Еволюція давньогрецького полісу

Архаїчний період був часом виникнення унікального явища, якого не знав жодний давньосхідних народ. Це явище називалося «громадянська община» - «поліс».

Назва «поліс» з грецької мови дослівно перекладається як «місто-держава». Однак це не місто у прямому розумінні цього слова (будинки, вулиці, площі), це значно ширше поняття, оскільки воно передбачало наявність колективу громадян, які заселяли певну територію, сповідували певну систему цінностей, без яких життя втрачало свій сенс. На території полісу могли проживати люди, які не мали громадянських прав - раби, чужоземці, переселенці, жінки. Вони усі були членами суспільства, але до складу полісу не входили.

Громадяни полісу мали відповідати певним стандартам: бути вільним та бути чоловіком, володіти земельною власністю. Відповідаючи усім цим критеріям, громадянин полісу мав певну кількість права та обов'язків:

право приймати участь в управлінні полісом (приймати участь у Народних зібраннях,

голосувати та обиратися на посади);

обов'язок захищати свій поліс (кожний громадянин відповідного віку вважався

військовозобов'язаним):

демонструвати на практиці принцип солідарності з іншими громадянами. Це, зокрема,

стосувалося багатіїв, яких держава обкладала податками на користь бідних

співгромадян. Сукупність таких соціальних повинностей називалася «літургія»

(влаштування театральних вистав, свят, обладнання кораблів тощо).

В силу своєї специфіки давньогрецькі поліси не могли бути великими за площею. В середньому поліс міг мати площу, яка вимірювалася у ЗО - 40 км ². Зрозуміло, що на такій площі не могло проживати багато людей - в середньому до 10 тис. Інколи в столиці полісу проживало до половини його населення. Хоча серед архаїчних полісів були й свої гіганти. Наприклад, Лакедемон (Спарта) мав площу 8400 км ² і населення у 300 тис. осіб, а Аттика (з центром у Афінах) - 2500 км ² і населення у 350 тис. осіб.

Протягом Архаїчного періоду давньогрецької історії йшов процес формування нової полісної ідеології, основною цінністю якої став принцип колективізму. Вважалося, що людина живе і користується усіма благами свободи та культури лише завдяки тому, що вона є громадянином свого полісу. Наступними елементами ідеології були полісна солідарність та полісний патріотизм. Досить цікаво виглядає останній елемент, оскільки для грека Архаїчного періоду під поняттям «батьківщина» розумілася лише територія його рідного поліса, за яку він готовий боротися та віддати своє життя. Дослідники відзначають ще один компонент полісної ментальності - прагнення до свободи (чого не скажеш у випадку народів стародавнього Сходу). Відчуваючи себе громадянами, які підпорядковуються лише закону, а не іншій людині, греки проявляли схильність до відстоювання своєї незалежності буквально до останньої краплини крові.

Слід відзначити, що греки дуже пишалися полісним устроєм, що формувало у них зверхнє ставлення до інших народів. Слід знати, що саме в Архаїчний період з'явилося поняття «варвар», хоча тоді воно ще не набуло принизливого відтінку, і перекладалося як «той, хто незрозуміло розмовляє».

За порушення полісних традицій та звичаїв держава мала право вигнати будь-кого порушника за свої межі чи позбавити громадянських прав. Слід знати, що останнє сприймалося стародавніми греками страшніше ніж смертна кара.

Велика Грецька Колонізація

Дорійци і Іонийці розповсюджуються по північному побережжю Средиземного морядалі вони виявляються і в Черном море. Як писав один з еллінів того часу, «греки розселися навколо Середземномор'я, як жаби навколо болота».

Проте греки не займалися відкриттям нових земель, а слідували вже уторованими шляхами финикийцеввитісняючи попередників. Крім того, вони не дослідили нові землі углиб, обмежуючи свою присутність побережжям.

Що існувало в крито-микенский период політична єдність Греції не була відновлена. Безліч полісів, контролюючих свої території, мала найрізноманітніші способи управління: таранення, олігархія, тимократия і демократія.

Колонії виводилися перш за все із-за браку землі в полісах континентальної Греції. У свою чергу, це було пов'язано як з населенням поліса, що росте, так і з існуванням законів, що забороняли дроблення земельної власності між декількома спадкоємцями.

