли до складу Бузького військового поселення, центром якого визна­чено місто Вознесенське. Очевидно і тут не обійшлося без проте­стів з боку козаків, і в вересні 1817 р. відбувся збройний виступ під проводом Федора Барвінського, який москалі задушили дуже криваво. Тих, які відмовлялися стати військовими поселенцями, москалі кололи піками, топили в Бузі, сікли різками, гнали через "зелену вулицю" і висилали на Сибір². Так остаточно виглядала за­плата царя Олександра І Бузьким козакам за їхню вірну службу і геройські подвиги на всіх фронтах. Надалі Бузька уланська дивізія розділила долю Херсонських військових поселень.

Заселення Південної України

Розглядаючи кріпаччину в Південній Україні в першій чверті XIX ст., один із сучасників завважив, що "хоча деякі поміщики обтяжу­ють селян важкими роботами й переслідують нестерпними вимога­ми, на загал можна сказати, що в Південній Україні застосовуються у відношенні до селян більш людяні права, ніж в інших російських губерніях, і через тс тут утиски були менші, ніж деінде. Селяни на­віть не питали у панів дозволу на одруження, вважаючи, що пан не

¹ Рудковский А. Сведения о бугеких козаках //Киевская старина.- 1882.- Т. IV.- С. 390-391.

² Там же.- С 389.

26

має права вмішуватися в родинне життя своїх підданих". А в Криму населення зовсім було свобідне, бо "згідно з магометанським зако­ном мусульманин не може бути кріпаком". З уваги на те, після заво­ювання Криму Росією, уряд не відважився вводити там кріпацьку систему, щоб затримати населення, яке втікало до Туреччини. Уна­слідок того у Криму не введено закону про закріплення селян до землі й залишено їм особисту свободу; татари не платили податків і не були зобов'язані служити у війську, бо те все противилося му­сульманській релігії¹.

У Російсько-турецькій війні 1812 р. Росія захопила Басарабію, територію між ріками долішнім Дністром на сході, Прутом і гир­лом Дунаю на заході та Чорним морем на полудні. Ці землі, засе­лені у Х-ХІІ ст. українськими племенами, уличами й тиверцями, належали до Київської держави, а в XII-XIV ст. — до Галицько-Волинської держави. Наприкінці XIV ст. Басарабію зайняли мол­давські воєводи і з того часу туди почали напливати румуни, бол­гари, гагаузи та інші. Але навіть у 1812 р. Басарабія була дуже слабо заселена й нараховувала заледве 51 121 родину. Рахуючи пересічно п'ять осіб на родину, Басарабія мала близько 256 тисяч населен­ня². Однак найелабше була заселена південна степова частина Ба­сарабії — Буджак (турецьке слово, що означає "кут", тобто тери­торію на західному чорноморському побережжі, поміж гирлом Ду­наю і долішнім Дністром аж до Троянських валів на південному заході). Малозалюднені землі Басарабії взагалі, а Буджака зокрема, стали новим притулком для всіх втікачів від кріпаччини, якої там зовсім не було. Хто переселився до Басарабії із Правобережної чи Лівобережної України, як також і з Росії — ставав вільною люди­ною. І це стверджувалося навіть у документах, що "поміщики ро­сійських губерній, які спроваджували своїх селян на землі, закуп­лені в Басарабській області, не можуть ними розпоряджатися за кріпацькими законами, бо тим людям надається тут такі громадян­ські й особисті права, якими користується корінне населення об­ласті"³.

В Україну 1814 р. прибула частина німців із Варшавського кня­зівства, які перейшли на територію Буджака й тут організували шість колоній. Протягом наступних років населення Басарабії більш чим подвоїлося і в 1824 р. зросло до 586 тисяч, з чого більшість стано­вили переселенці з України, а крім того німці з Польщі, росіяни та болгари. У 1828-1832 роках колонізація Басарабії зросла за ра­хунок болгар, українців і росіян, а пізніше головно з Молдавії, з України й Росії. Населення Басарабії вже у 1858 р. становило

¹ Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С 108-109.

² Кабузан В. Народонаселение Бессарабии в первой половине XIX в. //Исторические записки.- Москва, 1969.- Т. 82.- С. 232.

^J Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 102.

27

1 018 775 осіб, з них молдавани 51,4%, українці — 21,32%, болгари — 10%, жиди — 7,25%, інші — 10%. Українці становили переваж­ну більшість у,Хотинському повіті. В Акерманському повіті вони становили найчисленнішу національну групу населення — 28%, на другому місці були молдавани — 27,5% населення¹. З Басарабії ро­сійський уряд створив окрему область із центром у місті Кишине-ві з окремим правлінням. У 1828 р. Басарабію включено в Ново­російське генерал-губернаторство та підпорядковано "новоросійсь­кому" генерал-губернаторові, яким від 1823 до 1844 р. був князь Михайло Воронцов.

У 1816-1817 pp. німецька еміграція в Україну посилилася, зок­рема з південної Німеччини, яка здебільшого транспортувалася во­дами Дунаю, від Ульму до Ізмаїла. Так створилися великі колонії в Буджаку, Приазов'ї на річці Молочні Води. У Маріупольській ок­рузі, де вже раніше поселилися греки, прибуло також багато ви­хідців із Західної Прусії, Чехії та Польщі. У 1823 р. в районі Марі­уполя було вже 17 нових колоній, в тому числі шість католицьких. Майже одночасно на річці Берда появилися три колонії, які дали початок Бердянськш окрузі. Наприкінці декілька німецьких коло­ній створилися також у Криму коло Сімферополя.

Заселення Південної України з її запорізькими степами та на­ближення до Чорного моря мали величезне значення для України, незважаючи на те, що робилося все це "во славу Росії та її вели­чі",— писала Полонська-Василенко. — Прагнення Росії заволоді­ти чорноморським узбережжям збігалося з прагненнями України, яка весь час свого історичного існування, починаючи з походів Ас-кольда і закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на Чорному морі... Україна дістала вихід до Чорного моря і перёд нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку"².

* * *

Наприкінці XVIII ст. до Південної України іммігрувало багато німців з Німеччини. Чимало з них поселилося біля Одеси. Іммі­грантам з-за кордону, які заселяли причорноморські степи, уряд створював сприятливі умови, "надавав матеріальну допомогу, щоб вони могли закріпитися на нових землях. Були це здебільша люди, які не знали місцевої мови, ані культурно, ані релігійно не могли пристосовуватися до свого українського оточення й тому вони так і залишилися в розмовній МОВІ населення — "колоністами". Під релігійним оглядом вони були лютеранського, католицького, а то й жидівського віровизнання, що різко відрізняло колоністів від до­вколишнього населення.

¹ КабузанВ. Вказ. праця.- С 233.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 277.

Україна й Білорусь разом з Прибалтикою входили в т.зв. "сму­гу осілости" для жидів. До Південної України й Білорусі переїхало багато жидів¹. Наприклад, під кінець XIX ст., в місті Бердичеві, що лежить за 150 кілометрів на південний захід від Києва, жиди становили 80% населення. То було єдине місто в Російській імпе­рії, де навіть поліція говорила по жидівськи (їдіш)². Але жиди, які хотіли займатися хліборобством, могли творити свої колонії на пів­дні України і їм створювали такі ж самі умови, як і іншим чужи­нецьким колоністам.

У 1807-1812 pp. російський уряд почав переселяти росіян зі Смо­ленської губернії, які отримували по 15 десятин землі на особу чо­ловічої статі, тобто в середньому на родину припадало коло 40 де­сятин землі³. У 1812 p., коли вже назрівала вшна з Наполеоном, російський уряд у лютому дав розпорядження, щоб населення бі­лоруського Бобилецького староства, до речі вірних Уніатської Цер­кви, що знаходилося близько західних кордонів Російської імперії, до двох місяців перенеслося також в Україну, в Єлисаветградський район. Через погану погоду їх багато погинуло з голоду й холоду — до Єлисаветграду прибуло бл. 4,5 тис. осіб, які остаточно посе­лилися між річками Інгулом та Інгульцем. Вони також дістали пе­ресічно по 12 десятин на особу чоловічої статі і більше 170 000 руб­лів допомоги готівкою, а за 5 500 рублів їм куплено сільськогоспо­дарський інвентар⁴.

Коли ж у 1807 р. Наполеон створив Варшавське Князівство, ро­сійський уряд закликав німців, які проживали в Варшаві, пересе­лятися до південної України і навіть платив їм кошти переїзду, й оселяв поблизу менонітських колоній, заснованих ще за Катерини II, тобто понад Дніпром, і в районі Молочних Вод. Кожна німецька родина, що іммігрувала до України, дістала від Російського уряду 60 десятин у вічне володіння. У 1814 р. "варшавських переселен­ців" налічувалося 1 743 родини, або бл. 8 000 осіб. Всі вони прий­шли в Україну майже голі. Разом з німцями іммігрували також і деякі поляки"⁵.

У районі Молочних Вод поселилися на початку XIX ст. також і ногайці, кочове плем'я, що провадило ще кочове життя і зберігало родово-племінний устрій. їх Туреччина вживала як основну удар­ну силу проти Росії під час російсько-турецьких воєн. У часі вій­ни 1768-1774 частина ногайців, під впливом російської агітації в Буджаку і Очаківській області, вступила в союз з Росією й пересе­лилася на територію між Доном і Кубанню. Після захоплення Ро-

¹ Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С150.

^г Шялант М. Промолчавши жизнь...- Иерусалим, 1983.- С. 7.

' Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 158.

' Гам же.- С. 159-160.

^! Гам же.- С. 144.

28

29

сією Криму російський уряд забув про свої обіцянки ногайцям і намагався силою переселити їх у Приуральські степи, щоб вони не могли контактувати з турками. Ногайці протестували і масово втікали за ріку Кубань. Російський уряд намагався затримати їх і дійшло до сутички, в якій багато ногайців загинуло. Урешті всіх тих, яких затримано, уряд переселив частину над Каспійське море, а частину числом коло 5 000 над Азовське море, поміж устями рік Молочні Води і Берда аж до р. Токмак на північному заході. Кате­рина II наділила ногайців усіма привілеями колоністів, намагаючись зробити з них осілих хліборобів. Але цар Павло І зачислив ногай­ців до державних селян й обложив їх звичайними податками¹.

На початку XIX ст. на запорізькі землі почали напливати іммі­гранти з Балкан, які на основі указу з 29 грудня 1819 р. мали всі права і привілеї, надані чужинцям, званих колоністами, замешка-лих у Новоросійських губерніях і в Басарабії. "Крім того, що кож­ний колоніст діставав на родину 60 десятин державної землі, він мав право купувати землі у поміщиків й володіти ними, як своєю власністю, заводити на них фабрики, торгувати, вступати в різні цехи. Задунайські колоністи були звільнені від військової служби так як і всі інші чужинці колоністи"².

Колонізація півдня України протягом всього XIX ст. у великій мірі відбувалася стихійно. Але поруч з тим, уряд спроваджував пе­реселенців, яким у 60-х роках в одній лише Херсонській губернії відведено для переселенців 26 233 десятини державної землі, а з 1881 по 1893 р. по всіх трьох південних українських губерніях — 157 946 десятин роздано переселенцям з центральних російських губерній, або німецьким колоністам. В тому ж самому часі селян­ство Київської, Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній терпіло на брак землі. Починаючи з 1795 р. по 1897 р. питома вага українського населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на 13%. В Катеринославській та Херсонській губерніях, які були посиленими районами колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало 83-90% українського населення, а через сто років — ук­раїнці становили уже тільки половину населення³.

Уряд переселював на українські території також і росіян різних релігійних сект, старовірів, духоборів і молокан, а на державні під­приємства спроваджував кваліфікованих робітників. Зокрема помі­щики, щоб заселити набуті землі, переводили своїх кріпаків на пів­день України. Крім того, приходили ще й т.зв. "безпаспортні бро­дяги". На нових поселеннях, куди прибували росіяни — там вони переносили, згідно зі своєю хліборобською традицією, т. зв. общини, тобто спільне користування наділеною їм землею цілою громадою,

'Там же.-С. 120-121. , ² Там же.- С 113-114. ' Лугова О. Вказ. праця.- С. 19.

тоді коли українці розділяли землю поміж родинами й брали її у вічне користування.

На Лівобережній Україні (Гетьманщина й Слобожанщина), по­мимо заведених царицею Катериною II нових порядків на російський зразок, задержалося ще багато із старовини. Хоча селянство було закріпачене, козаки залишилися і надалі вільним козацьким ста­ном, завдяки чому майже третина сільського населення була віль­ною. Хоча старі суди були скасовані й заступлені новими — ро­сійськими, але закони залишено старі, українські. Запроваджено новий адміністративний устрій, але посади, починаючи від губер­натора й кінчаючи останнім канцеляристом, заповнялися місцеви­ми людьми. Отже, на Лівобережжі збереглася як найвищий стан у суспільстві своя власна провідна верства, колишня козацька стар­шина, а тепер шляхетство або дворянство¹. Під кінець XIX ст. в європейській частині Російської імперії проживало 654 мільйони населення, з того 533 691 особа належали до шляхти-дворянства, отже, навіть не один відсоток усього населення імперії. З того біль­ша частина знаходилася в західних і південно-західних губерніях, що колись належали до Польщі. В українських дев'ятьох губерніях налічувалося 128 596 осіб, приналежних до шляхти-дворянства, з того величезна більшість чужинців.

На початку XIX ст. величезна більшість земель Правобережжя була власністю польських панів. Наприклад, на просторі поміж Ва­сильковом та Уманню, тобто понад 60 кілометрів, простягалися зем­лі графів Браніцьких, на яких було 30 000 селян-кріпаків чоловічої статі, отже, разом з жінками, ще раз стільки. Крім того, до них належали ще й містечка, так що вся територія із населенням пе­ревищувала деякі німецькі державки. Подібні маєтки мали графи Потоцькі та ін.². Користаючи із такого вигідного становища, польсь­ка аристократія далі мріяла як відбудувати Польщу в межах з пе­ред 1772,року й тому намагалася зберегти і закріпити свої культур­ні впливи в межах своїх посілостей.

З початку XIX ст. ціле Правобережжя приєднано до Віденської шкільної округи, де польські аристократи втішалися великими впли­вами. Князь Адам Чарторийський, близький приятель царя Олек­сандра І, будучи куратором Віденської шкільної округи, свої добрі зв'язки з царем використовував для польської справи. Зокрема, близький співробітник кн. Чарторийського — Тадеуш Чацький, ді­дич з Київщини й великий польський патріот, розбудовував на Пра­вобережжі польське шкільництво, а для вищої освіти у Крем'янці на Волині засновано ліцей із прекрасною бібліотекою, "щоб під­готовити молоде покоління нести тягар відбудови Польщі". Всі ці школи були розсадниками польської культури і просвіти на Пра-

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. П.- С 270. ¹ Pamietnik kijowski.- Londyn, 1962.- Т. 2. - S. 35.

ЗО

вобережзкі- У цьому ^допомагали їм також і польські науковці, як наприклад історик Иоахим Лелевель, які доводили, що українці, це тільки інша відміна поляків.

На це звернули увагу українці — міністри освіти в російському уряді й намагалися протидіяти тому. Один іх них, вихованець Ки­ївської М°гилянської академії, граф Петро Завадовський (1738-1812), будучи 1805 р. в Києві "проектував відчинити там універси­тет для боротьби з полонізацією краю"¹, але Чарториський своїми впливам** знівечив той план. Другий міністр освіти, Андрій Розу-мовський (1752-1838), хотів відкрити університет на Волині й на­віть волинські польські пани підтримували його в тому, але з тих заходів також нічого не вийшло.

Так обезправнений і принижений український народ зустрічав XIX століття. Здавалося, України вже немає, а є тільки офіційна назва Малоросія зі своїм малоросійським народом. Але це було тіль­ки так назовні. На ділі ж, внутрі народу, а зокрема серед його про­відної верстви, пробуджувалася туга за вільним життям, бажання бути собою.

Кримський півострів

Кримське ханство після Кайнарджівського договору 1774 р. ста­ло незалежною державою під патронатом Росії. Вона охоплювала ці­лий Кримський півострів, частково землі довкола Очакова й північне Приазов'я та побережжя Чорного моря поміж Дніпром і Бугом.

Крим складається із трьох зовсім відмінних частин, Кримської низовині* на півночі, Кримських гір на півдні, де панує лагідне се­редземноморське підсоння і тому там розміщені важливі курорти. Далі на схід простягається Керченський півострів, з містом Керч, який відділяє Чорне море від Азовського, а Керченська протока відділяє півострів від Таманського півострова, колишнього Тмуто-рокансысого князівства. У Криму збереглися сліди поселень ще з середнього палеоліту, а в VII ст. перед Христом появилися тут грецькі колонії такі як літописний Херсонес, Понтікапей і Теодо-сія. Пізніше тут існувало Боспорське царство, зі столицею у По-нтікапеї, Що розміщалася на місці сучасного міста Керч, яке в другій половині І ст. до Христа потрапило у васальну залежність від Ри­му, завдяки тому тут уже в І ст. поширилася Християнська релігія. У Х-ХП ст. східна частіша Криму входила до Тмутороканського князівства. Між Кримом і Україною завжди відбувалися торговельні зв'язки.

У половині XIII ст. Крим зайняли татари й утворили тут Та­тарське ханство зі столицею в місті Бахчисарай, яке в XVI ст. ста­ло васалом Туреччини. Від встановлення Татарського ханства в Кри

¹ Русский архив.- Москва, 1883.- Т. 2.- С. 153.

му татари постійно нападали на Україну з мстою грабунків та за­хоплення невільників, яких вони продавали на базарах у кримських містах, зокрема у Кафі, сьогоднішній Феодосії. На охорону укра­їнського населення стала Запорозька Січ, яка вела постійні війни з татарами, а також і Польща, яка своїми українськими землями межувала з татарами.

Оскільки татари нападали й на московські землі, московські царі також вели з ними постійні війни. Від кінця XVII ст. Росія намага­лася завоювати Крим, щоб позбутися загрози татарських нападів, а крім того, щоб дістатися до берегів Чорного моря. Вона організувала при співучасті українських козацьких військ декілька невдалих похо­дів. Але наміри Росії запанувати над Кримом здійснилися щойно в Російсько-турецькій війні 1768-1774 pp.

Крим став незалежною державою під протекторатом Росії, істо­рію незалежного Криму можна поділити на три періоди. Перший у роках 1774-1776, коли кримські державні мужі дійсно хотіли скріпи­ти державну незалежність й тому шукали підтримки в Туреччині й контактів з Францією та Великобританією, які були зацікавлені в то­му, щоб не допустити Росії на Середземне море. Щоб цьому запо­бігти, російські агенти спровокували в Криму селянське повстання, яке Росія допомогла задушити в листопаді 1776 р. Хан Девлет Прей III, який не визнавав Кучук-Кайнарджівського договору, мусів уті­кати до Туреччини, а на його місце, з ласки Катерини II, прийшов її фаворит Шагін Гірей. Другий період ознаменувала боротьба за трон поміж двома претендентами, яка тривала до 1778 р. У березні 1779 р. Шагін Гірей остаточно закріпився на кримському троні й по­чався третій період в історії Криму.

Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським ін­тригам у 1781 р. вибухло повстання проти татарської династії Гі-реїв. Користаючи з бунтів, Катерина II задумала переселити хри­стиян з Криму в Україну, щоб створити враження, що кримський уряд переслідує християн і тому їхнє подальше перебування там є неможливе. Насправді це було зроблено, щоб якось виправдати в очах світу заплановану агресію проти Криму, оскільки християни в Криму користувалися всіма правами, крім єдиного — вони не мали права відвідувати мечеті.

Бунти, очевидно, продовжувалися й весною 1783 р. Катерина II післала своє військо, щоб навести у краю порядок. Російські вій­ська в силі бл. 54 тисячі прорвали укріплення Перекопу і вступили на кримську землю. Самі татари не ставили жодного опору і спо­кійно погодилися з долею. Незважаючи на це, москалі спалили тоді більше тисячі сіл і міст і тотально зруйнували старовинний Херсо­нес — пам'ятки архітектури й культури взагалі.

Кітсрина II 8-го квітня 1783 р. видала маніфест "Про включення до Російської Держави Кримського півострова, півострова Тама-

33

_:і її В*ригі

32

нія і цілого Кубанського краю"¹. Так закінчилася незалежність Кри­му, яку гарантувала Росія.

Між іншим у тому ж маніфесті Катерина II заявила: "Святочно й невідклично обіцяємо за себе і своїх наслідників обходитися з мешканцями краю як із власними підданими, опікуватися ними, боронити їх достатків, їх святинь, їх традиційної релігії, якої прак­тикування згідно з традиційними звичаями не повинно бути забо­ронене. Так само обіцяємо признати за кожною верствою населення всі права і привілеї на рівні з відповідним класом у Росії"².

Однак тієї обіцянки Росія, як звичайно, не додержала. Фізичне нищення краю, а зокрема його культурних пам'яток, продовжува­лося. Англійський мандрівник Е.Д.Кларк, професор Кембріджсь-кого університету, відвідавши Херсонес у 1812 p., писав, що "ру­їни Херсонесу були ще тривалі й були ще скрізь навіть двері бу­дов... але як прийшли росіяни, то все було здемольоване". Кларк на власні очі бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові блоки каменю, роблячи це система­тично за наказом зверху. Під час будування доріг, військових спо­руд і "модерних" домів розбирали дорогоцінні пам'ятки архітекту­ри античних і старохристиянських часів, так що "з величезних ан­тичних мистецьких скарбів Криму майже нічого не залишилося, особливо з надземних частин будов". У 1833 р. за наказом Тав­рійського губернатора "вщ населення Криму відібрано і спалено всі старовинні рукописи, записи й рукописні книги"³.

Великі простори Криму були перетворені в пустиню, про яку російський поет Максиміліян Волошин (1877-1931), що сам наро­дився і майже ціле своє життя проживав у Криму, зазначав, що "вся та пустиня ще сто років тому назад була квітучим садом". А про самий напад російського війська на Крим він писав, що "у XVIII ст. Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів. Цим разом серйозніше і на довше, тому що за спиною тих варварів — росіян, були не хисткі і текучі хвилі кочового народу, але сильні фундамен­ти Санкт-Петербурзької імперії"⁴.

Негайно після прилучення Криму до Росії там запроваджено ро­сійську адміністрацію і почалася русифікація краю. Татарські шко­ли замінено російськими, одні мечеті замінювали на церкви, а ін­ші нищили. Вони розбивали і нищили всі культурні пам'ятки, які нагадували про владу попередніх володарів, розбивали гробівці та викидали людські кості на сміття. Наприклад, Бахчисарай, столи-

¹ Полное собрание законов Российской Империи, 1625-1825. - Санкт-Петербург, 1830. - Т.21. - № 15708.

² Zihni SoysalA. Z dziejow Krymu; polityka, kultura, emigracja.- Warszawa, 1938.- S. 50.

³ Січииський В. Крим: історичний нарис- Нью-Йорк, 1984.- С. 21.

⁴ Боргардт О. Крим — історії без прикрас //Східний Часопис (Донецьк).- 1993. - 28 вересня.

34

ця Криму наприкінці XVIII ст., мав у часі анексії до Російської імперії 31 мечеть, одну грецьку й одну вірменську церкви та дві синагоги, а також ханський палац, який москалі зруйнували. Про­фесор Кларк, подорожуючи у 1812 р. по Криму, записав, що в Бах­чисараї "росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйну­вання і знищили цілковито цю столицю". У Керчі "зрівняли з зем­лею 500 будівель"¹.

Російський уряд, здійснюючи політику вичищування Криму вщ татарів, звертав велику увагу на затемнювання минулого того краю. Губерніальна адміністрація наказувала російським воякам нищити пам'ятки матеріальної культури з часів панування династії татар­ських ханЬ Гіреїв, взагалі все, що могло промовляти про минуле країни. Коли б Греція, писав Кларк, попала в московську неволю, Афіни були б зрівняні з землею². До 1914 р. росіяни "зуміли збури­ти сотні мечетів і тисячі цвинтарів",— твердив татарський дослід­ник Джафар Сайдамет. Знищили палати татарських аристократці, публічні лазні, канали, які наводнювали поля через сотні літ, і чу­дові городи довкруги резиденцій ханів. При тому знищено також і пам'ятники стародавньої культури, і на наказ російських офіцерів розбивали плити з грецькими написами³".

Після приєднання Криму до Росшської імперії та включення йо­го до складу Новоросійського краю, тобто до південної України, росіяни не тільки повели дискримінаційну політику супроти тата­рів і їхньої мусульманської релігії, але також інспірували антаго­нізми поміж татарами і християнами, головно росіянами, греками та вірменами. Наявна дискримінація татарів викликала незадово­лення серед широких кіл татарського суспільства й багато татарів

3 тим не могло погодитися. На знак протесту вони масово поки­ дали Крим й емігрували до своїх одновірців, до Туреччини. Бува­ ли випадки, що татари виїжджали цілими селами й татарське на­ селення на Криму чисельно зменшувалося⁴.

¹ Наступних сто років після Кучук-Кайнарджівського договору Ро­сія звела численні війни з Туреччиною у намаганнях опанувати Дар-данели. Із кожною російсько-турсцькою війною переслідування му­сульманського населення зміцнювалося і в половині XIX ст. російсь­ка влада виготовила була план переселення всіх татар на Поволжя. Цей план, однак, не вдалося тоді втілити в життя тільки тому, що у 1854 р. вибухла Кримська війна.

В часі війни росіяни підозрівали, що татари прихильно ставлять­ся до французько-англійсько-турецької коаліції й використовували будь-яку нагоду, щоб познущатися над ними. Нічого дивного, що

¹ Січииський В. Вказ. праця.- С. 20.

^г Січииський В. Чужинці про Україну.-Регенсбург, 1946.- С. 140.

' Sejdamet D. Krym.- Warszawa, 1930.- S.60-64.

⁴ Podhotodecki L. Op. cit- S. 274.

35

багато татар пробували втікати до Туреччини, але їх росіяни вби­вали без суду. По війні влада вживала різних способів, щоб заохо­тити татарів до еміграції, а крім того посилено процес заслання татар на Сибір. Виглядало, що незабаром у Криму не залишиться ані одного татарина.

Це було згідне з російською політикою, яка мала на меті очисти­ти Крим від татарського населення, але з часом виявилося, що з ви­їздом татарів підупав розквіт городництва і сільського господарства. Внаслідок того в 1860 р. таврійський губернатор Строганов звернув увагу урядові, що татари управляють плянтації тютюну і виноградни­ки на побережжі Чорного моря і, якщо вони виемігрують, то не буде кому тих плянтацій доглядати, і тому просив, щоб татарам не давати дозволу на виїзд¹.

