1. Агропромисловий комплекс України і його адаптація до ринкових умов.

Процес агропромислової інтеграції — це встановлення сталих прямих зв'язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових формувань — агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем. Завдяки взаємозв'язку і взаємодії сільського господарства з ншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та її реалізацію споживачам. У результатіпоглиблення агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс — це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.

Структура АПК визначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери: I —ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні й меліоративні роботи; II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господарство; III — переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції; IV — виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, вт. ч. закл ади охорони здоров'я.

2. Банки, їх функції, операції та види. Особливості банківської системи її Україні.

Банки - це кредитно-фінансові установи, які здійснюють операції позалученню та накопиченню тимчасово вільних грошових коштів (вкладень)підприємств, організацій І населення; посередництву у взаємних платежахта розрахунках клієнтів (пасивні операції), а також емісію грошей, ЦП;короткостроковому кредитуванню, надання різного роду кредитів на умовахповернення та терміновості.

За функціями та характеру виконання операцій банки поділяють на:

1. Емісні (центральні) - банки, які за розпорядженням уряду проводятьемісію грошей, зберігають обов'язковий резерв інших банків і надають їмкредит у разі потреби.

2. Комерційні банки (депозитні) - банки, які здійснюють функціїкредитування промислових, торгових та інших підприємств, переважно зарахунок грошових коштів (у вигляді кладень (депозитів)).

3. Експортні банки - спеціалізуються на операціях, пов'язаних іззовнішньою діяльністю.

4. Іпотечні банки - спеціалізуються на наданні довгострокових позик підзаставу нерухомості.

5. Ощадні банки - кредитні установи, як виконують функції ощадних кас.

6. Інвестиційні банки - спеціалізуються на фінансуванні тадовгостроковому кредитуванні в основному за посередництвом операцій зцінними паперами.

7. Інноваційні банки - спеціалізуються на фінансуванні інноваційнихпроектів шляхом придбання відповідних акцій, а також шляхом розміщення облігаційної позики.

8. Державний банк - фінансовий заклад, який входить до системи истемицентрального банку країни і контролює грошовий обіг.

Крім того існують міжнародні кредитні організації - Європейський банкреконструкцій та розвитку, Група світового банку. Банк міжнароднихРозрахунків (БМР) тощо.

Головними функціями банків є:

1. Створення грошей (посередництвом кредитних та інвестиційнихоперацій).

2. Платежі та розрахунки (забезпечення переміщення коштів).

3. Акумуляція заощаджень з наступним їх використанням на різного роді 1економічні та соціальні потреби.

4. Надання кредитів (фінансування сільського господарства промисловості,торгівлі тощо).

5. Фінансування зовнішньої торгівлі (надання банківських послуг дляздійснення міжнародних розрахунків).

6. Операції з цінними паперами.

7. Емісійні операції,

8. Операції за дорученням,

9. Зберігання цінностей.

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період.

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева банківська система;

• дворівнева банківська система

Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі.

По вертикалі - це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками.

По горизонталі - це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.

Нижній рівень - комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошейі контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів.

Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів

Банківська система в умовах ринку функціонує на основі певних умов.

Функції банківської системи:

1) Трансформаційна - зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають можливість їх трансформовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2) Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3) Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна), яка проявляється:

• у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи - від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

Необхідність існування банківської системи визначається двома групами причин:

1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків Із загально-суспільними інтересами - забезпечення сталості грошей і стабільності роботи всіх банків;

2) забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.

3. Бюджетна система. Бюджетний дефіцит. Особливості бюджетної системи України

Функції державного бюджету

Фіскальна функція бюджету полягає у вилученні за

допомогою податків та інших джерел, які мають дтер, частини доходів громадян, підприємств, установ, організацій для утримання державного апарату, виробництва суспільних благ, тобто забезпечення тих видів діяльності, які не мають власних джерел доходів (природоохоронні заходи, архіви, бібліотеки тощо), або ж мають недостатні для забезпечення належного рівня розвитку джерела фінансування (фундаментальні наукові дослідження, оперні театри, музеї тощо).

Розподільча функція бюджету полягає в тому, що акумульовані в державному бюджеті грошові засоби уряд

використовує для перерозподілу, спрямовуючи їх на розвиток виробничої та соціальної інфраструктури, інвестування в

капіталомісткі галузі з тривалим строком окупності витрат, на структурну перебудову, прискорення НТП, зростання життєвого рівня населення, вирішення соціальних проблем. Стимулююча функція бюджету проявляється в тому, що, змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи тощо, уряд здійснює стимулюючу (обмежувальну) політику, впливаючи на циклічні коливання економіки, зміну її структури тощо.

Контрольна функція бюджету виконується завдяки тому, що він у грошовому вираженні віддзеркалює відтворювальний

суспільний процес, виявляє економічні пропорції, відхилення від рівноваги тощо.

Головні джерела формування надходжень до державного бюджету:

— податки;

— відрахування на соцстрах та інші види відрахувань;

— державна позика (внутрішня та зовнішня);

— емісія грошей;

— продаж державного майна.

Форми виплат із державного бюджету:

— асигнування — видатки на утримання підприємств та установ;

— субсидії — державна допомога організаціям, установам, громадянам;

— субвенції — державна грошова допомога місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку;

— дотації — допомога підприємствам, організаціям, установам для покриття збитків з метою підтримки.

Надання бюджетних засобів підприємствам, установам та організаціям для повного або часткового покриття їхніх витрат на заходи, передбачені бюджетом, називають бюджетним фінансуванням.

Система бюджетного фінансування містить:

— механізм надання бюджетних засобів розпорядникам

асигнувань;

— засоби фінансового контролю за цільовим та ефективним використанням грошових ресурсів. опоміжний харак-Однією із форм бюджетного фінансування є бюджетний кредит — надання бюджетних засобів суб'єктам господарювання й органам влади на засадах поворотності та платності.

Важливою формою використання бюджетних ресурсів є бюджетні резерви. Це відособлена у спеціальних фондах частина

бюджетних надходжень, призначених для забезпечення безперебійного функціонування передбачених бюджетом витрат, а також покриття непередбачуваних затрат держави (стихійні лиха, серйозні технологічні аварії, епідеміїтощо), які зненацька можуть виникнути.

Державний бюджет є головною ланкою бюджетної системи держави.

Бюджетна система України — це сукупність бюджетів

різних рівнів:

— державного;

— бюджету Автономної Республіки Крим;

— обласних;

— бюджетів міст Києва та Севастополя;

— міських бюджетів;

— районних;

— районних бюджетів у містах;

— сільських та селищних.

Консолідований бюджет — це об'єднаний бюджет центрального уряду і бюджети місцевих органів влади.

Державне казначейство — орган, на який покладено функції:

— використання державного бюджету;

— обліку його касового виконання;

— управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом.

За станом розрізняють державний бюджет:

— нормальний (збалансований), коли надходження і видатки бюджету врівноважені;

— дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;

— профіцитний, коли доходи перевищують видатки.

Чи може держава витрачати більше, ніж вона має? Так за цих умов держава вдається до проведення додаткової грошової емісії,

що є суто інфляційним чинником, або застосовує інше джерело фінансування бюджетного дефіциту — позику.

Вважають, що з часів Дж.М. Кейнса обов'язкова збалансованість бюджету стала анахронізмом, а концепція "здорових

фінансів" (збалансованого бюджету) виявилася недостатньо ефективною.

Насправді не всякий дефіцит державного бюджету є небезпечним. Якщо він не перевищує 2—3 %, він не є небезпечним; якщо ж він перевищує 3 %, існує загроза інфляційних явищ в економіці (абсолютно неінфляційних чинників фінансування державного бюджету немає).

В Україні виникло явище прихованого бюджетного дефіциту, яке проявилося у невчасному та (або) неповному фінансуванні бюджетної сфери економіки. Таким чином, уряд скорочував видатки, зменшуючи відкритий дефіцит бюджету.

Причини бюджетного дефіциту:

— спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;

— збільшення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм,

фінансування збиткових підприємств тощо;

— значний сектор "тіньової економіки", що уникає сплати податків;

— зростання витрат на утримання управлінського апарату;

— непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ресурсів тощо.

Заходи щодо обмеження бюджетного дефіциту:

— перехід від фінансування до кредитування;

— ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

— зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне управління;

— зміна системи оподаткування.

Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного виробництва, коли податкові надходження зменшуються, а потреба у видатках зростає.

Профіцитний бюджет характерний для періоду економічного зростання і застосовується як засіб для упередження

економічного буму, за яким неминуче наступає економічний

спад.

Балансування бюджету, таким чином, здійснюється не щорічно, а залежно від фази ділового циклу.

Є ще один досить важливий аспект бюджетного дефіциту.

Розрізняють бюджетний дефіцит:

— фактичний — відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;

— структурний — показує, якими мають бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

— циклічний — відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

4. Валовий внутрішній продукт та його структура. Методологія обчислення ВВП.

ВНП – це сукупна ринкова вартість обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, створених протягом певного періоду часу (1 рік).Умови:

• при обчисленні ВНП потрібно уникати „повторного рахунку”;

• враховувати всю випущену протягом року продукцію;

• враховувати вартість тільки тих товарів, що створені протягом поточного року;

• необхідно враховувати вартість товарів і послуг, вироблених тільки національними засобами виробництва. Лізинг – довгострокова оренда.

