71. Політичні програми гетьманів України.

Відродження української державності нерозривно пов´язано з ім´ям Богдана Хмельницького (1595—1657). Одержавши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повстання 1648 р., своїм найближчим політичним завданням ставив захист козацької республіки, «давніх прав Запорізького Війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький наносить ряд поразок коронним військам. Одночасно гетьман намагається підкріпити свою програму дипломатією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею.

Успіхи казацько-селянської армії додають сміливості планам Хмельницького: домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українських землях.

Всенародна підтримка Визвольної війни, здавалося, зробила реальною перспективу відродження державності, звільнення всієї етнічної території України. Дипломатичне листування гетьмана підтверджує його рішучість: «виб´ю з лядскої неволі народ весь руський» і — «аж по Віслу». «А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи! Туди я зажену більш можних ляхів, дуків і князів. А будуть лі і за Віслою брикати, знайду я їх там певне». Таким чином, програма-максимум Хмельницького перед­бачала повернення західних земель Київської Русі, слави її князів — «по тим границям, як володіли благочестиві великі князі».

Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаної смертю короля, поразка українських військ під Берестечком в результаті зради союзника — кримського хана ускладнили геопо-літичне становище України, змусили гетьмана шукати більш надійного союзника. Він веде переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям, Швецією, пропонуючи створення антипольської коаліції. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення конфедерації трьох держав — Польщі, Литви й України. До цього не готові були польські магнати і шляхта. Тому оптимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із православною Росією.

Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Березневих статтях» Б. Хмельницького (спочатку з 23 пунктів), передбачав збереження козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх старшини, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборності гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-політичний союз як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов´язаннях та під верховенством російського царя. Гетьман сподівався, що Росія стане надійним союзником і гарантом безпеки України, її кордонів з Польщею і кримським ханством. Він усвідомлював свою відповідальність за народ України, його державність і права. У «Березневих статтях» (п. 1) гетьман жадав від царя: «Вначале изволь, твое царское величество, подтвердити права и вольности наши войсковые как из веков бывало в Войське Запорожском»1. Однак сторони по-різному тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московський же цар і його уряд — як юридичний привід приєднання України до Росії. Так, вже в 1656 р. московський цар пішов на мир з поляками без участі української сторони. Проте найважливіші пункти «Березневих статей» Хмельницького зберігали правову силу в Україні протягом майже цілого століття, хоча й постійно порушувались царським урядом.

Таким чином, під керівництвом .Хмельницького український народ у Визвольній війні скинув польське ярмо, відродив дер­жавність, створив Козацьку республіку на майже всій території країни. Після Зборівського договору Європа, у т.ч. і Росія, визнали Україну як державне утворення, суб´єктом міжнародного права зі своєю територією і кордонами. Державотворчий геній Хмельницького проявився і в тім, що він зміг очолити переможну визвольну війну народу, втілити його національні і державні інтереси, відродити державу на демократичних началах, породжених народним досвідом і творчістю. Гетьман був першим і, на жаль, останнім харизматичним лідером, хто зміг сконсолідувати українське суспільство, пом´якшити гостроту соціальних протиріч, провести ряд важливих соціально-економічних перетворень. І сьогодні вражають їх результати: воююча держава мала бездефіцитний бюджет, розвинуту торгівлю, експорт, діюче полкове самоврядування, ефективну податкову систему.

Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір додати українській державі в оточенні феодальних монархій форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київських князів. О. Кромвель у листах до гетьмана називає його «ім­ператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть перешкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Україні характеризується наростанням її багатовекторності, по­чатком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський ( ? —1664) у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, пору­шення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Його політичні наміри ясно відбили Корейський договір зі Швецією (жовтень 1657 р.) і Гадячський трактат (1658 р.). Перший послідував після серії блискучих перемог шведського короля Карла X і його союзників над польськими військами. Прагнучи скористатися їх плодами, гетьман обумовив в українсько-шведському договорі розширення західних кордонів України до Вісли. Однак козацьке військо наказного гетьмана А. Ждановича потерпіло поразку і залишило територію Польщі.

Друга невдала спроба Виговського зберегти номінальну залежність Козацької держави пов´язана з Гадячським трактатом, що передбачав створення союзу трьох держав — Речі Посполитої, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України). Статті договору гарантували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, заснування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлювалося відновлення українських кордонів, порушених війною, під­креслювалося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах». Військо Запорізьке залишалося під юрисдикцією гетьмана, «згідно з стародавніми вольностями їх». Король повинен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. їй надавалося право мати свій суд, чеканити монету. У майбутньому союзі передбачались загальний сейм, об´єднані збройні сили у випадку зовнішньої загрози, єдина податкова система і т.п.