Через еміграцію та кількаразові епідемії чуми, як також воєнні спустошення, із 250 000 населення Криму (1775 р.) у 1793 р. зали­шилося 202 776 осіб, в тому числі 169 195 татарів. Але в роках 1796-1802 емігрувало до Туреччини бл. ЗО 000 татар, тобто разом у XVIII ст. Крим покинуло 110 000 татар. Крім татар, емігрували з Криму також ногайці, невелике татарське плем'я. На їх місце приходили нові осадники, головно росіяни й українці, а також жиди, німці, серби, болгари, греки, албанці².

У 1772 р. мусульмани мали 1531 мечеть, 21 монастир, 25 мед-рес і 35 мєктебес, тобто підставових шкіл³. До 1914 р. татарські шко­ли були ліквідовані й залишилися заледве 729 мечетів⁴, а школи повністю зрусифіковані. Такі були наслідки "приєднання" Криму до Російської імперії напередодні вибуху першої світової війни.

Захопивши Крим, Росія використала його чудові бухти і ще то­го самого 1783 року заснувала місто Севастополь і розпочала бу­дову морського порту, який на початку XIX ст. став головним пор­том російського військового Чорноморського флоту. Чорноморський флот складався "з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 за­порожців"... І далі "цими суднами керують запорожці, котрих те­пер є 20 000, на чолі з отаманом Сидором Білим"⁵. Це вказує на те, що Росія здобувала Крим в основному військом, організова­ним в Україні за матеріальним постачанням з України, яка була безпосереднім запіллям кримських воєнних дій. У 1784 р. на місці села Ак-Мечету розпочалася будова міста Симферополя, яке стало центром пізнішої Таврійської губернії.

У 1787 р. Катерина II вибралася в подорож по Україні й по Кри­му, переважно рікою Дніпром. Щоб переконати царицю в успіхах

своєї колонізаційної роботи, князь Потьомкін побудував нашвид­ку села й містечка, яких в дійсності там ще не було. Звідти і піш­ло прислів'я "потьомкінські села".

Задунайська Січ

Після зруйнування Запорізької Січі, 4-5 червня 1775 р. частина козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків. Під час другої Турецької війни (1787-1791 pp.) вони ввійшли до складу нового козацького війська, яке організував князь Потьомкін. Переселене на півострів Тамань і на береги ріки Кубань, воно стало ядром населення Чор­номорського, чи пак, Кубанського війська.

Але частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем¹. Звід­си вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Москалям дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького султана й тому в міжчасі їхні емісари постійно намов­ляли козаків до повороту під царську владу, але вони на те не по­годилися, очікуючи відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора були на службі цариці Катерини II й допомагали Росії завоювати від турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде їхньої прислуги у війні з Ту­реччиною².

Щойно в 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавець. І так створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не мог­ли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втіка­ли за Дунай³.

У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і вони звернулися до австрійського уряду, щоб він дозволив їм по­селитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Йосиф II по­годився на те і приділив запорожцям землі в прикордонній про­вінції Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців пе-

¹ Zihni SoysalA.. Op. cit- S.77.

² Pod/iomdecti L. Op. cit.- S. 274. ¹ Ibid.- S. 273.

⁴ Bomwski P. 7atarzy krymscy w Rosji //Oboz. - Warezawa, 1991/92. - № 21.- S. 80.

³ Січинськіш В. Крим: історичний нарис- Нью-Йорк, 1984.- С. 19.

36

¹ Грушевський М. Ілюстрована історія України. - Київ-Відень, 1921.- С. 465. ¹ АіітоповігчВ. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912].- С. 220-221. ¹ Антонович В. Поселение запорожцев у Банате //Киевская старина.- 1886.- Т. XVII.-С. 549.

37

реселилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали "Січ" (або Setscha латинкою), решта залишилася в Добруджі¹.

У 1805 р. запорожців переведено на береги Чорного моря, в су­сідство з москалями-"некрасовцями", відомими також пщ назвою "донських раскольників" або "липован", які раніше втекли з Росії від релігійного переслідування. Але в міжчасі в Турецькій імперії дійшло до міжусобиць і запорожці силою обставин станули на бо­ці свого зверхника Брайлівського візиря. Тим часом його супер­ник Певлівак приєднав собі некрасовців і післав їх проти запорож­ців, з якими вони так і не жили у згоді. Некрасовці радо з того скористали, несподівано напали на розсіяні оселі запорожців і спа­лили їх до самих основ. Багато запорожців, неприготованих до бою, некрасовці вирізали, інші розбіглися². Після цього некрасовці в біль­шості відійшли на береги Марморного моря, залишивши свої осе­лі в місцевості Великий Дунавець.

Після Бухарестського миру 1812 p., поблизу Великого Дунавия запорожці побудували свою Нову Січ, що була обведена невисо­ким валом і сухим ровом. Посередині Січі знаходилася церква, па-ланка кошового та сорок куренів, на чолі яких стояли отамани. До куренів зараховували приписаних бл. 40 тисяч козаків, причому кож­ний курінь мав свою управу. Запорожці і тут застосовували свої старі закони і звичаї, які не дозволяли жінкам жити на Січі, а той, хто хотів одружитися, мусів вийти із Січі. Проте кількість козаків постійно зростала завдяки новим втікачам з України.

Але кошового отамана вибирали вже не всі козаки, а лишень отамани й вибирали безтерміново. Команда Січі складалася з од­ного осавула, одного писаря й одного драгомана, тобто перекла­дача. Всі звідомлення до турецьких властей мали передаватися тіль­ки українською мовою через драгомана. Навіть якщо кошовий знав турецьку мову, він не смів, під карою смерті, нею користуватися у взаєминах з представниками Порти чи Сераскира. Кошовий разом зі своїм штабом, з трьома бунчужними користувався великою вла­дою; він мав право карати за крадіж і за вбивство. І його присуд був остаточний. Кошовий юридично залежав тільки від одного ту­рецького Сераскира в Сілістрії. Запорожці не платили жодних да­нин, навпаки, Порта платила їм за їхню службу грішми й мукою. За те козаки були зобов'язані, в разі потреби, виставляти визначе­ну кількість війська³. Запорожці завжди носили свою зброю, але коли йшли на війну, то діставали зброю від Порти, яку із закін­ченням воєнних дій повертали назад. Поза воєнним ділом запо-

рожці займалися головно рибальством і рибу продавали в Галаці або на побережжі Чорного моря.

Російський уряд був дуже невдоволений із того, що за Дунаєм постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час другої Російсько-турецької війни в 1787 р. Катерина II зверта­лася із закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозво­лить організувати своє життя на таких самих правах, як дістали ко­заки чорноморці¹. Але загал запорожців, за виїмком деяких оди­ниць, на те не пішов. В боях з царськими військами задунайці вно­сили замішання серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу як і козаки-чорноморці. З уваги на те Голені-щев-Кутузов дав розпорядження, щоб чорноморці носили білу пе­рев'язку на правому рукаві для відрізнення від задунайцш².

У часі російсько-турсцької війни в 1806-1812 pp. Задунайська Січ була, зокрема, небажана й тому російський уряд повів агітацію серед задунайських запорожців, щоб вони поверталися назад на батьків­щину. Головнокомандуючий російськими військами І. Міхельсон звернувся 12 грудня 1806 р. до задунайців із закликом повертатися на батьківщину й усі їхні провини будуть їм прощені. У відповідь на той заклик відгукнулося бл. 1000 задунайських запорожців на чолі з Іваном Губою, типовим задунайським шукачем пригод. З них Мі­хельсон створив Усть-Дунайське Буджацьке військо та формував їх у курені з традиційними запорозькими назвами. У серпні 1807 р. це військо налічувало вже 1387 козаків³. Створення Усть-Дунайського війська викликало неспокої і непослух серед селян України й вони почали цілими селами тікати до Молдавії. Унаслідок того цар Олек-сандер І своїм декретом від 20 червня 1807 р. наказав ліквідувати Усть-Дунайську Січ, тому що "та організація створює між селянами пограничних губерній погані наслідки". Так Усть-Дунайська Січ бу­ла ліквідована. Козацтво розійшлося, Іван Губа із 400 козаками пе-рееелився на Кубань, а основна маса бідноти, яка не бажала верта­тися у кріпацтво, повернулася за Дунай⁴.

Перед вибухом Російсько-турсцької війни 1828 р. російський уряд, побоюючись, щоб Задунайська Січ не виступила на боці Ту­реччини, повів серед цих запорожців агітацію за поворот в Укра­їну. Про це і в пісні задунайські запорожці співали:

Ой пише москаль та до кошового: "А йдіте до мене жити, А я дам землю та по прежньому, аж по Дністер границю".

¹ Там же.- С 550-551.

² Там же.- С. 296.

' Лазаревский О. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 г. //Киевская старина.-1891.- Т. 35.- С 296.

¹ Короленко П. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. 34.- С 57.

^! Петров А, Война России с Турцией 1806-1812 гг.- С.-Петербург, 1885.- С. 138; Голо-буцкнйВ.А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи. //Исторические запис­ки.- Москва, 1949.- Т. 30.- С. 213.

⁴ Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912]. - С. 224-225.

3S

39

"Ой брешеш ти, брешеш, вражий москалю,

Ти хочеш обманити

Ой як підем ми у твою землю, Ти будеш лоби голити"¹.

З часом для козаків за Дунаєм склалися скрутні умови, бо тур­ки вимагали, щоб вони несли військову службу на кордонах Отто-манської імперії та брали участь у карних експедиціях турецького війська проти православних болгар, греків і сербів, які саме в тих часах боролися за своє визволення з-під турецького панування. На­строї козацтва того часу відображені у тогочасній пісні:

Ой крикнула лебедочка із степу летючи, Заплакав наш кошовий од цариці йдучи: "Великий світ, миле браття, нема де прожити, Заприсягніть турчинові на 130 год жити. За все добре, миле браття, під турком жити, Тільки одно непріятно, що нашу віру бити"².

І тут російська пропаганда впала на добрий грунт, принаймні серед деякої частини козацтва. Зокрема пререконала в тому кошо­вого Иосифа Гладкого, який, затаївши те, що він одружений, ді­стався на Січ і там осягнув найвищу посаду.

Йосиф Гладкий (1789-1866) був козацького роду з Полтавщини і в 1820 p., залишивши свою родину, виїхав на заробітки до Оде­си, але незабаром мусів утікати й забрів до запорожців за Дунай. З запорожцями він брав участь у поході на греків у 1822 р., в якому він відзначився як відважний і добрий козак і, повернувшись з по­ходу, задунайці обрали його курінним отаманом³. За старим зви­чаєм, на свято Покрови 1827 p., кошовий Василь Незамаївський відмовився бути переобраним і на кошового Задунайської Січі ко­заки вибрали Иосифа Гладкого.

Роль Гладкого у Задунайській Січі дуже неясна, невідомо чи прийшов він там як емісар російського уряду, чи випадково. Від самих початків сам він був прихильником партії, яка хотіла верта­тися в Україну під московське панування. Тому що в той час уже не було багато тих козаків, що втекли від москаля в часі руйну­вання Січі, молоде покоління дивилося на Росію вже іншими очима й до них власне належав Йосиф Гладкий⁴.

Гладкий, ставши кошовим, підтримував російську пропаганду за поворот в Україну. Більшість козаків недовіряла російським обі­цянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, а з дру­гого боку боялася помсти з боку турків. Тоді він позвільняв старих курінних отаманів і, незважаючи на опозицію, настановив моло­дих, а сам став таємно порозуміватися з москалями. Щоб прихи-

¹ Кондратович Ф. Задунайская Сечь //Киевская старина.- 1883.- T.V.- С. 277.

² Там же.- С. 273. 'Там же.- С. 281-282. ⁴ Там же.- С. 279.

40

лити козаків до повернення, він пустив сфабриковану ним самим поголоску, що мовляв, з уваги на недалеку війну з Росією, і тому що дельта Дунаю напевно буде першим місцем воєнних дій між Росією і Туреччиною, султан, не довіряючи запорожцям, планує переселити їх до Єгипту. Але великого успіху він і тепер не мав¹.

Тимчасом Великий Візир вимагав, щоб Задунайська Січ висла­ла 13 000 козаків під Сілістрію. В страстну неділю 1828 р. прий­шов третій наказ, щоб козаки вирушили і Гладкий сам привів бл. 2000 козаків до Сілістрії, головно тих, яких він боявся, що вони не захочуть перейти до москалів, чим замилив і туркам і козакам очі. Тоді Гладкий за дозволом турецького візира повернувся назад на Січ, нібито зібрати ще більше війська, щоб привести на підмо­гу візирові. На Січі Гладкий знайшов заледве 500 однодумців, за­брав козацькі клейноди, скарбницю і подався з ними у бік Дунаю, це москалі шукали броду, щоб переправитися на турецький бік. Гладкий, знаючи місцевість, непомітно перепровадив російське військо через Дунай, яке несподівано вдарило на турків.

Діставши звістку про перехід Гладкого до москалів, у козацьких поселеннях настала паніка, люди кидали все й тікали, хто куди міг, знаючи, що турки за зраду Гладкого їх каратимуть. І справді тур­ки, довідавшись про зраду Гладкого, жорстоко помстилися над тими козаками, що залишилися, не Щадячи ні старих, ні жінок, ні ко­зацьких дітей. Всіх козаків, що були під Сілістрією, вони арешту­вали й кинули до тюрми в Адріянополі, Січ спалили, а кого там захопили — вирізали. Почався погром усього українського насе­лення на Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Тоді на співпрацю з турками пішли й молдавани, які виловлювали козаків і як когось піймали, то відрубували їм голови².

По закінченні війни турки всіх арештованих козаків випустили й дозволили їм жити в Добруджі разом з рештками українського населення, але про відновлення Січі вже не могло бути й мови³. Серед задунайських козаків Гладкий залишив дуже неприхильні про себе спогади, як і взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід до москалів українське населення Добруджі понесло неспів-мірні жертви⁴. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому запорожців позбавлено всіх вольностей, якими вони ко­ристувалися з ласки турецького султана і вони не могли вже на­віть дотримувати своєї національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало запорожців, й вони розбрелися. Деякі з них навіть потурчилися⁵.

¹ Там же.- С 280.

² Там же.- С 284.

' Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. II.- С. 242.

⁴ Кондратович Ф. Задунайская Сечь //Киевская старина.- 1883.- Т. V.- С. 287.

⁵ Короленко П. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. 34.- С. 68.

41

У 1830-40 pp. українське населення "за Дунаєм", докладніше у дельті Дунаю, збільшилося за рахунок втікачів з України. У серпні 1858 р. європейська конференція у Парижі погодилася на об'єд­нання Валахії і Молдавії. У лютому 1862 р. турецький султан та­кож погодився на об'єднання тих двох князівств в одну державу — Румунію, і з того часу дельта Дунаю, яка досі була частиною князівства Молдавії, увійшла до складу новоствореного румунського королівства. Під час Російсько-турецької війни 1877-78 pp. части­на задунайських українців повернулася в Україну, але більшість із них залишилася за Дунаєм.

Основна маса задунайських українців проживає на острові Ле­тя, в головній дельті Дунаю, в частині повіту Тульча, що безпосе­редньо зв'язане з українською національною територією на північ від Дунаю, та в північній Добруджі. Там налічується 37 поселень, цс займаються здебільша рибальством та мисливством. Нащадки за­порожців, які там живуть, називають себе запорожцями, а селяни, колишні втікачі від панщини, називають себе українцями. Але всі вони зберігають свої народні українські традиції¹.

Задунайська Січ, як це стверджує історик Володимир Голобуць-кий, є першим паростком зрубленого дерева — Дніпровської (Нової) Січі. Другим паростком останньої слід вважати Чорноморське Ко­зацьке військо, або "Чорноморську Січ", як це говорили в XVIII ст.².

Гладкого цар Микола І щедро винагородив й надав йому ранг генерала. По закінченні Російсько-турецької війни 1828 р. козаки, що разом із Гладким перейшли до москалів, бажали получитися з запорожцями-чорноморцями на Кубані, але Гладкий, щоб не під­порядковуватися нікому, вибрав землі на західному побережжі Азовського моря. Внаслідок того козаків поселено між Маріупо­лем і Бсрдянкою, а Гладкого цар призначив наказним отаманом. Центром Азовського війська було місто Кальчик.

Кубань

Протягом XIX ст. українська етнографічна територія під мос­ковською окупацією поширилася на південний схід, вздовж бере­гів Азовського й Чорного морів, аж до верхів'їв Кавказу. Ліквіду­ючи незалежність гірських народів, Росія виселила з Кавказу до Туреччини бл. 500 000 черкесів. Це звільнило великі простори лі­вобережжя Кубані з могутніми лісами, в яких росли тисячами гектарів високоцінних порід дерев (тис, волоський горіх, кедр, густодеревинний дуб, сумах тощо). Підсоння на Кавказі лагідніше

¹ Левченко М. Потомки запорожцев на острове Лети //Киевская старина.- 1882.- Т. 2.- С. 344-345.

² Голобуцкчй В.А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи //Исторические записки.- Москва, 1949.- Т. 30.- С. 211.

42

ніж на Україні, а в окремих місцях, як на чорноморському побе­режжі, субтропічне¹.

Поширення української етнографічної території наступало завдя­ки переселенню Чорноморських козаків за наказом цариці Катери­ни II із земель між Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря поміж ріками Кубанню та Єєю. Нащадки славних запорожців причалили до берегів колишньої княжої Тмуторокані 25 серпня 1792 р. під проводом свого полковника Сави Білого і там заложили першу козацьку оселю — Таманський курінь. Услід за ним прийшла решта — 17 201 козаків-чорноморців, не враховуючи жінок і дітей. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, переназвано на станиці. Козаки назвали курені так само як колись на Запоріжжі: Батуринський, Канівський, Переяславський, Полтавський тощо. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять ок­руг. У 1794 р. над рікою Кубанню, в Карасунському куті, на тому місці, де був отаборився козацький кіш, засновано місто, яке назва­но в честь цариці Катерини II, яка віддала ці землі "у вічне посідан­ня",— Катеринодар².

На Кубані, де поселилися чорноморці, велася щоденна війна, понад 50 літ. Кожної хвилини могли напасти черкеси, татари чи інші верховинці. З-за кожного куща й з очерету чигала небезпека, свистіли кулі, чи блискала шабля. Обставини вимагали постійної обережності, навіть сільськогосподарські роботи виконувались під військовою охороною. Це змушувало вже змолоду хлопців і дівчат вчитися орудувати зброєю й тому на Кубані витворилися відважні та спритні воїни³. Очевидно, що тут не обходилося без постійних жертв у людях, які гинули в боротьбі з горцями або від ран.

Крім того, клімат тут був нездоровий, різні хвороби, а зокрема малярія, косили населення, й через деякий час більше людей уми­рало як родилося. Тому то у своїх початках Козацтво Кубані чи­сельно скріплювалося не природним приростом, але припливом но­вих сил з України.

Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню, бо число козаків не відповідало величезній площі, призначеній ко­зацькому війську. Крім цього, козаки охороняли кордони імперії на Передкавказзі, що негативно відбивалося на сільському госпо­дарстві Кубані.

Переселення козаків на Кубань тривало упродовж XIX ст., а ще більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально вті­кали від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей.

¹ Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність.- Мюнхен, 1968. - С. 8.

² Иванов И. Переселение запорожцев на Тамань //Киевская старина.- 1891.- № 7.- С. 158.

³ Болотенко О. Козацтво і Україна.- Торонто, 1950.- С. 23.

43

У той спосіб Кубань стала новою січчю для переслідуваних в Ук­раїні. З Вороніжчини у 1802 р. прибуло 350 українських козаків, а 1803 р. з Катеринославщини — 3 227 козаків, які заснували чоти­ри станиці і створили Кавказький козацький полк. Переселилося поверх 600 козаків з Харківщини та Катеринославщини. У 1831-1834 pp. російський уряд післав на Кавказ два полки українських козаків, один з Полтавщини й один з Чернігівщини, воювати з гор­цями. Але коли вони відбули свою службу, їм не дозволили повер­нутися додому, але наказано поселитися в районі Владикавказу на Терщині. Тому що то були здебільша молоді хлопці, 1834 р. їм при­везено з України 500 дівчат, з якими вони поодружувалися й там завели свої родини¹.

Щоб позбутися на старій Гетьманщині неспокійного елементу, що весь час мріяв про відновлення свого козацького ладу, ро­сійський уряд влаштував масові переселення на Чорномор'я коза­ків з України, яких ще не обернено в кріпаків. З'явився царський указ 17 березня 1808 р. про переселення на Кубань з Чернігівської та Полтавської губерній 25 000 козаків. На його основі з малозе­мельних районів згаданих губерній протягом трьох наступних ро­ків (1809-1811) на землі Чорноморського війська переселилися ро­дини колишніх реєстрованих козаків, 23 088 чоловічої статі й 18 672 жіночої, разом 41 760 осіб. У 1820-1821 роках на Кубань пересели­лося ще 25 000 козаків з родинами. Козаки радо переселювалися на Кубань, бо там їм не грозило закріпачення². Продовж першого півстоліття (1800-1850) на Кубань переселено понад сто тисяч осіб³. Крім того, чутки про відродження вільного козацтва на Кубані за­охочували до емігрування на Кубань, зокрема селян-кріпаків, що втікали туди нелегально.

На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою козацькою демократією, бо Катерина II дала їм широку автоно­мію. Була там Військова Рада, виборний кошовий та виборна військова старшина, свій суд і своє козацьке духовенство, ба на­віть власна козацька конституція. Але то довго не існувало, бо Харко Чепіга був першим й останнім виборним кошовим. По його смер­ті московський уряд заборонив вибори кошового, а назву "курінь" заступлено назвою "станиця". У 1797 р. скасовано назву "кошо­вий" і введено назву "наказний отаман". Так само скасовано уря­ди Військового Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав на­казними отаманами козаків-українців, але почавши з 1855 р., на цю посаду призначалися вже виключно росіяни. Так само землі,

¹ Н. С. Из истории малороссийских Козаков в конце XVIII и начаче XIX века //Киевская старина.- 1897.- № П.- С. 155.

² Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С.96. ' Болотенко О. Вказ. праця.- С. 25.

44

які уряд дав був козакам "у вічне володіння", пізніше близько од­ного мільйона десятин держава відібрала від козацтва й роздала пе­реважно російським урядовцям і старшинам. Царський уряд нама­гався відлучити від козаків старшину і притягнути її на свій бік й тому в 1870 р. їм надано досить великі земельні наділи із загаль­ного земельного фонду. Так уряд купив собі старшину, яка була віддана йому й льояльна до царя.

У 1861 р. до Чорноморського війська приєднано 6 козацьких бригад — західну частину т.зв. Лінії й усім цим козацьким з'єд­нанням надано нову назву: Кубанське Козаче військо. Далі на схід створено маленьке Терське Козацьке військо.

Після дозволу купувати садиби та землі у власність переселен­ня на Кубань і на цілий Північний Кавказ дуже пожвавішало. При­бували переважно українці, що йшли сюди безупинно. За 10-15 ро­ків на саму Кубань переселилося понад 250 тисяч українців¹. Ку­бань, залюднюючись, перетворювалася в нову українську провін­цію, яка простягалася вздовж берегів Азовського та Чорного морів аж до міста Сухумі. У 1832 р. тут засновано місто Анапу, що стало лікувальним курортом, та порт Новоросійськ, а також ряд нових станиць.

Історик Чорноморського війська Іван Попка, описуючи побут на Кубані в середині XIX ст., твердив, що церковний "спів у кри-лосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати, і гребля з зеленими вербами, віл у ярмі і кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького"².

До 1870 р. всіх новоприбулих записували в козацькі реєстри й вони ставали рівноправними громадянами, але в 1870 р. уряд це заборонив і стан козаків замкнено. Цей акт треба вважати дуже шкідливим для українців³. У наступних роках населення далі збіль­шувалося за рахунок нових мігрантів, яких названо городовиками, і співвідношення козаків до решти некозацького населення змен­шувалося.

У 1896 р. з території Кубані, з ініціативи високих петербурзьких урядовців була відрізана смуга побережжя, з якого утворено Чор­номорську губернію. Найліпші місця цієї губернії, чорноморське побережжя, придатне на відпочинкові оселі та морські купелі, ро­зібрали поміж себе високі урядовці та взагалі впливові особи, як т.зв. "культурные участки". Деякі кубанські діячі здавали собі справу з того, що лише збільшення населення Кубанщини може врятува­ти її від дальшого "розшматування". Але загал козаків, вдоволе-

¹ Там же.- С. 29.

² Попка И. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту.- Санкт-Петер­ бург, 1858.- С. 46.

' Івалис В. Вказ. праця.- С. 8.

45

ний зі своєї ролі і, користуючись "вольностями" і "привілеями", цілком не думав, що прийшов час, щоб подбати про те, "щоб усі переселенці з України володіли та користувалися добрами на своїй новій займанщині не на військових, але на інших, доцільніших і міцніших підставах"¹.

Взагалі основи заселення Кубані, Чорноморщини, Ставропіль-щини й Тереку заклали українці, які різними способами йшли на ці землі нестримним потоком і під час війни часто брали участь в обороні цих земель від нападів черкесів, чеченців, інгушів та ін­ших².

Від самого початку переселення козаків на Кубань уряд вів си­стематичну політику обмеження прав козацтва, обмежував його за­порозькі традиції й намагався русифікувати їх. Щоб зберегти ку­банців від українських впливів, їх висилали на військову службу далеко поза межі Кубані й України, в основному на окраїни Ро­сійської імперії, зокрема до Польщі, Туркестану, чи таки на За­кавказзя. Кубань не мала свого власного єпископа, ні духовної се­мінарії, а священиків присилали звичайно росіян. Незважаючи на те, "всі стародавні звичаї українців на Північному Кавказі захову­валися не гірше як на Україні, а українська мова й пісня по ста­ницях, особливо між жінками, лунала як по селах над Дніпром, Дністром, Сяном"³.

Крім українців, там перебували також і росіяни, які займали різні посади, як учителі в школах, поштові урядники, священики, мит­ні урядники тощо. Російського простолюддя було небагато і зна­чна його частина займалася різним ремеслом, як столярі, мулярі, шевці, кравці. Греки й вірмени займалися торгівлею.

З енергетичних ресурсів Північний Кавказ, куди включається і Кубань, багатий на нафту і природний газ. Від Тамані до станиці Холмської простягалися поклади залізної руди, а коло станиці Ла-бінської — родовища манганової руди.

На переломі XIX ст. на Кубані з великим розмахом розвинула­ся кооперація, кредитова і споживча. Тому що залізничних шляхів уряд будував мало, козаки самі організували три акційні товари­ства й побудували три залізниці: Чорноморсько-Кубанську довжи­ною 420 км, Армавір-Туапсинську — 265 км та Єйську 140 км⁴.