ВВП – це ринкова сукупна вартість обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду часу.ВВП має три методи обчислення:

1. за витратами або потоку товарів: ВВП = С + І + Д + Ne

С – це сума цін, товарів і послуга, які витратили домогосподарства І – це сума цін, товарів і послуг, яківитрачають підприємстваД – це сума цін, товарів і послуг, які витрачає державаNe – це чистий експорт. Ne = е – і

2. за доходами: ВВП = Р + ЗП + % + П + А + НП

Р – рента, доход від земліЗП – заробітна плата% - капіталП – прибутокА – амортизаціяНП – непрямі податки

3. метод доданої вартості

Система національних рахунків.

Структура системи національних рахунків:

• ВНП

• ВВП

• чистий національний продукт (ЧНП = ВВП – А (амортизація))

• національний доход = ЧНП – непрямі податки

• використовуваний доход = НД – податки;

• чистий економічний добробут = ВНП + праця домогосподарств + міра використання вільного часу на фізичні виховання + результати тіньової економіки.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) являє собою сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.

Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільний метод).

Під час розрахунку ВВП виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. Для цього за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, якій потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий результат характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або доданої вартості, створеної в галузях економіки.

У ході розрахунку ВВП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

У процесі розрахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рента), а також амортизаційні відрахування.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв’язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП — це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування. Реальний ВВП — це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Як зазначалося, близьким до ВВП за змістом є показник валового національного продукту. Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами. У закритій економіці за відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталів ВНП і ВВП рівні. Але в дійсності певна частина створених у країні факторних доходів (від капіталу, робочої сили і землі) може являти собою власність іноземців, тому в складі ВНП такі доходи не враховуються, але вони включаються у ВВП. Разом з тим доходи, отримані громадянами даної країни за кордоном, враховуються у ВНП, але не входять у обсяг ВВП.

Відмінності між ВВП і ВНП незначні. Але в країнах, що розвиваються, ВВП, як правило, більший від ВНП, оскільки цим країнам доводиться сплачувати великі проценти за зовнішні позички, а для розвинутих країн, навпаки, ВНП, як правило, більший від ВВП.

Обчислення обсягів ВВП і ВНП не лише полегшує міжнародне зіставлення темпів і рівнів економічного розвитку різних країн, але й дає змогу поглибити макроекономічний аналіз.

5. Валютний ринок. Валютні операції та їх види.

Валютний ринок (лат. valeo — коштую) — система міжнародних валютних відносин з приводу організації та купівлі-продажу національних й іноземних валют для забезпечення міжнародних платежів.

Основними суб'єктами цих відносин є: фізичні та юридичні особи, зайняті зовнішньоекономічною діяльністю; некомерційні банківські установи, які здійснюють валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; посередники (окремі брокери, брокерські фірми), які за свої операції отримують комісійну винагороду; державні установи (насамперед, центральні банки та державні скарбниці окремих країн).

Серед суб'єктів валютного ринку провідна роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові та безготівкові міжбанківські операції. Тому ці банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.

Об'єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви тощо) в іноземній валюті.

До найбільших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапуру, Гонконгу та ін.

Сутність валютного ринку та його структура повніше виявляються в його якісних ознаках:

1) функціонування ринку на засадах конкуренції, на яку, у свою чергу, впливають попит і пропозиція на інші валюти (національні, колективні тощо), прагнення привласнити максимальний дохід;

2) органічне доповнення конкуренції національним та наднаціональним регулюванням. Переважаючою стороною в цій своєрідній єдності протилежностей є наднаціональне регулювання. Більше того, сама конкуренція у процесі взаємодії цих сторін (їх взаємопроникнення, взаємопереходу, взаємозаперечення) стає все більш регульованою.

6. Виробничі фонди підприємства та їх структура. Оборот і кругооборот фондів.

Виробничі фонди –сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі.

Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і не матеріального виробництва (сфера послуг), сфер виробництва та обігу, на основні і оборотні фонди тощо.

Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами праці своєї вартості на створений продукт. Одні і ті самі засоби праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди - кілька десятків років), тому вони переносять свою вартість на новостворений продукт не доразу, а деякі (наприклад ГСМ, сорт, бумага) переносять свою вартість на новостворений продукт одразу, за один цикл виробництва.

Основні виробничі фонди – частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами в міру їх зношування, тобто – це капітал, вкладений в сукупність матеріально-речовинних цінностей, що відносяться до засобів праці. Основні засоби і довгострокові інвестиції в основні засоби роблять багатоплановий і різносторонній вплив на фінансовий стан і результати діяльності фірми.

За наказом міністерства фінансів України від 18.11.2005. Основні засоби це матеріальні активи, які підприємство утримує, щоб використовувати як засоби праці чи при поставці товару, надання послуг, надання в оренду чи виконувати адміністративні і соціально культурні функції, очікуваний строк використання яких більше ніж один рік, тобто основні виробничі фонди - це будівлі та споруди виробничого призначення, передавальне обладнання, силові та робочі машини та устаткування, транспортні засоби тощо.

Оборотний виробничий капітал (оборотні фонди) - це частина капіталу фірми (підприємства), яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл; вартість її при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукції повертається до підприємства у грошовий формі. За матеріально-речовинною ознакою до складу оборотного капіталу включаються: предмети праці (сировина, матеріали, паливо і т. д.), готова продукція на складах, товари для перепродажу, грошові кошти і кошти в розрахунках. Характерною особливістю оборотних коштів є швидкість їх обороту. Функціональна роль оборотних коштів в процесі виробництва в корені відрізняється від основного капіталу. Оборотні кошти забезпечують безперервність процесу виробництва, тобто оборотні виробничі фонди це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці елементи якої споживаються у кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають свою форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції або послуг, термін використання яких не перевищує один рік.

під необоротними активами треба розуміти активи, що використовуються підприємством у його діяльності протягом тривалого періоду часу (більше одного року) та від використання яких підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди; та їх вартість може бути достовірно визначена.

До необоротних активів належать:

● основні засоби;

● інші необоротні матеріальні активи;

● нематеріальні активи;

● довготермінові фінансові інвестиції;

● довготермінову дебіторську заборгованість;

● відстрочені податкові активи;

7. Види безробіття.

Сьогодні економісти вважають за краще говорити не про безробіття взагалі, а виділяти її специфічні види:

фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституціональне.

Фрикційне безробіття пов'язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійний зв'язок між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рух працівників з одних галузей в інші тощо.Фрикційне безробіття вище в тих країнах, громадяни яких вважають за краще жити все життя в одному і тому ж населеному пункті, тобто відрізняються зниженою мобільністю. При такому способі життя скорочуються перетікання робочої сили між регіонами.

Структурне безробіття Виникнення структурного безробіття пов'язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих підприємств. Структурне безробіття відрізняється від фрикційного передусім тим, що працівники, які втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших секторах. Окрім того, структурне безробіття є тривалим і має, як правило, хронічний характер. Причиною структурного безробіття є територіальна і кваліфікаційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними. У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття. Технологічне безробіття пов'язане з переходом до нової техніки і технології, механізацією та автоматизацією виробництва, що (супроводжується вивільненням робочої сили і найманням праців принципово нових спеціальностей та кваліфікації. Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися від незначних до великих.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Циклічне — це вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов'язано з циклом ділової кон'юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму — під час піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон'юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення.

Інституціональне безробіття — це безробіття, яке породжується правовими нормами, що впливають на попит і пропозицію праці. Воно може бути, наприклад, спричинене введенням гарантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податковою системою (надмірні соціальні виплати знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування, скорочуючи доходи, роблять їх порівнянними із сумами виплат за соціальними програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили).

8. Види цін, методи ціноутворення.

Ціна — це грошовий вираз вартості, кількості грошей, що сплачується або одержується за одиницю товару або послуги. Одночасно ціна відображає споживчі властивості (корисніть) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності ті/вару, силу конкуренції, державного контролю, економічну поведінку ' ринкових суб'єктів та інші суб'єктивні моменти.

Усі ціни поділяються на дві великі групи: виробничі і споживчі.

Виробничі ціни — це ціни, за якими реалізується продукція і надаються послуги іншим підприємствам та організаціям. До них належать:

Гуртові ціни — це ціни за якими державні, колективні та приватні підприємства розраховуються між собою або з гуртовими посередниками за великі партії товарів. Гуртові ціни поділяються на гуртові ціни підприємства та гуртові ціни промисловості.

Закупівельні ціни, за якими сільськогосподарські виробники (кооперативні, колективні, державні, фермерські, особисті підсобні господарства) продають свою продукцію державним, кооперативним, переробним, торгівельним та іншим фірмам. Закупівельні ціни використовуються також при заготівлі продукції хутрового звірівництва, рибництва, вторсировини.

Кошторисні ціни — ціни та розцінки, які використовуються для визначення розрахункової вартості нового будівництва, реконструкції будівель та споруд, їх розширення та переоснащення.

Тарифи на перевезення всіма видами транспорту та на виробничі послуги.

Споживчі ціни — ціни на товари і послуги, що реалізуються населенню. До них належать:

Роздрібні ціни — ціни, за якими населення купує товари у державній, колективній і приватній торгівлі.

Різновидами роздрібних цін є ціни на продукцію закладів громадського харчування, тарифи на комунальні, побутові, транспортні, туристичні та інші послуги, ціни на житло.