Однак статті трактату помітно обмежували демократичні завоювання Козацької республіки, відступали від положень «Статей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну козацьку раду, у якої відбиралося право прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав булаву одному з чотирьох кандидатів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стаття 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і католицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій», що не могло не викликати гніву і збурювання у козаків і селян. Трактат зобов´язував гетьмана з військом запорізьким перебувати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої. Таким чином, майбутній союз скоріше нагадував федеративний, ніж конфедеративний державний устрій.

Політика Виговського на зближення і союз з Польщею, відновлення економічних прав магнатів, шляхти, католицької церкви в Україні викликала повстання козаків і селян, а сам гетьман був змушений рятуватись у Польщі.

Наступна рішуча спроба розриву з Москвою і збереження української державності зв´язана з ім´ям Мазепи.

Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи (1640—1709)> передбачала об´єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 p.», «Маніфесті до українського війська і наро­ду» (1708 p.).

По-перше, за словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським королями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсько-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру — відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

По-друге, українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків наших королями шведськими уложені». За новим актом, стверджував він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом — «найвищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

Політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шляхту. Але їм не дано було збутися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведських військ поставили хрест і на полі­тичних планах гетьмана, і на його долі2.

За спогадами С. Величка, політичні погляди Мазепи знаходилися під сильним впливом вчення Н. Макіавеллі. На думку мемуариста, гетьман добре засвоїв головні принципи макіавелізму, любив повторювати: треба вміти змінювати шкіру лиса на шкіру лева; таємниця — це дуже важлива справа; государ повинен читати історію, міркувати над справами видатних людей; нехай не боїться пізнати ганьби за ті недоліки, без яких важко було б врятувати державу; усе гине там, де государ щохвилини не готовий захищати свою владу як лев, як вовк, як собака та ін.

Справи Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672—1742), обраний гетьманом у Бендерах. При цьому ним були складені і прийняті козаками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького» (1710 р.) — конституція для майбутньої України під шведським протекторатом.

Конституція складається з 16 статей і починається з урочистої декларації: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Документ передбачав правове врегулювання самих болючих проблем: чітко формулювалися виключні права православної віри в Україні (ст. І); визначався національно-державний суверенітет країни в кордонах, встановлених міжнародними договорами за часів Б. Хмельницького (ст. II); проголошувався намір відновлення добросусідських відносин із Кримським ханством (ст. III); конституція зобов´язувала гетьмана вжити заходів щодо звільнення земель Війська Запорізького від російських військ і фортець та їх повернення під його виняткову юрисдикцію (ст. IV, V).

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публічну владу у майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить висновку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці.´Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між законодавчою (козацькою Генеральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владою.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримок і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Генеральної ради «на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Між сесіями цього козацького парламенту (він збирається тричі на рік, — на Різдво, Великдень, Покрова) «гетьман наділяється певною свободою влади і впливу». Він вносить на розгляд Генеральної ради свої пропозиції (законопроекти), і вона повинна «з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішення. Як дорадчий і контролюючий орган при гетьмані мала діяти Рада старшини, без згоди якої він був не вправі самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансових, судових справ, виборів старшини. Старшина могла зажадати звіту гетьмана, «висловити докір» йому, «однак без ли-хослов´я і без найменшої шкоди високій гетьманській честі». Справи проти гетьманської честі повинен був розглядати Генеральний суд, а не вирішуватись самим гетьманом. Усі державні посади передбачалися виборними, але кандидатів на них затверджував гетьман. Полковникам і сотникам належало не тільки керувати військами, але й населенням, мати адміністративну владу на території полку чи сотні (ст. VI, IX, X, XII).

Таким чином, Конституція передбачала строгу підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.

Значна увага приділяється правовому врегулюванню проблем соціально-економічного життя країни, соціальному захисту знедолених, їх правам (ст. X—XII, XIV—XVI). Проголошувалася необхідність створення таких умов в Україні, які б запобігали еміграції населення, корупції, зловживанню владою, кар´єризму. В Основному законі наполегливо проводяться важливі правові принципи — верховенство закону в державі, співмірність покарання

злочину та ін.

Таким чином, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орлика передбачала створення в країні парламентсько-гетьманської козацької республіки. Очевидно, автор Конституції враховував гіркі уроки свого попередника, прагнув більш повно закріпити в Основному законі права козацької старшини, простих козаків, селян, міщан. В історії європейської демократії Конституція Орлика безперечно є одним з видатних правових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.

