1.

ДЕРЖАВНА МОВА — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах держ. управління та діловодства, громад. органах та організаціях, на підприємствах, у держ. закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики. Термін з’явився у часи виникнення нац. держав. В однонац. державах немає необхідності юрид. закріплення Д. м. В багатонац. Країнах конституцією (законодавством) статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення. У деяких країнах відповідно до їхнього тер.-етн. складу статус державних надано двом і більше мовам (напр., у Канаді — англійській та французькій). У дем. країнах із статусом однієї мови як державної забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії ін. мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб. Українці мають більш як тисячолітню історію уживання рідної мови в різних сферах громад. і культур. життя. Давньоруська мова в добу Київ. Русі була не лише мовою худож. л-ри, літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіц. і приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною. Істор. доля укр. народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Після монг.-татар. навали переважна більшість укр. і білорус. земель опинилася у складі Великого князівства Литовського. Сформована на давньорус. основі українсько-білоруська літературна мова, що, залежно від живого мовного середовища, виступала в укр. чи білорус. варіантах, починаючи з 14 ст. функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській та князівських канцеляріях, держ. і приват. листуванні. Становище укр.-білорус. мови (що традиційно називалася руською) як державної закріпилося у Статуті 1566 (т. з. Волинському статуті) — Зводі законів Вел. князівства Литовського, де зазначено: «А писар земский по руску маєть литерами и словы рускими вси листы и позвы писати, а не инъшым языком и словы» (ст. 1 розд. IV).

Укр. мова мала статус, близький до державного, у 14 — 1-й пол. 16 ст. і на землях Галичини та Зх. Волині, що тоді перебували під владою Польщі. Вона вживалася у судах і діловодстві, очевидно, на основі якогось акта-привілею, який не зберігся. Мабуть, існувала й домовленість про те, що королівське діловодство, яке стосувалося укр. земель, мало здійснюватися також укр. мовою. Про це свідчить переклад нею т. з. Віслицького статуту 1357 короля Казимира Великого — зібрання правових, насамперед карних, норм середньовіч. Польщі та численні грамоти, які вийшли з королівської та приватних канцелярій, ін. установ. Укр. мовою іноді користувалися татар. хани у зносинах з польс. королями. Протягом 14 — 16 ст. укр. писем.-літ. мова вживалася на держ. рівні у Молдовському князівстві. Значна частина пам’яток укр. ділового стилю того часу походить з канцелярії правителів Молдови. Отже, укр. літ. мова в 14 — 16 ст. мала функції міжнаціональної. Укладена 1569 в Любліні унія Литви з Польщею призвела до того, що майже всі укр. землі перейшли до складу Польського королівства. Представники укр. шляхти (зокрема, Київщини та Волині) на Люблінському сеймі домоглися від короля привілеїв, які далі забезпечували функціонування укр. мови в офіц.-ділових сферах. Напр., у привілеї шляхті Київщини 1569 зазначено, що «в усяких справах їхніх судових, як позви, вписування до [актових] книг, акти і усілякі потреби їх, так і в судах наших замкових і земських, як і в канцелярії нашій коронній, декрети наші у всіх потребах наших королівських, у земських коронних до них листи не яким іншим, тільки руським письмом писані й відправлювані бути мають вічними часами». Проте з самого початку чинності привілеїв вони порушувалися. На Варшавському заг. сеймі 1590 посли від Волин., Брацлав. та Київ. воєводств домоглися нової ухвали про те, що на зазначених територіях юрид. документи «згідно з їх правом, руською мовою та письмом мають бути писані». Але й ця ухвала часто не виконувалася, і в юрид.-ділову сферу дедалі більше проникають польс. і лат. мови, витісняючи українську.

Після приєднання України до Росії спец. акта про державність укр. мови не було прийнято, бо функціонування її у генеральній, полкових, сотенних канцеляріях, у судах, ратушах — у всіх держ. установах Гетьманщини вважалося природним. Листування Б. Хмельницького з рос. царем Олексієм Михайловичем велося укр. писем.-літ. мовою, а Олексія Михайловича з Б. Хмельницьким — російською.