Божественна санкція була потрібна для будь-якого серйозного державного підприємства, але вона була особливо необхідна при підставі нового поселення. Жителі полісів, що вирішили заснувати колонію, як правило, зверталися до дельфийскому оракулужерці якого традиційно указували місце підстави майбутньої колонії, або давали інші (деколи — двозначні) вказівки. Таким чином, можливо, що управління напрямом колонізації (але не самою колонізацією) мало централізований характер. В той же час, зміна напряму колонізації могла бути зв'язане і з ворожнечею між двома коаліціями полісів в ході Лєлантийской войньї: Халкида і Коринфвитіснивши своїх супротивників з арени колонізації в Сіцілії, сприяли формуванню нового напряму старогрецькій колонізації — на північний схід, в Мраморное і Черное море^[5]. Відомо, що багато ранніх колоній в цьому напрямі виводилися саме супротивниками Халкидьі і Коринфа.

Нові землі колонізувалися поступово — так Коринф до встановлення там тиранення спершу вивів декілька колоній по берегах Коринфского заливапотім — на островах Ионического моря і лише потім заснував Сиракузьі у Сіцілії. В період правління в Коринфе тиранів політика колонізації визначалася стратегічними міркуваннями: окрім вирішення традиційних для Греції проблем браку землі для обробки і сировини, тирани Корінфа ставили перед собою завдання забезпечити собі стратегічне панування на західному напрямі. Виключенням на тлі хвилі колонізації була континентальна Спарта. Спартанці заснували єдину колонію — Тарент у південній Італії, проте надалі вважали за краще вирішувати проблеми, загальні для всіх грецьких полісів у той час (брак землі і перенаселення), шляхом завоювань нових земель на Пелопоннесе і зміною пристрою свого поліса.

Основними напрямами грецькій колонізації були «Великая Греция» (Південна Італія), Сицилиябереги Черного моряСхідне Середземномор'я (Кипр і південною побережжя Малой Азии), Киренагирло Нила у Египтепівнічно-західна частина Середземномор'я. Ці напрями об'єднуються в три групи напрямів: західне (найбільш активне по кількості виведених колоній), північно-східне (друге по активності) і південно-східне і південне. Іноді траплялося, що колоністам не вдавалося заснувати колонію в бажаному місці, і їм доводилося міняти не тільки місце, але і сам регіон виведення колонії (наприклад, колоністи з Зретриияким не вдалося заснувати колонію на Керкире, заснували колонію в Фракии). У разі ворожнечі полісів-метрополій менш сильний поліс міг бути вимушений припинити колонізацію навіть при існуванні передумов для неї (наприклад, Мегари довгий час були вимушені обмежитися виведенням лише однієї колонії із-за протидії своїх супротивників — Халкидьі і Коринфа). У колонізації в VIII—VI століттях брали участь і поліси, що самі не так давно були колоніями, як наприклад Милетщо заснував до 90 колоній на берегах Черного моря. Крім того, брали участь в подальшій колонізації і поліси, виведені безпосередньо в період Великої грецької колонізації (наприклад Акрагантзаснований Гелой і колонії Сиракуз).

Більшість колоністів складали, як правило, збіднілі і малоземельні громадяни, молодші сини сімейств, переможені на політичній арені, а також жителі інших полісів. Колоністи, що брали участь у виведенні нової колонії, повинні були автоматично отримати землю для обробки і громадянство в новому полісі. Організацією виведення колонії займалася вибрана людина — ойкист. При підставі колонії з метрополії перевозився вогонь священного вогнища і зображення місцевих богів. Жителі колоній завжди зберігали тісні зв'язки з метрополією, аж до надання допомоги при необхідності. Не дивлячись на це, колонії спочатку виводилися як самостійні поліси, тому при зіткненні інтересів метрополії і колонії обидва поліси могли перейти від мирних дружніх і братських відносин до відкритих конфліктів один з одним, як наприклад трапилося між Коринфом і Керкирой.

Створення численних колоній сприяло розвитку торгівлі, аж до того, що деякі колонії спеціально виводилися для забезпечення стратегічного панування метрополії в даному районі. Колонії експортували в континентальні поліси зерно (перш за все з Великої Греції і Причорномор'я) і мідь (Кіпр), у меншій мірі — вино, тобто в основному це було сировина. У свою чергу, в колонії експортувалися залізо і вироби з нього, а також шерстяні тканини, кераміку і інші ремісничі товари. Перший час в торгівлі усередині грецьких колоній лідирувала Згинажителі якої були умілими мореплавцями, але незабаром її потіснили Коринф і Халкидащо володіли, на відміну від Егини, великим числом колоній. Лише після них першість в морській торгівлі захопили Афиньї.

