59. Основні стадії розвитку літератури в Європі та Америці. Специфіка ін. Регіонів

Виділяють 3 періоди:

1. архаїчний – не літературна, а художня словесність – усна форма, тільки деякі твори отримують письмо; відсутність авторства; словесність віддзеркалює загальні архетипи і загальну свідомість того чи іншого епосу

2. традиціоналіський – традиційна поетика; опертя на усталені форми; не цінується авторський першопочаток; автор – анонімний чи напіванонімний; продовжується у Європі до 16-17 ст., закінчується початком широкого книгодрукування, індустріалізацією

3. період індивідуальної творчості – розпочинається у кожній країні по-різному; з’являється поняття авторського права; бажання автора продукувати щось нове, новаторське; продовжується до сьогоднішнього дня.

Російська література – штучна література, яка створена державою (створена вихідцями з України та Білорусії)

60. Модернізм у художній літературі кінця 19-20 ст.

Модернізм – сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл кінця 19-20 ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість, характеризуються розривом з традиціями реалізму. Модернізм починається зі символізму – імпресіонізм – авангард (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм) – екзистенціалізм – театр абсурду – течія нового роману. Класичний модернізм – література потоку свідомості. Риси модернізму: з’єднана / закрита форма; є певна мета; запланованість; ієрархія; контроль за текстом; закінчений твір; метафора; певний дип; параноїк (психотип доби); спирання на Бога Отця; метафізика (намагання зрозуміти основні цінності людства); трансцидентність.

Причини виникнення модернізму:

1) Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руй­нування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення.

2) Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “при­ївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів.

3) Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали тору­вати свої, нові "модерні" шляхи в літературі.

Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і су­то художніми (і навіть особистісними) причинами. Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Анрі Бергсона, Зиґмунда Фрейда, Карла Густава Юнга і т.д. Їх роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від світу приму­сили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце люди­ни в цьому світі. Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет.

61. Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін згадується у 1917 p. в роботі нім філософа Панвіца"Криза європейської культури». отримав розповсюдження завдяки Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко Ж.-Ф. Ліотара. Постмодерністи переконалися у марноті спроб поліпшити світ, людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.Принципи повторюваності та сумісності, риси еклектики, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Символ – кореневище ( децентрація, делогізація ).

Риси постмодернізму

• Нема мети( примат письма) , вільна гра, щоб акцентувати на ненормальності

• Випадковість

• Анархія

• Нема контролю за текстом

• Головне – не закінчення твору, а процес його творення

• Поєднання кількох метафор

• Шизоїдальна свідомість

• Спирається на Св.Духа

• іманентність

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• іронічність та пародійність

У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінд «Запахи» (1985), Д. Апдайк «Версія Роджерса» (1985), Томас Пінчон «Веселка гравітації» (1973). у сучасній укр літ - Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Л. Дереш, О. Ульяненко, С. Процюк, В. Медведь, О. Забужко та ін.

62. Романтизм, породивши змішаний жанр, спростував чіткий класицистичний поділ на літературні роди й види і таким чином спричинив втрату генологією нормативного характеру. Донині ведуться дискусії з приводу того, який характер має сучасна генологія: теоретичний чи історико-літературний. диференціація канонічних і неканонічних, “чистих” і “скомплікованих” жанрових структур (серед останніх розрізняються змішані, або синкретичні, та межові, чи паралітературні, жанри: перші сформовані на стику різних родів, другі – на помежів’ї літератури та інших галузей культури). З часів Арістотеля, що дав в своїй «Поетиці» першу систематизацію літературних жанрів, зміцнилося уявлення про те, що літературні жанри є закономірною системою, ряд нормативних поетік, що містять вказівки, як повинні бути написані ода або трагедія; (Буало «Поетичне мистецтво»). кін XVIII століття - розкладання традиційної жанрової системи, зв'язане з внутрішньолітературними процесам і з дією абсолютно нових соціальних і культурних обставин. традиційні жанри стали відмирати або маргиналізоваться, переміщатися з літературної периферії в центр. гегемонія романа — жанру, який нормативні поетики вважали як щось низьке, затягнулася в європейських літературах щонайменше на сторіччя. активно стали розвиватися твори гібридної або невизначеної жанрової природи: п'єси (комедія це або трагедія). Падіння чітких жанрових ідентифікацій -в умисних авторських жестах, націлених на руйнування жанрових очікувань: від романа Лоренса Стерна, що обривається на півслові, «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» до «Мертвих душ» Н.В. Гоголя, де парадоксальний для прозаїчного тексту підзаголовок «поема» навряд чи може цілком підготувати читача до того, що з достатньо звичної колії крутійського романа його раз у раз вибиватимуть ліричними (а деколи — і епічними) відступами.Хоч У XX столітті Масова література -гостру потребу в чітких жанрових приписаннях, що значно підвищують для читача передбаченість тексту, дозволяють легко в ньому зорієнтуватися, сучасні літературні жанри (М.М. Бахтін) не є елементами якої-небудь визначеної системи: навпаки, вони виникають як точки концентрації напруженості в тому або іншому місці літературного простору, відповідно до художніх завдань, які висуваються певним колом авторів.