За способом встановлення ціни поділяються на:

державні (встановлюються державою на продукцію державних підприємств, деякі ресурси, соціально значимі товари; поділяються на фіксовані і регульовані):

договірні (встановлюються за домовленістю між продавцем і покупцем товару і можуть змінюватись за взаємною згодою сторін);

вільні (встановлюються підприємствами самостійно або на договірній основі із врахуванням попиту і пропозиції на ринку товарів; орієнтовані на економічну зацікавленість виробників у розширенні асортименту товарів та запобігання ажіотажного попиту і спекуляції);

ввізні (встановлюються на імпортні підакцизні товари, що оподатковуються податком на додану вартість (ПДВ) і підлягають обкладанню ввізним митом; основою розрахунків таких цін є митна вартість товарів, виражена в національній валюті).

Важливу роль у вирішенні завдань науково-технічного прогресу відіграють — лімітні (встановлюються на стадії розробки нової продукції і відображають граничне допустимий рівень її ціни) і ступеневі ціни (ступенева ціна — це гуртова ціна, яка поступово знижується на певних етапах серійного випуску продукції).

Ціни "Франко"— це гуртові ціни, які встановлюються з врахуванням передбаченого контрактом порядку відшкодування транспортних витрат на доставку товарів покупцеві.

На практиці підприємствами можуть бути застосовані такі методи ціноутворення:

1. Витратний метод. Ціна розраховується, виходячи із суми постійних і змінних витрат на одиницю продукції й запланованого прибутку з урахуванням нижнього порогу ціни. При опосередкованому збуті ціна продажу кінцевому споживачу збільшується на розмір націнки, яка залежить від особливостей товару (сезонність, мода, новизна), а також еластичності попиту за цінами. Витратний метод не враховує ринкових факторів (характер попиту, рівень платоспроможності попиту, політику конкурентів), а ціна, визначена за таким методом, практично завжди завищена і в конкурентній ситуації чревата негативними наслідками для продавця. Однак є й позитивні оцінки цієї моделі: якщо в рамках однієї галузі всі виробники використовують витратний метод ціноутворення, цінова конкуренція мінімальна, а ціни більш реальні й виключають наживу за рахунок покупців.

2. Метод на основі цільової норми прибутку. Ціна встановлюється таким чином, щоб можна було досягти бажаної норми прибутку на вкладений капітал. Необхідно взяти до уваги, що розрахунки ціни в цьому випадку залежать від обсягу виробництва та реалізації, у зв'язку з чим необхідно визначити критичну точку обсягу виробництва. Критичний обсяг виробництва зменшується внаслідок зниження постійних і змінних витрат, які необхідно враховувати у виробничій фірмі. Крім того, на розраховані ціни впливатимуть ще й ринкові фактори (характер попиту й конкуренція). Ціна встановлюється за допомогою використання формули (за умов випуску одного виду продукції)

3. Метод встановлення ціни на основі відчутної цінності товару обумовлений специфічними підходами до роботи на ринку. Розрахунок робиться на певну категорію покупців, які погоджуються платити гроші не тільки за вартість товару, а й за комплекс інших послуг: доплати, пов'язані з доставкою, обслуговування тощо. Рівень послуг, що надаються, визначити безумовно важко. Тут доречно вести мову про престижні товари, про особливі послуги, за які за різних обставин і різних умов покупець погоджується платити будь-які гроші. Ось чому для фірми важливо бути надзвичайно чутливою до змін попиту на товар.

4. Вибір ціни на основі рівня поточних цін орієнтує діяльність фірм щодо ціноутворення передусім не на власні витрати, а на ситуацію на ринку, на цінову політику фірм-конкурентів. Поведінка фірм адекватна їхньому становищу на ринку. Фірма-лідер, як правило, диктує свої умови. Дрібніші фірми можуть собі дозволити орієнтуватися на лідера, змінювати ціну після того, як це зробив він. Метод ціноутворення, що орієнтується на рівень поточних цін, досить поширений. Він створює атмосферу справедливого підходу до встановлення ціни в цілому по галузі. А це дає змогу підприємствам отримувати певну норму в прибутку.

5. Установлення ціни на основі торгів. У процесі торгів кожна фірма конкурсант призначає ціну пропозиції, стежачи за тим, щоб вона була дещо нижчою, ніж у конкурентів, але й не опускалася нижче рівня собівартості. Остаточна ціна на товар встановлюється з урахуванням таких факторів: цінова політика фірми, психологія ціносприйняття, вплив ціни на інших учасників ринкової діяльності.

9. Виробничі фонди підприємства та їх структура.

10. Внутрігалузева та міжгалузева конкуренція. Досконала і недосконала конкуренція.

Внутрігалузева конкуренція - це конкуренція між виробниками певної галузі. Суперництво охоплює умови виробництва, ринки збуту, витрати виробництва, якість товарів і послуг, "портфелі" замовлень, рекламу. Така конкуренція сприяє розвитку даної галузі, оновленню її виробничого апарату, поліпшенню кількісних і якісних результатів роботи.

Функція внутрігалузевої конкуренції поягає в утворенні ринкової, або суспільної вартості товарів.

Мета внутрігалузевої конкуренції - отримання надприбутку, її механізм - підвищення продуктивності праці, зниження індивідуальної вартості товару. Результати цієї конкуренції - зведення індивідуальної вартості товарів до єдиної, суспільної вартості і формування на цій основі галузевої, ринкової вартості товару.

Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, фірмами) різних галузей. Об'єктом такої конкуренції виступає більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, а отже, й боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливу капіталу і переміщенню ресурсів, засобів виробництва й робочої сили в ефективніші галузі й сфери виробництва. Швидке переміщення капіталу й ресурсів з однієї галузі в інші дає можливість суспільству найраціональніше використати засоби виробництва і робочу силу.

Мета міжгалузевої конкуренції є отримання найбільшого прибутку. Її механізм - вільне переливання капіталу із галузі в галузь, в погоні за вищою нормою прибутку. Міжгалузева конкуренція перетворює вартість товарів в ціну виробництва, а норма прибутку в окремих галузях – в загальну норму прибутку. У цьому й полягає функція міжгалузевої конкуренції.

Досконала конкуренція.

За умов досконалої конкуренції (perfect competition) ринкова ситуація характеризується поліполією, тобто великою кількістю продавців і покупців того самого товару. Зміни в ціні якогось продавця викликають відповідну реакцію тільки серед покупців, але не серед інших продавців.

Умови досконалої конкуренції визначаються наступними параметрами:

велика кількість продавців і покупців, жоден з яких не має помітного впливу на ринкову ціну і кількість товару;

кожен продавець виробляє однорідний продукт, який в жодному відношенні не відрізняється від продукту інших продавців;

бар`єри для входу на ринок в довгостроковому аспекті або мінімальні, або взагалі відсутні;

жодних штучних обмежень попиту, пропозиції або ціни не існує і ресурси - змінні фактори виробництва – мобільні;

кожен продавець і покупець має повну й правильну інформацію про ціну, кількість продукту, витрати й попит на ринку.

Недосконала конкуренція.

На практиці конкуренція звичайно є недосконалою. Прикладами недосконалої конкуренції (imperfect competition) є монополістична та олігополістична конкуренція.

Монополістична конкуренція

За умов монополістичної конкуренції велика кількість виробників пропонує схожу, але не ідентичну продукцію, тобто на ринку присутні гетерогенні товари. Якщо за умов досконалої конкуренції фірми виробляють стандартизовану (однорідну) продукцію, то за умов монополістичної конкуренції виробляється диференційована продукція. Диференціація стосується передовсім якості продукту чи послуг, завдяки чому у споживача складаються цінові переваги. Продукція може бути диференційована також за умовами післяпродажного обслуговування (для товарів тривалого користування), за близькістю до покупців, за інтенсивністю реклами тощо. Таким чином, фірми на ринку монополістичної конкуренції вступають в суперництво не тільки (ба навіть не стільки) за допомогою цін, але й шляхом всебічної диференціації продукції й послуг.

Олігополістична конкуренція.

Олігополія характеризується небагато-чисельністю учасників конкуренції - коли відносно мала (в межах десятку) кількість фірм панує на ринку товарів чи послуг. Класичним прикладом олігополії є "велика трійка" в США - "Дженерал моторз", "Форд", "Крайслер".

За умов олігополії можуть вироблятися як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність найчастіше має місце на ринках сировини й напівфабрикатів: руди, нафти, сталі, цементу тощо; диференціація - на ринках споживчих товарів.

Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між то­варовиробниками однієї галузі за вигідніші умови виробниц­тва і реалізації товарів з метою одержання надприбутку.

За такого суперництва перемагають власники тих підприємств, на яких внаслідок використання досконалішої техніки, техно­логії та організації виробництва індивідуальна вартість товарів менша за їх суспільну вартість, що дає змогу одержувати їм над­прибуток. На­слідком є впровадження до­сягнень науки і техніки, зниження витрат виробництва, підви­щення якості продукції. Функція - зведення інди­відуальної вартості товарів до їх єдиної ринкової вартості, яка визначається вартістю товарів, що виробляються за середніх умов галузі й утворюють значну частину її продуктів.

Міжгалузева — це боротьба між товаро­виробниками різних галузей економіки за найвигідніші умо­ви (сфери) застосування капіталу.Вона здійснюється у формі стихійної міграції капіталів з га­лузей з низькою до галузей з високою нормою прибутку. В ре­зультаті цього формується середня норма прибутку в масшта­бах економіки, яку отримують товаровиробники за принципом: «Рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал».

Досконала (вільна) — це така ринкова си­туація, за якої чисельні, незалежно діючі виробники прода­ють ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі контро­лювати ринкову ціну.

