5.4. Суб’єкти і об’єкти управління соціально-економічним розвитком регіону

Відносини об’єктів і суб’єктів є основою будь-якої політики, в тому числі і державної регіональної економічної політики. При цьому суб’єкти та їх діяльність, завжди характеризують активну сторону політики, кожний суб’єкт виступає носієм певних потреб, інтересів. Об’єкти політики — це те, на що спрямована управлінська діяльність суб’єктів, вони є пасивною стороною політики. Основними об’єктами економічної політики є суспільні відносини, форми суспільного життя, інтереси різних верств населення і суперечності, що виникають між ними. Державна регіональна економічна політика сприяє зростанню ролі регіонів у соціально-економічному розвитку держави. Враховуючи це, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів, областей, а також організації, колективи виступають не лише як об’єкти, але стають активними суб’єктами регіонального управління, які істотно впливають на формування і реалізацію державної регіональної політики.

Відповідно до проекту Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики» суб’єктами цієї політики є центральні, регіональні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання регіонального соціально-економічного розвитку. До суб’єктів державної регіональної політики відносяться також Президент України, підприємства та організації. До об’єктів державної регіональної економічної політики цим законом віднесені адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, селища і села), або їх сукупності (наприклад, території, які мають статус постраждалих від аварії на ЧАЕС), у межах яких здійснюється державне управління і місцеве самоврядування. Вони визначаються адміністративно-територіальним устроєм України.

В широкому розумінні об’єктами державної регіональної економічної політики в ринкових умови виступають самі регіони, які відрізняються між собою за темпами економічного розвитку, умовами для зайнятості населення та рівнем його життя, у вузькому значенні — їх адміністративно-територіальні утворення. Спеціальним об’єктом державної регіональної економічної політики можуть бути депресивні чи монопрофільні території, зони стихійного лиха, природних та техногенних катастроф. Як правило такі проблемні території завжди знаходяться у центрі уваги державної регіональної економічної політики. До цієї категорії можуть попасти і території з досить високим економічним потенціалом, які в наслідок не конкурентоспроможності основних галузей спеціалізації опинилися у стані глибокої кризи. Про це може свідчити високий рівень безробіття, низька інвестиційна діяльність суб’єктів господарювання. Проблемні регіони характерні для всіх країн світу незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.

З метою формування і реалізації ефективної державної регіональної економічної політики проводиться відповідна типологія регіонів як об’єктів цієї політики, в основу якої можуть бути покладені різні ознаки: природні, демографічні, геополітичні, соціально-економічні, екологічні та ін.

За рівнем соціально-економічного розвитку в кожній країні вирізняють високо-, середньо- і слаборозвинуті регіони. В кожну із цих груп включають території за спільними рисами стосовно спеціалізації, рівня диверсифікації (розширення номенклатури продукції, сфери діяльності), структурних зрушень у господарському комплексі. При цьому важливе значення має також поточний стан економіки регіонів, зокрема профільних галузей спеціалізації, фінансової і соціальної сфери. До основних показників, за якими визначають тип регіону відносяться: внутрішній валовий продукт на душу населення, показники демографічного розвитку та якості життя, техногенного навантаження, фінансового стану, інвестиційної активності, бюджетної забезпеченості та ін.

За галузевою структурою економіки регіону вирізняють індустріальні, індустріально-аграрні, аграрно-індустріальні та аграрні території. Серед індустріальних регіонів розрізняють території з переважанням добувних чи обробних галузей спеціалізації, галузей військово-промислового комплексу. Для успішної реалізації державної регіональної економічної політики необхідно враховувати міжрегіональні і міждержавні економічні зв’язки. На цій основі виділяють експортно- та імпортноорієнтовані території. Під експортноорієнтовними регіонами розуміють території, продукція яких не тільки забезпечує власні потреби, але і вивозиться за межі країни. Імпортно­орієнтовані регіони – це території, які ввозять значну частину продукції і сировини з інших територій.

