54. Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 р.

Здобуття Україною незалежності спричинило зміни у державній і правовій системах, що потребувало радикальних змін Конституції 1978 р. Спочатку Верховна Рада обрала шлях внесення змін та доповнень до неї, а паралельно відбувався процес вироблення нового основного закону. Ще 24 жовтня 1990 р. утворено конституційну комісію, яку очолив Л. Кравчук. Вона розробила перший проект і подала на розгляд у комітети Верховної Ради. За ним Україна мала стати президентською республікою. Другий проект, поданий на розгляд у вересні 1993 p., передбачав створення парламентської республіки з двопалатним парламентом і прем'єр-міністром на чолі уряду. У листопаді 1993 р. розроблено третій проект, у якому вже йшлося про президентсько-парламентську республіку. Проте жоден з цих проектів не здобув підтримки депутатів.

У листопаді 1994 р. створено нову конституційну комісію, яка почала розробку чергового проекту. У травні-червні 1995 р. через відсутність основного закону виникла конституційна криза, яка закінчилася угодою між Президентом та Верховною Радою. 20 березня 1996 р. на розгляд Верховної Ради винесено четвертий проект Конституції, який передбачав президентсько-парламентську республіку з двопалатними Національними Зборами (Сенат і Палата депутатів). Після внесених змін і доповнень в комітетах та погоджувальних радах, Верховна Рада 4 червня прийняла проект в першому читанні. 19 червня розпочалися другі читання, і вранці 28 червня 1996 р. Конституція України була ухвалена Верховною Радою.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 основної статті, та 14 статей перехідних положень. Основний Закон нашої держави конституює права, свободи та обов'язки людини і громадянина, народне волевиявлення через вибори та референдуми, визначає структуру, функції, повноваження права та обов'язки всіх гілок влади: законодавчої - Верховна Рада, глави держави - Президента, виконавчої - Кабінет Міністрів, судової - Верховний Суд, Конституційний Суд, а також містить положення про прокуратуру, територіальний устрій, АРК, місцеве самоврядування.

Чинна Конституція визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну і правову державу, за формою правління - республікою (президентсько-парламентською), за формою устрою - унітарною. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в ній є народ.

Історично-державна подія: 28 червня 1996 р. - Верховна Рада ухвалила Конституцію України.

54. Проблеми і тенденції розвитку України в 90-х рр. XX ст. - на поч. XXI ст.

у 1992-1994 рр. політична ситуація у країні була досить гострою. Погіршувалося соціально-економічне становище, калейдоскопічно змінювалися прем’єр-міністри, йшла боротьба за владу між Президентом Л. Кравчуком та Верховною Радою, яка заперечувала проти передачі виконавчої влади від рад до президентської структури. За 1992-1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, але більшість з них не спрацювала. Суперники обвинувачували один одного у погіршенні соціально-економічного становища.

На рубежі ХХ-ХХІ ст. Україна опинилася перед необхідністю трансформації своєї політичної системи від командно-адміністративних, тоталітарних до демократичних принципів. Орієнтація на демократичний тип політичної системи проголошена в Конституції держави. У політичній сфері головними пріоритетами є утвердження принципів демократії, політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод громадян, формування громадянського суспільства, поділ влади на виконавчу, законодавчу і судову, формування ефективної системи місцевого самоврядування.

      В економічній сфері головною метою є створення ринкової соціально орієнтованої економіки, забезпечення реального плюралізму власності. Економічна модель України повинна відповідати світовим стандартам і робити країну конкурентоздатною на світовому ринку. У духовному житті цей процес пов’язаний з відродженням українського народу, плюралізмом, гуманізацією життя, утвердженням невід’ ємних прав і свобод людини.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України від імені українського народу – громадян України всіх національностей прийняла Конституцію – Основний Закон України.

У жовтні-листопаді 1997 р. відбулися вибори Президента України. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. Він у своїй програмі пообіцяв здійснити нові кроки з продовження й поглиблення реформ. Це і реалізація ідеї двопалатного парламентаризму, створення парламентської більшості, посилення самостійності місцевих органів влади і самоврядування, підготовка переходу до професійної армії, посилення боротьби з корупцією.

У сфері економіки – прискорення темпів приросту виробництва, у тому числі через стимулювання передових технологій, малого і середнього підприємництва, розвиток спеціальних економічних зон, зниження податків, спрощення і стабілізація податкової системи.

У соціальній сфері – зменшення державного боргу, ліквідація бюджетної заборгованості із заробітної плати, пенсій, реформа пенсійної системи – приведення розміру пенсій у відповідність з трудовим внеском громадян, двократне збільшення обсягів житлового будівництва, підвищення заробітної плати працівниками освіти та науки.

У сфері зовнішньої політики – стабільне партнерство з Росією, з усіма демократичними країнами світу, вдосконалення національного законодавства відповідно до світових стандартів. Збереження старих і освоєння нових ринків українських товарів. Зміцнення зв’язків зі світовим українством.

Усе це зумовлювало парадоксальні ситуації у житті громадян України. З одного боку – глибокі демократичні перетворення, прийняття у 1996 р. Конституції України, але з іншого – олігархічний режим, нехтування наріжними положеннями Основного закону з боку тих, хто мав захищати його усіма силами. Прагнення жити за європейськими і світовими стандартами – і відчайдушні спроби певних політичних сил, прошарків населення, окремих людей зберегти інституції і порядки, що успадковані від тоталітарного минулого. Економічна свобода, можливість вільно влаштовувати добробут своєї родини – і корупція, що, як іржа, роз’їдала органи влади, державні установи. Такими були реалії нашого суспільного життя на зламі двох епох – тоталітарної і демократичної.

І як наслідок цих протиріч – у листопаді-грудні 2004 р. відбулася Помаранчева революція. Більшість українських громадян з числа так званого середнього класу, інтелігенції, студентства, інших верств населення перестали довіряти аморальній владі і не захотіли покірливо „обирати” своїм президентом того, кого їм нав’язувала влада, використовуючи горезвісний „адміністративний ресурс”.