Досконало конкурентний ринок характеризується такими рисами:

—   наявність великої кількості продавців і покупців, жодний з яких не має впливу на ринкову ціну, яка формується на основі попиту і пропозиції;

—   кожний виробник випускає однорідний (стандартизова­ний) продукт, що не відрізняється від продукту інших про­давців;

—  бар’єри для входу на ринок мінімальні або взагалі відсутні;

—  немає ніяких штучних обмежень попиту, пропозиції, пе­реміщення ресурсів;

—   кожний продавець і покупець володіє повною інформа­цією про попит, пропозицію і ціну товарів на ринку.

Недосконала конкуренція виникає там, де не виконуються зазначені вище умови вільної конкуренції. Головна ознака— здатність окремих учасників ринків певною мірою впливати на ціни і отримувати тим самим додат­ковий прибуток. Розрізняють три ринкові структури недосконалої конку­ренції: ринок абсолютної монополії, ринок монополістичної конкуренції,ринок олігополістичної конкуренції.

11. Гроші та їх види.

Гроші — обєктивна категорія. Це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з при­воду виробництва та обміну товарів.

Класична економічна теорія виділяє п’ять функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу утворення скарбів, засобу платежу, світових грошей

Види

1. Повноцінні гроші – гроші, у яких номінальна вартість відповідає реальній вартості, тобто вартості матеріалу, з якого вони зроблені (металеві гроші -мідні, срібні, золоті монети)

2. Знаки вартості (замінники повноцінних грошей) - гроші, номінальна вартість яких вище реальної, тобі о витраченої на їх виробництво суспільної праці.

1.Металеві

2.Паперові. Їх сутність грошей полягає в тому, що вони виступають знаками вартості, випускаються державою для покриття бюджетного дефіциту. Зазвичай вони не розмінні на золото і наділені державою примусовим курсом

3.Кредитні гроші – це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Першочергове економічне значення цих грошей – зробити грошовий обіг еластичним, здатним відображати потреби товарообігу в готівкових грошах, економити повноцінні гроші, сприяти розвитку безготівкового обігу. До них належать:

• вексель – простий, переказний, комерційний; банкнота- це вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює ко­мерційний вексель; чек- письмове розпорядження власника поточного рахун­ка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей; електронні гроші - магнітні носії платіжної інформації, які замінюють паперові гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем; кредитні картки- іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.

12. Грошова база. Компоненти грошей.

Грошова база - це сума грошей, які центральний банк випустив в обіг. Включає готівку (за межами фінустанов), а також кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку.

Використовується НБУ в якості одного із основних показників грошово-кредитної політики. Є показником бази фінансування, яка є основою для формування грошових агрегатів. Іншими словами - це сукупність зобов’язань Національного банку України в національній валюті, що забезпечують зростання грошових агрегатів та кредитування економіки.

У структурі грошової маси виділяють такі сукупні компоненти, або їх ще називають грошові агрегати: М1, М2, М3, L, які групують різні платіжні і розрахункові засоби за ступенем їх ліквідності, причому кожен наступний агрегат включає в себе попередній.

М1 – це гроші у вузькому розумінні, готівка, обіг якої здійснюється поза банками, а також це гроші на поточних рахунках у банках. Депозити на поточних рахунках виконують всі функції грошей і в будь-який момент можуть бути перетворені в готівку.

М2 – це гроші в більш широкому розумінні: М1 + гроші на рахунках комерційнних банків + депозити спеціалізованих фінансових інститутів. Власники строкових вкладів (депозитів) отримують більш високий процент порівняно з власниками поточних вкладів, хоча в той же час вони не можуть взяти гроші з рахунку раніше умовно визначеного терміну.

М3 включає в себе М2 + крупні строкові депозити і суми контрактів з перепродажу цінних паперів.

Агрегат L складається з М3 + комерційні, зокрема короткострокові, цінні папери

13. Економічна теорія: виникнення та етапи розвитку.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру.

1. Меркантилізм (Т.Мен, А.Монкретьєн, Ж.Б.Кольбер) основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожню­вали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних).

Постулати: необхідність держ. рег-ня та зовнішньої торгівлі; імпорт дешевої сировини та експорт високоякісних товарів; політика протекціонізму; держава повинна стимулювати активний торговий баланс

2. Фізіократи (Ф. Кене, А. Тюрго, І і. Мі рабо) джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промис­ловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не при­буткова для суспільства.

3. Класична політична економія. Виникла з розвитком капі­талізму (У. Петті, А. Сміт) зосе­реджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірно­стей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть роз­крити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кре­диту, обігу, механізму конкуренції. Започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулю­ючу систему.

4. Маржиналізм - теорія граничної корисності. (К. Менгер, В. С. Джевонс Л. Вальрас ). Основна ідея — це дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономі-ка) та національної економіки (макроекономіка).

5. Неокласичний напрям (ідея мінімального, опосередкованого втручання держави в економіку). Зокрема, теорії трудової вартості протиставлялася концепція "граничної корисності"

6. Кейнсіанський напрям (без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати). необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів, зокрема — збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи тощо.

7. Інституціоналізм стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації.

8. Неокласичний синтез - орґанічне поєднання двох напрямків економічної теорії: кейнсіанської та неокласичної шкіл.

9. Монетаризм —кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон'юнктури та існує прямий зв'язок між зміною маси грошей в обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію монетаризму І.Фішер.

14. Економічна рівновага та її забезпечення.

Економічна рівновага – стан економічної системи, за якого пропорції в народному господарстві забезпечують оптимальну узгодженість мети економічного розвитку і наявних ресурсів, попиту і пропозиції, товарних і грошових потоків, нагромадження і споживання, заощадження і нагромадження та інших елементів і показників системи, а в кінцевому підсумку – відсутність економічних криз. Двома сторонами економічної рівноваги є дія сил рівноваги і нерівноваги, в процесі якої рівновага забезпечується через нерівновагу.

Розрізняють статичну та динамічну, часткову і повну, мікроекономічну й макроекономічну рівновагу тощо. Часткова рівновага – кількісно-якісна відповідність двох взаємозалежних сторін економіки(наприклад, виробництва і споживання), загальна рівновага – узгоджений, планомірно-пропорційний розвиток всіх сфер, ринків та галузей економіки тощо. Умовою часткової рівноваги є рівновага на окремих ринках, загальної – на усіх ринках. За наявності ринкової системи саморегулювання та державного й наддержавного регулювання її рівновага досягається здебільшого через механізм коливання цін, а всієї економічної системи – насамперед внаслідок державного та наддержавного регулювання, що передбачає і використання цінового механізму.

15. Економічна конкуренція, її форми та методи.

Конкуренція, є складною і багатогранною категорією ринкової економіки. Пізнати її без глибокого аналізу структури, тобто видів, з яких вона складається і які взаємодіють між собою, дуже важко. Для цього слід

розподілити конкуренцію на види за певними критеріями.

- Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між товаровиробниками однієї галузі за вигідніші умови виробництва і реалізації товарів з метою одержання надприбутку.

- Міжгалузева конкуренція — це боротьба між товаровиробниками різних галузей економіки за найвигідніші умови (сфери) застосування капіталу.

- Міжнародна конкуренція — це конкуренція національних і транснаціональних економічних суб'єктів за найвигідніші умови виробництва і реалізації товарів та послуг на світовому ринку.

- Досконала (вільна) конкуренція — це така ринкова ситуація, за якої чисельні, незалежно діючі виробники продають ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі контролювати ринкову ціну.

- Головна ознака недосконалої конкуренції — здатність окремих учасників ринків певною мірою впливати на ціни і отримувати тим самим додатковий прибуток.

Розрізняють три ринкові структури недосконалої

конкуренції: ринок абсолютної монополії, ринок монополістичної

конкуренції, ринок олігополістичної конкуренції.

• Монополістична конкуренція — це така ситуація на ринку, коли велика кількість виробників пропонує подібну, але не ідентичну продукцію, тобто вона базується на диференціації продукції.

• Олігополістична конкуренція (гр. oligos — мало) — це модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.

Конкуренція (від лат. сопсиггеге — «зіштовхуватися») — економічне суперництво, боротьба між суб’єктами госпо­дарської діяльності за кращі умови виробництва і реалі­зації товарів та послуг з метою отримання якомога біль­шого прибутку.

Отже, завдання конкуренції полягає у суперництві ринкових суб’єктів за реалізацію власних інтересів шляхом набуття еконо­мічних конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками.

Основними умовами виникнення та існування конкуренції є:

—  наявність на ринку необмеженої кількості незалежних виробників і покупців товарів або ресурсів;

—  свобода виробників щодо вибору господарської діяльності;

—  абсолютно вільний доступ економічних суб’єктів до рин­ку і такий же вільний вихід із нього;

—  певна відповідність між попитом і пропозицією; відсут­ність надвиробництва і дефіциту;

—  абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансо­вих та інших ресурсів;

—  відсутність угод між постачальниками та споживачами ресурсів, які можуть обмежити конкуренцію;

—  наявність у кожного учасника конкуренції повної інфор­мації про попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо.

На конкурентному ринку суперники використовують різні методи боротьби: цінові, нецінові, нечесні (недобросовісні) та чесні (добросовісні).

Цінові методи конкуренції — це конкуренція, в якій головним засобом боротьби є ціна.

За цінової конкуренції перемагає той, хто домагається нижчої ціни продукції, ніж конкуренти. Це, по суті, боротьба за скорочення затрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності тощо.

Залежно від форм і цілей конкуренції формуються такі види цін: монопольно високі, монопольно низькі, демпінгові, дискримінаційні.