Населення Кубані, як і цілого Північного Кавказу, поділялося на три категорії: 1) козаки, що мали свою самоуправу, одержували на 17-му році життя пайовий наділ землі, однаковий в усіх стани­цях, від 4,5 до 15 десятин. За це вони майже поголовно служили у війську у власному одязі, взутті, з власною холодною зброєю (кин-

¹ Безкровний К. В.В. Скидан; спогади про Кубань //3 минулого.- Варшава, 1938. -

² Іванис В. Вказ. праця.- С 8.

³ Там же.

⁴ Болотєико О. Вказ. праця.- С 33-34.

46

джал і шабля) і на власному коні; 2) городовики, які не всі відбу­вали військову службу, а ті, що відбували, отримували все військо­ве спорядження від держави; 3) аборигени (тубільці), яких до війська не брали, аж щойно в першій світовій війні вони створили добро­вольчу т.зв. дику дивізію, яка була пострахом для населення, де вона перебувала.

На Кубані добре були поставлені безплатні т.зв. двокласові шко­ли (п'ятирічні) для козацьких дітей, з добрими бібліотеками, розу­міється з російською мовою навчання. Городовики допускалися до цих шкіл лише за платню, для них були інші парафіяльні однок­ласові школи (з трирічним навчанням) з меншою оплатою. Було на Кубані дві семінарії, в яких готували учителів, однак їх було за­мало. Це була свідома політика уряду, який присилав учителів з Тверської, Ярославської та інших російських губерній¹, для т.зв. "об­русения краю". Вищих шкіл уряд не дозволяв відкривати. На Ку­бані було багато неписьменних. Незважаючи на велику територію, з одного боку, як і доволі велику кількість населення на початку XX ст., з другого, на Кубані не було організовано церковної єпар­хії, ані духовної семінарії. На ціле Північне Передкавказзя була за­ледве одна духовна семінарія у Ставрополі. Так само не було тут земств, які дбали б про культурний розвиток та добробут населен­ня Кубані.

Велику роль у культурному розвитку Кубані відігравали учителі. Адвокати, лікарі, інженери, судді і т.п. траплялися по більших мі­стах і повітових центрах, але це були здебільша росіяни, україн­ської інтелігенції було тут обмаль.

У Катеринодарі 1863 р. вийшло перше число часопису "Кубанс­кие войсковые ведомости" і вже у 16 числі з 13 липня була поміще­на стаття українською мовою п.з. "З записок невідомого; побутові замітки". З того часу редактори "Кубанских войсковых ведомостей" намагалися, в міру можливостей, публікувати як оригінальні, так пе­рекладні твори українських авторів. Особливо багато українських матеріалів було надруковано за часів редакторства Луки Мельникова. У 1899 р. він, між іншим, опублікував листи Тараса Шевченка до Якова Кухаренка. У 1901 р. Л.Мельников опублікував цілий ряд тво­рів українських письменників, перекладених російською мовою. То­го ж самого року він помістив українською мовою оповідання "Іль-ко", на яке негайно відгукнулася московська влада, звертаючи ре­дакції увагу на Емський Указ з 1876 рА

Під кінець XIX ст. у Катеринодарі існувала українська "Грома­да", яка пізніше приєдналася до "Загальної Української організа-

¹ Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

¹ Орел В. Українська преса на Кубані //Наша культура.- Варшава.- 1969.- 4.4 (132).-С. 6.

47

ції" під проводом проф. В.Антоновича та О. Кониського. На по­чатку XX ст. у Катеринодарі створилася "Чорноморська Громада", яку очолив Степан Ерастов. Насправді це була клітина Української Революційної Партії. Але розвинути українську культурно-освітню роботу було неможливо, бо Емський Указ зберігався і тут в усіх деталях.

Незважаючи на всі спроби кубанської громадськості, домогтися видавання газети або журналу українською мовою таки не вдалося. Громадські діячі Кубані, а зокрема Степан Ерастов, не один раз зверталися до міністра внутрішніх справ з проханням дозволити ви­давати на Кубані журнал українською мовою, але за кожним разом таке прохання відкидалось. У 1904 р. Ерастов і Радіонов знову звер­нулися до Міністерства Внутрішніх Справ з офіціальним проханням видавати в Катеринодарі українською мовою журнал "Поступ", але й цим разом дозволу не одержали. Однак після революції 1905 р. не­можливо було втримати в шорах українське друковане слово й кате-ринодарська газета "Новая Заря", редактором якої був В'ячеслав Потапенко, одна з перших почала друкувати українські поезії. В різ­них газетах появилися твори Лесі Українки, В. Винниченка, В. Сте-фаника та ін. У газеті "Кубанская жизнь" Яків Жарко опублікував цілий ряд своїх віршів, а в 1910 р. на сторінках "Нової Зарі" висту­пив зі своїми віршами український поет Ол. Кирій¹. До революції 1917 р. на Кубані так і не було жодного українського пресового ор­гану. У 1914 р. почали з'являтися замітки українською мовою в ча­сописі "Кубанский Край", а від осени 1911 р. до квітня 1912 р. був український відділ у гумористичному часописі "Кубанец"². Щойно після лютневої революції в Новоросійську 1 квітня 1917 р. вийшло перше число газети українською мовою "Чорноморська Рада", а в вересні 1917 р. заходом українського товариства "Ранок" в Катери­нодарі газети-півтижневика "Чорноморець"⁵.

Незважаючи на несприятливі обставини для літературного роз­витку, Кубань дала також українських письменників, як наприклад Яків Кухаренко, приятель Т.Шевченка, Василь Мова-Лиманський та ін. На Кубані до революції перебували на праці деякі свідомі ін­телігенти українці з Наддніпрянщини, а між ними й письменники Микола Вороний, Андріян Кащенко, а також Симон Петлюра, Бо­рис Мартос, Аркадій Кучерявенко та ін.

При переписі населення у 1897 р. на Кубані проживало 1 919 тисяч населення, а в 1914 р. воно зросло до 3 051 000 (без Чорно­морської губернії). У той час козаки становили уже не цілих 43% населення, 7% становили горці, а 50% різного роду городовики.

¹ Там же.

² Животко П. Історія української преси.- Регенсбург, 1946.- С 158-160.

³ Там хе.

4Х

Городовики ділилися на "корінних", які становили 9% населення і мали свою землю, та "некорінних", які орендували землю в па­нів чи козаків, або працювали наймитами. Права усіх городовиків, порівняно з козаками, були дуже обмежені й між ними існувала глибока соціяльна й економічна прірва, хоч обидві групи склада­лися переважно з українців¹.

Станова нерівність на Кубані між козаками й городовиками, які упосліджувалися, почавши від громадських прав та користання шко­лами, кінчаючи на земельному наділі, протягом 50 років роз'ятру-вало співжиття козаків і городовиків².

Невідрадний стан городовиків використовувала російська соці­алістична інтелігенція, яка випускала нелегальні летючки проти ко­заків із критикою кожного їхнього негативного кроку супроти го­родовиків, роздмухуючи між ними заздрість і ненависть. Наслідки цієї роботи тверсько-ярославсько-пензенського вчительства появи­лися після Революції 1905 p., коли депутатом до всіх чотирьох Дер­жавних дум козаки вибирали осавула Кіндрата Бардіжа, козака-ук-раїнця, що належав до Конституційно-Демократичної партії, а го­родовики вибирали соціалістів³.

Українське Національне Відродження

У той час, коли російський уряд поступово ліквідував україн­ські освітні, культурні й релігійні осередки й занепадало шкільниц­тво, в Україні появився філософ Григорій Сковорода, що був од­ним з найбільш відомих передвісників українського національного відродження. Він навчав, що найбільше, і фактично єдине завдан­ня філософії — це шукання правди й прагнення до неї. Сковорода обстоював права людської гідності в кожній людині й тому ста­вився зі співчуттям до закріпачених селянських мас, а з гострою неприхильністю до московських гнобителів.

Це, що Сковорода понад усе цінив свободу українського наро­ду, чи не найкраще виявляється в його короткому філософічному вірші "De Libertate" ("Про свободу"), в якому він стверджує, що "свобода — це найдорожчий скарб". Закінчуючи цей вірш, він сла­вить гетьмана Б.Хмельницького, як того, що здобув свободу Укра­їні. Він славить гетьмана саме в той час, коли цариця Катерина II наказала не лише зруйнувати Запорізьку Січ, осередок свободи ук­раїнського народу, але саму назву Січі і запорозьких козаків кину­ти у вічне забуття⁴.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1962. -Т. 4.- С. 1213.

² Іванис В. Вказ. праця.- С. 10. ' Там же.

⁴ Пшьгук І. Григорій Сковорода, художній життєпис- Київ, 1971.- С. 236.

49

У 1759 р. Сковорода був призначений на посаду вчителя по­етики в Харківському Колегіумі, але він часто входив у конфлікт з владою, зокрема з церковною, яка, на його думку, забагато прис­вячувала уваги матеріальним вигодам. Він відмовлявся, коли про­понували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до мо­настирського життя.

Сковорода 1769 р. назавжди покинув працю в Колегіумі і про­тягом наступних 25 років, аж до самої смерті восени 1794 p., був мандрівним філософом. Усе, що він носив зі собою, то було Святе письмо, його власні писання і сопілку. Жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей. Основою його філософіч­ної концепції був девіз: "Пізнай самого себе". Метою життя Ско­ворода уважав щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріаль­ного, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Бо­жу. Самопізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом¹. Його філософія немало спричинилася до українського ус­відомлення і тому Сковороду вважають батьком національного від­родження. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні, доказом чого є багаточисельна література різними мовами про нього і його філософію.

Твори Сковороди ширилися по всій Україні у рукописах і мали великий вплив на його сучасників. Слава Сковороди росла і дій­шла аж до цариці Катерини II, яка здобула собі славу освіченого монарха-автократа. Через післанця вона запросила його пересели­тися до Петербурга, але він відмовився від цієї почесті.

Першим твором, що з'явився друком щойно чотири роки після його смерті, у 1798 p., був філософічний трактат "Нарциз, або піз­най самого себе". Сковорода як поет залишив збірник віршів, писа­них у 1753-1785 роках українською літературною мовою того часу, з деякими елементами народної мови, під назвою "Сад божествен­ных песен" і кільканадцять пісень та фабул, написаних у 70-х pp. здебільша латинською мовою, збірник прозових байок, "Басни харь-ковскія", створених у 1760-70-х pp. Філософічна творчість охоп­лює трактати, діалоги і притчі².

Дев'ятнадцяте століття в історії українського народу — це доба, в якій національне відродження почало набирати певні окреслені форми. Звичайно воно датується 1798 p., але ця дата відповідає дійсності тільки стосовно сучасної української літератури, оскіль­ки тоді з'явилася друком перша частина твору Івана Котляревського "Енеїда".

¹ Мірчук І. Історія української філософії //Енциклопедія українознавства (Під гол. ред. Володимира Кубійовича і Зенока Кузелі).- Мюнхен-Нью-Йорк, 1949.- Т. 1.- С 721.

² Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1976. - Т. 8. С 2864.

SO

Справжніх початків українського політичного відродження тре­ба^ шукати раніше, а саме — в половині XVIII ст. Збирання пети­ції! серед козацької старшини в останніх роках гетьманування Ки­рила Розумовського, щоб московська влада погодилася на дщичне гетьманство Розумовських, було чи не першим проявом зміни пуб­лічної опінії серед провідної верстви України. Козацька старшина настільки дозріла політично, що не намагалася вже обмежувати геть­манської влади, а навпаки, старалася піднести авторитет гетьма­на¹. Росії це було невигідним і до того як петицію вручено Кате­рині II змушено Розумовського зректися гетьманства. Катерина II, скасовуючи указом 1764 р. гетьманат України, писала в інструкції: "Треба старатися, щоб навіть саме ім'я гетьманів щезло"².

Наприкінці гетьманування К.Розумовського з'явилися два літе­ратурні твори, які також вказують на політичне прозріння козаць­кої старшини. Один із них це "Разговор Великороссии з Малорос-сиею", що його написав перекладач Генеральної Військової Кан­целярії Семен Діїювич у 1762 p., коли з приходом на царський трон Катерини II були серед козацької старшини зовсім слушні побо­ювання, що автономії України загрожує небезпека. "Разговор" у добрій віршованій формі дає діалог України з Росією, в якому Ук­раїна доводить права на свою історичну суверенність. Треба ска­зати, що автор зробив це винятково майстерно і навіть таланови­то, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національ­ної правди і гідності, з глибоким розумінням історії України (та Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел³".

Другим такого роду твором була поема "Ода на рабство", яку написав граф Василь Капніст на початку 1780-х років, зміст якої різно пояснювали, спершу як протест проти заборони вільного пе­реходу селян на Лівобережній Україні, що рівнялося закріпачен­ню селян царським указом з 3 травня 1783 p., а інші — як протест проти скасування державної автономії України. Насправді, "в са­мій "Оді на рабство" яскраво перепліталося два мотиви: протест проти політичного поневолення всієї України і протест патріота-народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на українські народні маси"⁴.

У 1798 р. Капніст опублікував комедію піц назвою "Ябеда", "яс­краво, майже документально, малює той глибокий моральний роз­клад, який принесла на Україну російська губерніальна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих майбутніх небезпек

¹ Холмсыат І. Історія України.- Мюнхен, 1949.- С 262.

² Соловьев СМ. История России с древнейших времен.- Москва, I960.- Кн. 6.- Т. 2.- С. 29-30.

' Оглоблин О. Люди старої України.- Мюнхен, 1959.- С. 17. ' Там же.- С. 63.

51

для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії у 1780 pp., то "Ябеда" у винятково сильній сатиричній формі одвер-то кидає своє обвинувачення на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні¹ й засуджує російську цен­тралістичну політику. Не може бути сумніву, що Капніст не був самотнім у таких протимосковських поглядах.

Намагаючись усунути з пам'яті козацької старшини державно-на­ціональну традицію Гетьманщини, цариця Катерина II перетворю­вала її на дворянство московського зразка. У 1785 р. вона видала т.зв. Жалувану Грамоту, якою надавала українській шляхті та козацькій старшині права московського дворянства, але під умовою, що своє шляхетство чи старшинський стан вони докажуть відповідними до­кументами. Так, нехотячи, Катерина II заставила козацьку старшину стати на шлях самопізнання, змушуючи її заглибитися в історію своїх родів, щоб доказати, що вона має право бути рівною у правах і при­вілеях з російським дворянством. Розшуки по архівах за різними до­кументами і грамотами показали не одному членові старшинських родів, що їхні предки складали свої голови на полях боїв за те, щоб жити у вільній козацькій державі, від якої у їхній час залишилися вже тільки спомини.

Ці передові старшини, які зрозуміли своє становище, вислали в особі дворянина Василя Капніста посольство до пруського коро­ля Фрідріха II, щоб він допоміг українському козацтву вирватися з "московської тиранії". Хоч це посольство не увінчалося успіхом, але воно є дуже важливою подією в розвитку української політич­ної філософії. Що серед української провідної верстви існувало невдоволення з російської політики в Україні, є ще й інші докази. Одним із них був надзвичайно важливий твір невідомого автора під назвою "Історія Русов". Писаний десь не раніше як наприкін­ці XVIII ст. й не пізніше 1805 p., але віднайдено його в рукописі щойно в 1828 р. Головною ідеєю "Історії Русов" є натуральне, мо­ральне й історичне право кожного народу на самостійний держав­но-політичний розвиток. Головним змістом твору є боротьба ук­раїнського народу проти польського і московського поневолення. У ньому підкреслюється нарушения Москвою тих прав, що були визнані Україні Переяславським договором з 1654 р.

У першій половині XIX ст. "Історію Русов" поширювано в ру­кописах серед провідної верстви українського народу, тобто серед українського дворянства й інтелігенції. "Історія Русов" насправді є радше політичним памфлетом, а не історією, але вона мала ве­ликий вплив на формування державно-автономної ідеї серед то­дішньої української інтелігенції.

Але мабуть таки найважливішим твором, який відіграв дуже важ-

¹ Там же.- С 98.

ливу роль у процесі українського національного відродження, була травестія оригінального латинського твору поета Вергілія під на­звою "Ене'ща", що її написав дворянин Іван Котляревський. Важ­ливість її полягає не тільки в тому, що вона написана живою на­родною мовою і започаткувала модерну українську літературу, але також і в тому, що в ній збережені багатющі скарби народної по­езії і пафос козацьких літописів, традиції мандрівних діячів і по­етично-філософської настанови Сковороди¹.

В "Енещі" Котляревського багато описів, пов'язаних з історични­ми подіями та політичними й соціальними відносинами в Україні того часу, які подані у легкій жартівливій формі, що легко доходили до свідомості читачів. В "Ене'щі" Котляревський представив голов­ного героя Енея — козаком, борцем за волю, а римсько-грецьких богів — як украшських дрібних панів-поміщиків. "Енеїда" — це пер­ший широкий словник української народної мови і перша енцикло­педія української етнографії,— писав відомий історик української лі­тератури Дмитро Чижевський.— Вона змушувала читача сміятися до сліз, але в той же сам час обзнайомлювала його з українським побу­том, звичаями, ба навіть минулим України. Завдяки Котляревському українська провідна верства, яка тоді підлягала доволі швидкій руси­фікації, віднайшла свою рідну мову, як мову книжки й літератури, а не тільки мову мужика-селянина. Цей твір був відомий у рукописах ще далеко до того як з'явився друком. "Котляревський на початку своєї творчості став на межі двох епох: минулої Гетьманщини і крі­пацького ладу, заведеного в Україні царицею Катериною II, й обидві ці епохи, з їх побутом, соціальними і становими відносинами, знай­шли широке відображення в "Енещі", а національне забарвлення і співчуття до долі простого люду мали сприятливий грунт у тогочас­ній літературі"².

. Друга половина XVIII ст. в історії Європи — це доба т.зв. осві­ченого абсолютизму, видатними представниками якого були прусь­кий король Фрідріх Великий, австрійський цісар Иосиф II та мос­ковська цариця Катерина II. Всі вони, хоча й не поступалися ні в чому в своїх правах як монархи, на словах удавали великих лібе­ралів, що перебували під впливом т. зв. французьких енциклопе­дистів Дені Дідро (1713-1784), Франсуа М. Вольтер (1694-1778) та дуже радикального на ті часи Жан Жака Руссо (1712-1778). їхню знамениту "Енциклопедію" частково перекладено російською мо­вою, видав її український учений Яків Козельський (1729-1795), син сотника Полтавського полку, вихованець Києво-Могилянської Ака­демії. Завдяки йому ідеї французьких енциклопедистів знайшли при-

¹ Чижевський Д. Історія української літератури.- Нью-Йорк, 1956.- С. 343.

² Петренко П. //Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Т.З.- Париж- Нью-Йорк, 1959.- С 1151.

52

53

гожий грунт серед українського дворянства, яке не тільки у XVIII, але і з початком XIX ст., за словами одного російського генерала, що служив в Україні (1824р.), "було перейняте ненавистю до Ро­сії", причини якої він бачив у "порушенні прав України". До речі, Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпо­сницький лад.

Хоча комунікація в другій половині XVIII ст. була дуже слабко розвинена, все ж таки Американська революція 1775-1783 pp., Ве­лика Французька революція 1789 р.^:, з її кличами про свободу, рів­ність і братерство, доходили до України, зокрема через Польщу. Польські діячі, такі як Тадей Костюшко, Юзеф Понятовський і Ян Генрик Домбровський, брали участь у французьких наполеонівських війнах. Поляки були добре поінформовані про події у світі, а че­рез них те все доходило й до українців і скріплювало українське національне відродження. Зрештою, ціле Правобережжя України, тобто на захід від Дніпра, яке перейшло піц час другого та третьо­го розподілів Польщі (1791 і 1793 pp.) під владу московських ца­рів, залишилося, як і перед тим, у руках польських панів-магнатів. Вони володіли землею і живо цікавилися подіями в західній Євро­пі, а зокрема у Франції, від якої спрдівалися допомоги у відбудові Польщі.

На порозі XIX ст.

Правління царя Павла І, який прийшов на трон після смерті Катерини II, було недовге (1796-1801 pp.), але жорстоке, навіть суп­роти дворянства та його найближчого оточення. Він мав дуже не­стійкий характер і навіть його найближчі ніколи не були певні, що можна від нього очікувати. Одного дня він міг бути надзвичайно приязний, а другого надзвичайно жорстокий.

Українці, перебувши 34-літнє панування Катерини II з її лікві­дацією залишків автономності України, сподівалися, що Павло І, який виявив свого роду симпатії до України, відновить гетьман­ство і поверне принаймні деякі традиційні права. Але так воно не сталося. Єдине, що він зробив, це повернув Генеральний Земський та Підкоморський суд, Магдебурзьке право та старий адміністра­тивний поділ на повіти. Одне, що він зробив гуманного, це забо­ронив поміщикам силувати кріпаків працювати в неділю, а в Ук­раїні також продавати кріпаків без землі. Не переслідував він і ду­хоборів, а також Уніатської Церкви, як це було за цариці Катери­ни II.

Своїм автократизмом, а ще більше жорстокістю навіть супроти аристократів — високих старшин армії, він наробив собі багато во­рогів. Ці високі старшини, порозумівшись між собою і, мабуть не без згоди його сина, прсстолонаслідника Олександра, задушили ім-

ператора Павла І 24 березня 1801 р. Услід за тим на російський престол вступив молодий 24-річний імператор Олександр І.

Прихід на престол Олександра І знову зродив надії на краще, тим більше, що вже тоді він мав репутацію людини ліберальної, гуманних поглядів. Зараз таки на самому початку він створив "Та­ємний Комітет" із приятелів своєї молодості, до якого належали росіяни графи Ніколай Новосельцов та Павло Строганов, українець князь Віктор Кочубей та поляк граф Адам Чарториський. Всі вони були ліберальних поглядів і тому суспільство очікувало "нової ери". Сподівалися також знесення перестарілого вже і вщжилого кріпац­тва. Однак усі ті сподівання, чи побожні бажання, не здійснилися. У скорому часі Олександер І трапив під вплив графа Чарторись-кого та зблизився з групою польських аристократів, великих зем­левласників на Правобережжі України — графи Владислав Браніць-кий і Северин Потоцький, князь Любомирський та інші, які зай­няли високі пости в уряді імперії. Немалу роль у тому відігравав і роман царя Олександра І з княжною М. Наришкіною з дому споль-щених князів Четвертинських. В остаточному висліді, хо^і> Право­бережжя було під російською владою, там панували польські діди­чі, польська культура тощо.

Треба однак ствердити, що Олександер І не радо встрявав у справи сумління й тому, так як і його батько, не переслідував уні-ятів, ані духоборів.

Відкриття Університету в Харкові

Москва, ліквідуючи Козацько-Гетьманську державу, нищила і її культуру, а зокрема культурну твердиню — Києво-Могилянську Ака­демію, яка у XVII-XVIII ст. була світилищем цілої Східної слов'ян­ської Європи. Звідси йшли вчені на північ у Росію і на південь на Балкани^ Коли ж у 1755 р. у Москві був відкритий перший у Росії університет з претензіями на науковий центр Сходу Європи та вчи­тельська школа в Петербурзі, Києво-Могилянська академія була тоді вже зайвим конкурентом, і до того ж невигідним для імперіалістич­ної політики московських царів. Так почалася поступова ліквідація не тільки самої Академії, але й усього шкільництва в Україні. Геть­ман Кирило Розумовський робив заходи, щоб Академію перетвори­ли на університет західноєвропейського зразка, але російський уряд на те не дозволив. Поступове перетворення Академії на спеціально духовний навчальний заклад, що почалося з 60-х pp., викликало не­задоволення всієї української громадськості. Це знайшло, зокрема, своє виявлення в наказі шляхетства своєму депутатові до "Комісії для упорядкування нового Кодексу" у 1766-1767 pp.

У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, найбільша в Україні, що було неабияким ударом для науки взагалі, а для студентства зок-

54

55

рема. Цариця Катерина II 1786 р. видала указ про секуляризацію усіх церковних і монастирських маєтків, чим жахливо зашкодува-ла всьому українському шкільництву, бо школи в Україні були зде­більшого при церквах та монастирях. Ударив цей указ і по Моги-лянській Академії, яку позбавлено доходів з власного маєтку, а тим самим і незалежного її існування. Вслід за тим її позбавлено уря­дової щорічної субсидії, скасовано деякі привілеї її випускникам, все це негативно відбилося на становищі навчального закладу. Зна­чення Могилянської Академії почало підупадати через брак потріб­них фондів та через різні урядові обмеження. Остаточно 1817 р. Києво-Могилянську Академію уряд зовсім закрив.

У другій половині XVII ст. було декілька спроб з боку української козацької старшини відкрити свій власний університет: у Сумах 1767 p., Катеринославі 1784 p., Чернігові 1786 р. тощо. Київське дво­рянство просило уряд відкрити університет у Києві. Але царський уряд жодного з тих проектів не задовольнив¹. Більше того, не до­зволив навіть на переведення добровільної збірки грошей на по­будову університету. І в тому мабуть немає нічого дивного, бо ім­перська бюрократія насильно гасила київське академічне вогнище.

Дозвіл на відкриття в Україні модерного європейського універ­ситету дістав щойно Василь Каразин, що був у добрих відносинах з імператором Олександром І. Розробляючи у Петербурзі план для створення міністерства освіти (до речі, перше на той час у світі!), Каразин в особистій розмові з молодим імператором навесні 1802 р. дістав від нього згоду на ідею створення університету в Харкові, який "гідний був би називатися центром освіти Південної Росії"².

Василь Каразин (1773-1842), шляхтич Слобідської України, по ма­тері з українського старшинського роду, громадський діяч лібераль­них поглядів, добре ознайомлений зі системою західноєвропейських університетів. Він належав до того типу українських патріотів, які вмі­ли органічно і постійно поєднувати свої інтелектуальні таланти єв­ропейця з інтересами свого суспільства. Каразин склав ряд лібераль­них проектів перебудови державного управління і господарства Ро­сійської імперії на конституційну монархію. Як учений і винахідник, зробив багато важливих відкриттів у ділянці парового опалення, аг­рономії і метеорології тощо. І власне йому, як молодому ще науков­цеві, вдалося дістати дозвіл на відкриття університету у Харкові.

Але й тепер справа не пішла так легко, бо хоча українська шлях-та-дворянство відгукнулася позитивно на проект створення універ­ситету, серед імперської бюрократії було чимало ворогів тієї ідеї. Не­зважаючи на тс, Василь Каразин був оптимістом і виступив із тим

¹ Овчаренко П. та ін. І Іочаток вищої освіти на Україні //Літературна Україна.- 1966.- № 2.- 7 січня.

² Лавріиенко Ю. На початках українського відродження; до 200-ліття народження Василя Каразина, 1773-1973 // Сучасність.- 1974.- Ч. 5.- С 34.

проектом, як із закликом до збирання фондів на його здійснення на зібранні слобідсько-українського дворянства. У відповідь на його за­клик зібрання схвалило на ту ціль 400 тис. рублів, а загальні збори купецтва Харкова, які відбулися 1 вересня 1802 p., дали пожертву 181 008 рублів. Не залишилися позаду й "військові обивателі", на­щадки простих козаків, хлібороби Харкова, які віддали майже даром 125 десятин землі, що простягалася вздовж Сумської вулиці.