Завдяки колоніям грецьким полісам вдалося ліквідовувати перенаселення континентальної Греції, значно збільшити об'єм торгівлі і створити передумови для панування грецьких торговців в Середземномор'ї, а також розширити сферу розповсюдження грецької культури. Вважається, що все за час колонізації було виведено декілька сотень колоній, загальне населення яких складали 2,5 — З мільйони чоловік. Тоді як в метрополії проживали 1,5-2 мільйони.

Становлення та розвиток афінської рабовласницької демократії.

Античний світ подарував людству не лише блискучі зразки літератури, мистецтва, архітектури, а й політичні інститути, що стали надбанням наступних поколінь.

Прикладом рабовласницької демократії є державний устрій Афін.

Афінська демократія' вважається найбільш розвинутою і довершеною формою демократичного устрою античних рабовласницьких держав. Золотим віком античної демократії став час від середини V до середини IV ст. до н. є. Формування системи органів афінської демократії було наслідком тривалого історичного періоду.

Будь-яка політична система, зокрема й афінська демократія, спрямована на врегулювання відносин між класами, соціальними групами, окремими людьми. У грецьких містах основою соціально-економічної та політичної організації був колектив громадян. Досягненням грецької політичної думки була розробка самого поняття "громадянин". У давньосхідних деспотіях такого поняття не існувало.

Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, батьки якого мали громадянські права, а його ім'я було занесено до особливих списків. У такі списки заносились імена юнаків та дівчат з 18 років, які впродовж року проходили спеціальне військово-тренувальне навчання і рік були охоронцями державних кордонів. Тільки в 20 років вони ставали повноправними громадянами. Громадянство передбачало певні права й обов'язки. Серед перших — право на свободу, особисту недоторканність, на землю, на участь у виборних органах тощо, других — обов'язок берегти своє майно, працювати на землі, захищати рідний поліс, дотримуватися законів тощо.

Головним органом влади в Афінах були Народні збори, на які збиралися усі громадяни. Жінки не мали права брати участь у політичному і громадському житті. На зборах приймалися закони, оголошувалися війни.

Демократія — форма політичної системи суспільства, побудованої на народовладді, активній участі громадян у житті країни, гарантії права обирати і бути обраним у найвищі органи влади. укладався мир, затверджувалися посадові особи, ратифікувалися міжнародні договори тощо. Важливою справою зборів було затвердження бюджету, наділення правами громадянина Афін іноземців, тобто їхні повноваження охоплювали всі сфери життя Афін.

Діяльність зборів впродовж року була поділена на десять циклів, кожен з яких тривав 36 днів, а збори відбувалися один раз у дев'ять днів. Кожний громадянин мав право на виступ і на внесення законопроекту. Збори заслуховували звіти найвищих посадових осіб. Проте не всі громадяни могли засідати цілими днями. Із ЗО—40 тис. громадян Афін на засіданнях були присутні 3—5 тис. чоловік.

Робочим органом Народних зборів була Рада п'ятисот, члени якої обирались від кожної із десяти адміністративних одиниць (філ) на один рік (по 50 членів). Головними завданнями Ради були підготовка зборів і виконання їхніх функцій між засіданнями. Рада засідала щоденно, а її члени одержували платню.

Поряд з Радою п'ятисот існував і ареопаг — орган влади, що здійснював державний контроль, суд та інші функції — у складі 60—70 чоловік. Його члени кооптувалися на довічний термін із середовища афінських аристократів. Вожді афінської демократії не насмілювалися скасувати ареопаг як орган влади, але зуміли обмежити його компетенцію і фактично звели його функції до повноважень судової інстанції.

Афіни були гегемоном союзу грецьких міст. Тому виникало чимало проблем з управлінням, що здійснювалося виборними магістратами, та організацією адміністративного апарату. Діяльність магістратів контролювала Рада п'ятисот. Вищими магістратами були колегії архонтів і стратегів. 10 архонтів мали великий вплив на військові структури, розглядали порядок слухання судових справ тощо. 10 стратегів очолювали військову організацію держави, проводили набір до війська, були командувачами під час воєнних дій.

Серед органів афінського управління значне місце посідали чисельні колегії, що наглядали за ринковою торгівлею, дотриманням порядку і чистоти тощо. Існувала колегія з поліцейськими функціями. Ці колегії, до яких обирали лише на один рік, були не бюрократичними, а надзвичайно діловими і працездатними органами.

Одним із важливих органів афінської демократії був громадський суд геліея. Він обирався в кількості 6 тис. громадян (з ЗО років). Це був найвищий судовий орган, який розглядав як приватні, так і державні справи, контролював діяльність найвищих посадових осіб, затверджував закони, ухвалені на Народних зборах. Судовий процес відбувався за принципом змагання: обвинувач наводив докази вини, відповідач їх спростовував.