Нецінова конкуренція — це стратегія конкурентної боротьби, яка спрямована не на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції.

Це означає, що розробляючи стратегію й тактику поведінки на ринку, фірма насамперед дбає про те, щоб створена продукція за своїми споживчими якостями відповідала запитам споживачів.

Нецінові методи конкуренції поділяються на два види:

конкуренцію за продуктами і конкуренцію за умовами продажу.

Конкуренція за продуктами передбачає поширення таких нецінових характеристик товарів як покращання їх якості за збереження ціни, підвищення надійності під час експлуатації, оновлення асортименту, відповідність товарів міжнародним стандартам тощо.

Конкуренція за умовами продажу передбачає поширення і вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію товарів.

До них належать:

— продаж товарів у кредит;

— продовження терміну гарантійного обслуговування;

— безкоштовна доставка товару додому та його встановлення;

— безоплатні консультації щодо використання купленого товару;

— продаж товару із забезпеченням до нього запасних частин;

— інтенсивне використання реклами, яка доводить переваги продукції продавця;

— відкриття ремонтних майстерень та сервісних центрів, що здійснюють гарантійний ремонт, та поточного обслуговування проданого товару.

Нечесна конкуренція — це нецивілізовані форми конкурентної боротьби, які проявляються в порушенні суб'єктами ринкових відносин чинного законодавства, професійних, етичних, моральних норм і правил поведінки для досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

Найпоширенішими методами нечесної конкуренції є такі.

Неправомірне використання позначень товару іншого виробника. Це здійснюється шляхом копіювання зовнішнього вигляду товару, найменування, фірмового знака, упаковки та інших позначень, які можуть привести до змішування його з товаром конкурента.

Дезінформація споживачів про товар. Вона виявляється в неправдивих відомостях про властивості свого товару: якість, сорт, безпечність використання, термін зберігання, приховані дефекти тощо.

Компрометація товарів конкурентів. Вона здійснюється шляхом поширення у будь-якій формі, у т. ч. і через порівняльну рекламу, неправдивих, неточних або неповних відомостей про властивості товарів своїх конкурентів.

Тиск на постачальників ресурсів і банки, щоб вони не укладали, або розривали договори на постачання конкурентам сировини, матеріалів та надання кредитів.

Неправомірне збирання,розголошення та використання комерційної таємниці про діяльність суперника — конкурента. До цього можна також додати й економічне шпигунство.

Переманювання провідних спеціалістів фірм-конкурентів шляхом підкупу, встановлення вищих окладів та надання різних пільг.

Іноді деякі нечесні методи конкурентної боротьби переростають у кримінальні злочини: шантаж, підпали, вибухи, убивства.

16. Економічна система та її основні структурні елементи. Типи економічних систем.

Економічна система і її типи.

Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого?

Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів.

Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання

-Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.

-Економічні відносини — це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ. Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин.

-Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша функція господарського механізму — забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією.

Типи економічних систем.

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями.

Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

— за формою власності на засоби виробництва;

— за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем:

• традиційну,

• ринкову,

• командно-адміністративну,

• змішану.

17. Економічна роль держави в ринковій економіці.

Адам Сміт відводив державі в економіці роль „нічного вартового”, тобто це рль невтручання держави в регулювання ринковою економікою – ліберальний підхід. На відміну від Адама Сміта, Кейнс відводив державі активну роль держави щодо регулювання ринковою економікою – кейнсіанський підхід.

Причини втручання держави:

1. нездатність ринкової економіки розв’язати проблеми монополії;

2. нездатність ринкової економіки забезпечити задоволення суспільних потреб;

3. нездатність ринкової економіки протидіяти зовнішнім ефектам. Зовнішні ефекти (екстерналії) – це шкідливі викиди;

4. нездатність ринкової економіки забезпечити розв’язання соціальних потреб:

• освіта

• житло

• охорона здоров’я

Державне регулювання ринкової економіки – це вплив держави на діяльність господарюючих суб’єктів та ринкову кон’юктуру з метою забезпечення нормальних умов функціонування ринкового механізму та розв’язання соціальних проблем.

Критерії, за якими держава має втручатися в регулювання РЕ:

1. забезпечення свободи і вигоди обміну як виробникам, так і споживачам і третім особам;

2. повна інформація про товари – про їх якість в першу чергу;

3. поєднання ринку із принципом соціальної справедливості: рівний доступ до економічних ресурсів, встановлення необхідних для життя кожної людини продуктів тощо.

2. Економічні функції держави – це заходи, що вживає держава для регулювання ринкової економіки. Реалізуються ці функції через економічну політику держави. Функції:

1) законодавча – створення законод. та нормативних актів як бази для ек. діяльності суспільства;

2) регулююча – захист конкуренції на ринку через антимонопольний комітет;

3) розподільна – держава перерозподіляє як ек. ресурси, так і доходи;

4) стабілізуюча – держава має стабілізувати як рівень зайнятості населення, так і рівень інфляції, на державі лежить відповідальність щодо зайнятості населення та інфляції.

3. Методи державного регулювання ринкової економіки – це сукупність сопсобів, прийомів і засобів де-вного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Всі методи поділ. на:

1. прямі – це методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічний процес. До прямих відносять:державні контракти, замовлення (де-ва заздалегідь встановлює певний обсяг виробництва продукції, яку вона зобов’язана купити у виробника);субсидії, субвенції, дотації і ліцензії – це все допомоги.

2. непрямі – це сукупність опосередкованих засобів де-вного впливу на діяльність суб’єктів економіки. Це сукупність правових та економічних методів. Правові – це система законів і законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання. Економічні методи – це створення державою фінансових і матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання (наприклад пільги для певного кола населення, зменшення тарифів по оплаті за електроенергію). Це певні заборони та обмеження, що проявляються через певні укази і розпорядження з боку Президента та КМУ.

Головні завдання держави в умовах ринкових економічних систем:

—  правове забезпечення функціонування ринкового механі­зму;

—  організація грошового обігу;

—  захист і сприяння розвитку конкуренції;

—  виробництво суспільних благ;

—  мінімізація трансакційних витрат;

—  компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій);

—  стабілізація макроекономічних коливань;

18. Економічний зміст продуктивних сил.

Продуктивні сили — це сукупність засо6ів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

Продуктивні сипи виражають активне відношення людей до природи, що полягає в матеріальному і духовному освоєнні, видозміні, розвитку і присвоєнні її багатств. У процесі функціонування продуктивних сил відтворюються умови існування суспільства і відбувається становлення і розвиток самої людини.

Продуктивні сили — фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Продуктивні сили суспільства складаються з :

1)Робоча сила – сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці.

Праця – діяльність людини, спрямована на зміну речовин і сил природи з метою задоволення власних потреб.

2)Предмети праці – це те,на що спрямована праця людини і становить матеріальну основу створюваного продукту.

3)Засоби праці – це речі або комплекси речей, за допомогою яких людина впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб.

Предмети і засоби праці в сукупності складають засоби виробництва і виступають як матеріально – речовий чинник виробництва.

Рівень розвитку продуктивних сил залежить від кількісних і якісних параметрів.

Кількісні — досягнуті масштаби виробництва, обсяг засобів виробництва, кількісний склад робочої сили.

Якісні — прогресивність техніки і технології, якість створюваних благ, кваліфікація робітників.

Кількісні:

Досягнуті масштаби виробництва вимірюються кількістю чи вартістю виробленої продукції на підприємстві чи в країні за певний час.

Обсяг засобів виробництва також має вартісне і кількісне вираження.

Кількісний склад робочої сили показує, наприклад, що на підприємстві зайнято 3202 працівників, а в країні – 23 млн чол..

Якісні:

Прогресивність техніки і технології відображує удосконалення, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, нові інструменти, машини, а також перехід від певних технологій виготовлення продукції до інших.

Якість створюваних благ вимірюється багатьма показниками.

Кваліфікація кадрів свідчить про рівень знань, умінь та трудових навиків робітників і службовців певного підприємства, галузі чи країни.

Продуктивність праці характеризує ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг. Вона вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу , витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги.

19. Економічний інтерес, його суб’єкт, об’єкт, функція.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони

відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас

економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв. Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домо-

господарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага

(товари, послуги, інформація тощо).

Плюралізм економічних потреб породжує багатоманітність економічних інтересів, які утворюють складну та динамічну

систему, багатовимірну у фазах відтворення, у просторі та часі, у статиці та динаміці. Економічні інтереси суспільства можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:

За суб'єктами:

— особисті;

— колективні, групові;

— суспільні.

За нагальністю, важливістю:

— головні, першочергові;

— другорядні.

За часовою ознакою:

— поточні;

— перспективні.

За об'єктами:

— майнові;

— фінансові;

— інтелектуальні тощо.

За ступенем усвідомлення:

— дійсні;

— уявні.

За можливостями реалізацїі:

— реальні;

— утопічні.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення економічних суб'єктів задовольнити певні погреби, що є об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціаль-них дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних по-треб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідом-люється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнен-ня товару, користування або володіння певним товаром тощо). Отже, економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у від-борі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реаліза-ціїїх. Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволен-ню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Пот-реби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди ви-ражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб. Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й само-розвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відно-шення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадо-волених домагань людини*. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби-інтере-си не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація).

Е інтереси:є формою вияву економічних потреб, відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб, спонукають економічних суб'єктів до діяльності для задоволення потреб .

За суб'єктами: особисті, групові, суспільні;

За нагальністю, важливістю: головні, першочергові;другорядні.

За часовою ознакою: поточні, перспективні.