П. Орлик — автор менш відомого, але важливого для вітчизняної політико-правової думки твору «Вивід прав України». Тут обґрунтовано права українського народу на свою державність, захист своєї свободи, вибір своїх союзників. Ці права народу, реалізовані Б. Хмельницьким і його сподвижниками, були закріплені міжнародними договорами, Переяславським договором, названим «вічним», аргументує автор, гарантували Україні недоторканність її державного ладу, збереження вольностей і спокою. Однак україно-російський договір був грубо порушений російським урядом, що усе більше обмежував суверенітет України. Орлик робить висновок: цар не має ніяких правових підстав відбирати у Гетьманщини її свобод і прав. Право України — захищати їх, укладати союз з будь-якою державою. Це право, вважає Орлик, і спробував реалізувати Мазепа, уклавши союз зі шведським королем, який обіцяв відновлення української державності під шведським протекторатом.

На думку Орлика, московські насильства грубо порушують невідчужувані права нації, норми природного, державного і міжна­родного права, «одним із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Автор вважає московського царя узурпатором прав народу України і закликає міжнародне співтовариство не визнавати цієї узурпації, стати на сторону пригнобленої нації.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотворча практика — унікальне явище політичної історії Європи. Козацька демократична республіка, проекти її перетворення в гетьманську чи в парламентсько-гетьманську республіку — реальна утопія XVII—XVIII ст. Вона, як самотній острів, в морі західних і східних монархій, деспотій, імперій була приречена. її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розвиток країн східноєвропейського регіону і вплинули на наступну еволюцію вітчизняної політико-правової думки.

Політична і правова думка в Московській державі

Московська держава протягом XIV—XVI ст. перетворюється з невеликого, окраїнного князівства Київської Русі у велику і могутню централізовану державу із сильною монархічною владою. Вона всі частіше іменується «Росією» і «Великою Росією».

Із самого початку Московія претендувала на історичну наступність від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до формули: «Москва — другий Київ». Часті і наполегливі нагадування про своє походження від великих князів Київської Русі московські государі робили не тільки для додання собі більшого авторитету, але і для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували під владою польського короля. У 1490 р. московський цар Іван III відверто писав німецькому імператору, що він збирається «відвоювати свою вотчину — Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, король Польський і його діти, а [це — частина] нашої держави, російських земель». Подібні претензії висловлювали і його спадкоємці, з геополітич-них інтересів яких ніколи не випадали українські землі.

Легенда про Москву — другий Київ тісно пов´язувалася з іншою — «Москва — третій Рим». В умовах Московії вчення про царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея якого склала згодом політичну концепцію «Москва — третій Рим». У чому її сутність і політичне значення?

На думку Філофея і його послідовників, історія людства — це історія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею Бога. Вони гинули тоді, коли відступали від православної християнської віри. Римська імперія впала через єресі. «Другий Рим» — Візантія була покарана Богом за зрадництво православ´я, унію з католиками 1439 р. («понеже они предаша православную греческую веру в латинство»). З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р. центром православного християнського світу й охоронницею православ´я стала Москва («яко вся християнська царства приидоша в конець й снидошася во єдино царство нашего государя»). Філофей робить висновок: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». З цього висновку випливала ідея особливої відповідальності російського царя за долю православного світу і довіреної йому Богом держави, тому що доля «Росейского царства» відтепер міцно зв´язана з долею православної віри.

Прагнення московських государів стати якщо не вище, то хоча б урівень з государями європейських держав, спонукало мос­ковських ідеологів розвивати далі концепцію «Москва — третій Рим», внести в зміст легенди про початок Російської держави нові зміни. Засновником династії московських царів був оголошений не хто інший, як римський імператор Октавіан Август.

Рішення Московією завдання свого самовизначення як самостійної держави світового значення, неминуче загострювало проблеми її внутрішньої політичної організації, взаємин із сусідніми державами. Це загострення знайшло своє відображення в політичній і правовій думці, у доктрині царя Івана IV (1530— 1584). Він прославився не стільки тим, що скорив Казанське й Астраханське ханства, приєднав до Московії Західний Сибір, скільки політикою опричнини і кривавого терору, за що й удостоївся прізвиська «Грозний». Відстоюючи своє право самодержавної влади, він у своїх численних посланнях до церковних і державних діячів, дипломатів і королів, вибудовував власну теорію царської влади. її суть зводиться до наступного: .єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право спадкування. Себе він іменував «скипетродержателем», «найбільшим християнським государем», що одержав владу безпосередньо в силу божественного промислу.

Іван Грозний називає три джерела православного самодержавства: як владу, дану від Бога, успадковану від давньоримського ім­ператора і руських великих князів. Ці джерела виступають правовою підставою дій самодержавної влади.