На землях, що залишилися під владою Польщі, укр. мова дедалі більше зазнавала всіляких утисків. На сеймі 1669 ухвалено постанову, що король давніх привілеїв дотримуватися не буде і всю документацію видаватиме тільки польс. і лат. мовами. Постанову було підтверджено й на сеймі у Варшаві 1696. У 18 ст. укр. мова тут майже цілковито зникла з офіц. вжитку. На укр. землях, які опинилися під владою АвстроУгорщини, укр. мова тільки час від часу з’являлася в офіц. цісарських та королівсько-цісар. док-тах і як державна згодом була зведена фактично нанівець, уживаючись іноді тільки у приватних актах.

На Лівобережній Україні в держ. установах укр. мова збереглася до поч. 80-х pp. 18 ст., коли рос. царат ліквідував залишки автономії України. Відтоді аж до 1917 на всіх істор. землях України, що були в складі Рос. імперії, вона перестала функціонувати не тільки в держ. установах, а й в осв. закладах: друкування книжок укр. мовою, крім худож. текстів та істор. пам’яток, було заборонене (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876 та ін.). Укр. школи, укр. преса і книговидання діяли лише в Австро-Угорщині (навіть у часи найбільших нац.-мовних утисків). Тільки в січні 1919 законом Директорії Української Народної Республіки укр. мова була проголошена державною із забезпеченням прав мов нац. меншин. Такий самий Закон ухвалила (15. II 1919) Західноукраїнська Народна Республіка. Державність укр. мови була утверджена згодом і на Закарпатті — в конституції Карпатської України, прийнятій 15. III 1939.

Статус укр. мови, близький до державного, гарантувався «Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затвердженим ВУЦВК та РНК УСРР 6. VII 1927, в якому зазначалося: «Відповідно до переважного числа людності УСРР, що говорить українською мовою, брати як переважну мову для офіційних зносин українську мову» (розд. І). «Положення» забезпечувало рівноправність мов усіх нац. меншин України. Однак з 30-х pp. до жовтня 1989 воно не виконувалося, що спричинило обмежене використання укр. мови як державної й призвело до звуження її функцій на більшій частині території України, до гальмування природ. розвитку її системи, вдосконалення функц. стилів. Усе це неминуче вело до денаціоналізації укр. народу, гальмувало його нац.-духовний розвиток. У зв’язку з цим громадськість республіки дедалі наполегливіше порушувала питання про необхідність надання укр. мові статусу державної. Особливо велику активність у цьому плані розгорнуло Т-во укр. мови ім. Т. Шевченка (утв. в лютому 1989). 28. X 1989 Верх. Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР»,в якому сказано: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя» (ст. 2 розд. І). Разом з тим у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та ін. мов України до 2000. В ній передбачено утвердження укр. мови як державної поетапно в різних регіонах країни. Однак програма виконується надто мляво, особливо в південних та східних областях. Справу пригальмувало й те, що певні політ. сили протягом 1994 — 1-ї пол. 1996 настійно домагалися проголошення рос. мови як «офіційної» поряд із державною українською, тобто фактично двох держ. мов, оскільки термін «офіційна мова» в міжнар. практиці — це синонім терміна «державна мова». Визнання рос. мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції укр. мови в ролі єдиної держ. мови. У гострій політ. боротьбі, що точилася навколо тексту нової Конституції України, питання про державність укр. мови було одним із центральних. Перемогли державно-патріотичні сили. У Конституції України, прийнятій Верх. Радою 28 червня 1996, зафіксовано:

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України... Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» (ст. 10).

Для реалізації ст. 10 Конституції України 1997 утворено Раду з питань мовної політики при Президентові України й департамент із здійснення мовної політики при Держ. комітеті України у справах національностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж року затв. «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». 1998 проходила всеукр. акція «Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову», в рамках якої, зокрема, відбулася всеукр. наук.-практ. конференція «Українська мова як державна в Україні», на якій відзначено, що процес удержавлення укр. мови йде надто повільно.

Мови національних меншин України — мови, поширені серед населення України, крім державної мови (української) та мов корінних народів України (кримськотатарська, кримчацька,караїмська).

В Україні живе понад 130 національних меншин — носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1 000 осіб), за переписом 2001 року, належать 43 мови, а саме:російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, латиська, румунська (мова румунів і молдован), іспанська (мова іспанців і кубинців), німецька (мова німців таавстрійців), їдиш, таджицька, осетинська, ромська, албанська, грецька (румейські говірки грецької мови), вірменська, новоассирійська (арамейська), арабська, узбецька, казахська,азербайджанська, киргизька, туркменська, татарська (казанська), гагаузька, башкирська, чуваська, естонська, мордовська-ерзя, мордовська-мокша, марійська, комі, удмуртська, угорська,грузинська, аварська, даргинська, лезгинська, чеченська, корейська, в'єтнамська.