Виділяють стратегічно важливі для держави території в плані залучення іноземного капіталу, інвестицій, робочої сили, регіони з унікальними природними та агрокліматичними умовами.

Важливе значення для ефективності державної регіональної економічної політики має виділення регіонів за природно-географічними та геополітичними характеристиками, зокрема прикордонні, приморські території. Змінити ці ознаки практично неможливо, тому вони враховуються лише в нормативно-правових актах, що визначають особливості функціонування їх господарських комплексів.

У формуванні і реалізації регіональної економічної політики провідна роль належить державі, оскільки вона є носієм загальнонаціональних інтересів. Вона визначає концептуальні основи та інституційні засади регіональної політики; здійснює її правове, наукове, та організаційне забезпечення.

Суб’єктами, що реалізують державну економічну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях є обласні, районі та міські державні адміністрації. Саме вони забезпечують реалізацію законів України, Указів Президента, Постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

Сучасна модель організації влади на місцях в Україні характеризується тим, що місцеві органи виконавчої влади створюються не з метою здійснення контрольно-наглядових функцій щодо законності діяльності місцевого самоврядування, а й беруть на себе основні обсяги повноважень щодо управління відповідними територіями. Недосконалість механізмів формування органів місцевого самоврядування призводить до політичного та економічного двовладдя і створює величезні труднощі у розмежуванні повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Нині в Україні місцеві ради представлені в основному представниками політичних партій, які перемогли на виборах, а не професіоналами. Прихильність тому чи іншому політичному керівництву — це тупіковий розвиток самоврядування.

Недосконалою залишається бюджетна політика, коли бюджет надто централізований, в ньому передбачено ручне управління грошовими потоками (коштами). Як результат ні один орган місцевого самоврядування не відчуває самостійності в проведенні соціально-економічних програм на своїй території. Реальне місцеве самоврядування можливе лише тоді, коли формування бюджету починається знизу — від регіонів.

В сучасних умовах територіальні громади позбавлені достатніх фінансових та інших економічних ресурсів, а також владних повноважень для впровадження принципу демократизації управління стосовно соціально-економічного розвитку регіону як особливого об’єкта управління. Вийти з цієї ситуації можна лише шляхом реформування системи місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Територіальна громада, як записано в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», — це об’єднання жителів, що постійно проживають у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно-територіальними одиницями або добровільне об’єднання жителів кількох сіл (за рішенням місцевих референдумів), що мають єдиний адміністративний центр, єдиного голову. Адміністративно-територіальною одиницею в Україні є область, район, місто, район у місті, селище, село.

Територіальна громада села, селища, міста виступає первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні і обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст.

Представницьким органом місцевого самоврядування є виборні органи (ради), які складаються з депутатів і представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами.

До органів місцевого самоврядування згідно 140 ст. Конституції України відносяться також обласні та районі ради. Вони представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними та міськими радами.

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно, рухомі і нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, одержані від їх відчуження.

Місцеве самоврядування, як основа державного устрою країни, дозволяє повніше реалізувати місцеві інтереси, узгоджувати інтереси різних суб’єктів господарювання на певній території, забезпечувати ефективне і раціональне використання місцевих ресурсів, підтримувати життєдіяльність найбільш вразливих верств населення.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створені радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських і районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним громадам. Таким чином система місцевого самоврядування включає:

• територіальну громаду;

• сільську, селищну, міську раду;

• сільського, селищного, міського голову;

• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

• районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

• органи самоорганізації населення.

Основною формою безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення є загальні збори громадян, рішення яких враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності.

Саме від органів регіонального самоврядування залежить мобілізація людських і сировинних ресурсів на організацію ефективної ринкової економіки, створення нових робочих місць, ефективне використання наявного соціально-економічного потенціалу у кожному районі, місті, селі. Роль органів місцевого самоврядування має вирішальне значення в управлінні соціально-економічним розвитком регіонів.