Крім судових справ на геліею було покладено відповідальність за охорону всієї системи афінської демократії. Ще одним засобом охорони демократичного устрою було існування системи постійної та суворої звітності практично всіх посадових осіб. Навіть знаменитий Перікл, перший стратег держави, ретельно готувався до звіту перед громадянами.

Демократичний устрій Афін передбачав участь в управлінні державою всіх категорій афінських громадян. Проте, щоб забезпечити реальну участь у суспільному житті середніх і навіть нижчих верств афінського громадянства, було розроблено відповідну соціальну програму, якою передбачалися посадова плата, плата за участь у роботі Народних зборів, Раді п'ятисот, геліеї тощо.

Держава стежила за тим, щоб не скорочувалась чисельність землевласників, наглядала за торгівлею, запобігала підвищенню цін і спекуляції.

Афінська держава піклувалася про освіту і виховання громадян, розвиток мистецтва і театру.

Афінська демократія була великим завоюванням політичної думки і практики Стародавньої Греції. Проте її не слід ідеалізувати. Вона забезпечувала політичну участь лише громадян, а їх в Афінах, налічувалося ЗО—40 тис. із 250—300 тис. чоловік афінського населення. Не користувалися громадянськими правами жінки, а також особи неафінського походження. Насамперед, афінська демократія була демократією рабовласницькою. Велике досягнення в організації державної влади, вона, однак, залишилася обмеженою і замкнутою політичною системою.

Культура класичної Греції (V - перша половина IV ст. до н.е.)

Давньогрецький театр, поезія та музика. У межах полісу виникали потреби запровадити доступні форми спілкування між людьми, між громадянами. Таку функцію у давній Греції почав відігравати театр. Слово „театр" - грецького походження, у перекладі - „дивлюся". До театрального мистецтва не слід підходити виключно як до розваги. Фактично це було священнодійство, до участі у якому залучалися всі громадяни полісу. Театральне мистецтво у Греції не виникло на порожньому ґрунті. Найбільш вірогідним було те. що праобразами майбутніх театралізованих вистав були народні пісні та танці, які виконувалися під час святкування свят на честь бога Діоніса (свято Діоніні"). Перший жанр театрального мистецтва - трагедія (дослівно перекладається „спів цапів'"). Головний виконавець декламував вірші на честь Діоніса. а хор йому підспівував. В основу трагедії перебував міф про богів та героїв, які уособлювали своїми діями та характерами певні цінності: мораль, віру, любов до батьківщини тощо. У Греції класичної доби були поширені струнні, духові та ударні музичні інструменти. Не було лише смичкових. Серед струнних домінувала ліра, духових - флейта, а серед ударних практикували застосування кімвалів (подібних до наших „тарілок") та тимпани (аналоги бубнів та барабанів). Функції музичних інструментів зводилися виключно до акомпанування виступаючому на святі чи під час театральної вистави.

„Батьком" грецької трагедії слід вважати Есхіла (525 - 456 рр. до н.е.). За переказами Есхіл був автором понад 90 трагедій, з яких до нашого часу збереглося не багато: „Ореста", „Перси"". „Семеро проти Фів" тощо. Інший трагік - Софокл (497-406 рр. до н.е.). Він був автором понад 120 трагедій, з яких до нас дійшло лише 7: „Цар Едип". „Антігона" тощо. Третім трагіком класичної доби слід вважати Еврипіда (480 - 406 рр. до н.е.). Окремі з його творів - „Медея", „Іфігенія у Тавриді" - присвячені трагічній долі жінки, яка, у першому випадку, постраждала від кривди і жертвує всім (навіть життям своїх дітей) за ради помсти, а у другому - віддає своє життя за ради перемоги греків у Троянській війні.

Як і коли виникла комедія не відомо. Можливо її природа перебувала у тому ж самому святі на честь Діоніса. Як відомо свято закінчувалося великою гостиною, яка носила назву ..комос". Неперевершеним майстром комедії класичного періоду вважають Аристофана (450 - 388 рр. до н.е.), який залишив нам 11 своїх творів. Головними героями його творів були селяни та вихідці з середнього прошарку населення. Вустами його героїв критикувалася влада міста Афіни, закостенілість аристократів. їх замкненість. У творах „Вершники", „Мир", а особливо у творі „Лісістрата".

Класична філософія та зародження наук.