Носіїв мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об'єднати у 3 групи:

1) здавна, щонайменше з ХІХ століття, живуть в Україні;

2) з'явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами;

3) почали селитися в Україні після Другої світової війни (з'явилися тут унаслідок посилення зв'язків із країнами третього світу).

Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої — розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити територію їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина,Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), болгарської (Одеська, Запорізька область), їдишу (переважно великі міста Правобережжя і Заходу України — Київ,Одеса, Чернівці), німецької (Захід Закарпаття), румунської (Буковина, Схід Закарпаття, Одеська, Кіровоградська області), албанської (Одеська, Запорізька області), грецької (Донецька область), ромської (Закарпаття, Крим, Одеська область), вірменської (міста Сходу України), новоассирійської (Донецька область, частково міста Наддніпрянщини), татарської (Схід України, переважно Донбас), гагаузької (Одеська область), чуваської (Крим), естонської (Крим), угорської (Закарпаття).

Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської (за винятком кубинців, що оселилися в Україні після Другої світової війни), таджицької, осетинської, узбецької, казахської, азербайджанської, киргизької, туркменської, башкирської, комі, марійської, мордовської-ерзя, мордовської-мокша, удмуртської, грузинської, аварської, даргинської, лезгинської, чеченської мов.

До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в'єтнамською мовами.

15 травня 2003 року Верховна Рада України ратифікувала Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.

2.

Існують три версії про походження назви Україна, кожна з яких по-своєму тлумачить її. 1. Поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави, периферія: окраїна, де [о] наблизилося до [у] і дало назву Україна. Михайло Грушевський у І т. “Історії України-Руси” (1898) та у II т. (1905) також інформує, що “Україна” – це назва пограниччя”. З приводу цього Сергій Шелухин у праці “Україна” (Прага, 1936) пише: “Грушевський сам заплутався і молодь за собою потягнув”. Цю етимологію любили повторювати російські історики. 2. С.Шелухин пояснює назву Україна у зв’язку з дієсловом краяти: краіати —> край —> украй, тобто це та частина території, що належить нам, наш украй – Україна. У цьому є сенс. Для прикладу візьмемо “Пересопницьке євангеліє” (1556 p.), де словоукраїна вживається багато разів як загальна назва у значенні земля, територія: “І переїхали до україни Гадаринської, которая єсть з другої сторони напротив Галилеи”. “И пошло тоє слово ажь по всей іудей о нем й по всіх украинах”. “Й ходилъ по всей украини іорданскои проповедуючи крещеніє”. “И плынулъ до украинъ долманутьскых”. “Вышолъ з Галилеи й прошолъ в украины иудейскыя по онуи стороні Іордана”. Очевидно, таке пояснення етимології топоніма Україна є найбільш достовірним. 3. Третє пояснення подає назву Україна як складне слово: родовий відмінок множини від слова анти -» ути + називний відмінок від слова країна: уть країна (країна антів), де утькраїна -»yTKpajiHa -> Україна, тобто: занепад [ъ] у слабкій позиції, потім спрощення складної групи приголосних [тк] – [к]. З позицій наукової фонетики тут усе гаразд, та, на жаль, ніде не засвідчена назва утькраїна в пам’ятках письма.

 