З уваги на те, що розміри університету несумісні з засобами од­нієї губернії, зібрання слобідсько-українського дворянства ухвали­ло звернутися ще й до інших сусідніх губерній за допомогою. Вже у січні 1803 р. дворянський з'їзд Катеринославщини ухвалив доб­ровільну пожертву в сумі 108 260 рублів на фонд побудови універ­ситетського центру в Харкові. Цей значний успіх пояснюється ча­стинно, може, тим, що тоді новоросійським губернатором був слав­ний український діяч Михайло Миклашевський¹.

Згідно з дослідами історика Харківського університету Дмитра Багалія, почин Каразина підтримали "майже всі стани — дворян­ство, купецтво і громадянство, військові обивателі... цехові і міща­ни"². Отже, першу перешкоду, тобто брак фінансів, Каразин здо­лав. Залишилося ще тільки дістати формальний указ про створен­ня університету, який він планував відкрити 12 грудня 1803 р. Але так воно не сталося.

У Петербурзі бюрократи зуміли підірвати впливи В. Каразина в імператора Олександра І, який із ліберального монарха почав пе­ретворюватися в реакційного автократа. Коли ж остаточно 17 січ­ня 1805 р. Олександер І дозволив відкрити перший університет в Україні під російською займанщиною (не враховуючи університе­ту у Львові, що був під австрійським пануванням), вороги Карази­на постаралися, щоб не тільки його особисто туди не запросили, але навіть його ім'я не було згадане в часі церемоній, які супро-воджали офіційне відкриття Харківського університету. Але діло Ка­разина завершено і всі про те знали, що основним промотором і виконавцем був таки Василь Каразин.

Новозаснований університет у Харкові, столиці Слобідської Ук­раїни, допоміг згуртувати українських учених, професорів і студен­тів, завдяки цьому Харків став центром українського руху, а в парі з тим й українського національного відродження. Першим його рек­тором став російський літературознавець і філософ Іван Рижський. Тут у цьому ж університеті працював спершу як викладач, опісля професор історії, український письменник Петро Гулак-Артемов-ський, який у 1841-1849 pp. був також ректором університету. Крім Гулака-Артемовського, тут працював цілий ряд діячів на полі ук­раїнської літератури, історії та етнографії.

¹ Там же.- С. 46.

² БаталійД. Нарис історії України на соціяльно-економічному грунті.- Харків, 1928.- С.90.

57

S₍₁

У 1816 р. при університеті засновано журнал "Украинскій Вест-нік", що його редагували Євграф Філомафітський, Гонорський Ро­зумник і Григорій Квітка-Основ'яненко. Це був перший в Україні літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місяч­ник, хоча і друкований переважно російською мовою, але своєю те­матикою він був повністю український. У цьому журналі П. Гулак-Артемовський і П. Квітка-Основ'яненко вперше друкували свої тво­ри українською мовою. Завдяки тому тут же в Харкові заіснував ук­раїнський літературний рух, який очолив Григорій Квітка-Основ'я­ненко. Але в 1819 р. місцева влада заборонила видавати цей журнал.

Внаслідок наполегливих домагань харківської громадськості, зо­крема університету, міністр освіти дозволив у 1824 р. видавати літе­ратурно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижне­вик "Украинскій Журнал", якого вийшло 48 книжок за редакцією О. Склабовського. Цей журнал своєю тематикою також друкував ма­теріали з історії України, про українську мову і літературу та народ­ну творчість. Але у зв'язку з репресіями уряду, які викликало повста­ння декабристів у 1825 p., журнал також був змушений припинити своє існування.

Хоча українське національне відродження було стихійним, а не плановим виявом провідних верств України, а зокрема колишньої козацької старшини (тепер дворянства), воно не було цілком відо­кремленим від світу, зокрема Західньої Європи.

Рік 1798 відомий не тільки появою друком першої частини "Ене-їди" І.Котляревського та "Нарциза" Г.Сковороди, але також і появою маленької книжки енциклопедичного характеру, відомостей про Ук­раїну, "Записки о Малоросія", автором якої став історик дворянин Яків Маркович (1776-1804). Він був першим з українських істориків, який заперечував літописну теорію про "покликання варягів" до Ки­єва на княжий престіл. Поява цього твору, написаного у високопат­ріотичному дусі, була вислідом заінтересування українського дворян­ства минулим України. Тому що цей твір був написаний російською мовою, він був доступним ширшим суспільним й освіченим вер­ствам, яким автор доказував славне минуле народу, з якого вони вий­шли, розбуджуючи в них українську національну свідомість. Ця ма­ленька енциклопедія дала початок зацікавленню українською етно­графією.

Цілий ряд осіб того часу виявили інтерес до історії України й поклали початок у досліджуванні української старовини. Одним з них був Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850), який написав і видав коштом князя Миколи Рєпніна-Волконського "Исторію Ма­лой Россіи" у 1822 р. Другим історичним твором того часу була тритомна "Історія України і Козаків", яку написав теж історик Олексій Мартос (1790-1842 pp.), син відомого українського скуль­птора Івана Мартоса. Твір був високо оцінений фахівцями, але, ма-

буть, натрапивши на цензурні перешкоди, не появився друком і рукопис загубився. Опубліковано лише два розділи з третього то­му на сторінках журналу "Северный Архив" у 1822 p.

У процесі українського національного відродження немалу роль відіграла перша збірка українських історичних дум, яка появилася у 1819 р. під назвою "Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень" (Опыт собрания старинных малороссійскіх песен), які зібрав і видав дослідник українського фольклору князь Микола Цертелєв. У вступній статті до цього збірника Цертелєв назвав українські думи "пам'ятками народного генія", що містять у собі "силу вислову і ча­рівність гармонії". Своїми працями Цертелєв привернув увагу до на­родної поезії багатьох українських письменників, діячів культури і науки.

Збірка ліричних народних пісень Михайла Максимовича з'яви­лася друком у 1827 p., а 1832-1838 pp. на сторінках збірників "За­порожская Старина" друкуються перекази, думи та матеріали до історії козаччини, які видавав у Харкові визначний російський фі­лолог і славіст Ізмаїл Срезневський. Отже, підвалини під українське національне відродження дало українське дворянство, яке одино­ке мало на те матеріальні засоби й відповідну освіту.

Відгук Французької Революції в Україні

Французька революція 1789 р. зі своїми свободолюбними гасла­ми турбувала і лякала монархів Європи. Тому імператор Павло І при­єднався до протифранцузької коаліції європейських держав і Росія взяла участь у війні проти республіканської Франції. Ця війна кош­тувала й Україні багато, зокрема в людях, які мусіли воювати у складі російської армії під командуванням фельдмаршала Міхаїла Кутузо­ва на європейських фронтах, зокрема в австрійських Альпах.

Тим часом у Франції змінилися форми уряду й остаточно 18 травня 1Й04 р. Сенат проголосив, що "для добра французького на­роду" дотеперішній консул Наполеон Бонапарте стає імператором французів Наполеоном І (але не імператором Франції!). Рішення Сенату підтвердив плебісцит майже одноголосно (понад 3,5 млн голосувало за, а тільки 2 579 — проти). Потужність і слава Напо­леона зростали з кожним днем, зокрема серед широких мас сус­пільства Європи, і це дуже непокоїло монархів.

У 1806 р. зорганізувалася четверта з черги коаліція з Англії, Прусії й Росії, яка знову виступила війною проти Наполеона, але він ту ко­аліцію скоро розгромив. У висліді цієї війни Наполеон підкорив Пру-сію, захопив Берлін і вирушив проти Росії. Після другої вирішальної битви 13 червня 1807 р. коло міста Фрідлянда у Східній Прусії імпе­ратор Росії Олександср І запропонував мирні переговори імперато­рові французів Наполеонові І. Обидва імператори зустрілися віч-на-

58

59

віч 7-го липня 1807 р. на річці Німан поблизу міста Тілсит і заклю­чили т.зв. Тілситський договір. На базі цього договору із земель ко­лишньої Польщі, які у другому і третьому поділі захопила Прусія, Наполеон створив т.зв. Варшавське князівство, щоб задовольнити поляків, які вірно воювали на його боці. (Олександер І не погодився, щоб воно називалося Польське князівство). Гданськ проголошено вільним торговим містом, а Росія отримала Білостоцьку землю, в ме­жах якої знайшлося і північне Піддашшя, заселене українцями.

У Тілситі обидва імператори поділили між собою також сфери впливів, Наполеонові — Західна Європа, а Олександрові І — Схід­на. Олександер від себе пропонував Наполеонові ще й частину ту­рецьких володінь, Сирію, Ливан, Смирну й Салоніки, а для себе вимагав тільки Босфор і Дарданели, тобто морських проток, які кон­тролюють доступ з Чорного до Середземного моря. Але Наполеон на це не погодився.

Наполеон у липні 1809 р. розгромив Австрію у битві коло міста Баграм у Долішній Австрії і, згідно :і нав'язаним їй 14 жовтня мир­ним договором у Відні, до Варшавського князівства прилучено та­кож землі, захоплені Австрією у третьому поділі Польщі. У складі тих земель перебували також українські землі Піддашшя й Холм-щина. Скористала з цього і Росія, бо Наполеон "подарував" Олек­сандрові І "Тернопільський край", тобто галицькі землі, що про­стягаються на захід від річки Збруч аж по річку Серет. Отже, за­вдяки Наполеонові Олександер І розширив кордони своєї імперії на Білостоцьку землю на північному заході та Тернопільський край на південному заході аж до Дністра. Дещо пізніше Наполеон по­годився, щоб Росія окупувала Молдавію та Валахію, князівства над нижнім Дунаєм, тобто сьогоднішню Румунію. Але за те Олексан­дер І мусів зірвати дипломатичні зв'язки з Англією. Одночасно в таємному договорі Олександер І зобов'язався на союз з Францією проти Англії, якщо вона не прийме запропонованого їй Наполе­оном мирного договору.

Незважаючи на договір, Олександер І не довіряв Наполеонові, побоюючись зростання його могутності, як також тому, що Напо­леон цікавився Україною. Ще в грудні 1806 р. у Тульчині на По­діллю москалі арештували дві особи, які мали при собі карти Ук­раїни, рисунки та списки французькою та італійською мовами, що вказувало на тс, що на Україні відбувалася профранцузька агіта­ція. Російський генерал-губернатор Харківщини повідомляв царсь­кий уряд, що селянські агітатори поширювали чутки, що "фран­цузи не зроблять нічого злого простолюддю, що сконфіскують крі­пацтво і що запанує тільки один імператор Наполеон". У 1807 р. на Київщині перехоплено "прокламацію Бонапарта", яких було до­волі багато по цілій Україні, а зокрема на Правобережній. Це свід­чить про те, що французька розвідувальна служба доходила аж до

Києва, очевидно, не без допомоги населення. Один із французь­ких агентш повідомляв своїх зверхників, що "на Волині селяни за­повідають кінець Росії"¹.

Але Наполеоном захоплювалися не тільки селяни, які стогнали у ярмі кріпацтва, але також і шляхта, аристократи. Василь Лука­шевич, маршал дворянства Переяславського повіту на Полтавщи­ні і великий приятель Івана Котляревського, справляючи бенкет на одному із своїх хуторів, випивав тост "на честь Бонапарта-ви-зволителя". Такий тост на бенкеті вказує, що Лукашевич не був одинокий і мусів мати також своїх однодумців серед аристократії.

Тут слід ствердити, що наполеонівська політика відносно до Ук­раїни йшла далі по напрямних старого дореволюційного французь­кого режиму, який підтримував Мазепу, а потім його наслідників протягом цілого XVIII сторіччя у їхнш боротьбі з Росією. Це зреш­тою підтверджує той факт, що коли 30 січня 1808 р. поляки дома­галися, щоб Наполеон приєднав до Варшавського князівства "всі краї від Дніпра аж до Очакова, разом з Очаковом", то Наполеон відкинув це домагання.

Писала про Україну і французька преса. Наприклад, офіційний орган уряду "Публіцист" помістив 7 грудня 1807 р. новинку, в якій писав, що "з Польщею межує давня козацька країна Україна, од­на з найбільш урожайних земель світу, яка своїми багатствами за­слуговує на якнайбільшу увагу нашої держави. Тепер, коли справа Польщі розв'язана, прийшла черга на розв'язку справи плодючої батьківщини Мазепи"².

Очевидно, що деякі інформації про те, що діялося в Україні, доходили й до імператорської канцелярії Олександра І. Це його турбувало. Зокрема, непопулярною була наложена Наполеоном блокада Великобританії, в якій Росія як союзниця Франції була зобов'язана брати участь. Ця блокада вдарила дуже боляче по економіці Росії, яка провадила з Англією корисну торгівлю різною сировиною за промислові продукти. Росія повністю не дотримува­лася зобов'язань блокади, що й було одною з причин французько-російської війни 1812 р.

* * *

Від 1806 р. Росія провадила війну з Туреччиною, яка також була союзницею Франції. Оскільки Україна була першим запіллям цієї війни, то вона відчувала її тягар. Тут було проведене "ополчення", тобто мобілізація до війська у Чернігівській, Харківській, Полтавке ській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях. КоНа-

¹ Борщах І. Наполеонівські симпатії на Україні; на підставі нових документів--^- Т. 1.- 1930.- Ч. 215. - 27 вересня.

² Там же. - Ч. 214. - 26 вересня. '8.

60

61

на з тих губерній мусіла доставити по кілька тисяч "ополченців", від­риваючи їх від продуктивної сільськогосподарської праці. Крім того, на Лівобережжі зреквізовано понад шість тисяч возів, близько сім ти­сяч пар волів, понад тисячу коней та ще й чотири тисячі погоничів. Ця війна закінчилася щойно у 1812 р. окремим договором у Бухаре­сті, згідно з яким Росія дістала від Туреччини сусідню з Україною Басарабію, тобто землі поміж ріками Дністер-Прут і Дунай аж до Чорного моря. Населення Басарабії складалося переважно з румун­ської етнічної групи молдаван, але в трьох повітах, Ізмаїльському при гирлі Дунаю, Акерманському над Чорним морем та на північному за­ході в Хотинському, у сусідстві з Галичиною і Буковиною, прожива­ли українці та трохи росіян-липованів.

Французько-російська війна 1812 р. й Україна

Заледве скінчилася війна Росії з Туреччиною на півдні, як по­чалася нова Французько-російська війна на північному заході ім­перії. Щоправда, розпочав її Наполеон, зібравши на кордонах Ро­сійської імперії 477 000 війська із 372 гарматами та 180 111 коней, а в тому стотисячну армію поляків. Це була чисельно неабияка сила. Але з тієї велетенської армії заледве 200 000 були направду здібні до війни, решту становили молоді рекрути, силою мобілізовані до війська і не представляли собою ще жодної військової вартості. Крім того, цю майже півмільйонну армію ослаблювали її союзники, ав­стрійці, баварці та прусаки, які під примусом йшли на війну за На­полеона. А зокрема, ненадійними були італійці, що не були приз­вичаєні до північного підсоння Росії.

Через ріку Німан у Литві коло Ковна 24 червня 1812 р. перейшло понад 260 000 війська під командою самого Наполеона, яких голов­ним завданням було здобути Москву й примусити Олександра І до капітуляції, очевидно, на умовах, поставлених Наполеоном. У напря­мі на Ригу ЗО 000 військ він надіслав під командою маршала Жака С.Ж. Макдонадда, а австрійський тридцятитисячний корпус під ко­мандою фельдмаршала Карла Шварценберга спрямував на Волинь. Австрійці, однак, не дуже поспішали і щойно під кінець липня зай­няли Ковельський, Володимирський та частину Луцького повітів.

У той же сам час російська армія налічувала 590 973 вояки і 1 556 гармат, не враховуючи резерв та козацькі частини. На кордоні Ро­сійської імперії проти французів стояло 340 000 війська з 942 гар­матами, а в скорому часі підійшла ще й 53-тисячна з 216 гармата­ми. Отже, перевага була на російському боці, а що найважніше, російські війська перебували на своїй території.

Незважаючи на ті всі позитивні чинники, у перших місяцях війни російська армія постійно відступала, спалюючи по дорозі всі міста й

62

села, щоб позбавити неприятеля засобів харчування та можливостей перебування. "Російська армія відступала перед Наполеоном спочат­ку згідно з прийнятим планом воєнних дій,— писав історик Довнар-Запольський,- потім відступала, щоб виправити помилки невдалого плану, а в кінці відступала вже без жодного плану"¹.

Так французи, не стрічаючи майже жодного опору з боку ро­сійської армії, зайняли Мінськ, а 17 серпня — Смоленськ. У Біло­русі селяни вітали їх як визволителів і стали відмовлятися від ви­конання панщини своїм поміщикам. Поміщики, здебільша поляки, покликали на допомогу поляків, що йшли з Наполеоном, які за те селян немилосердно покарали. У Смоленську виявилося, що біль­ша частина міста була знищена і сподіваного відпочинку та забез­печення провіантом військ Наполеона не було. Помимо того, що великих боїв не було, сили Наполеона меншали з кожним днем, бо по всіх стратегічно важливих місцевостях треба було залишити гарнізони для утримання порядку та забезпечення лінії постачан­ня. Крім того, багато вояків умирало від хвороб, зокрема у нефран-цузьких частинах, не маючи належної санітарно-медичної опіки. На цей час бойові сили Наполеона налічували вже не більше 185 тисяч².

У міжчасі Наполеон по двох днях відпочинку у Смоленську ви­рушив 19 серпня походом на Москву, але тут уже так легко фран­цузам не пішло, бо головне командування над московськими вій­ськами перебував фельдмаршал князь Міхаїл Кутузов, який нама­гався спинити Наполеона. Біля села Бородіно, за ПО км на захід від Москви, 26 серпня дійшло до бою, в якому обидві сторони по­несли жахливі втрати, французи — 58 тисяч війська, а москалі — 44 тисячі. Тут сили Наполеона були поважно надщерблені, бо він не мав можливості поповнювати втрати в людях. Незважаючи на те, він попрямував далі на Москву, оборонити яку в москалів уже не було сили. Наполеон 14 вересня зайняв Москву без бою, але ще того, самого дня в Москві запалали у різних місцях вогні, які тривали п'ять днів і, як писав В. Капніст, "пожерли кубло неправ­ди". Внаслідок тих пожеж більшість Москви згоріла. Загинули у вогні й різні харчові припаси міста. Москву Наполеон здобув, але розчарувався, побачивши її спалену. Ще більше він розчарувався, коли двічі намагався безуспішно організувати переговори з царем Олександром І, чи з князем Кутузовим. Обидва відмовлялися всту­пати в будь-які переговори.

Пробувши в Москві більше місяця, 19 жовтня 1812 р. Наполе­он почав відступати в напрямі на Смоленськ. Але відступ був дуже утруднений постійними нападами російських військ на відділи На-

¹ Довиар-Запольский М.В. Обзор новейшей русской истории.- Киев, 1912.- Т. 1.-

С. 131. ¹ Scion - Watson Н. The Russian empira, 1801-1917. - Oxford, 1967. - P. 148.

63

полеона, а крім того, дошкулювала рання зима, до якої французь­ка армія не була приготована. У часі відступу французи понесли великі втрати, зокрема 26-29 листопада при переправі через річку Березину коло Борисова у Білорусії. Побачивши повний крах свого плану, Наполеон покинув армію і подався до Парижа. Від Берези­ни недобитки його армії вже не відступали, а тікали, хто куди мії\

У додатку до несприятливих мілітарних, економічних і санітарних умов, наступила жахлива холоднеча. Військо Наполеона гинуло на фронтах, ате ще більше від морозу і виснаження. З початком 1813 р. менше як 5 000 французів переправилося через ріку Німан, як орга­нізовані військові частини, де півроку тому з великими планами й надіями йшло на схід чвертьмільйонне військо. З початком січня 1813 р. з великої французької армії залишилося заледве ЗО тисяч, з корпусу Макдоналда — 6 тисяч, з корпусу ген. Рейніє — 15 тисяч та 13 тисяч з польсько-литовської армії під командою князя Юзефа По-нятовського. Найменше потерпів австрійський корпус, який з Волині відступив до Галичини. Великі втрати у людях понесла й російська армія, які оцінено в 210 тисяч людей¹.

Не менш важливим чинником була зміна ставлення населення до французів, які, не маючи добре наладнаного власного поста­чання, на шляху свого походу грабували і плюндрували все, що по­пало під руки. Через те початкові симпатії білоруського і росій­ського населення скоро перемінилися у ненависть, і не тільки мі­ста, але й села стали поборювати французьких грабіжників та їхніх союзників.

Українці та Франко-російська війна

Війна Наполеона з Росією викликала жвавий рух в Україні й опінія української провідної верстви, шляхти й інтелігенції, поді­лилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і на­дії, що з приходом французької армії буде введений Кодекс Напо­леона й Україна стане автономною, а може й незалежною держа­вою, але таких було відносно не багато. Друга, більша частина, на чолі з В. Капністом, Дмитром Трощинським та іншими, не споді­валася нічого доброго від Наполеона, бо його політика щодо Польщі не могла бути до вподоби українським патріотам². Одночасно гас­ла французької революції лякали їх загрозою зміни соціального й економічного ладу. Цій частині дворянства "більше імпонувала аме­риканська революція, з її декларацією незалежності, яка мала гли­боке національне коріння, була консервативною і не вносила со­ціальних змін"³. Це й було причиною, чому ця частина шляхти-

¹ Ibid. - P. 142.

² Оглоблин О. Вказ. праця.- С. 102.

³ Полонська-Василенко N. Історія України.- Т. 2.- С 262.

64

дворянства пішла на співпрацю з урядом у боротьбі з Наполеоном. Немає, однак, сумніву, що селянство бажало приходу Наполеона, сподшаючись, що він визволить його з кріпацької неволі¹.

Козацьке військо

Ще заки Наполеон розпочав воєнні дії, Олександер І робив за­ходи, щоб побільшити свої збройні сили. У зв'язку з тим полк. Іван де Вітт, приятель царя, будучи родом з України, знав настрої ук­раїнського села й запропонував російській головній квартирі "ви­користати відомий нахил малоруського народу до військового ді­ла"². Пропозиція виявилася прийнятною для головного військового командування і вже 5 червня (17 н.ст.) 1812 р. цар підписав "Ви-сочайшеє утвєрждєніє... распоряженія" про формування козацького війська в чотирьох полках з українських селян Київської губернії і чотирьох повітів Кам'янець-Подільської. Формування цих полків доручено графові де Віттові з найменуванням його бригадним ко­мандиром Українських Козацьких Полків"³. У тому ж документі було виразно сказано, що добровольці "будуть назавжди належати до українського війська і при першому запотребуванні вони мають негайно зголоситися до служби й організувати свої полки"⁴.

Як виявилося, відгук на цей заклик був добрий, бо вже сама назва "козак — козацьке військо" у людських умах означала віль­ну людину. Отже, для поневолених кріпацькою системою людей це, здавалося, була чудова нагода вирватися самому з неволі та ще й цілій родині. Через місяць Українське Козацьке військо закінчи­ло своє формування й вирушило до 3-ї Обсерваційної Армії ген. Олександра Тормасова, розташованої на Волині. Пізніше із цих Правобережних полків була створена "Українська Кінно-козацька дивізія", яка в 1813-1814 pp. оперувала у Західній Європі.

Вістки про прихильний відгук на оголошену організацію козаць­кого Війська на Правобережжі заохотили військове командування спробувати формувати козацькі полки на Полтавщині й Чернігів­щині, тобто на теренах колишньої Гетьманщини, де козацькі тра­диції були ще свіжі та заманливі. За офіційними даними, там на­лічувалося 454 983 особи козацького роду, чи як це тоді називало­ся "козацьких душ".

Цар Олександер І 7 липня 1812 р. підписав ще один "височай-шій рескрипт", яким доручив малоросійському генерал-губернато-

¹ Борщик І. Наполеон і Україна.- Львів, 1937.- С 106.

¹ Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

//Табор,- 1933.- Ч. 19.- С. 46. ' Полное собрание законов Российской империи. - Санкт-Петербург, 1830. - Т. 32.-

№ 25.- С. 129. ⁴ Гам же.

і В. Вернім 65

рові, князеві Якову Лобанову-Ростовському в Полтаві формувати у довірених йому губерніях 15 "малоросійських кінно-козацьких полків" на таких же умовах, як і Українське Козацьке військо на Київщині й Поділлі. Тому що французи вже були на території Ро­сійської імперії, рескрипт вимагав, щоб полки були сформовані най-далі через два місяці після оголошення набору¹. Оголошення про організацію козацьких полків зробило велике враження. Доброволь­цями до війська голосилися не тільки молоді, але й старі, так що довелося вибирати дійсно здібних до військової служби. Але само­го добровільного зголошення в козаки не було досить для уряду. Кожний козак мусів прибути на коні й озброєний, у власному "при­личному одязі", включно із взуттям та запасною білизною. Уряд, знаючи, що те все було б понад силу пересічному добровольцеві в козаки, видав розпорядження, що весь військовий виряд і коней для добровольців мали придбати міщанські, селянські та шляхетські громади. Отже, добровільності тут уже не було.

Під час формування козацьких полків дійшло до сутички по­між князем Яковом Лобановом-Ростовським, генерал-губернатором Лівобережної України, і Дмитром Трощинським, губерніяльним маршалом дворянства Полтавської губернії, що був відповідальний за організацію полків на Полтавщині. Лобанов-Ростовський хотів надати козацьким полкам загальноросійський характер, а Тро-щинський, підтримуваний Василем Капністом, настоював на ко­зацько-українському характері включно з українськими стар­шинськими назвами. Проект організації козаків уклав полковник Михайло Миклашевський, використавши план Капніста. "За цим проектом до складу нової козаччини, що мала бути заведена по закінченні війни, ввійшли б не тільки козаки, яких тоді було до 170 тисяч. Кожні чотири господарства мали повністю утримувати одного козака (та його коня). Козаки мали бути звільнені з від усіх податків. Козацький проект Миклашевського, підтриманий Тро­щинським і В. Капністом, був продовженням відомого проекту Кап­ніста 1788 р."².

Мабуть тому, що справа наглила, російське командування по­годилося на вимогу Трощинського, й козацькі полки дістали укра­їнську козацьку старшинську термінологію, а пізніше ще й ко­зацький однострій, так що мали цілком український вигляд. Це, очевидно, робило козацьке військо ще більш принадним для укра­їнців так само, як урядові поступки давали надію, що це козацтво буде дійсно постійним військом.

Деякі замішання в організації козацьких полків вніс маніфест царя Олександра І від 6-го (18 н.ст.) липня 1812 р. про "ополчен-

¹ Там же.

¹ Оглобтт О. Вказ. праця.- С 159.