Філософів класичної доби називали софістами - мудрецями. Вони були практиками - навчали за гроші людей красномовству, виступали у якості наставників для політиків та військових. Серед перших софістів слід виділити ГІротагора (середина 5 ст. до н.е.). Він виступав із теорією пізнання, яка грунтувалася на принципі: „Людина - це міра всіх речей". Отже, головне місце у його філософський системі відводилося людині, яка володіє такою унікальною здібністю як пізнання.

На тлі критики софістів з'являлися нові філософи, зокрема. Сократ (470-399 рр. до н.е.). Головний метод його філософствування полягав у застосуванні на практиці принципу самопізнання. Після максимального самопізнання наступає пізнання істини, що є метою людського буття. Розвиваючи такі теоретичні положення. Сократ. в кінці кінців, прийшов до невтішного висновку: пізнати все просто не можливо. Він казав з цього приводу: „Я знаю те. що я нічого не знаю*".

Окрім теорії пізнання Сократ запровадив метод маєвтики - спору. Це був оригінальний спосіб спілкування з його учнями, коли вчитель задавав учням цілий ряд послідовних питань (у вигляді діалогу), розвиваючи у них пам'ять, ораторське мистецтво та логіку мислення. Закінчувався діалог тим. що учень визнавав поверховість своїх суджень і „здавався", на що Сократ відповідав, що він сам не знає відповіді на такі запитання. Сократ був категорично проти рівності людей. Але він не вважав еталоном нерівності матеріальні статки чи походження.

Одним з учнів Сократа був 1 Ілатон (427 - 347 рр. до н.е.). Людина отримала гарну освіту, прославився своїми творами та ораторським мистецтвом, був засновником вищого навчального закладу у Афінах - Академії. Він написав „Апологію Сократа". „Закони"'. „Держава"'. Платон поділяв світ на дві частини: земні і позаземну. Справжнім є позаземний світ, у якому зароджуються речі та поняття. У земному світі ми маємо лише справ}' із блідою копією, відбитки позаземних явищ. Платон. так само як і його вчитель, вірив у можливість та доцільність пізнання. Весь процес пізнання він розбив на три ступеня: перший - мислення, другий - гіпотеза, третій - справжнє мислення (діалектика).

Учнем Платона був філософ Аристотель (384 - 322 рр. до н.е.). Ця людина була своєрідним еталоном освіченості, .,ходячою енциклопедією". Зробив кар'єру, був засновником вищого навчального закладу у Афінах - Лікея, слугував придворним лікарем у македонських царів, а. згодом, став наставником нащадка македонського престолу - Олександра Македонського. Щодо суспільно-політичних поглядів, то вони досить докладно викладені у творах Аристотеля - „Політика'*, „Афінська політія" тощо. Аристотель, мандруючи по грецьким територіям, дослідив закони (конституції) 158 полісів. Він прийшов до невтішного висновку: ідеальної, абсолютної держави просто немає. В окремих випадках ми маємо справу виключно з більш-менш досконалим політичним устроєм чи формою правління. Щодо останніх, то філософ поділив форми правління на „правильні"' - монархія, аристократія, поліція (влада середнього прошарку) і „неправильні" - тиранія, олігархія, демократія (яку він назвав пануванням черні).

Щодо науки, то вона робила лише перші практичні кроки. Серед науковців того часу слід виділити вже згаданих філософів, які були ще й математиками: Анаксимандр (розробив курс геометрії, порушував питання про кулясту форму землі, винайшов сонячний годинник та склав першу географічну карт\) та Піфагор (досягнення у галузі геометрії).

Гекатей - перший професійний географ. Прославився своїм картографуванням та пропагандою теорії про заселення ойкумени. Він вважав, що ойкумена має форму кола, яке з усіх боків оточене океаном. На його думку Середземне море поділяє ойкумена на дві частини - північну та південну. Остання поділяється Нілом та Аравійською затокою на чотири частини.

Засновником давньогрецької біології вважають Емпедокла, який намагався пояснити теорію еволюції. На його думку першими на Землі з'явилися рослини, потім - тварини, а. згодом. - люди. Протягом довготривалої еволюції виживали ті види, які краще були пристосовані до оточуючих \мов. На думку Емпедокла рослини, тварини та люди володіють душею.

Без перебільшення революційні кроки щодо розвитку систематичних медичних знань здійснив давньогрецький медик - Гіппократ. Головний принцип його вчення: наслідувати природу і лише толі. коли вона безсила, варто підключатися до лікування хірургічними методами. Гіппократ справедливо засвідчував залежність стану організму людини від клімату. Окрім цього, цей лікар увійшов до історії завдяки своїй клятві, головна цінність якої полягала у принципі „Не нашкодь».