Отже, Україна <— украй <— краяти. Назва виникла ще у спільнослов’янський період, бо ті слов’яни, що у VI ст. помандрували на Балкани, понеси її з собою. Там виникла область Крайна (між Сербією і Хорватією). Це не випадково, бо туди перенесли й інші топоніми з України: Черногора – Чорногорія, Гуцульщина – Гуціка – Гацка. У царській Росії назва Україна не визнавались. Офіційною була назва Малоросія, що протиставлялася Великороси. Побутувала думка, що українці – це ті ж росіяни, але із зіпсованою поляками російською вимовою, люди меншої вартості, ніж великороси. Назви “Мала Русь” і “Велика Русь” утворені грецькою психологією, а росіяни скористалися готовими назвами, даними греками. Уперше ці назви знаходимо в посланнях царгородського патріарха 1303 р. із справи про утворення Галицько-Волинської метрополії. За термінологією грецьких географів: Мікра Y,Xkaq – Мала Греція, МєуаАті EXlaq – Велика Греція, це метрополія разом з колоніями в Італії, Сицилії, Малій Азії, Північному Причорномор’ї. Так само греки називали Мікра Rcocaoc – Мала Русь, це власне Україна, і МєуоЛл Rceqia – Велика Русь, це Україна разом з її колоніями у Прибалтиці, Поволжі, біля Ладоги й Онеги, тобто Русь часів Святослава, Володимира Великого, Ярослава. Отже, Мала Русь – це метрополія.

Основні етапи розвитку української мови

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами. 1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами. 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.). 3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.). 4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.). 5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.). Праслов’янська мова об’єднувала близькоспоріднені діалекти слов’янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими, наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю й м’якістю. На пізньому етапі розвитку праслов’янської мови виникли м’які приголосні, серед них – шиплячі [дж], [ж'], [ч'], |ш’]. Кількість приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м’якими приголосними. Відповідно зменшувалася кількість голосних: зникли всі дифтонги, не стало різниці між довгими і короткими голосними.

 

Після розпаду слов’янської територіальної єдності в VI ст. розпалася і єдина праслов’янська мова. У мові східних слов’ян (протодавньоруській) упродовж VII – IX ст. відбулося чимало змін у фонетиці, що відрізняють її від західнослов’янських і південнослов’янських мов: 1) виникли повноголосні форми -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: корова, голова, очерет, пеленати; 2) звукосполучення [йе] на початку слова змінилося в [о]: один, олень, осінь, озеро, осетр; 3) голосний ["t] (ять) перед складом з наголошеним [і] змінився в [і]: дітіна, сініца; 4) на початку слова короткий [а] змінився в [о]: Олексій, Олександр, Опанас, Овдін; 5) праслов’янський [г] змінився в [гі; голова, нога, гора (пор. зах.- слов, glowa, noga, gora).

 

У цей період формуються галицьке-подільське та києво-поліське наріччя, які лягли в основу української мови. Українцями стали ті русичі, які залишилися на своїй прабатьківщині. В основу білоруської та російської мов лягла мова русичів, які колонізували землі балтів, фінів, тюрків, змішалися з етносом, що був носієм балтійських, угрофінських та тюркських мов. У результаті мова русичів зазнала змін. Колонізаційний рух русичів був пов'язаний із впровадженням християнства на захоплених землях. Там вони ширили не розмовну давньоруську мову, а мову священних християнських книг - старослов'янську. Саме тому в російській мові так багато старослов'янських рис. На колонізованих землях формувалися російська та білоруська мови, у метрополії, на півдні - українська розмовна мова. Давньоруська мова - це писемна мова. Найдавніші її пам'ятки дійшли тільки з другої половини XI ст., але є всі підстави вірити, що ця мова була в державному вжитку протягом усього X ст., бо нею написані вміщені у "Лаврентіївському списку літопису" договори київських князів з греками 911, 944, 972 років. Утворення єдиної держави на базі 13 літописних племен супроводжувалося й інтеграцією племінних діалектів в одну давньоруську мову. Від цих племінних слов'янських діалектів (мова антів) були успадковані лексика, фонетичні й граматичні риси. Мова поповнювалася новими словами, що з'явилися в період Русі, поступово вироблялася у фонетичній системі та граматичній будові. Усна мова південної Русі розвивалася на основі діалектних наріч, а не писемної мови. Між усною народною та літературною мовою була велика різниця, бо давньоруська писемна мова позначена відчутним впливом старослов'янської та старогрецької літературних мов. В усній формі давньоруської мови XI - XII ст. відбулися зміни у фонетиці. Надкороткі голосні [ь] та [ъ] у слабкій позиції зникли, у сильній вокалізувалися [ъ] – [о], [ь] – [е]. Перестав діяти закон відкритого складу. Ці дві зміни повели за собою десятки нових фонетичних змін, які на різних територіях давали неоднакові результати, що прискорило процес витворення трьох східнослов’янських мов: української, російської та білоруської.

