§ 2. Від крає‑, країно‑, народо‑, суспільствознавства до українознавства

Отже, два ключових питання: чи має українознавство окремий предмет дослідження?; має розвиватися (і вивчатися в системі освіти) крає‑, країно‑, народо‑, суспільство- чи українознавство?

На перше опоненти відповідають: хіба можна охопити цілісність України (українства) навіть науковому інститутові? А тим більше вчителеві (професорові), який захоче викладати цей предмет? На друге чуємо не менш «традиційну» відповідь: у викладанні народознавства (чи його варіацій) уже набуто чималий досвід, є не тільки кафедри, а й цілі факультети, що готують кадри за відповідною програмою, — тут же потрібно починати з азів.

Можна було б відповісти коротко: є ж спеціальні інституції, які вивчають не лише одноклітинні організми, а й океани чи космос. І це в наш час уже не викликає не те що заперечень, а й подиву. Є фахівці з проблем вуха, горла, нервової системи людини, сексу, та є й ті, що вивчають людину комплексно: саме як цілісний феномен (у його фізичній, духовній, психічний сферах), і, до речі, лише це веде до відкриття та розуміння сутності, функціональної ролі, можливостей окремих частин організму. Один і другий підходи взаємозбагачуються.

Так само має розв'язуватися й проблема українознавства: воно має іти від частин до цілісності, бо тільки за цієї умови усвідомимо, що саме є сутністю феномена «Україна».

І так само коротко можна сказати й стосовно народо- (чи його паліативів) знавства: то — інерція 30-х років XX ст., зумовлена загальним станом нашої освіти й науки, воно не виправдало себе, тому має бути заміненим.

Та ці відповіді були б занадто формальними й не допоможуть усвідомити суть проблеми, до того ж на рівні не тільки знання, а й переконань. Бо всім зрозуміло: механічне з'єднання органів тіла (рук, ніг, голови...) — це ще не людина. Людина — це й дух, концентрація досвіду мільйонів років та поколінь, це — життя, яке стільки відкрило, скільки ж приховує своїх секретів, реальностей та таємниць.

Так само маємо ставитися й до феномена України: не стільки як до суми фізично-духовних явищ, скільки як до цілісності, кожна частина якої має рівновартісне значення. Бо тільки так зможемо осягнути себе в Україні й Україну в собі, уроки тисячоліть, усвідомлення яких може відкрити шлях до омріюваного майбутнього.

Так важче, тисячократно важче. Та хіба людина навіть фізично народжується не важко? Але це — єдиний шлях до буття. Не можемо спрощувати й шляху до істини: пізнання світу (Вітчизни) та самопізнання. Бо тільки це — шлях до джерел нашої сили, історичної волі та місії, до самореалізації, а тим самим і до справжнього щастя.

Кращий доказ тому — уроки історії.

Перший з них засвідчує: українознавство є не просто об'єктом громадського інтересу чи науки, і не лише в Україні, тепер, а проблемою, яка гостро стоїть тисячі років, на всіх широтах планети, і зумовлено це як життєво-земними, так і політико-космічними чинниками. І розв'язується та проблема неоднозначно, до того ж як патріотами, так і антагоністами України.

Почати з того, що й нині за межами України — в Гарварді (США), Едмонтоні (Канада), Мюнхені (Німеччина), в Австралії, Франції, Великій Британії, Польщі, Словаччині, інших країнах Заходу та Сходу — існує не тільки наукове українознавство, а й мережа авторитетних закладів — українознавчі інститути та кафедри. Практично на всіх континентах планети діють осередки Міжнародної Асоціації україністики. Закономірно, що зарубіжними вченими випущено сотні різногалузевих українознавчих досліджень, у тому числі й «Енциклопедію українознавства» (з редакцією В. Кубійовича та З. Кузелі). У ній зазначається, що українознавство є книгою знання про Україну, внаслідок чого передбачається відкриття та поширення знань українського етносу, фізичної географії і природи Вітчизни, суспільності, історії, мови й літератури, етнографії та фольклору, народного господарства, права, матеріальної й духовної культури (йдеться, зокрема, про різні види мистецтва, науку й освіту, церкву, бібліотечну, музейну і видавничу справу, театр, музику, танок, кіно, фото, пресу і радіо тощо), охорони здоров'я (включно з народною медициною) і фізичної культури, історії військової справи та інше тієї країни, в навчальному закладі якої здійснюється навчання. Отже, що українознавство означає здійснення пізнання усіх складових понять Україна та український народ, його генези, зв'язків з іншим світом, сучасного та майбутнього.