66

ня" в губерніях, загрожених ворогом, або сусідніх з ними, який сто­сувався тільки Полтавської та Чернігівської губерній. Спочатку Ло­банов-Ростовський не був певний, чи той указ був прямо поши­ренням першого указу про організацію кінно-козацького війська, чи йшлося про організацію зовсім інших частин. Остаточно та спра­ва вияснилася, і Трощинський знову домігся, щоб "ополченцям", яких мобілізували з кріпаків за дозволом дідичів, їхніх власників, дозволено також називатися козаками, хоча проти того виступали не тільки Лобанов-Ростовський, але також і деякі дідичі¹.

З ополченців організувалися піші та кінні полки, причому було сказано, що для піхотних полків дається сім днів, а для кінних — 14 днів. Остаточно Полтавська губернія дала 17 083 козаки, а Чер­нігівська — 26 000, разом 43 083 козаків-ополченців, в тому числі 6 500 кінноти з Полтавщини. З Чернігівщини кількість піхоти не­відома, хоч вона була і там. Коли ж до цього додати 18 000 кінно-козацького війська, організованого в 15 полках по 1 200 козаків у кожному, то обидві ці губернії виставили разом 61 083 козаків. Все це було на кошт і на утримання т.зв. Малоросійського Генерал-Губернаторства. Тут треба підкреслити, що все це родове козацтво голосилося до війська не з любови до "отечества", але тому, щоб привернути собі колишні козацькі вольності, або вирватися із зне­навидженого кріпацтва, в яке їх безправно загнала цариця Кате­рина II, та тому, щоб боронити свої родини й оселі*.

Зовсім інакше виглядала справа з старшинським складом до цих полків, де старшинами могли бути тільки шляхта-дворяни; була ве­лика недостача старшин і підстарший. Наприклад, із дев'ятьох по­лтавських полків три командири відмовилися йти в похід. Капітан Іван Котляревський, автор славної "Енеїди", зорганізував 5-й полк, але, коли прийшлося виступати в похід, він відмовлявся йти з пол­ком і просив, щоб його звільнили з того обов'язку тому, що сам він не багатий і мав стареньку маму під своєю опікою. А в цілому у його полку не було ані одного старшини. Щойно пізніше вдало­ся йому приєднати двох старшин, та й то нижчого рангу, які піш­ли з полком в похід. Подібний стан існував і в усіх інших полках, як козацьких, так і ополченських. Лобанов-Ростовський звертався до дворянства окремим закликом, щоб вони голосилися до війська, й обіцяв відповідні привілеї². Але й то не дало задовільних наслід­ків. Так виглядав російський патріотизм у шляхти-дворянства Лі­вобережної України.

' Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

- С. 45.

* Совстська історіографія намагалася представити це як вияв патріотизму до Росії,

тобто до держави, якої володарі обернули їх у панських кріпаків-невільників. ² Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp.

- С. 31-32.

67

Згідно з розпорядженням формування кінно-козацьких полків за­кінчилося в останні дні серпня, чи радше на початку вересня за новим календарем, і незабаром Полтавські полки вирушили на Чернігівщи­ну, щоб з'єднатися з Чернігівськими полками. Справа старшинського складу далі була не наладнана й у зв'язку з тим фельдмаршал Кутузов писав Лобанову-Ростовському, що "в усіх малоросійських козацьких полках, що тепер прибули до армії, якою я командую, майже зовсім без офіцерів, ба навіть унтерофіцерів замало"¹.

Хоча головне командування наглило з організацією українських полків, Трощинський не дуже поспішав і щойно в половині ве­ресня всіх козаків-ополченців зібрано по повітах і створено з них полки з повітовими назвами. Слід підкреслити, що згідно з царсь­ким указом, кожний ополченець звільнявся з кріпацтва разом з ці­лою своєю родиною. З уваги на те, дідичі не радо давали найкра­щих в ополченці, не бажаючи позбутися добрих робітників.

Комендантом усіх "малоросійських козацьких ополченців" був призначений генерал князь Пилип Живахов. У міжчасі Лобанов-Ростовський став вимагати, щоб як кінно-козацькі, так і ополченські полки вирушали деякі до Тули, інші до Калуги. Чутки про те, що козацькі полки мали б вщійти на Московщину, викликали велике незадоволення серед тодішньої провідної української інтелігенції. У відповідь на вимогу Лобанова-Ростовського Трощинський писав йому, що "козаки будуть ремствувати, коли побачать, що їхні най­ближчі й родина залишаються на призволяще ворогові без тих, хто міг би стати в їхній обороні"². Це також вказує на те, що Трощин­ський та йому подібні дбали в першу чергу про оборону рідного краю, а не Російської імперії як цілости. Полтавське козацьке опол­чення вирушило в похід щойно 12 листопада (1-го ст.ст.), тобто в час, коли Наполеон уже відступав на захід.

Під кінець листопада 1812 р. команду над полтавськими полками перебрав ген. Бороздін і їхнім завданням було конвоювати полонених та пильнувати порядку; 60-й полтавський полк під командою Мико­ли Свічки був при бойовій армії і від 11 жовтня 1812 р. виконував службу на шляху Калуга-Москва³. П'ять Полтавських та п'ять Чер­нігівських полків, під командою ген. графа Івана Гудовича, відій­шли на Білорусь і були розташовані у Могилівській губернії. По­лтавські і Чернігівські ополченські полки були розташовані у Во­линській губернії, у Житомирі, Новоград-Волинському, Овручі, Острозі й околицях. У половині грудня 10 Лівобережних козацьких полків також вирушили на Волинь, де переслідували австрійський корпус ген. К. ІІІварцснберга. Пізніше до них приєдналися ще й

¹ Кутузов М.И. Сборник документов (под ред. Л.Г. Бескровного).- Москва, 1955.- Т.4. - 4.2. - С. 266.

² Переяславський О. Вказ. праця- С. 38-40.

³ Кутузов М.И. Сборник документов...- Т. 4.- Ч. 2.- С. 170.

6S

решта — п'ять козацьких полків. Так на Волині опинилися всі 15 Лі­вобережні козацько-кінні полки, Лівобережна Українська козацько-кінна дивізія та полки Полтавського та Чернігівського ополчення. Переслідуючи австрійський корпус, українські частини перейшли в березні 1813 р. на територію Варшавського князівства й були розта­шовані в різних містах як місцеві залоги. У лютому 1813 р. всі Ліво­бережні козацькі полки, а також усі ополченські кінні полки Кутузов передав під команду ген.-майора князя Н.Кудашева. В тому ж само­му часі вся українська кіннота отримала нову уніформу.

* * *

Викинувши французів з території Російської імперії, російські війська вступили у Центральну Європу. Від Наполеона 28 лютого 1813 р. відступила Прусія, підписавши союз з Росією, а 13 березня виповіла війну Франції. Австрія 24 червня підписала мирний дого­вір з Росією, помимо того що Наполеон був зятем австрійського цісаря Франца. Вірним Наполеонові залишилися саксонський ко­роль Фрідріх Август і поляки.

Тимчасом Наполеон, повернувшись до Франції, зібрав нове вій­сько і вже 2 травня 1813 р. несподівано наскочив на російсько-пруські сили коло міста Люцен у Саксонії, розгромив їх і вступив до міста Дрездена, столиці Саксонії. Помимо того, що Австрія та­кож виповіла війну Франції 12 серпня 1813 р. і включилася в во­єнні дії, Наполеон здобув нову перемогу у битві під Дрезденом. Після цього союзники почали стягати свої війська коло міста Ляй-пціг у Саксонії, де дійшло до "битви народів" 16-18 жовтня 1813 p., в якій брало участь близько півмільйона війська. Між ними були й українські козацькі полки, в тому числі й Українська кінно-козацька дивізія. У цій битві Наполеон стратив бл. 60 тисяч війська, а со­юзники — бл. 50 тисяч, в тому числі російські війська — бл. 22 тисячі¹. Українці тут виступали також у складі австрійських збройних сил й тому напевно також понесли поважні жертви за чужу справу. Битва під Ляйпцігом остаточно зламала потужність Франції і 31 березня 1814 р. союзники здобули Париж. У бою за французьку столицю в складі російської армії брали участь три пол­ки Бузьких козаків та Українська кінно-козацька дивізія. Наполе­он 11 квітня 1814 р. беззастережно капітулював і невдовзі його за­слали на острів Ельбу. Ельбу проголошено самостійним князівством, а Наполеона доживотним сувереном. Крім того, Франція зобов'яза­лася платити йому пенсію — по два мільйони франків річно.

З українських частин у боях у Німеччині та Франції взяли участь чотири полки Української кінно-козацької дивізії, два Чернігівські й один Полтавський кінно-козацький полк. Решта Полтавських та Чернігівських полків, як також піші та кінно ополченські полки

¹ Гам же.- С 146.

69

залишилися у Варшавському князівстві у складі т.зв. Польської Армії ген. Леонтія Беннінгзена. Вони брали участь в облозі фортеці За-мостя у південній Холмщині, яка належала до Варшавського кня­зівства. Чернігівські полки виконували службу у запіллі. Після ка­пітуляції Замостя 24 листопада 1813 р. кілька Полтавських кінно-козацьких полків вирушило до Німеччини і брали участь в облозі фортеці Глогав, яка капітулювала щойно 22 квітня 1814 р. У боях за французьку столицю брали участь три регулярні полки бузьких козаків та три Українські козацькі полки з Київщини¹.

У другій половині жовтня з початком листопада 1814 р. Укра­їнські кінно-козацькі полки покинули Варшавське Князівство й по­вернули в Україну. їхній стан тоді був такий: 9 Полтавських пол­ків — 7 632 козаків та 7 418 коней; Чернігівських полків — 4 852 козаків та 5 047 коней, разом 12 484 козаки. Більше як п'ять з половиною тисяч козаків загинуло у боях, надіючись на поліпшення долі своїх рідних і своєї батьківщини². Які втрати понесли опол­ченські козацькі полки — даних немає.

Слід підкреслити, що як кінно-козацькі, так і ополченські пол­ки були сформовані й утримані коштом козацьких та міських гро­мад і дідичів. Держава не мала як слід зорганізованого постачання і через те українські козацькі полки дуже бідували, часом не мали навіть звичайного посуду для варення страви. Такий стан тривав аж до 1 (12 н.ст.) липня 1813 p., коли наказом армії було вирішено перевести всі козацькі полки на державне утримання. Але це рі­шення було проведено в життя не швидко. У вересні 1813 р. ко­мандуючий облогою Замостя ген. С. Гатт, до якого належав ген. Живахов зі своїми частинами під Замостям, повідомляв Лобанова-Ростовського про жахливі життєві умови "малоросійського опол-ченія" та що вони в чужій землі прямо голі, босі і не мають навіть найбільш необхідних речей для своїх потреб. Щоб цьому лихові за­радити, російське командування звернулося за грішми до козаць­ких громад, які знову зібрали 514 850 рублів³.

Козацькі громади забезпечували своїх козаків кіньми, зброєю та всім необхідним приладдям, включно з провіантом для людей та фу­ражем для коней, через що зруйнували себе дощенту. Це і було причиною того, що після 1812 р. козацький стан Лівобережної Ук­раїни не міг господарчо піднестися до того рівня, як цс було до Французько-російської війни⁴. Так само великі витрати понесли ді­дичі, які видали на козацькі ополченські полки понад дев'ять міль­йонів рублів, яких їм держава ніколи не повернула.

¹ Історія Української РСР: у восьми томах.- Київ, 1978.- Т. 3.- С. 55.

² Переяславський О. Українська збройна сила в Наполеонівських війнах 1812-1814 pp. - //Табор.- 1934.- Ч. 23.- С. 18.

⁵ Там же.- С 23-24. * Там же.- С 24-25.

70

Розділ II УКРАЇНА ПІД ЧУЖОЮ ОКУПАЦІЄЮ

Віденський Конгрес 1815 р.

Після капітуляції Наполеона 11 квітня 1814 р. на французький трон прийшов молодший брат замордованого короля Людвика XVI — Людвик XVIII. Воєнні дії були закінчені й переможці вважали, що треба впорядкувати Європу після тої моральної й матеріальної руїни, яку заподіяли Велика Французька Революція й Наполеонівсь­кі війни. З уваги на те у вересні 1814 р. у Відні зібралися майже всі володарі Європи, щоб гідно відсвяткувати перемогу над Напо­леоном і завести "мир і порядок" у розбурханій Європі. Величави­ми бенкетами й забавами розпочався цей з'їзд коронованих осіб. Але крім забав і бенкетів, відбувалися також наради та дискусії, де обговорювалося питання, як оберегти Європу від подібних рево­люцій на майбутнє. Ці бенкети й дипломатичні переговори ввій­шли в історію під назвою "Віденський Конгрес".

Хоча тут були представники майже всіх європейських держав, головну роль відіграли переможці над Наполеоном, а саме: Австрія, Англія, Прусія та Росія, які найбільше вклали людських жертв і грошей в ту перемогу. Австрію на нарадах заступав канцлер князь Климент Меттерніх, Прусію — Карло фон Гарденберг, Великоб­ританію — дипломат Роберт Кастельрі й полководець герцог Ар­тур Веллінгтон. Росію заступав сам цар Олександер І, який мав при собіфа дорадників приятеля ще з юнацьких років поляка князя Ада­ма Чарториського, німця графа Генриха фон Штайна, канцлера гра­фа Карла Кассельроде та грека Каподісріяса. В його ж оточенні були також і дипломат з українського роду, другий син гетьмана Кирила Розумовського — князь Андрій Розумовський.

Завданням Віденського Конгресу було завести в Європі та світі тривкий і справедливий мир. Хоча вирішальний голос у нарадах мали всі чотири держави-переможниці, найбільшою популярністю втішався імператор Росії, Олександер І, який завдав Наполеонові смертельного удару і зайняв столицю Франції — Париж.

Олександра І вітали як визволителя Європи від Наполеона й то­му він уважав своїм обов'язком рятувати Європу від "деструктив­них впливів Французької Революції". Так із ліберального царя Олек­сандра І зробився великий оборонець старого режиму, один із го­ловних представників реакції в Європі.

71

'

Як не дивно, але серед держав переможців, які брали участь у Ві­денському Конгресі, поруч Австрії, Великобританії, Прусії та Росії був також представник Франції Шарль де Талейран. Це пояснюва­лося тим, що відповідальним за війну вважали не Францію, а На­полеона, якого династично легальні представники Франції, перебу­ваючи тоді на вигнанні, поборювали доступними їм засобами. При тому слід підкреслити, що цей же Талейран був раніше дипломатом Наполеона, а тепер репрезентував Францію і, разом із австрійським канцлером князем Меттерніхом, відіграв неабияку роль у працях Конгресу.

Цар Олександер І намагався приєднати до Росії ціле Варшавське князівство, створене Наполеоном, а також переконати Австрію, щоб вона віддала під його панування цілу Галичину. Якщо б Австрія на це погодилася, тоді він готовий був дати їй якусь іншу чужу тери­торію в заміну. Цьому рішуче спротивився австрійський канцлер князь Меттерніх, який не тільки що не думав віддавати Росії реш­ту Галичини, але й вимагав, щоб Росія повернула Австрії "Терно­пільський край", який вона забрала за згодою Наполеона в 1810 р.

Олександер І, будучи ще від молодих літ під впливом польсь­ких магнатів, ставився до поляків зі симпатіями й на Віденському Конгресі пропонував відновити Польщу як державу, але, очевид­но, під його пануванням. Канцлер Меттерніх і на це не погодив­ся, вважаючи, що Росія загрожуватиме австрійським володінням у Галичині. Австрія також побоювалася, що Росія захоче поширити свої впливи й володіння на Балканах, куди Меттерніх дивився, як на можливий для Австрії терен експансії.

Крім того, Меттерніх був вороже наставлений до будь-яких ліберальних і демократичних ідей, а зокрема до ідеї національних держав, тобто, щоб один народ належав до однієї держави. Як не дивно, але цю ідею власне підносив Олександер І, що сам був во­лодарем імперії, в якій були десятки різних народів. Щоправда, Олександер І трактував білорусів й українців, чи пак малоросів, як один народ із москалями-великоросами. Ідею національних дер­жав підшептував Олександрові його дорадник — граф Карло фон Штайн, автор численних реформ у Прусії, якщо не здійснених, то принаймні запланованих. Фон Штайн сподівався, що при допо­мозі Олександра І вдасться об'єднати увесь німецький народ в од­ну державу. Така ідея аж ніяк не могла подобатися Мсттерніхові, бо вона розвалила б багатонаціональну імперію Габсбургів.

На тлі цих проблем, як також питання майбутньої Саксонії та її короля Фридриха Августа, який до останку був вірний Наполеоно­ві, під кінець грудня 1814 р. дійшло до поважного конфлікту поміж переможцями. Великобританія, Австрія і Франція з січня 1815 р. підписали окремий таємний договір, спрямований проти Росії та Прусії. На випадок, якщо б не можна було того спору поладнати

72 ' ,

дипломатично, вони готові були зробити це при допомозі зброї. Але переговори продовжувалися, бо всі вже мали досить війни. Оста­точно в лютому 1815 р. усі погодилися на те, що Польщі як такої не буде, однак залишиться створене Наполеоном Варшавське Кня­зівство, але без Познанщини, яку, так само як і польське місто Торунь над Віслою, віддано Прусії. Крім того, дві п'ятих території королівства Саксонії й деякі території у Західній Німеччині над Рей­ном, також включено до Прусії. Три п'ятих Саксонії залишилося як окреме королівство під володінням її короля Фридріха Августа, вважаючи, що втрата двох п'ятих території на користь Прусії є за­довільною карою за його союз з Наполеоном.

Австрія дістала назад східню частину Галичини — Тернопільсь­ кий край, що його Наполеон подарував Олександрові І у 1809 р. Українські землі, Підляшшя та Холмщина, які Австрія отримала при третьому розподілі Польщі, Віденський Конгрес не повернув Австрії. Вони залишилися у складі князівства, яке Конгрес пере­ дав під зверхність Олександра І, але за умови, що Варшавське Кня­ зівство мало мати свій власний парламент і конституцію. Цар Олек­ сандер І мав бути його королем, але не мав права включати його до складу Російської імперії. Отже, Варшавське Князівство пов'язу­ валося з Росією тільки за посередництвом династичної персональ­ ної унії¹. Польське місто Краків проголошено вільним містом під патронатом Австрії, Прусії та Росії. Але тому що в 1846 р. Краків виявився центром польських революційних дій проти Австрії, він стратив статус вільного міста і був прилучений до Галичини п.н. Велике Краківське Князівство. ¹ Так само Віденський Конгрес одобрив російську окупацію Фін-

ляндії, яку Олександер І відняв від Швеції у часі Російсько-шведсь­кої війни 1809 р. Фінляндія подібно як Варшавське князівство, мала творити окрему автономну політичну одиницю під володінням Олекс/шдра І. Крім того, Віденський Конгрес погодився на російсь­ку окупацію Басарабії, яку Росія захопила в Туреччини під час Ро­сійсько-турецької війни 1810 р.

Тим часом, як переможці сперечалися між собою, хто і яку те­риторію має забрати, Наполеон покинув острів Ельбу і 1 березня 1815 р. причалив до міста Канни у Франції, зібрав 1500 вояків і вирушив з ними на Париж, організовуючи по дорозі нову армію. Французький уряд вислав проти нього військо, яке скоро перей­шло на бік Наполеона. Новий король Людовик XVIII, знаючи, що його французи не любили, покинув свою столицю — Париж, до якої Наполеон тріумфально увійшов 20 березня.

Одначе його панування цим разом виявилося короткотривалим. Союзники, зокрема Англія і Прусія, зібрали всі свої сили й у битві

¹ Тому що це був витвір Віденського Конгресу, в історії Польщі ця псевдодержава дістала популярну назву "Конгресівка" й теоретично мала бути окремою державою.

73

під Ватерлоо остаточно розгромили Наполеона 18 червня 1815 p., а його самого захопили й заслали на острів св. Олени. Там він і помер 5 травня 1821 р.

Стоденний поворот Наполеона не мав уже жодного впливу на територіальний розподіл Європи, але дав поштовх до організації т.зв. Священного Союзу, який підписали 26 вересня 1815 р. цар Олек-сандер І, австрійський цісар Франц і пруський король Фридріх Віль-гельм III. Члени Союзу зобов'язувалися зберігати християнські принципи стосовно своїх підданих,, як.і володарів до себе взаємно. Пізніше до цього Союзу приєдналися майже всі володарі Європи, за виїмком короля Англії, папи римського та турецького султана. Але із закінченням Віденського Конгресу не було видно, щоб воло­дарі застосовували християнські принципи, ані у власних взаєминах, ані щодо своїх підданих. Навпаки, скоро почалася доба реакції, при допомозі якої більшість володарів намагалася зліквідувати "шкідли­ві" ідеї, що їх проголосила Французька Революція 1789 р.

Аракчеев і Голіцин

Почавши з 1812 p., коли цар Олександер був дуже зайнятий, спершу війною з Наполеоном, а пізніше з поборюванням революції у Росії та західній Європі, цілою імперією правила в його імені Дер­жавна Рада на чолі з графом Н.І. Салтиковим. Оскільки ця Рада зов­сім не вив'язувалася зі своїх завдань, зокрема в ділянці постачання для армії, 24 грудня 1815 р. Олександер І, зайнявшись закордонною політикою, назначив свого улюбленця графа Олексія Аракчеева за­ступником Салтикова та відповідальним за діяльність Ради. Водно­час він передав Аракчееву всю внутрішню адміністрацію імперії, який у своїй реакційній завзятості намагався перетворити державу в казарму. Це, очевидно, мусіло викликати певну реакцію не тільки на низах і серед інтелігенції, але навіть в аристократичних колах.

Олексій Аракчеев (1769-1834) був улюбленцем царя Павла І, а опісля здобув велику прихильність і його сина Олександра І й то­му став надзвичайно впливовою людиною в імперіальному уряді. Через наступних 10 років, тобто до смерті царя Олександра І, Арак­чеев був головною особою, немов би намісником самого царя, і від­повідав за всі внутрішні справи імперії. У цей час Державна Рада втратила будь-яке значення в правлінні імперією і міністри не мали прямого доступу до царя, а тільки через Аракчеева. Деякі іс­торики твердять, що в особі Аракчеева "скупчилася жорстокість і жадоба влади, пов'язані з сильним почуттям обов'язку служби ца­реві. Це виявилося в удаваній скромності й байдужості до винаго­роди. Його сучасники стверджують, що Аракчеев був не тільки жорстокий, він нераз виявляв ознаки звірства та грубості, подібно,

74

як це було в царя Павла І. Ставши всемогутнім за Олександра І, Аракчеев був жорстокий супроти всіх своїх підлеглих. Але найгір­ше було те, що ніхто не міг похитнути царського довір'я до нього й тому будь-які скарги й петиції не знаходили з боку царя належ­ного відгуку. Навпаки, Олександер І завжди підтримував усі заходи Аракчеева.

З особою Аракчеева пов'язані також військові поселення, де він виявив найбільше свого поліцейського деспотизму.

Другою надзвичайно важливою особою в Російській імперії був князь Олександер Голіцин (1773-1844) , особистий друг і приятель Олександра І, якому він також безмежно довіряв. У 1803 р. Олек­сандер І іменував Голіцина головою Святішого Синоду Російської Православної Церкви, а в 1817 р. головою Міністерства Духовних Справ і Народної Освіти. Він також був головою Біблійного Това­риства, завданням якого було робити переклад Біблії на мовах на­родів Російської імперії та поширювати її серед них. Білоруський історик Митрофан Довнар-Запольський твердив, що О. Голіцин, незважаючи на те, що вважав себе деїстом та захоплювався філо­софією, насправді був невігласом як у філософії, так і в релігії¹. Його найближчим дорадником був кар'єрист М.Г. Магніцький, який уважав, що університети є розсадниками вільнодумства і тому їх треба публічно знищити. Щоправда, університети залишилися, але їхню свободу дуже обмежили.

За урядування Голіцина серед професорів університетш проведе­но чистку й усіх "неблагонадійних" усунено з їхніх посад. За викла­дачами університетів та інших високих шкіл посилено контроль. У 1821 р. видана інструкція, в якій докладно вказувалося на завдання та кількість викладів кожного предмету. Окремий указ 1822 р. забо­ронив будь-які таємні товариства в Росії, посилював цензуру преси й наукових видань тощо. Отже, реакція запанувала в усіх ділянках народного життя. Як з особою Аракчеева пов'язані військові посе­лення, так з Голіциним пов'язана справа освіти й науки. Завдяки цим двом особам й, очевидно, безмежному довір'ю до них самого царя, в Російській імперії наступила реакція найгіршого сорту².

Військові поселення

Олександер І ЗО вересня 1814 р. видав т.зв. Височайшій указ про демобілізацію українських ополченських та добровольчих ко­зацьких полків. Внаслідок того до кінця року були розформовані українські ополченські полтавські й чернігівські полки, які перед виходом у похід нараховували 42 182 вояків. Тепер тих усіх, що

¹ Цошіар-Запольський М. Обзор новейшей истории русской.- Киев, 1912.- С. 212. ¹ Там же.- С. 318.

75

пережили війну, більшість повернуто назад у кріпацький стан, а за свою службу кожний з них дістав по два рублі винагороди. Пол­кові прапори, з якими вони йшли в бій й на яких були замаркова-ні різні полкові відзначення, передані до полтавського та черні­гівського соборів на зберігання. Так російський уряд розв'язував справу ополченських полків. Скільки їх загинуло на війні — неві­домо.

Відносно 15 українських козацьких полтавських і чернігівських полків, яким було обіцяно, що вони назавжди залишаться прина-лежними до українського козацького війська й на перше покли­кання були зобов'язані знову повернутися на службу до своїх пол­ків, справа була більш складна. Із початкових 18 000 війська, їх повернулося близько 14 500 до своїх власних домів, бо більшість з них належали до окремого вільного козацького навіть досить за­можного стану. З них чимало в 1820-1825 роках виїхало на Кубань, де скріпили силу тамошнього козацького війська. Знову ж таки, козаки, які побували в Західній Європі, мали нагоду побачити, як народ живе в тих країнах, і не мали охоти повертатися в рабство кріпаччини.

Українську кінно-козацьку дивізію, організовану в 1812 р. на Поділлі та Київщині, переважно з кріпаків, російський уряд пере­формував в Українську уланську дивізію з чотирма полками. У 1817 р. цю Дивізію приділено до Бузького Козацького війська, з якого створено Бузьку уланську дивізію. Пізніше її поділено на двоє й половину залишено на місці в районі міста Вознесенська, а другу половину переведено в район міста Чугуєва на Харківщині, де во­на дала початок т.зв. військовим поселенням. Так Українська кін­но-козацька дивізія і славне Бузьке козацтво за свою службу царе­ві й Росії стали головним об'єктом жахливого експерименту, яки­ми власне й були військові поселення. Цар Олександер І задумав організувати військові поселення ще в 1810 p., які поєднували б військову службу з працею у сільському господарстві. Йшлося йо­му головно про те, щоб скоротити витрати на утримання армії, щоб вояків не відривати від родини та сільського господарства і зробити армію самодостатньою.