 

Староукраїнська мова – це продовження давньоруської писемної, але в нових умовах, із дуже зміненим лексичним, фонетичним та граматичним інвентарем мови. Голосний [*fe] (ять) змінився в [і]: сіно, літо, віно, хліб. Довгі голосні [ы] та [і] змінилися в [и]: син, сила. Голосні [о], [е] давніх відкритих складів чергуються з [і] у нових закритих складах: воли – віл, семи – сім. Приголосний [л] у сполученнях [ьл], [ъл] між приголосними та у формах дієслів чоловічого роду однини минулого часу змінився на [у]: вълкъ – воук (вовк), шьлкъ – шоу к (шовк), ходилъ – ходиу (ходив), носіль – носиу (носив). Фонетичні зміни відбулися і в коренях та закінченнях слів, а це вплинуло на їх словозміну. Фонетичні перебудови викликали морфологічні, зміни в морфології призвели до синтаксичних. Усе це відбулося в усному мовленні південної Русі. Літературна староукраїнська мова ще довго знаходилася під впливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін. У лексиці були й нові українські слова, хоч традиційно вживалися й давньоруські. Зберігався, як і раніше, сильний вплив старослов’янської мови, були лексичні запозичення з польської, латинської, грецької мов, а з середини XVII ст. відчутно впливала і російська мова. Крізь цю мовну строкатість все виразніше пробивалися живомовні українські народні елементи – лексичні, фонетичні, граматичні. Українською мовою перекладають Святе Письмо (“Пересопницьке Євангеліє”, 1556 p.), пишуть грамоти урядових канцелярій, козацькі літописи, граматики, інтермедії тощо. Отже, староукраїнська мова – це мова літературних творів, державних документів, світського листування і навіть релігійних книг XIV – XVIII століть.

 

Народ же у той час говорить інакше, ближче до сучасної української мови, про що свідчать українські народні пісні XVII ст. (“їхав козак за Дунай”, “За світ встали козаченьки”, “Ой не ходи, Грицю”), народні думи та ін. Писемна староукраїнська мова ще значно відрізняється від усної народної, але все активнішими стають тенденції до їх зближення. Староукраїнська літературна мова (писемна) була державною не лише на Україні, але й у Литві та Молдові. Нова українська літературна мова починається з “Енеїди” І.П.Котлярев-ського, три частини якої побачили світ у 1798 році. Творилася нова літературна мова на зразках усної народнорозмовної мови Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Зачинателями цієї мови були І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський. Основоположником нової української літературної мови є Т.Шевченко. її збагатили протягом XIX – XX ст. Панас Мирний, Михайло Старицький, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Іван Франко та сотні інших письменників зі всіх українських земель. її витворили не лише майстри художнього слова – письменники, а й науковці різних галузей знань, публіцисти й педагоги. Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але має дещо відмінні засоби комунікації, куди, крім мовних, входять ще й позамовні чинники виразності (екстралінгвальні), напр., міміка й жести.

 

Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди усного мовлення – діалекти. Є три наріччя: північне, південно-східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки. Північне має 3 групи говірок: східнополіські, середньополіські та західнополіські. Південно-східне наріччя ділиться на середньонаддніпрянські, слобожанські та степові говірки. Південно-західне наріччя має у своєму складі: подільські, волинські, наддністрянські, буковинсько-покутські, гуцульські, бойківські, надсянські, лемківські, а також середньозакарпатські говірки. На великому просторі від Сяну до Дінця сучасна українська мова виявляє одностайну єдність. Представники різних говірок без труднощів розуміють один одного. Відбувається процес нівеляції діалектів, які все більше наближаються до норм сучасної української літературної мови. Цьому сприяють школа, преса, книги, радіо, телебачення. Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні, має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії цих народів.