63. Жанр — цe поділ будь-якого . виду мистецтва за тематичними, структурними або функціональними принципами, у літературі жанри визначаються на підставі належності твору до літературного роду, провідної естетичної якості та ідейно-оцінного настрою (сатиричного, патетичного, трагічного )а також обсягу твору і способу побудови образу (символіка, алегорія, документальність); групи літературних творів, об'єднаних сукупністю формальних і змістовних властивостей. Жанр домінантний у творі і визначаэ структуру, організацію, форму твору (!формальна школа). «Жанрова суть» і «жанровий зміст»; Бахтін про зв'язок жанрової форми з тематикою твору. Жанр – значима конструкція, складн. система засобів і способів оволодіння дійсністю (відображена у творі). Бахтін розрізняв формальний (структурний) і власне змістовий аспекти жанра. На ранніх етапах (до класицизму) на 1-й план – формальні аспекти, жанротворчими були розмір, строфіка, орієнтація на певні мовленнєві конструкції. За кожним жанром були закріплені художні засоби. сувора традиція часто нівелювала індивідуально-авторську ініціативу.

64. якщо розглядати жанр не з формальної( структурної) точки зору, а з контекстуальної – то мова йде про роль жанрів у складі літературного процесу. Жанр – ланка, що пов»язує твір зі світом літератури.в різні епохи жанри співвідносяться по-різному: взаємодіють, підтримують існування один одного і конкурують, тому необхідно вивчати не лише окремі жанри і їх історію, а й «систему жанрів» кожної епохи. Що до рівнів, то висока( канонізована, класика) - трагедія, эпопея, ода; белетристика – роман, повість, розповідь; масова - «тривіальний» роман (жіночий, детектив, вестерн, пригодницький, науково-фантастичний, солдатський)

65. Епі́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні епосу. Цей рід літератури охоплює безліч прозових жанрів, наприклад: роман, саґа, оповідання, новела, казка, легенда, загадка, детектив, памфлет і т. д Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головний жанр літератури. Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія). У 18-19 століття головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна. Древні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: Епопея,поема,роман,великий епос,ліроепічна проза.

66. Теоретиками літератури визначаються 2 жанрові типи драми: 1) «закрита» («аристотелівська») драма. Для такої драми притаманна фабульна побудова, зберігається хронологія подій і вчинків героїв. Витоки такої драми – античність (Софокл, Евріпід). Свого піку досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), розвивалась в Просвітництві (Лессінг, Шиллер), в літературі 19 ст. (Гюго, Байрон). 2) «відкрита» драма. ЇЇ основа – синтетичне мислення, внаслідок чого активно проникають ліричні й епічні елементи (міжродова дифузія). Це характерно для драматургії Японії (театри Но, Кабукі) і для сучасної драматургії (Брехт, Іонеску, Шварц). Якщо домінують епічні елементи – така драма назив. епічною (її елементи – умовність, інтелектуалізація змісту). В центрі ліричної драми – внутрішній світ героїв (елементи – складна композиція, асоціативні зв’язки).

67. Терміном «лірика» позначають певний віршований твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним смислом, окреслюваних у своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах: балада, елегія, псалми, епістола, ідилія, етюд, мадригал, сонет. Подекуди лірику розмежовують на пейзажну, громадянську, інтимну, філософську, хоча насправді ці групи наскрізь інтимізовані.