Не важко помітити, що застосовані авторами Енциклопедії визначення базуються на логічній основі. Але не можна не помітити й очевидної потреби ряду уточнень. Щонайперше: чи є для авторів тотожними поняття народознавства, суспільство‑, крає- та країнознавства? І передусім — україно- та народознавства. Тим більше, що в Україні і стосовно самих понять, і стосовно місця не лише україно‑, а й народознавство доводиться говорити про стан гострої кризи.

Свідченням цієї кризи є не тільки відсутність упродовж століть науково-освітніх україно-народознавчих центрів та інституцій, через що маємо лише праці окремих ентузіастів і не маємо аргументованих відповідей на питання, а й наявність виданих за більшовицького режиму численних праць, які формально є українознавчими (з історії, географії, філософії, державного, національного будівництва в Україні), однак фактично — антиукраїнські за змістом і духом. Та й це не все. Як зазначається в радянських енциклопедіях та словниках, українознавство — аналог народознавства, а народознавство — це термін, що використовувався в XIX і до 30-х років XX ст. Після 30-х років зникли з ужитку навіть терміни.

Усе те має як давні, глибокі причини, так і трагічні, далекосяжні наслідки. А головна причина пов'язана з розвитком Української держави. До повнішої аргументації цього твердження ми вдамося далі, поки що ж тезисно зауважимо: джерела україно-народознавства — в надрах Київської Русі; їх суть і вершина — в «Літописі Аскольда», «Велесовій книзі», Київських билинах, «Літописі Руському» («Повість временних літ») та «Галицько-Волинському літописі».

Драма, а то й трагедія починається в добу розпаду Великого Литовського князівства, коли шляхетська Польща розгортає процес нищення української державності і головну ставку при цьому робить на знищення національної самосвідомості українців та її вогнищ — історіографії, закладів освіти й культури, релігії, традицій, пам'яті поколінь.

Новий етап — це час створення Гетьманщини, коли було не тільки відновлено інституції державності, суверенності, внутрішньої і зовнішньої політики, віри, патріотичне літописання, а й створено військо, власну конституцію, збудовано всеукраїнську мережу освітніх закладів, у тому числі й вершини всеєвропейської духовної культури — острозьку та Києво-Могилянську академії.

Велика руїна започалася нищенням української державності, а водночас Петро І, Катерина II, інші російські деспоти нищать систему освіти, культурно-духовні осередки, книги, навіть київську Академію, а розпочинають усе те із заборони української мови та історіософії. Україна, її народ коли й вивчаються, то хіба як територія, етнічний різновид та наріччя Росії.

Наступає морок століть. Декому здається, що чума українофобії витруїть навіть коріння українського етносу, а водночас і національної самосвідомості. Міністри, царі заявляють, що української мови (як аналога нації, держави, культури) «не было, нет и быть не может». Малодушні старшинські верстви, частина української інтелігенції зрікаються не лише свого первородства, а й права на суверенність і мислення, і державного життєтворення. Офіціозні структури готують похоронні реквієми над могилою України.

Та з'являється «Історія Русів», за нею — десятки фольклорно-етнологічних видань, і кирило-мефодіївські братчики відновлюють ідею української державності. Зусиллями І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, В. Каразіна, Т. Шевченка, М. Максимовича, П. Куліша, В. Антоновича, І. Франка, Б. Грінченка, М. Грушевського, Лесі Українки, десятків партій, перша з яких виникла ще 1847 року, та ідея стає змістом і формою національної самосвідомості. На початку XX ст. народ творить нову державу — УНР, а еліта нації — нові інституції освіти, науки, мистецтва, нову Академію наук (що її очолює геніальний В. Вернадський), і на цій основі розкорінюється й відповідна система українознавства.