За об'єктом: майнові, фінансові, інтелектуальні.

За ступенем усвідомлення: дійсні, уявні.

Ієрархією: державний, колективний, індивідуальний.

20. Економічні закони, їх пізнання та використання.

Економічні закони — внутрішньо необхідні, сталі й істотні причинно-наслідкові зв'язки між протилежними сторонами, властивостями економічних явищ і процесів, елементами економічної системи.

Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів (рис. 1.10), яка включає всезагальні, загальні і специфічні закони. Всезагальні закони вважають законами соціально-економічного прогресу, оскільки вони виражають фундаментальні основи та послідовність розвитку людського суспільства на всіх етапах.

Система економічних законів

Всезагальні — функціонують у всіх економічних системах (закон зростання продуктивності праці, закон зростання потреб, закон нагромадження, закон відтворення та ін.)

Загальні — функціонують у кількох економічних системах, де існують для них відповідні економічні умови (наприклад, закони ринкової економіки: попиту і пропозиції, конкуренції, грошового обігу таін.)

Специфічні — функціонують лише у межах однієї економічної системи

Специфічні економічні закони, з одного боку, розкривають сутність соціально-економічних відносин у певній економічній системі в процесі її розвитку, з другого, — окремі її сфери. Економічні закони мають як спільні, так і відмінні риси порівняно із законами природи .

Загальні властивості

Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер, тобто виникають та існують незалежно від волі і свідомості людей. Вони зумовлюються наявними соціально-економічними умовами

Форми пізнавання та використання економічних законів.

Існують дві основні форми пізнання та використання економічних законів: емпірична, коли люди, не знаючи сутності економічних законів, використовують їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практичній діяльності, та наукова, коли люди, пізнавши і розкривши сутність економічних законів, використовують їх свідомо, а отже, більш ефективно у своїй економічній діяльності.

Рівні використання економічних законів

Науково-теоретичний

На основі результатів наукового аналізу економічних процесів та явищ відкриваються і формулюються економічні закони, дається тлумачення їх і створюються концепції розвитку економіки

Державно-управлінський

Державна влада, спираючись на закони економічної теорії і провідні концепції, розробляє відповідні правові закони та положення, визначає програми економічного розвитку та форми і засоби виконання їх

Господарсько-практичний

Використання економічних законів у практиці господарювання економічних суб'єктів

21. Економічні потреби, їх характеристика та походження. Закон зростання потреб.

Економічні потреби — це потреби в економічних благах.

Задоволення економічних потреб виступає внутрішнім спонукальним мотивом виробництва, розподілу, обміну та споживання у рамках певної системи соціально-економічних відносин. Важливо зазначити, що економічні потреби утворюють структурну підсистему всього комплексу потреб суспільства. Відтак рівень їхнього розвитку та ступінь задоволення залежить від рівня розвитку інших підсистем, у т. ч. культурних, духовних, моральних потреб суспільства.

Носіями економічних благ є найрізноманітніші товари та послуги.

В їх сукупності розрізняють:

— споживчі блага (товари та послуги, призначені для безпосереднього задоволення людських потреб) і виробничі блага (товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ);

— матеріальні блага (товари та послуги сфери матеріального виробництва) і нематеріальні блага (створюються у сфері нематеріального виробництва);

— теперішні блага (перебувають у безпосередньому користуванні економічними суб'єктами) і майбутні блага (товари та послуги, якими економічні суб'єкти зможуть скористатися в майбутньому) тощо.

Всебічне комплексне вивчення системи економічних потреб зумовлює необхідність їхньої класифікації за такими критеріями:

I. За характером виникнення:

— первинні (базові), пов'язані із самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;

— вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інформація та ін.

II. За засобами задоволення:

— матеріальні (потреби в матеріальних благах);

— нематеріальні (духовні потреби).

III. За нагальністю задоволення:

— першочергові (предмети першої необхідності);

— другорядні (предмети розкоші).

IV. За можливостями задоволення:

— насичені, вгамовні (мають чітку межу і можливість повного задоволення);

— ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення).

V. За участю у відтворювальному процесі:

— виробничі (потреби у засобах виробництва);

— невиробничі (потреби у споживчих благах).

VI. За суб'єктами вияву:

— особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда);

— колективні, групові (потреби групи людей, колективу);

— суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому).

VII. За кількісною визначеністю та мірою реалізації:

— абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);

— дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);

— платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);

— фактичні ( задовольняються наявними товарами та послугами).

Всезагальний економічний закон зростання потреб відображає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки міме виробництвом і споживанням, потребами та існуючими можливостями їхнього задоволення. Відповідно до цього закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу все нових і нових потреб.

Таким чином, потреби і виробництво перебувають у суперечливій залежності взаємовпливу та взаємозумовленості.

Потреби у споживанні породжують стимули до виробництва. Виробництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби.

Вирішальний вплив людської діяльності і виробництва на формування потреб підкреслював відомий англійський економіст А. Маршалл. "Кожний новий крок вперед, — зазначав дослідник, — слід вважати результатом того, що розвиток нових видів діяльності породжує нові потреби, а не того, що нові потреби викликають нові види діяльності"4.

22. Еластичність попиту і пропозиції.

§ 3. Еластичність попиту і пропозиції

Досі ми розглядали вплив ціни та нецінових чинників на попит і пропозицію товарів, не беручи до уваги того, що окремі

товари або групи товарів неоднаково чутливі до змін у цінах та нецінових чинниках.

Здатність однієї економічної змінної реагувати на зміни, що відбулися в іншій економічній змінній, називають еластичністю.

Кількісно еластичність вимірюється показником, який називають коефіцієнтом еластичності (Е).

Коефіцієнт еластичності — міра реагування однієї змінної на зміни іншої, виражена як відношення процентних змін.

Іншими словами, коефіцієнт еластичності — це відношення відсоткової зміни однієї величини до відсоткової зміни іншої.

Розрізняють еластичність попиту за ціною, доходом і перехресну еластичність. Розглянемо кожну з них.

Еластичність попиту за ціною (ED ) показує, на скільки відсотків зміниться обсяг попиту, якщо ціна зміниться на один відсоток.

Якщо зміна ціни на 1 % викликає зміну обсягу попиту, що перевищує 1 %, то це свідчить про наявність еластичного

попиту . Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює меншу зміну обсягу попиту, то має місце нееластичний попит .

Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну попиту на 1 %, то наявна одинична еластичність попиту .

Якщо зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту, має місце абсолютно нееластичний попит .

Якщо нескінченно мала зміна ціни призводить до нескінченного зростання обсягу попиту, існує абсолютно еластичний попит.

Цінова еластичність впливає на обсяг доходу (виручки від реалізації), який визначається як добуток ціни за одиницю

товару на кількість проданого товару. Для еластичного попиту зменшення ціни на 1 % викликає значніше зростання обсягу попиту (продажу), тому доходи від продажу зростають.

Для нееластичного попиту зменшення ціни на 1 % спричиняє зростання попиту менше, ніж на 1 %, тому загальний дохід від продажу зменшується. Для одинично еластичного попиту зміна ціни зумовлює абсолютно однакову зміну попиту, тому загальний дохід від реалізації залишається незмінним.

На дві останні ситуації — абсолютно нееластичного й абсолютно еластичного попиту — закон попиту не поширюється. Ці

крайнощі мають не так практичне, як теоретичне значення, хоча подекуди має місце абсолютно нееластичний попит. Прикладом

може служити інсулін для інсулінозалежних хворих на діабет або антиастматичні препарати для астматиків. Тобто йдеться про

товари, які мають винятково важливе значення для забезпечення життєдіяльності, ціна на які не обмежує попит. Його може обмежувати лише рівень доходу споживача. Значно складніше навести приклад абсолютно еластичного

попиту. Економічна теорія описує і таку ситуацію, коли зменшення ціни призводить до скорочення попиту на товар, а збільшення ціни — до його зростання. Така ситуація називається ефектом Р. Гіффена, а товари, попит на які реагує на зміну ціни, — товарами Р. Гіффена (англійський економіст Р. Гіффен вперше дослідив цей ефект). Крива попиту для товарів Р. Гіффена мала б не від'ємний, а додатний нахил.

Еластичність пропозиції

Явище еластичності властиве не тільки попиту, а й пропозиції. Еластичність пропозиції — це чутливість пропозиції до

змін, що відбуваються в ціні товару, який підприємець готовий поставити на ринок. На поведінку підприємця стосовно зміни обсягу товарів, що пропонуються на ринок, впливає насамперед ціна. Цінова еластичність пропозиції визначається як відношення відсоткової зміни обсягу пропозиції до відсоткової зміни ціни товару:

Як видно з формул, цінова еластичність попиту має точно такий самий вигляд, як і цінова еластичність пропозиції, за винятком того, що в першому випадку чисельник вміщує показник зміни попиту, а в другому — пропозиції. Оскільки крива попиту має від'ємний нахил (зворотна залежність обсягу попиту від ціни), а крива пропозиції — додатний (пряма залежність), то й коефіцієнти еластичності попиту і пропозиції матимуть різні знаки. EDp — від'ємний, Es — додатний.

На еластичність попиту впливають також фактор часу і взаємозамінність факторів виробництва (зростання ціни на один із факторів, який можна замінити іншим, дешевшим, зумовлює скорочення витрат підприємця і збільшення пропозиції).

23. Єдність і суперечності в системі інтересів суспільства.

24. Зайнятість і безробіття. Безробіття і його форми. Закон Оукена.