Самодержавство в трактовці царя є владою цілком одноособовою, абсолютною, незалежною від духівництва, бояр і будь-якої суспільної сили. На його думку, цар повинен зосереджувати в своїх руках абсолютно всі справи управління. Об´єктом своїх турбот Грозний вважав не тільки державні справи, але й духовні, навіть життя монастирів, про що свідчили його послання ігуменам і ченцям. У його уявленні цар відповідальний буквально за всі помисли і вчинки підданих.

Іван IV відкидав яку б то не було можливість встановлення договірних відносин між ним і його підданими. В його уявленні ці відносини повинні бути відносинами не рівних людей, а пана і рабів. «Доселе русские владетели, — писав він Курбському... волны были подвластных своих жаловати и казнити, а не судилися с ними ни перед кем».

У його розумінні царська влада все-таки обмежена, але не людьми, а тим, хто її дав, тобто Богом. Він проти союзу світської і духовної влади. «Одно дело, — заявляє «скипетродержа-тель», — священническая власть, иное дело — царское правление». У судженнях Грозного велике значення надається методам і способам реалізації влади. При цьому одну із самих головних функцій царської влади бачив у покаранні «лиходіїв». Покарання «крестопреступников» для Івана Грозного — лише засіб не допустити «бісівської влади». Тому він часто вживав поняття «страх» і «гроза», стверджував, що цар зобов´язаний «рятувати» своїх людей «страхом».

Іншу тенденцію в розвитку російської державності і політичної теорії, що втілювала ідеали бояр і воєвод, їх надії на розвиток станового представництва, виражав князь Андрій Курбський (1528—1583)1. Його літературна спадщина велика. Крім трьох послань царю, вона включає десятки послань різним державним і церковним діячам, а також публіцистичний твір «Історія про великого князя Московського», переклади творів з церковної патристики та ін.

Жагуче звинувачуючи в посланнях один одного в тяжких злочинах, не соромлячись в образах, цар і воєвода проте демонстрували однакове розуміння природи царської влади, згубності єресі й ослаблення християнської віри в державі. Курбський теж вважав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от Всевышнего помазуются на правление». Але мету верховної влади вбачав у справедливому і милостивому управлінні державою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному) рішенні її справ. Нинішня влада, на думку князя, ухилилася від виконання завдань, покладених на неї божественною волею, а тому позбавлена божественного заступництва, стала безбожною і беззаконною.

Як відступ від православ´я, попрания Христових заповідей трактував Курбський злодіяння Івана Грозного. «То ли нам, бедным, воздал, всячески губя нас? — гнівно запитував він у царя. — Или думаешь, что ты бессмертен, царь? Или скверной ересью увлечен так, что не хочешь уже предстать перед неподкупным судьей, богоначальным Иисусом, который будет судить мир по правде, и являешься прегордым мучителем и истязаешь людей, не доказав их вины». Таким чином, у розумінні бунтівного князя справжній цар — насамперед праведний суддя. Він прямо заявляє, що цар втратив право праведного суду і захист підданих, творячи сваволю і беззаконня.

Встановлений тиранічний режим, на думку князя, привів до втрати значення Земського собору, що став усього лише німим провідником волі деспота і навколишніх його лиходіїв. Курбський наївно вважав, що заміна радників «злых и лукавых» на мудрих, добрих і знаючих може змінити порядки в державі. Зразком постійно діючого дорадчого органу при царі князь бачить в Обраній раді — колегії радників, що діяла при Івані IV у 50-і pp. XVI ст.

Найкращою організацією державної влади Курбському уявлялася монархія з виборним станово-представницьким органом. На­ділений царством, цар «должен искати доброго и полезного совета не токмо у советников, но и у всенародных человек», при цьому «самому царю достоит яко главе быти и любити мудрых советников своих». Він посилався на позитивний досвід Івана III, якого супроводжували великі військові і політичні удачі саме тому, що він часто і багато радився з «мудрыми и мужественными сигклиты его ... и ничто же начинати без глубочайшего и много совета». Станово-представницька монархія спиралася б не тільки на представницький орган («Совет всенародных человек»), але і на систему сігклітів з радників розумних і досконалих, без ради яких «ничесоже устроити или мислити» у державі не слід. Єдина централізована державна система в Мос-ковії у Курбського заперечень не викликала.

Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у московському царстві і політичні перс­пективи його розвитку.

Близької до моделі станово-представницької монархії була і політико-юридична програма Івана Пересвєтова — видного пись-менника-публіциста, представника російської суспільно-політичної думки середини XVI ст. У своїх творах і чолобитних царю він теж обґрунтовував життєву необхідність для Московії сильної державної влади, централізації адміністративної і судової систем. В організації державної влади він надавав вирішального значення єдинодержавству, реалізації законності, створення єдиної казни, постійного війська, ліквідації намісництва тощо.