Архітектура та образотворче мистецтво класичної Греції.

Головною метою давньогрецької архітектури та скульптури класичної доби була пропаганда відчуття прекрасного, величного та гармонійного. Класичні грецькі архітектори повинні були досконало знати геометрію, математик)' та фізику. Майстри повинні були з надзвичайною точністю вміти обробляти каміння та мармур (слід врахувати, що греки не знали будівельних розчинів і їх кладка була сухою).

У класичну добу населення (особливо у містах) практично на собі відчуло зміст поняття „цивілізація". Всі давньогрецькі міста класичної доби (окрім Спарти) були обнесені величними стінами із брамами та баштами. Вулиці міст були прямими та відносно широкими, вони перетиналися піл прямим кутом. Архітектор Гіпподам (з Мілету) запропонував запровадити практику забудови грецьких міст за спеціальним проектом - так звана „гіпподамова система". Зміст цієї системи полягав у чіткому розподілі території міста на квартали, які б відокремлювалися один від одного вулицями (шириною від 4 до 7 м.), центральна частина міста відводилася під культові та громадські приміщення. Крім цього невід'ємною складовою кожного міста стає стадіон, театр та гімнасій. Практично всі давньогрецькі міста (навіть самі бідні) мало водопровід, каналізацію та колодязі.

Як і у архаїчну добу головною спорудою грецького міста класичної доби залишався храм. На думку греків чим красивішим є будівля, тим красивішим та досконалішим є божество, яке у ньому мешкає. Головним елементом храмових будівель залишалися колони. Ми вже знаємо про існування з архаїчних часів двох колонних стилів (орденів) - дорійський та іонійський. У класичну доб\ до них додався ще один колонний стиль - коринфський, ознаками якого була надмірна пишнота та перенавантаженість прикрасами капітелі колони.

У якості прикладу досягнень грецької архітектури класичної доби візьмемо споруди Афінського Акрополя. Акрополем у будь яком) місті називали верхню частину. Вона виконувала ф\нкції укріпленої фортеці, а згодом перебрала на себе функції зосередження культових споруд.

Отже. Афінський Акрополь мав свій урочистий вхід, який називався пропілеї. Це була комбінована споруда з мармуру, зведена у 437-32 рр. до н.е. архітектором Мнесіклом. Будівля являла собою класичний і вдалий взірець поєднання дорійського та іонійського стилю (ордену) колонади.

Пропілеї були прибудовані до храму богині Нікі Безкрилої, що був зведений раніше у 449 р. до н.е. за проектом архітектора Каллікрата. Враховуючи рік зведення та назву храму можна вважати, що він був побудований з нагоди підписання миру між греками та персами у 449 р. до н.е.

Не зважаючи на пишність та гармонійність пропілен, першість все ж належить іншій споруді -Парфенону - храму, присвяченому богині Афіні. Споруда була побудована у 438 р. до н.е. за проектом архітекторів Іктина та Каллікрата. Храм - грандіозна споруда, оточена колонадою з 46 дорійських колон. На фронтонах храму були розміщені скульптури, а на фризі - сцени з Панафінейських ігор. До 17 ст. до н.е. храм простояв у майже незміненому вигляді. Згодом він дуже постраждав в ході військових сутичок венеціанців та турок (вибухнув склад боєприпасів).

Закінчує архітектурну композицію Афінського Акрополя храм Ерехтейон, який був побудований наприкінці 5 ст. до н.е. у іонічному стилі. Головна прикраса храму - фігурні композиції дівчат, які виконують функції колон (портик каріатид).

Скульптури класичної доби наповнені життям, рухом та ідеальними формами. ІДодо зображення тіла у русі, то тут варто виділити статую „Дискобола", автором котрої був скульптор на ім'я Мирон. До подібної техніки наближався Поліклет. який прославився реалізмом зображення людського тіла -„Дорифор" („Списоносець"). Крім практичного втілення своїх знань. Поліклет прославився також теоретичними розробками щодо обґрунтування законів пропорційності та гармонійності людського тіла. Наприклад, скульптор встановив канон, що довжина ступні не повинна перевищувати 1/6 довжини тіла, висота голови - 1/8.