Безробітні — це непрацюючі особи, що входять до складу робочої сили, які активно шукають роботу за наймом

(зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент.

Такими, що вибули зі складу робочої сили, вважають осіб, які не мають роботи за наймом і активно її не шукають. Вони входять до складу економічно неактивного населення. Крім перерахованих вище категорій до вибулих зі складу робочої сили відносять і тих, хто втратив надію знайти роботу та припинив її пошук.

Існує два види безробіття: вимушене і добровільне.

Добровільне безробіття пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, утриматись від пропозиції праці за неприйнятних для неї умов.

Вимушене безробіття не пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, а зумовлене

чинниками, що перебувають поза її вибором. Добровільне та вимушене безробіття проявляються у відповідних формах. Форми безробіття

Існує досить багато форм безробіття, але найважливішими з них є три: фрикційне, структурне і циклічне, — саме ці форми важливі для визначення природного рівня безробіття. Кожна з форм безробіття має свої причини. Тому визначення форм пов'язують з причинами, що їх породжують, тривалістю та типом безробіття.

Фрикційне безробіття виникає у зв'язку з тим, що встановлення рівноваги між кількістю та якістю найманих

працівників, з одного боку, і кількістю та якістю робочих місць — з іншого, потребує певного часу. Ця форма, таким чином, пов'язана з пошуком та очікуванням роботи, що відповідає певній кваліфікації, уподобанням і рівню винагороди.

Фрикційно безробітні вже мають кваліфікацію, навички, досвід, які можна продати на ринку праці. Якщо людина хоче змінити місце роботи (територіально), змінити кваліфікацію чи перейти на аналогічну роботу з вищою заробітною платою, вона вирішує цю проблему добровільно. Тому фрикційне безробіття, як правило, добровільне і короткострокове.

Структурне безробіття зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих у зв'язку зі змінами структури економіки. Ця форма безробіття виникає у зв'язку з тим, що певні професії "старіють" і потреба в них значно зменшується або й зовсім зникає.

Разом з тим виникають галузі та види виробництв, які потребують нових навичок, кваліфікацій, знань, професій. Далеко не завжди колишній шахтар може стати кваліфікованим перукарем, продавцем чи програмістом. Це означає, що структурне безробіття є переважно вимушеним і значно тривалішим, ніж фрикційне.

Фрикційне та структурне безробіття становлять природне безробіття.

Природним вважають таке безробіття, за якого:

— спостерігається повна зайнятість, тобто така зайнятість, за якої зберігається конкуренція на ринку праці та забезпечується ефективне використання найманої праці;

— досягається потенційний обсяг національного виробництва (спостерігається за повного та раціонального використання всіх видів ресурсів);

— немає інфляції.

Повна зайнятість — це зайнятість за природного рівня безробіття, величина якого становить 5—6 %.

Віднесення фрикційного безробіття до природного не викликає сумніву, оскільки воно є вільно обраним (добровільним), а економічна свобода — основа ринкової поведінки суб'єктів. Щодо структурного безробіття, яке є вимушеним, дехто з учених не визнає його природним. І все ж вагомим аргументом на користь зарахування структурного безробіття до природного є

те, що зміна структури виробництва зумовлюється зміною суспільних потреб, що, безумовно, відповідає природі економічної людини.

Циклічне безробіття — це відхилення фактичного безробіття від природного в той чи інший бік. У період рецесії

відбувається падіння обсягів національного виробництва нижче потенційного рівня, фактичне безробіття перевищує природний рівень.

У період буму, коли має місце інфляційне зростання економіки, фактичний обсяг ВВП перевищує потенційний рівень, а фактичний рівень безробіття буде нижчим від природного рівня. Існують й інші форми безробіття, які не чинять визначального впливу на економіку, але знати про які важливо, оскільки вони зачіпають інтереси певних груп працездатних.

Сезонне безробіття — вимушена форма безробіття, зумовлена специфічними умовами виробництва в певних галузях

(сільське господарство (рослинницькі галузі), цукроваріння, лісництво, риболовецькі галузі тощо). Часто в період міжсезоння люди вдаються до самозаинятості або виїздять на роботу в регіони, оскільки недостатньо працезабезпечені. Ця форма

безробіття тяжіє до фрикційного, хоча має також власну специфіку.

Технологічне безробіття — вимушена форма безробіття, пов'язана з вивільненням працівників у зв'язку з запровадженням нової високопродуктивної техніки та технології. Ця форма безробіття тяжіє до структурного.

Молодіжне безробіття стосується молоді, яка вперше виходить на ринок праці й не може отримати роботу. Ринок виявляється байдужим до пропозиції праці з боку молодих людей, оскільки вони ще не мають досвіду, а подекуди й належної кваліфікації, але потребують, згідно з законодавством, пільгових умов (нешкідливе виробництво, неповний робочий день, більша

відпустка тощо). Окрім розглянутих форм, важливо також виділити два типи безробіття: відкрите і приховане. Відкрите безробіття — така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає, що він позбавлений роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості. Приховане безробіття пов'язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши надію її знайти.

Отже, ми розглянули зміст, види, форми і типи безробіття.

Закон Оукена (Okun's law) — емпірично встановлена обернена залежність між рівнем безробіття й обсягом виробленого ВВП, кількісне значення якої коливається в межах від 2 до 3 %.

Трактується як: 1) вплив зміни рівня циклічного безробіття на

відхилення фактичного рівня ВВП від потенційно можливого; 2) вплив

динаміки фактичного рівня безробіття на динаміку реального ВБП.

25. Земельна рента, її сутність, види і механізми.

Рента (від фр. rendre — віддана) — це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його

земельної ділянки. Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Земельна рента у докапіталістичних системах вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах капіталізму земельна рента формується на основі прикладання капіталу до землі й тому в загальній масі додаткового продукту є надлишком над середнім прибутком.

Є три основних види земельної ренти:

- диференційна,

- абсолютна

- монопольна.

Диференційна рента

Причини, умови формування, джерела та форми вилучення диференційної ренти наведено на рис. 12.6. Причиною її

утворення є монополія на землю як об'єкт господарювання, яку здійснюють власник або орендар земельної ділянки. Ці суб'єкти

мають монопольне право господарювання на земельних ділянках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той зке час ця монополія не дає можливості господарського використання цих ділянок землі іншими економічними суб'єктами.

Абсолютна земельна рента

У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжгалузева конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка

утворюється на всіх використаних землях, у тому числі й на гірших ,її причиною є монополія приватної власності на землю, яка закріплює високу норму прибутку у сільському господарстві — понад середню норму.

Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської

продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток). Вона виникає тоді, коли існує монополія приватної власності на землю, яка заважає вільному переливанню капіталу з промисловості в сільське господарство, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю. В інших галузях економіки внаслідок постійних перетікань капіталу з однієї галузі в іншу утворюється щось подібне до спільного "котла", з якого підприємці різних галузей господарства дістають середній прибуток на рівновеликий капітал. Але сільське господарство в процесі вирівнювання індивідуальних прибутків у середній не бере участі у зв'язку з існуванням приватної власності на землю, яка заважає вільному застосуванню капіталу в землеробстві. З цієї причини сільськогосподарська продукція продається не за цінами виробництва, а за своєю вартістю, яка містить у собі й субстанцію абсолютної ренти, тобто надлишок над середнім прибутком.

Монопольна рента

Крім диференційної і абсолютної ренти існує монопольна рента. Вона утворюється на землях особливої якості

чи в особливих кліматичних умовах. Тільки на певних землях і в певних природно-кліматичних умовах можливе обмежене виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими, унікальними якісними характеристиками (наприклад, особливихсортів винограду та вина із нього, чаю, прянощів, тютюну, трояндової олії тощо).

Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення у сільськогосподарський оборот нових земель, а високий попит на продукцію не задовольняється, з'являється можливість реалізувати таку продукцію за монопольно високими цінами. Рівень цих цін визначається не реальними витратами виробництва продукції, а виключно платоспроможним попитом заможних споживачів цих рідкісних продуктів. Різниця між монопольно високою ціною такого продукту і його вартістю й становитиме монопольну земельну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника. Джерело монопольної ренти перебуває поза межами сільського господарства. Вона не є результатом додаткових вкладень праці і капіталу в землю. Це, як правило, частина прибутку, створена в інших галузях виробництва, яку отримує землевласник через монопольні ціни, тобто внаслідок перерозподілу доходів заможних покупців. Тому монопольну рентуможна вважати "незаробленим" доходом землероба або "квазірентою".

26. Зміст закону вартості та його функції.

Закон вартості — це закон, який передбачає, що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі

їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів. Закон вартості відповідає як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності. Якщо вартість товару повинна детермінувати два фактори — витрати праці та ступінь цінності його для споживача, то еквівалентність обміну, відповідно до закону вартості, припускає еквівалентність обох факторів. Закон вартості діє через відхилення цін від вартості. Коливання цін є механізмом дії закону вартості.

У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції :

— стихійно регулює суспільне виробництво;

— стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;

— обумовлює економічну і соціальну диференціацію

товаровиробників.

Регулювальна роль закону вартості виявляється в тому, що через механізм коливання цін навколо вартості відбувається розподіл робочої сили і капіталу між різними галузями виробництва, внаслідок чого стихійно досягається певна пропорційність, збалансованість між сферами суспільного виробництва. Відхилення цін від вартості економічно сигналізує товаровиробнику про зміну кон'юнктури ринку, а відповідно орієнтує виробництво, яких товарів недостатньо, а яких — надмірно. Якщо того або іншого товару виробляється недостатньо, то попит на нього перебільшує пропозицію. Ціна на такий товар зростає. Це приваблює в галузь ресурси й робочу силу з інших галузей, де прибутки нижчі, отже, виробництво цього товару зростає. Навпаки, коли виробництво товару перевищує попит на нього, то ціна, а разом з нею і прибутки, знижуються. Внаслідок цього виробничі ресурси переливаються в ті галузі, де прибутки вищі.