68. Кожна доба з розвитком літератури має свої поширені жанри. У літературознавстві 20 століття склалася відносно усталена жанрова система в межах кожного з літературних родів. Однак окрім традиційного жанрового поділу в межах кожного з літературних родів, сучасне літературознавство виокремлює проміжні родо-жанрові утворення, до яких відносяться мемуари й художня біографія. Мемуари в свою чергу поділяють на такі різновиди, як нарис, щоденник, записна книжка, нотатки, есе, лист тощо. Художню біографію можна поділити на такі жанрові різновиди як оповідання, повість, есе, роман.

До того ж виокремлюються жанри ліро-епосу, до яких належать поема, байка, співомовка, балада.

69. Художній твір являє собою складну систему, окремі елементи якого с двома тісно взаємозумовленими категоріями змісту та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, а форму – як його зовнішній вияв. Під формою здавна розуміли мовленнєвий склад худ твору, його ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Форму худ твору розглядають як цілісну систему засобів змістового вираження, яка утворює єдність трьох її рівнів. Перший рівень становить сукупність засобів предметної зображувальності, другий – прийоми мовної зображувальності, третій – тип або принцип їх смислової упорядкованості. Цей рівень називають композицією. щодо елементів змістової організації твору, то варто виділяти такі, як тема (узагальнена основа змісту), фабула (родієва основа твору), ідея (думка, яка узагальнює зміст твору і містить оцінку зображеного в ньому), літературний характер (художньо «створена» особистість, що відображає певний людський тип, ідеологічно прояснює його).

70. Оволодіти методикою традиційного аналізу – передумова опанування методологіями та методиками аналізу сучасної долі.

Шляхи засоби аналізу віршованого твору пропонуються різні. Проте більшість вчених (Ю. Лотман, М.Гіршман) висувають головним принципом філологічного дослідження художнього твору ЦІЛІСНІСТЬ (або системність), вважаючи неможливим розчленити художній текст на то ЩО написано і ЯК написано (інакше кажучи на зміст та форму). Вони вводять поняття «змістовна форма» і пропонують кожний значущий елемент літературного твору, що виділяється в процесі вивчення, розглядати як певний момент становлення та розгортання цілого, як своєрідне вираження внутрішньої єдності. М.Грішман пропонує три напрямки літературного аналізу. Формування початкового уявлення про загальну ідею твору, аналіз прояву цієї загальної ідеї в різних елементах розгортання цілого, підсумковий розгляд загального смислу художнього цілого як єдності різноманітності.

Починати аналіз віршованого твору слід з визначення, в якій метрико-ритмічній системі написаний той чи інший віршований текст. Європейський вірш, що бере свій початок від доби Середньовіччя, має 4 метричні системи.

Також аналіз віршованого твору має включати:

• Аналіз особливостей системи строфіки

• Фоніки

• Специфіки стилістичної системи тексту

• Іконіки

• Ейдології

• Тексту як формо змістовної єдності

• Жанрової специфіки тексту

• Розвитку події розповіді

• Образу ліричного героя

Віддзеркалення в поезії специфіки літературно-стильової течії, до якої належить автор

(Через специфіку як змісту, так і форми поетичного твору, тут найважче сумістити два плани аналізу: мікроскопічний та макроскопічний. З одного боку, можна замкнутися на переліку окремих особливостей вірша: метр, ритм, рима. З іншого боку, досить легко відірвати поетичний смисл від конкретних форм його виявлення в слові. Саме тому дослідники мають певні труднощі у вироблені єдиного методу аналізу віршованого твору. Одні відстоюють «всебічний аналіз твору в усіх зовн та вн зв’язках», інші вважають, що повний та всебічний аналіз поетичного втору є неможливий через « кількість елементів, котрі неможливо описати в межах однієї поезії». Одні вважають, що структура художнього тексту наскрізь змістовна, усі рівні структури віршованого твору семантичні. Інші зводять літературознавчий аналіз виключно до аналізу «смислу» твору. )

71. Аналіз прозового твору включає в себе розуміння основних аспектів та рівнів структури літературного твору. Основним методом є змістовно-формальний аналіз тексту, тобто аналіз структури тексту з виявленням його основних функціональних елементів.