Окремо слід виділити скульптора на ім'я Фідій. Про нього ми вже згадували у контексті вивчення діяльності Перікла. Фідій був другом Перікла і за це постраждав від противників демократії. Скульптор неодноразово звинувачувався у приховуванні сировини та у безбожності. Головними його скульптурами слід вважати статуї богів - Афіни та Зевса. Перша з них висотою 12 м прикрашала внутрішнє приміщення Парфенону. а друга - храм у Олімпії. Обидві статуї були виконані у хрисоелефантийській техніці (поєднання золота та слонової кістки). Всі названі митці творили у 5 ст. до н.е. У 4 ст. до н.е. скульптура класичної Греції зазнала деяких трансформацій. Скульптурні шедеври Кефісодота (статуя богині Ейрини), Праксителя („Афродіта Кнідська" та ін.) наповнені інтимністю, легкістю та пластичністю. Зовсім інакший стиль представлений у творчості Скопаса. Замість м'якості та ліричності своїх попередників, образи Скопаса насичені динамізмом та пристрастю. Скопас прославився прикрашанням Мавзолею в Галікарнасі. а також своєю школою. Завертає наш екскурс у класичну скульптуру митець на ім'я Лісіпп. Він прославився виготовленням бюсту Олександра Македонського.

Щодо живопису, то тут теж відбулися революційні зміни. Першим змінив підхід до зображення Полігнот. Картини Полігнота багатофігурні, присутні елементи пейзажу. Фігури заднього плану набагато менші за тих, що перебувають спереду. Другим представником класичного живопису слід вважати Апполодора (др.пол. 5 ст. до н.е.). який першим почав використовувати ефект тіні і перспективу. Живописець ГІавсій прославився виготовленням фарб на основі воску і технікою нанесення на полотно розігрітої фарби. Завдяки запровадженню у життя цієї техніки досягався блиск зображень.

Перемога при Иссе відкрила македонянам шлях на південь. Олександр, огинаючи побережжя Середземного моря, попрямував в Финикию з метою підкорення прибережних міст і позбавлення місць базування персидського флоту.

Після Фінікії Олександр продовжив шлях до Єгипту через Палестинуде йому чинило опір місто Газаале і він був узятий штурмом після 2-місячної облоги (див. статтю Осада Газьі).

У Єгипті Олександр пробув полгода з грудня 332 до н. з. по травень 331 до н. з. Там він заснував місто Александриюяка незабаром стала одним з головних культурних центрів стародавнього світу і найбільшим містом Єгипту.

У травні 330 до н. з. Олександр відновив переслідування Дарія, спочатку в Мидииа потім в Парфии. У липні 330 до н. з. на південний схід від Каспійського моря цар Дарій був убитий в результаті змови своїх воєначальників. Бактрийский сатрап Бесс, що убив Дарія, назвав себе новим царем Персидської імперії під ім'ям Артаксеркс. Бесс намагався організувати опір в східних сатрапіях, але був захоплений соратниками і виданий Олександру в червні 329 до н. з. Після смерті Дарія III його титул царя Персидської імперії легально (у очах підданих імперії) перейшов до Олександра. Почалася нова епоха еллінізму в історії східних держав.

Ставши володарем Азії, Олександр змінився. Він перестав дивитися на персів як на скорений народ і почав прагнути зрівняти переможців з переможеними і з'єднати їх в єдину монархію. Прийняті Олександром заходи спочатку стосувалися зовнішніх форм на зразок східного одягу, гарему, персидських придворних церемоній, які. втім, він не вимагав дотримувати від македонян. Олександр хотів жити з персами так, як їх колишні царі. Перші скарги на нього з'явилися до осені 330 до н. з. Бойові соратники, звиклі до простоти вдач і дружніх взаємин між царем і підданими, глухо ремствували, відмовляючись прийняти східні поняття, зокрема проскинезу простягання ниць з цілуванням ноги пануючи. Найближчі друзі і придворні лестивці без коливань пішли за Олександром.

Влітку 325 до н. з. Олександр рушив від гирла Инда до Персії уздовж побережжя Індійського океану. Повернення додому через пустелі Гедрозії, одній з прибережних сатрапій, виявилося важчим за будь-яку битву; від спеки і спраги в дорозі загинули багато людей.

У лютому 323 до н. з. Олександр зупинився в Вавилонеде почав планувати нові завойовні війни. Найближчою метою були арабські племена Аравійського півострова, в перспективі маячила експедиція проти Карфагена. Поки готується флот, Олександр будує гавані і канали, формує війська з новобранців, приймає посольства.

За 5 днів до початку походу проти арабів Олександр захворів. Після 10 днів жорстокої лихоманки 10 июня323 до н. з. Олександр Великий помер у Вавілоні у віці 32 років, не доживши трохи більше місяця до 33-ліття і не залишивши розпоряджень про спадкоємців.