Таким чином, закон вартості через ринковий механізм цін забезпечує визначення кордонів, які відділяють економічно

доцільне виробництво від недоцільного, і саме тим регулює пропорції суспільного виробництва.

Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Кожний товаровиробник в умовах конкуренції і загрози розорення прагне здобути найбільший прибуток. Цього можна досягти, якщо індивідуальна вартість його товару буде нижчою, ніж суспільна, ринкова вартість, а це можливо за умови зменшення індивідуальних затрат праці на виробництво товару на основі впровадження нової, продуктивнішої техніки, поліпшення організації виробництва тощо. Але оскільки до цього постійно прагнуть усі товаровиробники, це зумовлює загальний технічний прогрес, зростання продуктивних сил суспільства. Таким чином, закон вартості виступає рушійною силою

розвитку продуктивних сил.

Закон вартості спричиняє диференціацію, розшарування товаровиробників. В умовах конкуренції відповідно до закону вартості економічні переваги стимулюють дії товаровиробників, які домоглися зниження індивідуальної вартості своїх товарів

порівняно із суспільною, і навпаки, потерпають ті товаровиробники, у яких індивідуальна вартість товару вища за суспільну.

Перші отримують додаткові прибутки, збагачуються, процвітають, зміцнюють своє економічне становище, другі — не можуть покрити своїх витрат, зазнають збитків і згодом банкрутують. Таким чином, завдяки дії закону вартості суспільство

звільняється від економічно неефективних господарств.

У класичному вигляді цей закон діяв лише в умовах капіталістичної ринкової економіки вільної конкуренції. Однак основні його риси притаманні й сучасній ринковій економіці, у якій суттєво зросла роль держави стосовно регулювання ринкових процесів. Саме у доповненні та взаємодії ринок і держава створюють оптимальний господарський механізм регулювання сучасної змішаної ринкової економіки.

27. Інфраструктура ринку та її функції.

Інфраструктура — це основа, підґрунтя, фундамент еконо­мічної системи та її підсистем, її внутрішня будова, що забезпе­чує цілісність. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків товарів і послуг від продавця до покупця.

Інфраструктура ринку — комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний ре­жим безперебійного функціонування ринку.

Підприємства інфраструктури відіграють важливу роль в економіці розвинутих країн. Вони забезпечують взаємозв'язок між основними суб'єктами економічних відносин — виробниками та споживачами, надають їм необхідні послуги, які сприяють підвищенню ефективності виробництва, прискорюють просування товарів до безпосереднього споживача, а з іншого боку — здійснюють акумуляцію вільних грошових ресурсів і сприяють їх перерозподілу всередині галузі та між галузями.

Підсистеми:

Організаційно-технічна: товарні біржі оптові ринки аукціони торговельно-промислові палати

Фінансово- кредитна: банки фондові біржі валютні біржі фінансові небанківські інститути

Державно-регулятивна : біржі праці (служби зайнятості) ліцензування оподаткування

Науково-дослідне та інформаційне забезпечення: науково-дослідні установи рекламні агентства

Надаючи різні посередницькі послуги підприємствам і домашнім господарствам, установи інфраструктури викочують ряд важливих функцій. Серед них доцільно виділити такі:

1) доведення товарів до безпосереднього споживача;

2) забезпечення зворотного зв'язку між виробниками та споживачами;

3) акумуляція тимчасово вільних грошових коштів і регулювання грошового обігу;

4) здійснення перерозподілу ресурсів між різними галузями і всередині галузей.

Установи інфраструктури здійснюють інвестиції, довірчі операції, страхують різні види господарської діяльності.

28. Кейнсіанський напрямок розвитку економічної теорії.(Неточний ответ)

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, на противагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929—1933 pp.), яка поставила економічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко застосовувалися провідними країнами світу в практиці регулювання ринкової економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати

кризові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги. Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат. Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс,

У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль таін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін.

29. Конкуренція і монополія. Антимонопольне законодавство.

Конкуренція (від лат. concurrere — "зіштовхуватися") — економічне суперництво, боротьба між суб'єктами господарської діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого прибутку.

Отже, завдання конкуренції полягає у суперництві ринкових суб'єктів за реалізацію власних інтересів шляхом набуття

економічних конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками.

Основними умовами виникнення та існування конкуренції є:

— наявність на ринку необмеженої кількості незалежних виробників і покупців товарів або ресурсів;

— свобода виробників щодо вибору господарської діяльності;

— абсолютно вільний доступ економічних суб'єктів до ринку і такий же вільний вихід із нього;

— певна відповідність між попитом і пропозицією; відсутність надвиробництва і дефіциту;

— абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів;

— відсутність угод між постачальниками та споживачами ресурсів, які можуть обмежити конкуренцію;

— наявність у кожного учасника конкуренції повної інформації про попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо.

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки конкуренцію визначають як процес використання вже відомих

(вищеназваних) умов та відкриття і використання нових умов розвитку. У своєму розвитку конкуренція пройшла складний еволюційний шлях — від простих до складних сучасних форм.

Сучасними факторами розвитку конкуренції можна вважати:

— загальноекономічні — загальний рівень і динаміка виробництва; стан ділової активності; стан ринків; наявність та структура ресурсів; розвиненість кредитно-фінансової системи;

— технологічні — галузева структура економіки; рівень поширення сучасних технологій; наявність в економіці технологічного лідера; сприйнятливість економіки до інновацій;

— інституційно-соціальні — наявність юридичних норм економічної діяльності; створення ринкових інститутів; цілі державної політики; ступінь втручання держави в економічні процеси; національні традиції; менталітет і духовні цінності народу; загальна і професійна культура; політична, економічна і соціальна стабільність у суспільстві;

— міжнародні — ділова активність на міжнародних ринках; дії міжнародних економічних організацій; стабільність світової фінансової системи.

Економічним підґрунтям розвитку конкурентних відносин

у постсоціалістичних країнах і в Україні, зокрема, стали демонополізація, приватизаційні процеси, роздержавлення власності, стимулювання підприємницької ініціативи, розвиток малого і середнього бізнесу, залучення у вітчизняну економіку іноземного капіталу, лібералізація торгівлі та зовнішньоекономічної діяльності.

Монополізація — це процес досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку

товару, підтримання або посилення цього становища. Під монополізмом розуміють активні дії монопольних структур, спрямовані на реалізацію своїх переваг у процесі взаємовідносин з іншими суб'єктами господарювання.

Конкретною формою монополізму є монополія. Монополія у широкому розумінні означає виключне право держави, підприємства, фізичної особи на володіння будь-чим або на здійснення якого-небудь виду діяльності.

Під економічною монополією розуміють велике підприємство, фірму або об'єднання (спілку), яке посідає панівне місце на ринку і концентрує значну частину виробництва і збуту певного виду продукції з метою одержання монопольного прибутку.

Завдяки цьому такі підприємства посідають домінуюче становище на ринку, набувають можливості впливати на процес ціноутворення, домагаючись вигідних для себе цін і, як результат, отримують більш високі (монопольні) прибутки. Отже, найбільш визначальним критерієм монопольного утворення є панування на ринку.

У реальному житті монополізм відбувається і проявляється в численних видах і формах, що викликає необхідність певної їх класифікації.

Класифікація монополій

За умовами функціонування монополізм поділяють на два типи — підприємницький та інституційний.

Підприємницький тип монополізму пов'язаний із

розвитком підприємств (фірм) на основі концентрації капіталу і

виробництва.

Інституційний тип монополізму пов'язаний з нерівністю

умов конкуренції, які надає держава для різних її учасників.

За характером і причинами виникнення монополії

поділяють на три типи:

— монополія окремого підприємства;

— монополія як угода;

— монополія, що ґрунтується на диференціації продукту.

Досягти монополії першого типу нелегко. Це абсолютна

Монополія, що базується на диференціації продукту, створює ринок монополістичної конкуренції.

За сферою функціонування і причиною виникнення розрізняють природну, адміністративну та економічну монополію.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на певний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція не можлива або не бажана, бо при входженні в галузі інших фірм затрати на виготовлення продукції зростуть. Причиною є "економія від масштабу" — чим більше вироблено продукції, тим менша її вартість. Це має місце в таких сферах як електро-, водо-, тепло-, газопостачання, окремих сферах зв'язку і транспорту, послугах зв'язку.

Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно недоцільні. З природними монополіями тісно пов'язані монополії, які базуються на володінні унікальними природними ресурсами. Класичним прикладом такого виду монополій виступає

алмазний синдикат "Де Бірс" Діяльність природних монополій, особливо їх цінова політика, регулюється державою.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. З одного боку, це надання окремим фірмам

виключного права на виконання певного роду діяльності. З іншого — це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються державним органам. Вони діють на ринку як єдиний суб'єкт господарювання і між ними відсутня конкуренція.

Економічна монополія. її поява зумовлена економічними причинами, вона формується на базі закономірностей

господарського розвитку. Йдеться про підприємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку. До нього ведуть два

основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації

капіталу. Другий — набагато швидкий — базується на процесах централізації капіталу.

30. Кредит, його функції та форми. Принципи кредитування.