Доба відродження — перші десятиліття XX ст. — стала золотим віком саме різних галузей українознавства. Це налякало ідеологів новоствореної імперії, і невдовзі по розгромі захисників УНР більшовизм Ульянова-Леніна оголосив смертоносну війну навіть ідеї української державності. Приреченими на послідовне вкорінення опинилися й освітньо-наукові інституції. Логічно, що стали антагоністами слово і діло, патріотизм і фальшивий інтернаціоналізм. І так само логічно, що народ, його інтелігенція, котрі жили ідеалами відродження, стали на захист своїх святинь.

Повторювався фарс історії: у «Покажчику потрібної до самоосвіти літератури», виданому 1920 р., віце-президент АН України С. Єфремов писав: «Ми повинні дбати про українознавство — «науку про наш рідний край». І то якомога настійливіше, бо «коли обернемося до задоволення згаданої потреби, то не можемо не побачити великих у йому прогалин. І досі стоїть ця справа не зовсім тверда, на хисткому, мовляв, ґрунті». Причина — те, що «до самісінького останнього часу українські дисципліни були поза межами офіціальної науки, а хоч дещо в її обсяг часом і попадало, то й само набувало здебільшого того перекривленого вигляду, що фатально слідком іде за всякою офіціальщиною. Огнища цієї казенної науки, університети в Україні, просто гребували наукою про рідний Край, ставлячи ту саму місію, якій все слугувало в централізованій Росії».

Тепер, сподівався С. Єфремов, українознавство стане державною справою в інтересах України. Та з початку 30-х років виявилося протилежне: сталіністи знищили не тільки українську державність; було знищено й основу українознавства (зокрема — 21 науковий інститут). Закономірно, що зникло й саме українознавство. Лишилися хіба що елементи народознавства.

На цій підставі й тепер одні ставлять питання: а чи мали ми і чи маємо українознавство, а якщо так, то який його зміст? Інші ж або заперечують його існування зовсім, або відносять до праць зарубіжних дослідників 30–80 років XX ст., вважаючи, що його вітчизняний аналог — то народознавство. Мало не всі наукове українознавство починають з кінця XIX ст.

Це відбилося і в освітньо-науковій практиці: одні й досі трактують народознавство як науку, в якій наголос робиться на країно- (чи й крає-) знавстві або на історичному генезисі народів, які проживають на терені України. На цій підставі в основу кладеться інформація про природничо-географічні умови та етно-фольклорні особливості (місцеві чи регіональні). Окремі автори програм і праць, дещо змінивши термінологію, народознавство ідентифікували з суспільствознавством — скороченим варіантом історії УРСР.

Інша частина дослідників прагне побачити і органічний зв'язок між країно-народо-українознавством, і їх специфічні особливості та зумовлені ними відмінності. Це пов'язано і з тим, що українці — самодостатній етнос, отже, потребує наукового вивчення саме у своїй суверенній сутності, але він — і народ, який розвивається в органічній взаємодії та взаємозалежності з іншими навіть на терені України. І з тим, що український етнос, його матеріальна й духовна культура — це реальність країн Сходу і Заходу, отже — світової історії та цивілізації. Тому він потребує вивчення на всіх етапах, широтах та глибинах історії свого розвитку, у всіх формах самовираження як феномена загальнолюдського, а тим самим і космічного.

З урахуванням цього Міжнародна конференція «Роль вищих навчальним закладів (інституцій) у розвитку українознавства», проведена 15 — 17 жовтня 1992 року, й прийняла запропоновану автором цих рядків концепцію, згідно з якою: 1) україно- і народознавство мають між собою як спільну основу, так і специфічні відмінності; 2) народознавство ідентифікується з наукою про феномен українського етносу (народу, нації) в межах України та у зв'язку з національними меншинами; українознавство — наука і про український етнос у межах України та всієї планети. Але не тільки про етнос, а про все, що зв'язане з буттям України й українства. Тому а) має вивчати Україну у всій її цілісності; б) саморозвиватися як цілісна наукова система, що органічно поєднує всі раніше зазначені концентри (Україна — етнос; Україна — природа (екологія); Україна — мова; Україна — нація, держава; Україна — культура (матеріальна й духовна), освіта, наука, мистецтво, право, філософія, релігія, військо; Україна в міжнародних відносинах, Україна — доля, ментальність, Україна — історична місія.