Піднесення Македонії та встановлення її гегемонії у грецькому світі

У політичній долі Балканської Греції в V—IV ст. до н. є. значну роль відігравала Македонія. На початку V ст. до н. є. у Македонії сформувалася первісна державність. Особливо велику роль у посиленні Македонії відіграв цар Філіпп II, видатний політик, дипломат і полководець (IV ст. до н. є.). Він здійснив реформи, що сприяли перетворенню Македонії на одну з найсильніших держав, яка стала суперницею світової Перської імперії: споруджувалися міста, розвивалася металургія, у копальнях щорічно видобували багато золота, що дало змогу карбувати золоту монету.

Особливу увагу Філіпп II приділяв перетворенням у військовій справі. Армія комплектувалася з вільних македонських землеробів, які набиралися за територіальними округами і кілька років проходили спеціальну підготовку. Було проведено зміни в шикуванні основного роду військ — важкоозброєних піхотинців: довга шеренга поділялася на кілька фаланг, що підвищувало маневреність і полегшувало перебудову під час бою. До основного строю фаланги додавались спеціальні щитоносці, лучники, метальники списів. Кіннота з допоміжного роду військ стала окремим, якому доручалися самостійні завдання. Під час битви використовувалися метальні гармати, тарани, облогові пристрої, за допомогою яких можна було здобувати укріплені міста і фортеці. Македонська армія стала однією з наймогутніших армій того часу.

У боротьбі за гегемонію у грецькому світі Філіпп II діяв обережно, ставив реальні зовнішньополітичні завдання: зміцнив північні кордони, розбив війська фракійців тощо. Філіпп II вважав реальним встановлення панування Македонії над всією Грецією. У грецьких містах сформувалися промакедонські й антимакедонські сили, що вступили в жорстоку боротьбу. Виразником промакедонських настроїв був впливовий афінський оратор Ісократ. Він вважав, що в умовах політичного хаосу і відсутності безпеки об'єднання Греції навколо сильної Македонії, спільна боротьба греків і македонян проти персів створить сприятливі умови для вирішування всіх проблем життя грецького світу. Антимакедонську групу очолював великий оратор Демосфен. Ця група відображала інтереси широких прошарків афінського громадянства, побоюючись, що втрата незалежності призведе до падіння афінської демократії. Вирішальна битва між об'єднаними силами греків і армією македонського царя відбулася в 338 р. до н. є. біля м. Херонея. У цій битві серед полководців своїм талантом та відвагою відзначився молодий Олександр — син Філіппа II. Бій закінчився на користь македонян.

За ініціативою царя було скликано загальногрецький Коринфський конгрес, який юридичне закріпив утвердження македонського панування над Грецією. На конгресі було організовано Елліністичний союз грецьких міст, а Філіппа визнано його гегемоном. Він став головнокомандувачем збройних сил і керманичем зовнішньої політики. Проголошувався загальний мир у Греції, недоторканність приватної власності, заборонялися втручання у внутрішні справи полісів, зміни існуючого політичного ладу тощо.

Одним із важливих рішень конгресу було проголошення війни Перській імперії. Після загибелі царя Філіппа II його наступник — син Олександр — продовжив політику свого батька. З його ім'ям пов'язаний початок нового періоду грецької історії — епохи еллінізму (термін був запроваджений у науковий оббіг німецьким антикознавцем І.Дройзеном. У перекладі він означає - «наслідувати греків». На практиці під цим поняттям варто розуміти поширення грецької цивілізації та її культури на території Західної та Центральної Азії, де вони поєдналися із східними традиціями).

Олександр Македонський (356 323 гг. до н. з.) македонський цар з 336 до н. з. з династії Аргеадів, полководець, творець світової держави, що розпалася після його смерті. У західній історіографії відоміший як Олександр Великий.

Призначивши Антипатра своїм намісником в Європі і залишивши йому 12 тисяч піхотинців і 1500 кінних, Олександр на чолі сполучених сил Македонії, Греції і союзних фракийцев виступив в похід проти персів. У травні 334 до н. з. він переправився через Геллеспонт до Малої Азії в районі місцеположення легендарної Трой.

Перша битва з військами персидських сатрапів відбулася на річці Граник

Ледве вийшовши за межі Малої Азії, Олександр під Іссами зіткнувся в битві з персидським царем Дарієм III у листопаді 333 до н. з. Місцевість сприяла Олександру, величезне військо персів виявилося затиснутим у вузькій теснине між морем і горами. Битва під Іссом завершилася повним розгромом Дарія, сам він біг з поля бою, кинувши в таборі сім'ю, яка дісталася як приз македонянам.