Ідея військових поселень в Україні не була новою. Ще в 1665 р. гетьман Іван Самойлович проектував запровадити військові поселен­ня для оборони Києва перед татарськими нападами. До речі, в той час існувала вже т.зв. українська лінія фортець, що проходила через Константиноградський та Кобеляцький повіти, які в 1724 р. перей­меновано на державні поселення. У 1731 р. мешканці тих поселень творили 20 т.зв. "ляндміліційних полків", які пізніше відійшли до Катеринославського намісництва. Коли ж у другій половині XVIII ст. виявилася нестача людей для сільськогосподарських робіт, 1789 р. новоросійський губернатор дістав розпорядження, щоб "третю ча-

стину кінних полків із військових поселенців відпустити додому на шість місяців". Але всі ці військові поселення були основані на ін­ших принципах, ніж ті, що їх задумав Олександер І.

Коли ж 1816 р. Аракчеев розпочав проводити в життя плани Олександра І ширше, то опозиція виявилаяся із двох боків, від зем­левласників, землі яких були заторкнені планами військових посе­лень, а також і від людей, яким призначено жити і працювати на військових поселеннях. Перший спротив виявили дрібні пани-зем-левласники, бо при організації військових поселень маленькі зем­левласники мусіли переносити свої будівлі на інші місця, що було пов'язане з великими коштами, яких держава не покривала. Коли хтось не хотів того робити, тоді спеціальна комісія оцінювала іс­нуючі будинки і, якщо вони були в доброму стані, держава плати­ла за них 4/5 оціночної суми, якщо в гіршому стані — то тільки 1/5, а за погані зовсім нічого не платила¹. Крім того, від панів, що мали своїх кріпаків, забирали молодих хлопців "у солдати", тобто до війська, а потім їх не повертали панам, тільки відсилали до ор­ганізованих військових поселень².

По Україні військові поселення організували на Харківщині, Ка- теринославщині, Київщині й Херсонщині. Першими частинами, що їх уряд призначив на військові поселення, були дві козацькі дивізії, перейменовані на уланські: Українська, сформована для боротьби з Наполеоном на Правобережжі в 1812 р. під командою ген. Вітта, та Бузька дивізія. Цю останню створено з третіх ескадронів з кожного з цих українських полків і Бузького війська та членів гусарських полків. Отже, в основному цар дотримав слова й не повернув добро­ вольців українських козацьких полків знову в кріпацтво, залишивши їх як військову силу, тільки не козацьку, але поселенсько-військову, де режим виявився більш жахливим, ніж yjcpjnjiirrBL _

Для ъШсШВвШГШТсетть^д^тшися^аысслаза єдиним зраз­ком, як і нутро хати мусіло бути влаштоване згідно з поданими згори планами. Усі селянські хати, що не були на лінії визначено­го плану, нищилися і їх вирівнювано до лінії. Всі мешканці сіл, що займалися хліборобством, мусіли покинути свої оселі й перей­ти до міст чи сіл, що не були в системі військових поселень. У Чугуєві на Харківщині усі мешканці, що мали свої хати з садками та огорожами, мусіли переїжджати до інших місцевостей, бо Чугу­їв був призначений на військове поселення. Поселення мали свої церкви, школи, добре влаштовані шпиталі, добру медичну обслу­гу, одним словом, мали вони все, що тільки було потрібне до життя.

Земля і все рухоме майно у військових поселеннях нібито відда­валося в повну "власність" поселенцеві, але він мусів добре поводи-

¹ Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття.-

Харків, 1925.- Том перший.- С. 84-85. ¹ Там же.- С 85.

76

77

тися й бути жонатим, інакше командир батальйону міг вщ нього все те відібрати. Всі мешканці вважалися військовими людьми й підля­гали військовим законам і офіцерам, які стояли на сторожі тих зако­нів. І це стосувалося в однаковій мірі як чоловіків, так і жінок.

Населення поділялося на господарів і негосподарів, дітей, не-поселених людей, інвалідів, тих, що були в чинній службі, резер­вних і кантоністів. Крім того, їх затруднювали на різних будовах, а також при перевезенні будівельного дерева. Часом бувало так, що вони за ціле літо не мали навіть трьох днів, щоб обробити свої власні наділи¹. Це не могло не відбитися на добробуті поселенців і, як деякі джерела вказують, до них нерідко заглядав голод. Крім того, кожна округа мала викосити повну річну порцію сіна на полк і обробити громадські поля для наповнення хлібних запасних ма­газинів, які завжди мусіли бути повні².

Військові поселення поділялися на полкові округи і кожна з них мала 7 000 осіб чоловічої статі. Пізніше цю цифру збільшено до 10 000. Південно-українські військові поселення, чи як їх офіційно називали — новоросійські, поділялися на 12 округ, кожна по три волості. Во­лость в середньому мала 10 поселень, які очолював волосний коман­дир. На чолі полкової округи стояв полковий комендант з полковим комітетом і полковим управлінням. Полковий комітет дбав про стан хліборобства в своїй окрузі, про видачу позик, про обробіток ділянок, ремонт будинків і наглядав за поселенцями³.

Піхотний полк ділився на батальйони і роти, а кавалерійський на ескадрони. Господарі кожного полку об'єднувалися в батальйо­ни або в декілька ескадронів, які при виходах у похід залишалися на місцях і приготовлялися до служби на місце тих людей, які впали в боях. В усіх чотирьох українських губерніях у 1825 р. було 36 ба­тальйонів піхоти, 249 ескадронів кінноти⁴. Головна управа військо­вих поселень перебувала у Єлисаветграді.

На початку уряд давав гроші, щоб урухомити господарку військо­вих поселень із розрахунком, що по трьох роках вони будуть цілком самодостатні і забезпечать харчами не тільки себе, але також і тих, які відбували військову службу та весь домашній, як і військовий скот. У зв'язку з тим провадилися точні обліки майна військових по­селень. На обліку були всі коні, воли, неробоча худоба, вівці. Так са­мо провадився докладний облік землі й лісу, чагарників, а також гро­мадських грошей, допомогового й позичкового капіталу⁵.

Окрему групу поселенців творили т.зв. кантоністи, тобто хлоп­ці, яких поділяли на три групи: малі — від 7 до 10 років життя,

¹ Там же.- С. 87.

² Там же.

³ Там же.- С 86.

⁴ XIX век: илюстрированпый обзор минувшего столетия.- Санкт-Петербург, 1901.- С. 88.

⁵ Слабчеико М. Вказ. праця.- С. 87.

7.S

середні — від 10 до 14 і великі — до 18 років життя. Від 18-го року життя кантоністи переводилися у військові частини, де вони від­бували військову службу до 45 років. Після 45 років чоловіки зай­малися вже тільки сільським господарством.

Кантоністи середнього віку мусіли вчитися читати й писати За­кону Божого й арифметики. Старші кантоністи, від 14-го року жит­тя, вивчали також військову справу і привчалися до хліборобства. Ця група кантоністів отримувала вже харчі та гроші як вояки у чин­ній службі¹. Малих хлопчаків часто забирали від батьків і віддава­ли до спеціальних шкіл і, як тільки вони дозріли до певного віку, їх записували до військової школи й зараховували до свого полку.

Так само регулювалося життя родини й порядки в хаті. Кожна річ мала визначене місце в хаті окремою інструкцією і кожного дня ранком службові підстаршини переглядали всі доми, стежачи за чи­стотою та чи все поскладане згідно з приписами. За будь-які від­хилення від інструкцій карали доволі суворо. Коли до непорядку спричинялися жінки, їх карали не менш жорстоко, а за деякі про­вини навіть різками². Строгість була настільки великою, що люди боялися ступити на підлогу, чи сісти на крісло, щоб його не за­бруднити, бо може появитися контроль й покарати за нечистоту.

Безконечні інспекції житлових приміщень, як також військові паради, відривали господарів від обробітку власних полів. Від гос­подарств часто відбирали кращих коней до військової служби або до державних кінних заводів зовсім безплатно. Нерідко господарі були в розпачі, бо достигле збіжжя на полі чекало робочих рук са­ме тоді, коли господарські помічники, хлопці й парубки перебува­ли в школах кантоністів, а збіжжя на полі поїдала мишва або са­рана. Торгівлі також не було ніякої, бо купців виселено з військо­вих поселень до міст і містечок, а самі поселенці не мали права займатися торгівлею, навіть якщо вона була необхідним чинником у кожному військовому поселенні.

Організація подружжя також була під наглядом військових вла­стей, включно з самим Аракчсєвим, як головнокомандуючим всіма військовими поселеннями. Він вимагав, щоб йому подавали список усіх на виданні дівчат та вдовиць і забороняв влаштовувати весілля без його дозволу, хіба що їхніми женихами були вояки-поселенці. У такому випадку Аракчеев вимагав, щоб молодим виплатити 25 рублів на весілля, а його про те повідомити³. У деяких полках списували на карточках прізвища дівчат і вкидали їх до одного капелюха, а карточ­ки з прізвищами вояків до другого. Батальйонний командир витягав

¹ Граф Аракчеев и военные поселения, 1809-1831; рассказы очевидцев о бунте военных поселян, исторический обзор устройства военных поселений, переписка гр. Аракчеева.-Санкт-Петербург, 1871.- С. ПО.

¹ Доттр-Запольский М. Вказ. праця.- С. 324.

» Там же.- С. 323.

79

одну карточку з одного капелюха, а потім з другого з прізвищем дів­чини чи вдовиці й пара вже була дібрана¹. Отже, питання любові чи особистих симпатій тут не бралося до уваги. Командир полку чи ба­тальйону роздавав воякам-женихам жінок як овець, відповідно до військового стану вояка. Урядові, який репрезентував Аракчеев, за­лежало на тому, щоб розвести якнайбільше поселенців.

Аракчеев увів у військові поселення дисципліну палиці й вима­гав беззастережного підпорядкування всіх мешканців. Військова вла­да вмішувалася в усі ділянки життя населення. Селяни мусіли пра­цювати, а їхні діти бавитися у військовій уніформі.

Формально поселенці мали працювати три дні для держави, тоб­то для забезпечення полку необхідними харчовими продуктами. Три дні вони мали працювати для себе, причому неділя залишалася днем відпочинку. Насправді поселенці працювали для держави цілий тиж­день, бо "уроки", тобто робочі дні, були такі великі, що треба бу­ло нераз два-три дні працювати, щоб відробити призначену норму на "урок". Вони будували шляхи, мости й казарми та відбували муштру. Внаслідок такого важкого режиму смертність у військо­вих поселеннях була більша від пересічної для решти країни й до­ходила до 10%. Серед поселенців траплялося багато самогубств та психічних захворювань².

Військові поселення були об'єктом гордості Аракчеева, й тому їх часто показували чужинцям. Ті , які судили їх по зовнішньому вигляді й чистоті, висловлювалися прихильно про військові посе­лення. Але ті, що брали до уваги людей, як вони жили та як почу­валися, виносили зовсім інші враження. Деякі з них завважили, що у військових поселеннях "у людини відібрали її особовість й обер­нули у знаряддя для виповнення волі начальства, заглушили всяку ініціативу й раділи, що низкою безчисленних варварських мір за­вели порядок, який нагадував собою єзуїтів у Парагваї"³. На дум­ку історика Довнар-Запольського, "військові поселення були най-жахливішим видом рабства". Насправді, військові поселення пред­ставляли собою інший вид кріпаччини, більш жахливий, ніж та, що існувала по цілій імперії⁴.

Хоча у Росії військові поселення організовано також при загаль­ному незадоволенні, але відбувалося все без збройних виступів. В Україні так легко справа не пішла. Тут живі ще були традиції не­залежності і старих прав та звичаїв, які серед населення визнавалися як закон. Перші зарсагували на те Бузькі козаки під проводом сот­ника Бучинського, яких недовго перед тим перейменовано на Бузь­ку уланську дивізію. Вони, згідно з "Жалуваною Грамотою" Кате-

¹ Граф Аракчеев.- С. 159.

² Довнар-ЗапольскнИ М. іікіи. праця.- С. 324.

³ Русский архив.- Москва, 1893,- Т. III.- С. 112.

⁴ XIX век.- С. 88.

рини II, вірили, що їх не мали права обернути у військових посе­ленців і тому в липні 1817 р. серед Бузького війська вибухнули ве­ликі розрухи. У місті Вознесенську зібралося близько 500 козаків, які вимагали від військового командування відновити козацьке вшсько. Коли на цс не було ніякої реакції, ба ще навіть поарештували чле­нів козацької делегації, 28 липня козаки намагалися захопити вшеь-кові прапори та звільнити арештованих козаків. Дійшло до зброй­ної сутички, яка стала сигналом до загального повстання Бузьких козаків. Щойно у вересні 1817 р. московська влада задушила його при допомозі 10 000 війська і гармат.

Ліквідувавши повстання, влада провела низку арештів і 93 учас­ників віддано під суд. З них 64 засуджено до кари смерті, яку пізні­ше замінено покаранням "шпіцрутенами"¹. Сотника Барвінського, який впевняв козаків, що десь існувала Жалувана Грамота цариці Катерини II, якою вона забезпечувала козакам незмінність їхнього козацького стану, позбавлено старшинського ступеня й дворянства та вигнано з поселення Бузького війська. Двох козакш за те, що во­ни "розповсюджували безглузді вісті та самовільно взяли на себе звання депутатш", вислано на службу в Окремий Сибірський корпус як звичайних рядовиків на доживоття без права звільнення ані на відпустку. Всіх інших звільнено². У травні 1818 р. Бузькі козаки зно­ву підняли повстання, яке було жорстоко придушене.

Але найбільше заворушення як протест проти режиму військо­вих поселень вибухнуло у Чугуєві, де поселенці у липні 1819 р. від­мовилися косити державне (казьонне) сіно для полкових коней саме тоді, коли в їхніх власних господарствах було чимало невідкладної праці, а робочих рук бракувало. Бунт скоро перекинувся до сусід­нього Таганрозького полку, розташованого на Харківщині, а неза­баром і на місто Харків, де саме відбувався річний ярмарок, на який прибуло багато людей із віддалених місцевостей. Повстанці вима­гали ліквідації військових поселень, повернення земель, відрізаних у поселенців при їх організації, звільнення від обов'язкових поста­вок хліба й фуражу до полкових складів тощо.

Місцеве начальство намагалося задушити повстання власними силами, але побачивши, що не дасть собі ради, звернулося до вищої влади за допомогою. Уряд вислав проти повстанців два піхотні полки і дві гарматні сотні з 12 гарматами. Військо оточило Чугуїв і зайня-

¹ Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1969.- Т. 1.- С 211; цю кару викону­вало військо, уставлене у два ряди обличчям до себе, у кількості приписаній судом, 200, 500 чи навіть 1 000 вояків, узброєних у березові різки. Засуджені, оголені до пояса, спершу перебігали, а пізніше їх уже перетягали, бо самі вони не могли ходити приписану кількість разів, а кожний вояк мусів бити засудженого різкою. Цю кару популярно називали "зеленою вулицею".

¹ Ііоітнопич М. История царствования императора Александра I и России в его время. -Анн Арбор, 1980.- Т. 5.- С. 363-364.

80

81

ло ряд населених пунктів, але й це не дало жодних наслідків. Тоді спроваджено два полки і приїхав сам Аракчеев, який керував розпра­вою з поселенцями. А однак повстанці витримали більше місяця, за-ки остаточно вдалося Аракчееву повстання ліквідувати¹.

Урешті повстання придушено, проведено арешти серед поселен­ців, жертвою яких стали 104 особи з Чугуївського та 899 з Таган­розького полків. Більшість з них опісля звільнено, але 363 віддано під військовий суд, який 273 особи засудив до кари смерті, а 90 — до висічення різками².

Аракчеев ще раз розглянув присуд і "помилував" засуджених, за­мінюючи кару смерті на кару шпіцрутенами, "кожного перегнати через зелену вулицю з тисячу вояків по 12 разів", тобто замість не­гайної смерті, Аракчеев віддав на муки й повільну смерть від кату­вання різками. Не довіряючи поселенцям, Аракчеев для виконан­ня кари спровадив дивізію піхоти. "Я велів розпочати екзекуцію 40 осіб, яких вважали найбільш винуватими,— писав Аракчеев ца­реві Олександрові І. — 3 цих сорок — трьох розкаялося і випроси­ли помилування, а 37 не просили пощади і 20 з них загинули під різками". Після цього першого показу, як влада вміє карати, при­сутній при екзекуції Аракчеев звернувся до засуджених із запитом, чи хтось з них кається і просить помилування. Але всі вони одно­голосно відмовилися покаятися й екзекуція продовжалася³.

Слід підкреслити, що серед повстанців було також 69 офіцерів Чугуївського полку. Деякі джерела твердять, що цією жахливою смертю загинуло не менше 80 людей, а решту непритомних пере­везено до шпиталю. Один поселенець, який відвідував свого това­риша в шпиталі, писав, що глянувши на катованих "тільки по го­лосі можна було пізнати, що це були люди, а не купа м'яса"⁴.

Погром у Чугуєві зробив величезне враження на тодішнє куль­турне суспільство. Різко засудив його молодий Василь Каразін, а також куратор Харківської Шкільної Округи⁵. У 1820 р. подібний бунт зробили поселенці в Катеринославській губернії, над якими також не було милосердя.

Про незадоволення у військових поселеннях цар Олександер І знав від Аракчеева, а також і від самих поселенців, але він не трак­тував того поважно. Наприклад, у 1818 р. делегація від 10 сіл Бузької уланської дивізії Єлисаветградського повіту просила царя звільнити їхні села з системи військових поселень. У відповідь цар наказав усіх членів делегації заслати в рекрути й на тому справу закінчено. Біль­ше того, Олександер І давав більшу нагороду начальникам тих райо-

¹ Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1972.- Т. 4.- С. 505.

² Исторические записки.- Москва, 1955.- Т. 52.- С. 320-321. ¹ Граф Аракчеев.- С. 151.

⁴ ОтбченкоМ. Вказ. праця- С. 89.

⁵ Там же.

нів, де були заколоти, мовляв, там краще представники влади, чи команда поселень напрацювалася¹.

З приходом до влади царя Миколи І (1825-1855) Аракчеев стратив свої впливи на царському дворі і його усунено від влади* 1827 р. От­же, вже за царя Миколи І у військових поселеннях проведено деякі реформи і військових поселенців поділено на поесленців-господарів та поселенців-помічників. Незважаючи на непопулярність військо­вих поселень, їх далі поширювали, що викликало незадоволення се­ред усіх тих, які були так чи інакше заторкнені їх розбудовою. Вна­слідок того велике повстання вибухло в Україні у 1829 р. у ряді сіл Слобідсько-Української губернії, коли уряд намагався поширити си­стему військових поселень. Тут також, щоб утихомирити безборон­них селян, уряд вислав дивізію уланів та батарею кінної артилерії, які 11 червня 1829 р. оточили село Шебелинку на Харківщині й відкрили вогонь. Загинуло 109 повстанців-селян, а пізніше поставлено під військовий суд 143 особи. З них двоє суд засудив на довічну катор­гу, а 48 вислано на службу в Херсонські військові поселення².

У 1831 р. дійшло знову до більших заворушень у військових по­селеннях, але цим разом у Росії. Після них цар Микола І виділив ді­йову частину полків, тобто виконуючих військову службу, із поселень і людність давала до полків тільки рекрути? Й натуральне утримання їх. Обов'язкову працю селян обмежено до трьох днів громадських ро­біт³. У 1837 р. уряд запровадив нові військові поселення у Київщи­ні й на Поділлі, на конфіскованих маєтках польських панів-землев-ласників, які брали участь у польському Листопадовому повстанні 1830 р. В Україні у середині XIX ст. було 25 військових поселень, які займали 2,4 мільйона десятин землі з 554 тисячами населення. У Бі­лорусі й Росії було тільки 17 військових поселень, а на Кавказі — 1. Так "військові поселення нового роду проіснували до половини 1857 p., коли їх було переведено до Міністерства Державних Маєт-ностей"⁴. Іншими словами, повір'я поселенців, що військові посе­лення існуватимуть так довго, як довго живе Аракчеев, менш-більш здійснилися. Але пам'ять про Аракчеева, як жорстокого тирана, за­лишилася в народі, і період його полщейського деспотизму та грубої вояччини дістав назву "аракчеєвщини".

' Там же.

² Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1972,- Т. 4.- С. 51;

* У монастирі у Старій Руссі, в Росії, знаходилася картина пензля якогось доморобно­го мистця-поселенця, названа "Введення Аракчеева до пекла". На тій картині на самому переді йшов граф Аракчеев у парадній уніформі, а за ним ціла свита генера­лів. Довкола стояли товпи народу — військових поселенців, які радісно проводжали свого мучителя до сатани.

¹ Слабченко М. Вказ. праця.— С. 90.

⁴ Там же.

82

Декабристи

На початок панування Олександра І, визнаного як ліберально­го володаря, витворилися були сприятливі умови для розвитку літератури й науки, засновано народні й середні школи і створено чотири університети: в Дорпаті, Петербурзі й Казані та в Харкові в Україні. Водночас зменшено цензуру. Серед оточення Олександра І були й противники підданства селян. Граф Петро Румянцев висту­пив з проектом, щоб дозволити земельним власникам звільняти се­лян із підданства й наділити їх землею. У зв'язку з цим проектом у 1803 р. появився Указ про "вільних хліборобів", який дозволяв зе­мельним власникам заключати з селянами умови про надання землі й волі. На основі цього Указу за Олександра І звільнено з піддан­ства 47153 особи. В тому самому часі 17 земельних власників пере­дали своїм селянам наділи землі безплатно.

Але в другій половині свого панування Олександер І змінив свої ліберальні погляди і став одним з найбільших прихильників поборювання будь-якої вільної думки. Це були часи наполеонівських війн, в яких російська армія брала активну участь і перемаршувала Європу від Москви до Парижа. Завдяки тому багато підданих Ро­сійської імперії мали змогу побачити Західну Європу й перекона­тися на власні очі, що там, у знищених війнами й революцією кра­їнах народ живе краще і свобідніше, чим у переможній Російській імперії. їх поворот із Західної Європи, як і їхній власний досвщ, вщіграв поважну роль у підсиленні опозиції до існуючого ладу, зок­рема до нелюдської кріпацької системи.

Багато офіцерів, що походили з дворянства, повернулися з За­ходу з ідеями Французької революції про свободу, рівність і бра­терство. Зрештою, навіть звичайні вояки російської армії бачили в Західній Європі життя без примітивного рабства, яке панувало в межах Російської імперії.

Невдоволення автократичною системою зростало, але на зовні воно не могло свобідно виявитися, не було можливості на вільний обмін поглядів, а тим більше обговорювати політичні й соціальні проблеми відкрито. Цей стан змушував організуватшаємні товари­ства, в яких можна було б дискутуватй~й "шукати принаймні теоре­тично виходу із застарілого самодержавства. Як вияв незадоволення з існуючого політичного й економічного стану в Росії дворянство- , ішшхта почала організовувати різні протиурядові таємні товариства./ Гв Україні незадоволення виявлялося в організаціях масонських лож, які появилися в середині XVIII ст. Перша на українських зем­лях масонська ложа була заснована в 1742 р. польськими шляхтича­ми у Вишнівці на Волині, а друга в 1758 р. у Львові. На Лівобереж­ній Україні масонство поширювалося з Росії, але ідеї масонства приносили в Україну також сини козацької старшини, які студіюва-

84

ли в Західній Європі, головно в німецьких університетах. Найвидат-нішим осередком масонства був Київ, де в 1794 р. була заснована ложа "Безсмертя". Поза Києвом існував ще цілий ряд масонських лож, але вони не були об'єднані. Найважливішими масонськими ло­жами були: ложа "З'єднаних Слов'ян" у Києві, заснована в березні 1818 p., та "Любов до істини" у Полтаві, заснована у квітні 1818 р. До останньої належав відомий український поет Іван Котляревсь­кий. Членами масонської ложі "З'єднаних Слов'ян" були українці, росіяни й поляки, які прагнули до встановлення приязних відносин між усіма трьома народами. Але "на Правобережжі існували ще й польські угрупування, які мали на увазі поновлення історичної Польщі, включаючи до неї й Україну з відродженим козацтвом XVI ст., коли воно було в повному розпорядженні польської держави"¹. У 1825 р. з цієї масонської ложі створилося "Товариство З'єднаних Слов'ян", яке ставило собі за мету звільнення всіх слов'ян віц абсо-лютистичної влади, зниження національного автономізму поміж де­якими слов'янськими народами й об'єднання їх усіх в одному феде­ративному союзі. Кожна з цих слов'янських держав мала б точно ви­значені свої кордони й парламентарну форму правління. Справами цілого союзу мав би завідувати окремо створений конгрес з пред­ставників усіх держав — членів союзу. У внутрішніх справах кожна з цих держав користувалася б повною свободою й незалежністю у вирішуванні своїх власних справ. "У соціяльному відношенні Това­риство було проти кріпацької системи й поширювало гасло "Не ба­жай раба, коли не хочеш сам стати рабом"².

< 3 масонських лож виросли чисто політичні товариства, серед яких були й чисто українські з українськими політичними цілями. Оскільки масонство не цікавилося практичним життям, замість ма­сонських лож на Україні появилася низка таємних товариств, а се­ред них Малоросійське Товариство (Малороссийское Общество), яке очолював бориспільський поміщик Василь Лукашевич. Коло цього товариства згрупувалося чимало панів і колишніх масонів, а серед них, мабуть, і нащадок гетьмана Розумовського, князь Ми­кола Рєпнін (1778-1845), малоросійський губернатор та іншілюди, які займали доволі високі становища в суспільстві і Російській ім­перії. Лукашевич, будучи на чолі "Малоросійського Товариства", склав окремий "катехизис" для нього, з якого видно, що воно ма­ло на меті відновити Гетьманщину в старих її формах. У цьому "ка-техизисі", що був програмою Малоросійського Товариства, гово­риться, наприклад, що "сонце встане в Чигирині, що одновить ко­зацтво", прив'язуючися до славних часів Чигирина, коли він був столицею козацької держави за Богдана Хмельницького. Однак біль­шість Малоросійського Товариства, т.зв. правиця, обстоювала іс-

¹ Там же.— С. 96.

² Дорошенко Д. Нариси історії України.— Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 277-278.

85

торичні принципи в значно меншій мірі й вимагала тільки авто­номії для України¹.