Має включати аналіз:

• Побудови подієвості:

текст як правило має певну подію

• Системи персонажів твору

• Побудови художнього простору

• Побудови художнього часу

• Ролі і значення позаподієвих елементів

• Форм фокалізації

• Специфіки форм побудови нарації

• Особливостей образу автора

Наратор – «голос»,який промовляє, відповідає за акт на рації. Наратор є часткою текстуального світу і передає розповідь іншому члену текстуального свту – так званому «нараті» (naratee). Аналіз прозового твору вимагає обов’язкового визначення: хто оповідає, яка позиція оповідача, як оповідає: показує, розповідає чи розмірковує. Особливо важливим є питання про посередника між автором, героєм і читачем. Таким посередником виступає оповідач (розповідач). Для розуміння особливостей прозового твору необхідним є аналіз взаємодії оповідача (розповідача) – героїв – автора в системі повістування. Взаємодія цих суб’єктно-стилістичних типів утворює систему: автор – оповідач (розповідач) – герой, яка є втіленням авторської свідомості у творі.

• Специфіки образу читача

• Особливостей мовленнєвої організації тексту

• Ролі та значення художніх деталей

• Жанрової специфіки твору

• Віддзеркалення в тексті його приналежності до певного історичного стилю.

Метод рефлексивного читання складається з змістовно-формального аналізу тексту з паралельним аналізом власне читацьких реакцій дослідника на текст.

72. Уміння аналізувати літературно-художній твір, осягти його естетичну цінність – один із найважливіших критеріїв грамотності та професійної підготовленості студента-філолога. Як майбутній викладач, студент має бути ознайомлений з найбільш сучасними та продуктивними методами аналізу твору для того, щоб, спираючись на ідеї провідних вчених, на практиці бути здатним досягти головної мети – розкрити та усвідомити глибину твору на всіх рівнях прояву в ньому авторського задуму й авторської індивідуальності.

Відомо, що найбільших труднощів в цьому плані викликає аналіз поетичних творів через специфіку як своєї форми, так і змісту.

(Через специфіку як змісту, так і форми поетичного твору, тут найважче сумістити два плани аналізу: мікроскопічний та макроскопічний. З одного боку, можна замкнутися на переліку окремих особливостей вірша: метр, ритм, рима. З іншого боку, досить легко відірвати поетичний смисл від конкретних форм його виявлення в слові. Саме тому дослідники мають певні труднощі у вироблені єдиного методу аналізу віршованого твору. Одні відстоюють «всебічний аналіз твору в усіх зовн та вн зв’язках», інші вважають, що повний та всебічний аналіз поетичного втору є неможливий через « кількість елементів, котрі неможливо описати в межах однієї поезії». Одні вважають, що структура художнього тексту наскрізь змістовна, усі рівні структури віршованого твору семантичні. Інші зводять літературознавчий аналіз виключно до аналізу «смислу» твору. )

Сьогодні методика викладання літератури накопичила великий досвід щодо методів, прийомів і видів навчально-виховного процесу з метою озброєння учнів знаннями, розвитку мислення, виховання системи загальнолюдських цінностей. Традиційний метод аналізу дозволяє дати учням можливості одержати цілісне уявлення про художній твір, відчути його естетичну цінність як твору мистецтва, здобути необхідні навички для сприйняття аналогічних за типом творів. Вчитель поетапно формуючи вміння і навички аналізу творів сприятиме динаміці креативних здібностей та асоціативного мислення учнів, дасть можливість учителю-словеснику спонукати школярів до глибшого проникнення в підтекст твору, уважнішого прочитання тексту.

73. Кожен художній твір може бути аналізований згідно тієї чи іншої методологічної позиції. Залежно від методологічної позиції дослідника детальніше досліджуються різні аспекти твору. У будь-якому випадку слід враховувати змістовно-формальні особливості твору.

Одним з методів є герменевтичний, який уможливлює поєднання комплексного дескриптивного аналізу тексту з розглядом позатекстових реалій, зокрема особистості автора та авторського задуму (Е.Д.Гірш), а також передбачає постійні виходи в неперервність культурної традиції (Г.Ґ.Ґадамер), що є особливо важливим для якомога повнішої та достовірнішої інтерпретації художньої системи.

Якщо автор інтенсивно розробляє різні способи виявлення автора в тексті, використовуються методики наратологічного аналізу; для детальнішого опису й інтерпретації онтологічно-естетичних параметрів уявлень автора про світ, експлікованих у тексті, застосовується й феноменологічний семантичний метод. З урахуванням великої ролі автобіографічних даних у текстах дослідник має постійно звертався також до біографічного методу.