Першим, хто в Росії почав розробляти теорію освіченої монархії, був випускник Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький (1629—1680). Служачи в Москві при царському дворі, він у своїх творах «Жезл правления», «Вертоград многоцветный» по-новому розв´язував традиційні питання про верховну владу, форму її кращої організації і діяльності.

Цар у нього подібний Сонцю. «Небом Россию наречи дерзаю, ибо планиты в ней обретаю. Ты — Солнце, Луна — Мария царица». Формула «цар-сонце» у Полоцького — це поетичний образ освіченої абсолютної монархії. Цар дає життя державі, покликаний бути освіченим, вічно прагнучим до знання государем, осві-чуваючим свій народ. Симеон настійно радить царю читати книги з історії, засвоювати історичний досвід інших країн і народів і «по их примеру живот свой править», розмовляти з «премудрыми людьми», читати Аристотеля. Бажання царя «прибытков» підданим відрізняє його від тирана, який печеться лише про себе.

Нарікаючи «небом» Росію, Симеон схвалює вічну нерівність людей, але призиває управляти ними з розумом і лагідністю, до виконання кожним свого обов´язку, визначеного долею. Серед пороків російського життя він не приймає ледарства й особливо пияцтва. Світло «Сонця» — правда. Цей термін Симеон вживає в традиційному значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і утверджувати її у всім царстві. «В образ правды» повинен діяти і суд. Він зобов´язаний відновлювати правду, а не мстити, адже помста нелюдська і протипоказана правді. Симеон за рівний для всіх суд: «равно судити мала и велика», за істинне правосуддя.

Світло «Сонця» — світло для всіх православних народів. Полоцький вважає, що російський цар повинен допомогти їм звіль­нитися від гніту, радить царю жити у мирі з усіма державами «до конец земли», царювати «мирно и мудро», ніколи не шукати «брани», а славу Росії розширювати «через книги».

Так у римованих рядках своїх творів Симеон яскраво відбив своє розуміння суті освіченої абсолютної монархії.

Вплив європейської орієнтації на російську політико-правову думку справив і сучасник Полоцького хорват за походженням Юрій Крижанич (1618—1683). У своєму трактаті «Політика», серії статей він відстоював політичний ідеал — необмежене самодержавство — «совершенное самовладство». Виступив проти концепції, що затвердилася в російській офіційній ідеології, про походження царської влади від римських і візантійських імператорів, відстоюючи її божественне походження. Ідеальним правителем Крижанич хотів би бачити короля-філософа, протиставляв освіченого правителя тирану. Головними й основними гарантіями проти тиранії у нього є знищення «дурних» і наявність у державі добрих законів, контроль за їх виконанням і належним правосуддям.

Висновки

Таким чином, історичні обставини розмежували долі народів колишньої Київської Русі, відбилися на відродженні і розвитку їх національної державності, формуванні правових систем, а отже, і на політичній і правовій думці.

В Україні при литовсько-польському пануванні залишалися живучими норми звичаєвого права, традиції військової демократії, віча, православної церкви, культури, що зазнали впливу польського і литовського права, політичних ідеалів Речі Посполитої і втілились в козацькій військовій християнській республіці, її традиції й ідеали заклали фундамент політичних проектів і програм українських гетьманів. На цій основі народжувалися передові для середньовічної Європи ідеї республіканського устрою Козацької держави, з чітким поділом влади, правами і свободами станів суспільства, їх конституційного закріплення. Таке «забігання вперед» визначило і долю цих ідей.

Політичний і соціально-економичний лад Московської держави, що виникла значно раніш Козацької держави, був ближче до ладу Київської Русі, сусідів Московії. Незважаючи на більш зріле феодальне суспільство, більш складну її політичну і правову ідеологію, історична наступність від Київської Русі стала тут політичною ідеєю, складовою частиною офіційної ідеології. У спадщину були сприйняті і проблеми великокнязівської влади, єдності великої держави, її безпеки, багато норм Руської Правди, культурна спадщина, релігія. Зміни в державному ладі, небувале за масштабами розширення території створювали передумови переходу російської державності до імперії, що наклало відбиток на російську політико-правову думку, додало їй консервативного характеру. Вона зосередилася на обґрунтуванні абсолютизму, проблемах політичного і правового удосконалювання самодержавної влади, її функцій, взаємин з церквою. Ідеал освіченої монархії виявився привнесеним іззовні, головним чином європейською політичною думкою.