Малоросійське Товариство започаткував масон Новиков. Він склав окрему конституцію для Російської імперії, яку планував пе­ретворити на республіку, що мала поділятися на вісім царств, в тому числі два українські: Київське і Херсонське, причому саме місто Ки­їв, а також Одеса, мали бути вільними містами. Малоросійське То­вариство зв'язувалося також з російськими змовниками в Україні, зокрема з поетом Кіндратом Рилєєвим, одруженим з українкою, який у своїх поезіях оспівував Гетьманщину й був одним з керівни­ків Північного Товариства. У таких ложах гуртувалися також й укра­їнці, між ними були Іван Котляревський, Василь Лукашевич, В. Тарновський, В. Капніст, С. Кочубей та інші. Це все свідчить про те, що ідея незалежної або принаймні автономної української дер­жави все ще існувала в колах української шляхти-дворянства.

Думка про заснування таємного політичного товариства дозрі­ ла в 1816 р. у гурті столичних офіцерів. її ініціаторами були Олек­ сандр Муравйов, брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, князь Сергій Трубецькой та ін. Небавом до товариства долучився пол­ ковник Павло Пестель, який виявився найвизначнішою постаттю й ідеологом перебудови Російської імперії в республіку. Так постало товариство "Союз Спасения" на чолі з Олександром Муратовим, яке ставило собі за мету звільнення селян від кріпацтва, а потім до цього долучилася ще й вимога введення у Росії конституційної монархії. --..„.

(fUjpyrc таємне товариство "Союз Благодснствія", яке створено у 1818 p., проіснувало до 1821 p., коли реорганізувалося у два това­риства — "Північне" у Москві й "Південне" в Україні із центром у містечку Тульчині на Поділлі. Члени цього товариства були ви­сокоосвічені люди з аристократичних родів, які ненавиділи абсо­лютизм і постійно критикували його^Між ними були радикальні демократи, помірковані ліберали, а також прихильники російсько­го націоналізму, ба навіть послідовники русифікації. Між цими останніми був власне полковник Павло Пестель, автор програми товариства — "Русская Правда", який вимагав автократичного прав­ління — диктатури на 15 літ. Товариство організувало таємні з'їз­ди у Києві у 1823-1825 pp., на яких обговорювали майбутній прав-нодержавний устрій Росії, під впливом Пестеля перевага віддава­лася республіканській системі над конституційною монархією.

Пестель прекрасно орієнтувався в українському питанні і знав, що український нарід — не росіяни. Він сам називав жителів Лі­вобережної України малоросіянами, Слобожанщини — українця­ми, а Правобережжя — русинами. Так само він знав, що всі вони

¹ Там же.

86

користувалися особливими законами, мали відміни у соціальному відношенні, господарському укладі і т.п. Проте був певний, що Ма­лоросія та Новоросія ніколи не користувалися самостійністю й ні­коли не можуть нею користуватися, бо починав історію Росії від київських князів.

З декабристами співпрацювало таємне товариство "З'єднаних Слов'ян", що постало на переломі 1823-24 років у Новограді Во­линському. Воно мало у проводі українців, як от Івана Горба­чевского, братів Андрія і Петра Борисових, а також одного поля­ка Юліяна Люблінського та ін. Збиралися у Києві, де було набага­то легше організувати сходини. Товариство "З'єднаних Слов'ян" виходило з ідей всеслов'янського федерального устрою і тому про українську справу годі там чогось яскравого шукати¹. Під кінець 1825 р. Товариство "З'єднаних Слов'ян" об'єдналося з Південним Товариством, як його четвертий відділ.

Програма Південного Товариства — т. зв. Катехизм — складав­ся із 17 параграфів і мав на меті федерацію всіх слов'янських на­родів, причому за слов'ян уважали також угрів і румунів. Згідно з тією програмою, Товариство було за повернення Польщі держав­ної незалежності не тільки в межах Варшавського князівства, але також повернення їй частини білоруських й українських земель. Об­говорюючи кордони поміж реорганізованою Росією і Польщею, Пе­стель проводить його на півночі від міста Динабурга рікою Дви­ною до Полоцька, а далі річкою Ушачою до Березини й на пів­день до Прип'яті й через місто Острог на Волині аж до Карпатських гір². Іншими словами, віддавав полякам Вілснщину, західну Біло­русь з містом Мінськом, Західне українське Полісся й Волинь та цілу Галичину й Буковину. Україну, як таку, ідеолог декабристів Пестель зовсім не брав до уваги.

У другому параграфі "Русской Правды" Пестель стверджував, що "Фінляндія, Естляндія, Курляндія, Білорусь, Грузія, весь Кавказ, землі киргизів, всі сибірські народи й різні інші племена, які живуть внутрі Російської держави й ніколи не користувалися самостійністю й незалежністю, повинні навіки відмовитися від права окремої народності. Внаслідок того всі вище названі країни, зі всіма племе­нами, які в них живуть, мають залишитися на вічні часи у складі ро­сійської держави. Параграф 4-й, як і сам заголовок "Русской Прав­ды", каже, що Росія є державою "єдиною і неподільною"³.

Після того як до Петербургу 27 листопада 1825 р. надійшла зві­стка про смерть Олександра І, — на царський трон вступив його

¹ Слабченко М. Вказ. праця.— С. 98.

¹ Восстание декабристов. Документы (под ред. чл.-кор. АН СССР М. В. Нечкиной).—

Москва, 1958.— Т. 7: "Русская правда" П. Н. Пестеля.— С. 125-126. ^J Там же.— С. 127.

87

брат — Микола І, хоча правним наслідником мав бути великий князь Костянтин, але він, за намовою Олександра І, відмовився від трону ще в 1822 р. Тим часом Миколи І ніхто не любив і чле­ни Північного Товариства, обравши князя Трубецького на свойого провідника, планували не складати присяги новому цареві на вір­ність і змусити його відмовитися на користь Костянтина. Однак один із офіцерш доніс про це цареві й коли 14 (26) грудня 1825 р. Московський полк відмовився скласти присягу льояльності, що й мало бути початком повстання, цар Микола І був приготований до виступу змовників. Крім того, їхній вождь князь Трубецькой не явився тоді на Сенатський майдан, де мало початися повстання, і ніхто із його соратників не відважився на власний розсуд давати накази, і військо стояло бездіяльне. Постоявши так цілий день, вірні цареві відділи почали стріляти з гармат у збунтоване військо і на­товп, зібраний на Сенатському майдані. Внаслідок того багато во­яків і цивільних осіб загинуло на місці, а провідників повстання заарештовано.

Набагато довше тривало повстання Південного Товариства в Україні, яке почалося 29 грудня 1825 (10 січня 1826) р. Члени Пів­денного Товариства почали повстання виступом Чернігівського пол­ку й у Василькові на Київщині дійшло до першого збройного зу-дару. Сили повстанців були замалі, щоб дати відсіч урядовим військам і в висліді того 3-го (15) січня 1826 р. повстання було задушене. Поранені Іполит Муравйов-Апостол і Анастасій Кузь-мін відібрали собі життя, а головні керманичі бунту в Україні, Сергій Муравйов-Апостол, командир Чернігівського полку, його брат, від­ставний полковник Матвій Муравйов-Апостол та Михайло Бесту­жев-Рюмін були арештовані. Історики стверджують, що керманичі повстання в Україні "в рішаючій хвилині виявили подиву гідну мужність й енергію, далеко більшу як їхні петербурзькі товариші, але ситуація була безнадійна"¹, бо в них було замало сил. Важливе тут ще й тс, що вони "не вводили в гру великих князів Костянти­на й Миколу, як це робили керівники Північного Товариства, та не визискували підступним й одночасно бездарним способом їх­нього конфлікту із-за престола. Вони ставили справу ясно, просто й революційно, і закликали вояцтво до боротьби з царатом в ім'я політичної й соціальної свободи. їхня акція може би й мала успіх, коли б вони мали розуміння національно-політичного моменту, коли б свою революційну діяльність прив'язали до визвольних зма­гань українського народу, політичної й національної боротьби Ук­раїни з російським царатом"².

Оскільки планований, але невдалий переворот відбувся пщ кі­нець грудня, що по-російськи називається "декабрь", усіх його учас­ників названо "декабристами". У часі слідства багато декабристів заломалося, а між ними і князь С. Трубецькой, який повівся най-ганебніше. Суд над декабристами був тільки звичайною формаль­ністю, бо судді, бажаючи сподобатися цареві, засудили ідеолога Павла Пестеля, російського поета Кіндрата Рилєєва, який очолю­вав Північне Товариство, Петра Каховського, який під час повстан­ня у Петербурзі смертельно поранив генерал-губернатора Михай­ла Милорадовича, та Сергія Муравйова-Апостола й Михайла Бес­тужева-Рюміна, провідників повстання в Україні, на кару смерті через четвертування, багатьох на смерть через обезголовлення, а ще більше на каторгу і заслання. Цар Микола виявив "великодуш­ність" тим, що засудженим на четвертування змінив кару на пові­шення. Екзекуцію над ними виконано 25 липня 1926 р. у Петро­павловській фортеці. Інших 121 учасників заслав на довічну ка­торгу на Сибір, а багатьох вояків наказав покарати шпіцрутенами. Отже, повстання декабристів, хоча й захопило Україну, не мало нічого спільного з українським визвольним рухом, і навіть, якби воно й було вдалося, то Україні воно не віщувало нічого доброго.

У зв'язку з виступом декабристів в Україні арештовано також Василя Лукашевича, Василя Тарновського й Віктора Кочубея, але остаточно їх усунено тільки з посад. Повстання чернігівського полку дало поштовх селянським повстанням¹.

В Україні мали значення не декабристи, але ідея декабризму, як відгук загальноєвропейських настроїв у колах інтелігенції. Де­кабризм тут не мав глибоких коренів й не захоплював широких верств селянського населення. Винятком можуть послужити хіба Київщина та почасти інші місцевості².

Доба реакції

Із приходом на імператорський престіл царя Миколи І почала­ся доба т.зв. "чорної реакції", яка жорстоко відбилася на процесі українського національного відродження. Тоді як його брат при­наймні на початку свого царювання виявляв нахил до більш лібе­ральної політики, Микола І був цілком реакційним. Через деякий час в Україні не стало жодних політичних організацій, але скри-тий опозиційний рух до царської автократії існував далі.

У 1828-1829 pp. Росія провадила чергову війну з Туреччиною, як допомогу Греції за визволення з-під турецького ярма, на ділі ж за доступ до Чорного моря. Ця війна також коштувала Україні великих

¹ Декабристи //Діло. — 1926.— Число 10.— 16 січня.

² Там же.

¹ СлвбченкоМ. Вказ. правд.— С 100.

² Там же.— С 101.

89

жертв у людях і майні, але закінчилася корисно для Росії мирним договором в Адріянополі 2 (14) вересня 1829 р. На підставі того до­говору Російська імперія дістала від Туреччини гирло Дунаю, східне побережжя Чорного моря та право вести торгівлю на Чорному та Середземному морях. Крім того, Греція була звільнена з-під влади Туреччини, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію.

До поразки Туреччини у деякій мірі причинився і кошовий За­дунайських козаків¹.

За господарсько-економічним розвитком губернії України по­ділялися на три основні райони: Лівобережжя, Правобережжя і Пів­день. На Лівобережній Україні, до якої входили Полтавська, Хар­ківська й Чернігівська губернії, поруч з зерновими, вирощували та­кож тютюн, коноплі й частково цукрові буряки. До Правобережжя входили губернії Київська. Волинська й Подільська, де спеціалізу­валися на вирощуванні озимої пшениці й цукрових буряків. На Пів­денній Україні, яка охоплювала Катеринославську, Херсонську й материкові повіти Таврійської губернії, переважали культура пше­ниці на експорт й тонкорунне вівчарство².

У той час селяни України розподілялися на три основні групи: а) поміщицькі, б) державні, в) вільні селяни й козаки. На Право­бережжі, яке раніше було під Польщею, панщизняно-кріпосна си­стема існувала здавна й там закріпачені селяни, згідно зі статистич­ними даними з 1838 p., становили 4 200 000, або 58% загальної кількості населення. На Лівобережжі, де кріпосне право запрова­дила остаточно цариця Катерина II, у 80-х роках XVIII ст. кіль­кість поміщицьких селян становила 38%, на Південній Україні — 25% всього населення. В цілому поміщицькі селяни-кріпаки ста­новили 40% населення України під російською окупацією³.

Протягом першої половини XIX ст., після побудови й відкриття порту Одеси на Чорному морі, зокрема з 30-х років, в Україні почав зростати попит на пшеницю та інші хлібні продукти, які йшли на ек­спорт до Західної Європи. З уваги на це великі землевласники нама­галися випродукувати якнайбільше товарного хліба й посилювали панщину. Одночасно вони почали розширювати площі коштом се­лянських наділів. Великі землевласники часто давали свої землі в оренду й орендарі, якими звичайно були поляки або жиди, намага­лися визискувати селян-кріпаків, чим доводили селян до відчаю.

У XIX ст. селянин-кріпак був перетворений в раба, власність дідича, який міг робити з ним, що йому подобалося. Скаржитися

¹ Полонська-Васшшнко Н. Історія України.— Т. 2. — С. 295-296.

^! Отмена крепостной) права на Украине; сборник документов и материалов.— Киев,

1961.- С. 9. ³ Історія Української РСР.— Т.1.— Київ, 1967.— С. 256.

90

не було кому, бо той дідич був одночасно і суддею, який міг по­збавити землі, продати, або заслати на Сибір. Дідич міг одружити кріпака з ким хотів, міг забрати від нього його дітей, або переве­сти на іншу службу у своєму дворі чи в іншого пана. Коротко ка­жучи, пани мали право на життя кріпака¹.

Чоловіки й жінки мусіли відробляти панщину, яка не була всюди однакова. На Лівобережній Україні вона становила 3-4 дні на тиж­день, а на Правобережній доходила до шести днів. У Південній Україні спочатку не було панщини, її запровадив там щойно цар Павло І у 1796 р. Оскільки там недоставало кріпаків, то панщина була легша і кріпаки мусіли працювати для пана не більше як два дні на тиждень². Царський указ від 5 квітня 1797 р. установляв три дні панщини, яка неоднаково практикувалася у різних часах і міс­цевостях. День праці не визначався днем, але розміром виконаної праці, наприклад, у жнива він дорівнював вижаттю 5 кіп снопів за три дні³. Багато поміщиків поводилося дуже жорстоко зі своїми крі­паками і трактували їх як худобу.

Населення бунтувалося й доходило до збройних виступів. У ве­ресні 1813 р. мешканці села Олександрівка Слов'яносербського по­віту вбили свого поміщика князя Шахматова за його жорстоку пове­дінку з ними. У вбивстві було замішано 70 чоловіків і жінок, ба на­віть і дітей. Змова була підготовлена всіма селянами, і що цікаве, в порозумінні з княгинею Шахматовою, дружиною вбитого князя. Для самого слідства поліція заарештувала 90 осіб, бо убивці і співучасни­ки змови не тікали, але спокійно чекали прибуття суду⁴. У березні 1815 р. князь Кочубей, власник сіл Жукове і Стасівці Полтавської губернії, продав своїх селян поміщикові Кирьякову, який намагався перевести їх до Херсонської губернії на отримані там землі, які він був зобов'язаний заселити. Селяни спротивилися цьому і дійшло до сутички поміж військом і селянами. У висліді цього 10 селян загину­ло, а 12 поранено, і з них один помер від ран, крім того, заарешто­вано ..67 чоловіків та 10 жінок. Згоріло також п'ять селянських xaT^s. У вересні 1817 р. мешканці села Христинівки на Уманщині звернулися з проханням до царя Олександра, щоб він їх оборонив перед зну­щанням поміщика Яна Стахурського. За це Стахурський наказав би­ти деяких кріпаків, внаслідок чого один чоловік і одна жінка помер­ли від побиття негайно, а інші померли пізніше. Подібна історія по­вторилася в селі Рубежівці Київського повіту'.

¹ Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.— С. 300.

² Слабчснко М. Вказ. праця.— С. 129. ' Там же.

⁴ Крестьянское движение в России в 1796-1825 гг. (сборник документов).— Москва, 1961.-С. 31-311.

⁵ Там же,- С. 342-348.

⁶ Там же,— С.458 і наступні.

91

Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. Невпин­но вибухали повстання на Слобідській, а то й на Лівобережній Ук­раїні. Але найбільшої сили вони досягли в губерніях Київській, Во­линській, а особливо в Подільській. На Поділлі повстанським ва­тажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував по­встанням й кілька разів був засланий на Сибір, але завжди втікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роз­давав бідним і тому його ім'я вкрилося славою месника за народні кривди. У 1835 р. його вбили, до суду притягнено 2 700 його спіль­ників¹.

На нелюдяне трактування кріпаків звернула увагу навіть місце­ва російська адміністрація на чолі з князем Миколою Рєпніним, який у 1816-1834 pp. був "малоросійським" губернатором. Він про­бував дещо злагіднити панщизняний режим, чим здобув собі при­язнь і популярність серед українського дворянства. Але за те Рєп­ніна обвинувачено також в українському сепаратизмі і цар звіль­нив його з посади й на те місце призначив сатрапа ген. Дмитра Бібікова, завзятого реакціонера, ворога будь-якої ліберальної дум­ки. Але ще перед призначенням Бібікова уряд наказав провести ре­візію прав на дворянство правобережної шляхти. Для цього була створена окрема комісія, яка працювала під безпосереднім прово­дом Бібікова. їх праця закінчилася тим, що 64 тисячі дрібної шлях­ти, яка не могла доказати своїх прав на дворянство, позбавлено тих прав і включено до скарбових селян або до міщан. Згодом ця колишня шляхта злилася з українським населенням, засвоївши його спосіб життя, мову й звичаї². Так само на пропозицію Бібікова при­пинено роздачу в оренду сконфіскованих в 1831 р. панських зе­мель і їх роздано селянам. Завдяки цьому частину селян звільнено від кріпаччини.

На початку червня 1847 року уряд затвердив опрацьовані згада­ною комісією т.зв. Інвентарні Правила для теренів, захоплених від Польщі, які точно визначали характер та розмір повинностей се­лян — три дні на тиждень для чоловіків й один день для жінки. Заборонялося відробляти панщину в неділі і свята та залучати жі­нок до тяжкої праці. Дідич мав право замінити панщину на працю в фабриці, але не мав права переводити селян на службу в дворах, обмежено панську сваволю щодо шлюбів, віддавання селян у рек­рути й засилання на Сибір³. У 1852 р. Бібіков уступив і його на-слідником став князь Васильчиков, людина культурна і лібераль­на. Але дідичі-поляки не могли погодитися з обмеженням їхніх прав на кріпаків і постійно вносили скарги до генерал-губернатора. Князь

¹ Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.— Т.1.— С. 301.

² Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 284.

³ Дорошенко Д. Там же.— С. 299; Полонська-Василенко Н.— Історія України.— Т. 2.- С 302.

92

Васильчиков видав доповнення до "Інвентарних правил" Бібікова, що відносилися до Київської, Волинської та Подільської губерній, де переважали поміщики-дідичі поляки. Ці доповнення значно по­гіршили становище селян. Практичне значення доповнень до "Ін­вентарних правил" було дуже мале, бо, як писав історик Михайло Корнилович, "ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час". Вони справжнього контролю над поміщиками не завели й не тільки збільшували панщину, але і зменшували наділи селянських земель¹. Безпосередньо після введення "Інвентарних правил" на Правобережжі вибухло 55 бунтів, а з самої Київщини втекло на південь України бл. ЗО тисяч селян.

Польський письменник граф Станіслав Старженський у своїх споминах писав, що на Правобережжі "ледве один на сто тутешніх великих землевласників ставиться до селянина як до людини; інші трактують його гірше як худобу. Майже ніде робота не означена так, щоб селянин міг знати, що є його обов'язком. Майже в кожнім селі роботи й завдання визначаються довільно. Тут працює селянин на пана три дні на тиждень, але властиво панщина триває без перер­ви, бо свята, кепська погода враховується на некористь селянина. Селянин розуміє дуже добре, що його нелюдськи гнобить російсь­кий уряд солдатською повинністю, примусом квартирування, але жорстоке кріпацтво, оброки та незчисленні знущання, так само як нелюдську поведінку й ганебні насильства, селянин кладе на раху­нок панів"². Цей автор наводить декілька прикладів того нелюдсько­го знущання польських панів над українським селянином.

Не кращим виглядало становище і в "Новоросійському Краю", де генерал-губернатором був граф Строганов. До нього напливали скар­ги з різних сторін, зокрема з військових поселень. Наприклад, з Ти­располя, Херсонської губернії повідомляли, що поміщиця А. Клопо-товська для збільшення своїх власних прибутків постійно примушу­вала селян відвозити поміщицький хліб до Одеси або до Тирасполя. З цієкйж метою вона продавала жінок віком від 15 до 25 років. У грудні 1857 р. вона засікла на смерть одного селянина і 16-літнього хлопця. Слідча комісія, підкуплена Клопотовською, ствердила, що вбитий помер від гарячки. Селянина, який виступав проти виснов­ків комісії, жахливо побили й закували в кайдани³.

Інформації про знущання над селянами надходили з усіх губер­ній й тому було ясно, що "Інвентарні правила" не виконали сподіва­них завдань і силою обставин не могли задовольнити селян.

¹ Корнилович М. Бібіковські інвентарі // Український Архів.— Київ, 1926; Полонсь­ка-Василенко Н. Вказ. праця.— Т.2.— С. 302-303.

¹ "На нашій, не своїй землі"; уривок із записок шляхтича графа Старженського з пе-рсдмовоюів. Франка // Літературно-Науковий Вістник.— Київ, 1907.—Т. 37.—С.31.

' Лось Л. Ф. Матеріали "Колокола" про події на Україні у середині XIX ст. // Історичні дослідження.— Київ, 1981.— Вип. 7.— С. 57.

93

Від 1826 до 1854 року в Україні відбулося 126 селянських по­встань, які були найкращим доказом того, що кріпацька система тріщить у своїх основах. Крім селянських виступів, в цей період зростало число випадків убивства поміщиків, підпалів їх маєтків та масових утеч. Характерною рисою, що проявилася у русі 50-х ро­ків, було наростання недовір'я селян не тільки до місцевих, але її до центральних органів влади. Однак лише цар в уяві селян ще виступав як носій справедливості¹.

Опублікований урядовий маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення у зв'язку з Кримською війною викликав зно­ву грізний селянський рух, що охопив у якійсь мірі 16 губерній ім­перії, в тому числі дві в Україні, Київську і Чернігівську. Особли­во великого розмаху набрав він у Київській губернії, вилившись у т.зв. "Київську козаччину". Селянські заворушення 1855 р. у Ки­ївській губернії були порівняно з заворушеннями 1830-40 pp. більш масовими. Вони стали небезпечні для уряду не тільки своєю масо­вістю, а й тим, що відбувалися в умовах безуспішної Кримської війни. Для придушення руху уряд вислав у Київську губернію 16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві ро­ти саперів. Тут відбувся ряд кривавих сутичок, з яких найбільшими були в селі Березне, Сквирського повіту, селі Викова Гребля Ва­сильківського повіту, в місті Таганча й у селі Корсунь Канівського повіту. Найвищою точкою "Київської козаччини" були події в Кор­суні, де 10 квітня на площі зібралося до чотирьох тисяч селян. На­чальству, яке прибуло з військом для придушення повстання, се­лянські уповноважені піднесли хліб-сіль, але при цьому заявили, що поміщикам служити не будуть. Однак, коли була зроблена офі­ційна заява, що ніякої волі селяни не дістануть, вони кинулися на військову команду з вилами, сокирами й киями. Остаточний ре­зультат цього — 13 селян вбитих і 27 поранених².

З нагоди Кримської війни з Туреччиною і війни з Францією цар видав маніфест із закликом добровільно ставати в ряди війська в обороні батьківщини. Маніфест з'явився російською мовою й де­які вислови були незрозумілі й дали селянам підставу думати, що цар закликав їх стати козаками і йти воювати. У деяких селах свя­щеники пояснювали, що потрібно йти на оборону святої віри і бать­ківщини, і селяни, кинувши роботу на панщині, розпочали твори­ти власні козацькі відділи. Священиків, які намагалися пояснити дійсний зміст маніфесту, били, мовляв, вони ховають перед селя­нами волю. Цей селянський рух викликав спротив панів і повстання

Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріиосиицького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 p.). — Київ, 1958.— С 132. Шамрай С Київська козаччина 1855 року (до історії селянських рухів на Київщи­ні).- Київ, 1928,- С.96.

94

охопило дев'ять повітів Київщини, де люди пам'ятали ще козач­чину, разом понад 500 сіл, але його придушено військовою силою. Згідно з офіційними даними, жертвою впали 39 повстанців вбитих та 63 поранених¹. Крім того, тисячі заарештовано, а сотні заслано на Сибір. "Можна з певністю сказати,— писав історик Дмитро До­рошенко,— що спровокований народ заплатив за своє змагання до свободи потоками сліз і крови"².

У 1856 р. по Україні рознеслася чутка про заклик до селян по­селятися у зруйнованому війною Криму. Це заохотило селян-крі-паків до втечі в Крим, з Верхньодніпровського та Катеринославсько­го повітів втекло 9 000 селян, а з Херсонщини — 3 000. Тікали ма­сово також з Полтавщини, Харківщини й Чернігівщини. Дійшло до того, що уряд мусів поставити військові частини на Перекопській косі й зупиняти селян зброєю — у боях були втрати убитими й по­раненими з обидвох сторін³. Незважаючи на те, "Інвентарні пра­вила" залишалися в силі аж до відмінення кріпаччини у 1861 р.

Розбудова промисловості в Україні

У 1820 р. появилися перші цукроварні та розвинувся горілчаний промисел. З розвитком хліборобства зростала також промисловість і торгівля. Але все це було в руках поміщиків, які мали і гроші й ро-бітників-кріпаків. Згодом у промисловості почали з'являтися люди, які мали гроші, але не були аристократичного роду. Це були в ос­новному росіяни, але траплялися також й українці, наприклад Си-миренки, Терещенки та Яхненки. Брати Яхненки і зять одного з них, Федір Симирснко, були кріпаками, але добившись майна на оренді баштанів і шкіряній промисловості, викупилися на волю, орендували млини, вели торгівлю збіжжям і значно збагатились. Зго­дом у їх руки дісталися різні види промисловості: мотузяна, суконна, скляна, а також млини, цукроварні й тютюнництво. У 1840 р. Ях-ненко і Симирснко побудували у Млієві на Черкащині велику цук­роварню, а також фабрику, що продукувала сільськогосподарські ма­шини, пароплави та ін. Капіталісти не мали кріпаків, які б працюва­ли для них безплатно й тому мусіли наймати робітників і платити їм за роботу. У скорому часі виявилось, що селяни на панських фабри­ках і заводах працювали неохоче й недбало, натомість вільнонаймані робітники на підприємствах капіталістів краще опановували техніку й давали кращу продукцію. Через це панські заводи підупадали і їх відкуповували капіталісти, які вже у половині XIX ст. зосередили у своїх руках понад 90% заводів⁴.

¹ Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1970.— Т. 2.— С. 346.

² Дорошенко Д. Вказ. праця.— Т. 2.— С 286-287. ' Сітбчспко І. Вказ. праця.— С. 169.

⁴ Холмськчй І. Історія України.— Мюнхен, 1949.— С. 305.

95

Велике значення в економіці України мали цукрова, гірнича та металургійна промисловості, де Україна випереджувала Росію. У 1848-1849 pp. в Україні було 62% цукроварень. Україна перетво­рювалася на центр цукрової промисловості, хоч з боку уряду були спроби затримати цей процес шляхом штучної підтримки цукро-варництва російських центральних губерній¹.

У Таврійській губернії розвинулися, крім дуже важливої соля­ної промисловості та риболовлі, також і виноградна промисловість, шовкопрядство, виправлювання шкіри. Виробництво базувалося на вільнонайманій праці і брало верх над виробництвом, базованим на праці кріпаків в інших губерніях. У Херсоні 1852 р. швейца­рець Філімберт зорганізував доволі велику фабрику шкір на базі уділів. Він сам мав тоді 18 000 десятин землі і 120 тис. орендова­ної, яку використовував для плекання до 90 тис. штук овець. Крім того, Філімберт збудував шерстомийню і шкіряний завод, на яко­му виробляли цінні види шкіри, замшу, лайку, саф'ян, а з відходів

шкір виробляли клей².

Під кінець 1830-х і на початку 1840-х pp. Україну відвідали дві геологічні експедиції, спершу французька на чолі з проф. Ле-Пле, а потім англійська на чолі з геологом Р.Й. Мерчісоном, які вияви­ли великі поклади високоякісного кам'яного вугілля в Донецькому кряжі, що своїм розміром дорівнювали усім покладам вугілля За­хідної Європи. Завдяки тому Південна Україна стала об'єктом за-інтересування геологів. У скорому часі відкрито також поклади за­лізної руди в околицях міста Кривого Рога, що, в парі з вугіллям Донбасу, стало підставою гірничо-металургійної промисловості Кри-ворізько-Донецького басейну.

Україна почала ставати напівпромисловою країною. Почали з'яв­лятися заводи й фабрики. Машини стали витісняти рукодільний про­мисел. Поширене у Криму тонкорунне вівчарство сприяло розвитком ві суконного виробництва. Для скріплення цієї ділянки виробництва уряд роздав 1 250 000 десятин для випасу тонкорунних овець. Так, ще від кінця XVIII ст. існувала в Катеринославі державна суконна фаб­рика, що в той час була найбільшим підприємством на півдні Укра­їни. Цс було ціле фабричне містечко, в якому 1833 р. розміщалося 197 промислових і житлових будинків з близько 3 000 населення³. Во­на забезпечувала армію у військовому обмундируванні. У першій по­ловині XIX ст. кількість суконних підприємств швидко зростала. В Україні 1805 р. було 27 суконних закладів, а в 1823-24 pp. їх налічува-

¹ Праці семінару для виучування народного господарства України. Документи українською комунізму.— Нью-Йорк, 1962.— С. 174.

² Дружинина U. К і*іі.іч Украина в период кризиса феодализма, 1825-1861 гг.— Мос­ ква, 1981. - С. 154.

^! Там же.—С. 105-109.

96

лося вже 99. Понад 65% усього сукна, що вироблялося в українських фабриках, припадало на мануфактури Волинської, Київської та Чер­нігівської губерній. У 1859 р. в Україні числилося 160 суконних під­приємств, що розміщалися здебільшого на Правобережній Україні, які виробляли понад два і чверть мільйона аршинів сукна. До 20 су­конних фабрик капіталістичного типу було в Україні 1861 р.¹.

Паперове виробництво ще в середині XVIII ст. зародилося в Ук­раїні, а у 80-х роках були вже відомі паперові заводи Києво-Пе­черської Лаври, Троїцького монастиря, поміщика Михайла Мило-радовича. У 1832 р. в Україні налічувалося заледве вісім паперових заводів, сім з них належало поміщикам, а один купцям. Напередодні скасування кріпацтва в Україні працювало 18 фабрик паперу, атє вони користувалися відсталою технологією й через те були мало продуктивні². Слід підкреслити, що промисловість і торгівля України перебувала здебільшого в руках росіян. Серед власників фабрик ро­сіяни становили 44,6%, українці — 28,7%, жиди — 17,4%, а решта інші національності³. Серед купців відсоток росіян був ще більший, аж 52,6%, тоді як українці становили тільки 22,2%, жиди — 20,9%, інші - 4,3%⁴.

У першій чверті XIX ст. промисловість в Україні базувалася го­ловним чином на примусовій кріпацькій праці. З 13 960 робітників у 1828 р. — 10 385 (74,4%) були кріпаками і тільки 3 575 (25,6%) віль­нонайманими⁵. Фабриканти Київської губернії через своїх агентів наймали у поміщиків Полтавщини кріпосних селян на фабричні ро­боти, їх гнали цілими партіями і вони, прийшовши на .місце праці, перемучені різними хворобами, вмирали десятками, тужили за сво­їми родинами й утікали з робіт гуртами, що спричиняло простої фабрик⁶. Скоро виявилося, що наймана праця, за яку платили гріш­ми, була більш доходова й вигідніша, ніж дармова панщизняна, й тому почав відчуватися попит на вільнонайманого робітника.

Гірше було з виробом мануфактури, в якої складалася широка перспектива розвитку цієї ділянки промислу. Водночас імперський уряд сприяв розбудові т.зв. Центрального промислового району не на базі місцевих доступних природних ресурсів, тобто на багатстві сировини і палива, бо цього там було дуже мало. Ця промисло-

¹ ГуржійІ. Зародження робітничого класу України (кінець XVIII-перша половина XIX ст.).- Київ, 1958.- С 28-29.

² Там же.- С 26-27.

³ Оглоблин О. Очерки истории украинской фабрики: мануфактура в Гетманщине. — Киев, 1922.- С.47.

* Там же.- С 106-107.

^s Ясірсбов Ф. Україна в першій половині XIX ст. // Нариси з історії України.— Київ, 1939.- Вип. 8.- С 68.

97

⁶ ОпіоСипш О. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабри­ка.- Киев, 1925.-С. 120-121.

к U Верига

вість розраховувала на довізні паливо та сировину. Але установле­ні урядом різні тарифи на українські продукти доводили до того, що вони мусіли продаватися дорожче як московські, тому не мог­ли витримати московської конкуренції. Через ці обставини укра­їнська текстильна промисловість, хоча й мала добру перспективу на успипний розвиток, занепала.

Торгівля

У народному господарстві України, зокрема південної, важли­вою ділянкою була продукція і торгівля сіллю. Степова зона налі­чувала велику кількість соляних озер, які тягнулися ланцюгом вздовж морських берегів. У Буджаку найбільшими такими озерами були Сасик і Шагани, далі на схід, за Дністром, — соляні озера в околиці Одеси, Кінбурні й Перекопі, а також між ріками Берда й Молочні Води. У Криму вони знаходилися в околицях Євпаторії та Керчі. Ці озера дали почин до надзвичайно важливої соляної промисловості й пов'язаного з цим т.зв. чумацтва, яке транспор­тувало сіль до торговельних центрів України й Росії. Поруч з тим розвивався й цілий ряд інших зайнять, пов'язаних із хліборобством, випасом худоби чи рибальством.

У 1834 р. недалеко від Маріуполя було створене перше степове державне Велико-Анадольське лісництво. Велико-Анадольський ліс став живим пам'ятником піонерам степового лісорозведення. До цього часу відносяться і перші спроби заліснення ярів, балок й озе­ленення т.зв. Олешківських пісків, а також велике Бердянське ліс­ництво¹.

З сорокових років XIX ст. на південній Україні появилися за­води, що випускали сільськогосподарські машини. У Катеринос­лавській губернії вирізнялися підприємства купця Заславського та ротмістра Шумана, основані на вільнонайманій праці.

Дуже погано стояла справа з транспортом, бо не було добрих доріг. Перевозом збіжжя до морських портів займалися чумаки, які в поворотній дорозі привозили сіль з над морських берегів. Влас­никами чумацького промислу були багаті селяни, які мали волів і вози, але роботу виконували наймані робітники. У 1823 р. на Дніпрі появився перший пароплав, а в другій половині XIX ст. почалася будова залізничних шляхів.

Важливу роль в економічному розвитку відігравали ріки, які пе­ретинали Україну. Вони не тільки сприяли риболовству й давали населенню очерет, який використовували на опалення, але й слу-

¹ Шкабура П. Ліс на шляху смерчів // Літературна Україна.— 1969.— N 64 (2657).— 12 серпня.

жили також шляхами комунікації. На початку XIX ст., коли загро­зу турецьких чи татарських нападів усунено, Дністер і Буг знову з'єднали Україну з Чорним морем, а зокрема Дніпро, відомий ще в ранній історії, як "шлях варягів у греки". Завдяки цьому швид­ким темпом виросли такі міста як Миколаїв на Бузькому лимані, Херсон на Дніпрі та Одеса над Чорним морем. Ріки служили вод­ним шляхом для перевозу людей і товарів до Чорного моря і далі у світ, тобто сприяли розвитку міжнародної торгівлі, яка давала Росії великі зиски¹. У Миколаєві, Херсоні й Одесі уряд дозволив при­ватним фабрикантам організувати заводи для будови кораблів, яких заохочував великими державними субсидіями, і вже в 1820 р. в Ми­колаєві спущено на воду перший новозбудований корабель.

Від найдавніїпих часів Україна завдяки природним умовам була хліборобською країною і такою підпала під російське панування. По­літика Росії зводилася увесь час до послаблення України під госпо­дарським оглядом. Цар Петро І після битви під Полтавою в 1709 p., щоб ослабити Україну економічно, казав направляти товари, що йшли з України за кордон, не ближчим шляхом через Україну, Польщу й Литву, а через новозбудований Петербург, а то й Архан­гельськ над Білим морем, щоб таким способом творити в цих містах торговельні центри й купецький стан та давати працю москалям, а не українцям. Вже у другій половині XVIII ст. російські купці вимага­ли від свого уряду скасування митних кордонів поміж Росією й Ук­раїною, бо вони їм заважали.

Українські купці, майстри-ремісники, міїцани були змушені через те шукати праці в Московщині, або кидати торгівлю й ремесло та ставати хліборобами. Так Україна економічно занепадала, а Мос­ковщина розвивалася, бо там зосереджувалися майже всі фабрики. Україна мусіла купувати товари в Московщині і через те гріш з України плив у Московщину. Купувати дешевий і якісно кращий товар у Західній Європі заборонено².

У парі з упадком українського купецтва й ремесла українські міста пустіли й денаціоналізувалися. На Лівобережжі місце укра­їнських купців і ремісників займали московські. На Правобереж­жі, що належало до Польщі, у торгівлі та промислі головну роль відігравали жиди, які дуже часто підпадали під впливи польської культури і ставали захисниками, ба навіть інструментом польсько­го панування в Україні³. Крім того, розвиток сільського господар­ства й торгівлі гальмували різні митні тарифи, які накладалися на українські продукти, як також великі податки. Взагалі фінансова політика Росії доводила Україну до економічної руїни.

¹ Дружинина Е. Вказ. праця.— С. 56-67. ¹ Киевская старина.— 1882.— Кн. 1.— С. 426.

' Зореславич М. Українське робітництво і боротьба за національну і державну само­стійність // Народна воля. — 1951.— 4.48.— 20 грудня.

чх

99

Наприкінці XVIII ст. по містах і містечках України було вже багато крамниць з різноманітним товаром. Протягом першої по­ловини XIX ст. кількість купців постійно збільшувалася, а в парі з тим зростали міста, але найшвидше зростала Одеса. її купецтво від 1787 до 1857 року зросло у 42 рази й Одеса вже тоді славилася своїм космополітизмом. Серед купецтва Одеси переважали греки, вірме­ни, жиди, італійці, в Херсоні — греки, вірмени, поляки і францу­зи. У Єлисаветграді переважали росіяни, в Маріуполі — греки, а в Нахічевані — вірмени. У 1830 pp. з наказу Миколи І переведено з Росії до Києва купців із великими капіталами, які відразу зайняли важливе місце серед купецтва України¹.

Йдучи назустріч інтересам російського купецтва, царський уряд окремим указом від 20 грудня 1753 p., тобто ще задовго до скасуван­ня гетьманства, ліквідував внутрішній митний кордон, а в 1782 р. дозволив селитися в Києві "інородним людям Великої і Малої Ро­сії". Через кілька десятків років на Подолі і Печерську жило вже ба­гато російських купців, які завзято конкурували з місцевими купця­ми і ця конкуренція закінчилася перемогою росіян, місцеві купці зберегли свій стан у рибальстві, хлібопеченні, городництві та шевсь­кому ремеслі². У половині 1840 р. російський уряд скасував Київську міську самоуправу, яка там діяла на основі т.зв. магдебурзького пра­ва, насильно виселив з центру Києва сотні міщанських родин, а на їх місце спровадив москалів. Українське населення поселено в пере­дмістях Куренівці, Преварці й Демієвці, де вони зберегли свій наці­ональний характер й опозиційні настрої до Московщини³.

У середині XIX ст. російське купецтво переважало у більшості українських губерній. У Чернігові воно становило майже дві тре­тини росіян і жидів, і лише одна третя — українці. Те саме явище було в Катеринославській губернії, де українці становили переважну більшість, але купці росіяни переважали в усіх містах губернії. У Херсонській губернії російські купці були "фундаментальними", а українські переважно чумакували, вели дрібну торгівлю рибою, пти­цею тощо⁴.

У XIX ст. потреби великих землевласників, які переходили на капіталістичну систему господарювання, як і зростаючого середнього класу — буржуазії, дістатися на нові ринки збуту, спричинилися до повної ліквідації політичної незалежності України.

Завдяки розвиткові хліборобства та промисловості в Україні по­ширилася торгівля у формі т.зв. ярмарків у таких великих центрах

як Київ, Бердичів, Ромни, Харків тощо. Там, звичайно, московські купці вимінювали свої промислові вироби на українські харчові про­дукти, причому жахливо використовували й ошукували українське населення.

Ярмарки відігравали важливу роль у торгівлі й деякі з них роз­винулися до величезних розмірів. І власне на тих ярмарках нила сильна конкуренція поміж напливовим російським і місцевим ук­раїнським купецтвом, яка звичайно закінчувалася перемогою росі­ян. Тут займали важливе місце російські бавовняні вироби, які на українських ярмарках зударялися з польськими виробами. У 1850 р. російські бавовняні товари здобули перевагу на одеському "Хресто-воздвиженському" ярмарку.

Німець Йоган Георг Коль, подорожуючи по Україні, відвідав у 1840 р. харківський Хрещенський ярмарок, де зауважив перевагу російського купецтва в українській торгівлі. Згідно з його спосте­реженнями, головну роль як у виробництві, так і посередництві на­лежить росіянам. Значна більшість товарів, писав він, походить з великих російських фабрик і більше половини гуртових купців на ярмарку становили власне росіяни. "Вони беруться за всі товари без винятку, й важко назвати хоча б один предмет, де б не пере­важали росіяни"¹.

Промисловий розвиток Західної Європи у XIX ст. створив по­требу в харчових продуктах, зокрема хлібі, цукрі та м'ясі. Це мало великий вплив також на економіку України. Велике значення ма­ла міжнародна торгівля, зокрема експорт через чорноморські й азовські порти, через які в 1825 р. вивезено товарів на суму 6,7 млн. рублів, що становило 11% загальноросійського експорту, а в 1860 р. — на суму 57,6 млн, або 32,2%, тобто майже третину загальноросійського експорту².

Раніше український родючий чорнозем не представляв собою нічого особливого, але з відкриттям чорноморської торгівлі, чор­нозем набрав великої вартості, бо головним товаром експорту став хліб і сільськогосподарські вироби. У 1860 р. на 32,3% загального російського експорту пшениця становила — 78,2%. Напередодні Кримської війни, у 1853 р. експорт пшениці через чорноморсько-азовські порти досягнув небувалого розміру — 6,2 мільйона чет­вертей (тобто 1 302 000 тонн), а в 1854 p., тобто в часі воєнних дій на Чорному морі, він упав до 0,7 мільйона, у 1855 р. — 0,1 мільйона четвертей (21 тисяча тонн) товарів³.

¹ Полонська-Василснко Н. Історія України.— Т. 2.— С 348.

² Лугова О. Про становище України в період капіталізму // Український історичний журнал.- 1967.- N 3.- С 17-18.

⁵ Дорошенко Д. Нарис історії України.— Мюнхен, 1966.— Т. 2. — С. 283. ⁴ Лугова О. Вказ. праця.— С. 18.

100

¹ Оглобтт О. Очерки истории украинской фабрики: предкапиталистическая фабри­ка.— Харьков, 1925.— С. 44. ¹ Дружинина Е. Вказ. праця.— С 183. ³ Історія Української РСР: у двох томах.— Київ, 1967.— Том перший.— С 424-425.

101

Польське Листопадове повстання 1831 р.

У липні 1830 р. вибухнула революція у Франції, яка викликала ланцюгову реакцію. З кінцем серпня спалахнула революція у Бельгії, що була тоді у складі Голландії, внаслідок якої Бельгія проголоси­ла 4 жовтня 1830 р. свою незалежність. Це було очевидним пору­шенням Священного договору від 1815 р. і цар Микола І, стоючи на сторожі того договору, наказав польській армії готуватися до по­ходу на Бельгію, щоб задушити революцію. Але поляки, побачивши, що революції закінчилися успішно у Франції, Бельгії і, розрахову­ючи на французьку допомогу, самі розпочали повстання проти Росії. Вони 29 листопада прогнали з Варшави царського намісника вели­кого князя Костянтина й намагалися вести переговори з царем, щоб дістати більші політичні права для Варшавського князівства. Але цар відмовився від будь-яких переговорів з повстанцями і заявив, що Польща має тільки дві можливості до вибору: безумовна капітуля­ція або знищення. У відповідь на те польські революціонери, захо­пивши владу, проголосили, що династія Романових перестала воло­діти Польщею, й розпочали боротьбу. Провідники польського по­встання у Варшаві хотіли притягнути на свій бік селянські маси й тому вимагали, щоб дідичі принаймні пообіцяли відпродати селянам частину землі, але польські магнати на це не погодилися.

На допомогу повстанцям у Варшаві виступили й озброєні польсь­кі шляхетські загони по цілій Правобережній Україні, й поміщики закликали своїх підданих селян воювати за Польщу. Положення було критичне, й тому 19 травня головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, звернувся до селян Право­бережної України з відозвою, в якій, між іншим, говорилося: "Не вірте їм (тобто польським повстанцям) і тих, які будуть намовляти і силувати до бунту, старайтеся схопити й доставити начальству. Ви вже ніколи не будете належати тим поміщикам, які повстануть проти законної влади"¹.

Отже, це був офіційний заклик до селян, щоб вони доносили на панів, які беруть участь у повстанні, або арештували їх самі й передавали російській владі. За це фельдмаршал Остен-Сакен обі­цяв селянам, що їх звільнять від підданства збунтованих панів. Цю відозву читали в церквах, й українські селяни Київщини , Волині й Поділля, маючи досить панської сваволі, з ентузіязмом відгук­нулися на цю відозву й виловлювали поміщиків і шляхту, закову­вали їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади². На Полтав-

шині й Чернігівщині для боротьби з поляками стали формувати ко­зацькі полки: 6-го травня 1831 р. появився царський указ про фор­мування вісьмох кінних полків українського (офіційно — малоро­сійського) козацтва по тисячу козаків у кожному полку. Козакам знову обіцяно поворот до військової козацької служби. Козаки-ріль-ники з радістю готувалися до вшни, українське дворянство заку­пило їм своїм коштом коней з упряжжю й вибрало комендантів з резервних офіцерш. Через шість тижнш це добровільне військо вже було в поході з Чернігова до Польського Королівства¹. У міжчасі московські війська розгромили польські шляхетські загони й по­встання на Правобережжі було задушене.

У Польщі велику поразку потерпіли повстанці у битві під Остро-ленкою 26 травня 1831 p., що відкрила російським військам шлях на Варшаву, де також не було одностайності між різними політич­ними фракціями. Російські війська 8 вересня під командуванням ген. Івана Паскевича штурмом взяли Варшаву й повстання закін­чилося невдачею. Польща як окреме королівство перестала існу­вати.

Загалом на Правобережжі повстання тривало від 15 квітня до 12 червня 1831 р. й охопило вісім окремих регіонів. Придушивши його, уряд жорстоко розправився з повстанцями. І не тільки з ни­ми. Наприклад, пензенський полк, розігнавши повстанців коло Ов­руча на Поліссі, зайняв місто без бою і замість доганяти повстан­ців, солдати ловили кожного стрічного, навіть невинних, і кидали до тюрми. При тому не обминули й уніятського василіянського мо­настиря — вдершись до келій, схопили сімох монахів-василіян, трьох домініканців і били їх прикладами й нагаями. Одного важко хворого василіянина порубали шаблями, а іншого старого монаха, який заледве на ногах тримався, кинули по сходах, на яких він і забився². У пошуках за повстанцями арештували винних і невин­них, кидали їх до тюрем і засилали в Сибір, або відправляли в сол­дати. Крім того, у панів-повстанців конфіскували маєтки.

Задушивши польське повстання, уряд не додержав обіцянок Остен-Сакена й не звільнив з підданства тих селян, які допомага­ли викривати й поборювати польських повстанців. Частина помі­щиків не була скомпрометована і їх не зачіпали, іншим вдалося вийти сухими із тієї афери, а деяким прощено провини й усі вони затримали свої маєтки разом з кріпаками. Маєтки деяких засуд­жених за участь у повстанні перебрали родичі або конфіскувала дер­жава й віддавала їх в оренду здебільшого таки польським шляхти-

¹ Семевсшй В. Крестьянский вопрос в России в XVIII и первой половине XIX века.— Санкт-Петербург, 1888.- Т. 2.- С. 483.

^! Лавров П.А. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе­режній Україні // Записки Історичного факультету Львівського Державного універ­ситету ім. їв. Франка.— Львів, 1940.— Т. 1.— С 97-98.

102

¹ Максимович М. Собрание сочинений.— Киев, 1876.— Т. 1: Отдел исторический,—

С. 826. ¹ Z pism ksi$dza Jana Sierocinskiego // Przeglqd wschodni.— Warszawa, 1991.— Rok 1.—

Zesz. 1.- S. 177.

103

чам. "Власники як і орендарі, використовуючи свої знайомства чи родинні зв'язки в урядових колах, металися тим селянам, які по­слухали закликів Остен-Сакена й співпрацювали з урядом, а не з панами, й допомагали душити повстання. Уряд зовсім не захистив їх від помсти панів. Становище селян стало ще гіршим, як воно було перед повстанням і вони, стероризовані й позбавлені будь-якого захисту органів царської влади, втікали на південь України, в Херсонську й Таврійську губернії"¹.

Прикро закінчилася й історія з козацькими полками, яких ге­нерал-губернатор князь Микола Рєпнін не відпустив додому, але держав при собі, опікувався ними і муштрував та ще й залюбки слухав їхніх пісень. Рєпнін був одружений з онукою останнього геть­мана Кирила Розумовського і як генерал-губернатор придбав собі великі симпатії в Україні. Він бачив тяжкий стан українського се­лянства й окремим листом звертався до Миколи І, вказуючи ті кривди. Це викликало підозріння в урядових колах, де "уважали його мало не сепаратистом. Тому що він не розпускав козацьких полків, на нього зроблено донос цареві, що ніби він хоче зробити­ся гетьманом"².

Побоюючись українського сепаратизму, російський уряд не до­віряв українцям і вкінці Рєпніна арештували. Після того Малоро­сійську губернію скасовано, а замість неї залишено Чернігівські' й Полтавську губернії. Новосформовані козацькі полки, як ненадій­ні, частинно переведено на службу в російські регулярні полки, а частину відправлено поза межі України, і Повернути назад у рідні сторони тим козакам не дозволено, а коли вони запротестували, їх за те жорстоко покарали прогнанням через "зелену вулицю". В часі тієї екзекуції кілька десятків з них під різками загинуло. Оста­точно ціла організація козацьких полків видалася грандіозною про­вокацією'.

Тих козаків, що залишилися на Кавказі, уряд щедро наділив зем­лею і так серед Терського війська постали українські козацькі ста­ниці⁴.

Хоча західні країни Франція, Німеччина й Англія симпатизува­ли Польщі в її боротьбі, але на допомогу ніхто не пішов, як і не став в обороні їх прав, коли цар Микола І скасував доволі лібе­ральну конституцію Польщі й запровадив режим твердої рукщ за­лишивши лише деякі незначні права в адміністрації. Треба зазна­чити, що ставлення російського уряду до польських повстанців було лагіднішим, ніж до декабристів, хоч поляки виступали зі зброєю в

¹ Лавров JI.A. Українське селянство і польське повстання 1830-1831 pp. на Правобе­ режній Україні.— С 108.

² Антонович В. Коротка історія козаччини.— 2-ге вид.— Коломия, [1912].— С. 227. ⁵ Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966.- Т. 2.- С. 276.

⁴ Там же.

104

руках, а декабристи фактично тільки обмірковували план повстан­ня¹. Правда, уряд конфіскував маєтки польських повстанців і пе­редав їх родичам, або здавав в оренду. Багато повстанців перей­шли кордони Австрії до Галичини або до Прусії, рятуючись від мос­ковських переслідувань і заслання на Сибір, і більшість з них, 5-7 тис, опинилися у Франції, де вони створили міцний револю­ційний гурт².

Повстання мало свої наслідки і в Україні. Польська аристокра­тія, що залишилася з часів польського володіння на Правобереж­жі, відгукнулася позитивно на це повстання та ще й заохочувала українські селянські маси голоситися до польського війська, щоб відбудувати Польщу й на українських землях.* Польські шляхетські загони організувалися по цілій Правобережній Україні, яких мос­ковські війська розбили щойно весною 1831 р. Тому що Ліцей у Крем'янці поляки перемінили на центр революційної діяльності, царський уряд закрив цю високу школу, яка своїм рівнем набли­жалася до Віденського Университету, а бібліотеку, що налічувала до 50 тисяч книжок, пізніше передано до відкритого в 1834 р. Ки­ївського Університету⁵. Так само уряд ліквідував ряд інших польсь­ких шкіл і на їх місце запроваджував російські школи, заведено російську мову в судах. На Правобережній Україні уряд конфіску­вав багато польських маєтків учасників повстання й роздав їх ро­сійським дворянам, забезпечуючи ними російське землеволодіння⁴.

Щоб не допустити на майбутнє подібних випадків, російський уряд невпинно збільшував залоги війська в Україні, особливо на Правобережжі, а в самому Києві побудував фортецю. Для докладного контролю руху населення запроваджено обов'язкові паспорти.