 

Сама ж українська мова на власній її території в різні історичні періоди зазнавала заборон і обмежень свого функціонування. А саме: 1720 – Указ Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням друкувати книги українською мовою6. 1729 – Наказ Петра II про переписання в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську. 1763 – Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 – Указ Московського православного синоду про вилучення в населення українських букварів та церковних книг українською мовою. 1811 – Закриття Києво-Могилянської академії. 1817- Польський сейм заборонив викладання українською мовою в початкових і вищих школах Галичини. Вводиться викладання польською мовою. 1859 – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини заборонило українську азбуку в Галичині та Буковині, замінивши її латинською. 1862 – Заборона українських недільних шкіл у російській імперії. 1863 – Валуєвський циркуляр заборонив друкування українською мовою наукових, релігійних та педагогічних праць. 1876 – Емський указ царя Олександра II про заборону друкування книг українською мовою в російській імперії. 1888 – Указ Олександра III заборонив вживання української мови в офіційних установах. 1892 – Заборона літературних перекладів українською мовою. 1895 – Заборона писати українські книги для дітей. 1906 – Закриття російською владою “Просвіти” в Одесі. 1907 – Закриття російською владою “Просвіти” в Миколаєві. 1907 – Початок мадяризації українських шкіл на Закарпатті на підставі закону міністра освіти А.Аппоньї. 1914 – Указ російського царя Миколи II про заборону української преси. 1924- Заборона російською владою святкувати 100-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. 1922 – Російська більшовицька влада ліквідувала “Просвіту” на Кубані, в Зеленому Клину та інших українських поселеннях Росії. 1924 – На Буковині румунська влада почала румунізацію українських шкіл, яку завершила в 1927 р. 1924- Польський уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в державному апараті. Початок полонізації українських шкіл. 1933 – Телеграма Сталіна про припинення “українізації”. З українського правопису вилучено букву г. 1938 – Посилення процесу полонізації українців Галичини. 1951 – Газета “Правда” виступила з викриттям національного ухилу в українській літературі. Критика Володимира Сосюри за його вірш “Любіть Україну”. 1958 – Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою. 1964 – Підпал Державної публічної бібліотеки України в Києві. 1970 – У січні відбувся суд над авторами “Листа творчої молоді Дніпропетровська” з протестом проти російщення української культури. 1970- Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисертацій російською мовою. 1975 – Поновлення цензурування “Кобзаря” Т.Г.Шевченка. 1983 – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про “покращення викладання російської мови в СРСР”. 1990- Верховна Рада СРСР прийняла “Закон про мови народів СРСР”. Російській мові надано статус офіційної. Отже, українську мову дискримінували, обмежували, утискували, забороняли і в царській Росії, і в Габсбургській імперії, панській Польщі, боярській Румунії, хортистській Угорщині. Якщо українська мова вистояла в умовах ворожої політики, то лише завдяки тому, що вона мала патріотичний захист з боку рідного народу. Були й такі, що бусурманились, москалились, полонізувались, румунізувались та мадяризувались. Але це була та брудна піна, яка змивалася кипучим життям народним, яке протистояло всім ворожим актам, спрямованим проти рідної мови, постійно підносило її на новий щабель розвитку, ставило поряд з розвиненими мовами світу. У чинній Конституції України стаття 10 гласить: “Державною мовою в Україні є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. Цю статтю Конституції ми зобов’язані виконувати. Українська мова в Україні – державна і мова міжнаціонального спілкування.

3.

Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис». Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормова-ності може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки. Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми... Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови. Сукупність загальноприйнятих,-усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Типи норм

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба)

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

4.

Науко́вий стиль мо́влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення,тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.

Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.

Слова вживаються переважно в прямих значеннях. Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко.

У текстах наукового стилю часто вживаними є цитати, посилання на першоджерела.

Зміст   [показати]

[ред.]Використання

Сфера використання наукового стилю — наукова діяльність, науково-технічний поступ, освіта.

Основне призначення — викладати наслідки досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтовувати гіпотези, доводити істинність теорій, класифікувати й систематизуватизнання, роз'яснювати явища, активізуючи інтелект читача для їх усвідомлення.

[ред.]Особливості наукового стилю

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень,

• логічна послідовність і довідність викладу,

• узагальненість понять і явищ,

• об'єктивний аналіз,

• точність і лаконічність висловлювань,

• аргументація й переконливість тверджень,

• однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

• значною кількістю наукової термінології,

• наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,

• оперуванням абстрактними, переважно чужомовними словами,

• уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,

• залучуванням цитат і посилань на першоджерела,

• здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,

• наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації),

• наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграютьдієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,

• специфічною монологічністю текстів,

• переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

[ред.]Морфологічні особливості наукового мовлення

Вживання частин мови в науковому стилі мовлення є суворо нормативними. У науковій мові більшою мірою переважають іменники, дієслова, прикметники і меншою мірою займенники тачастки.

Іменник є найбільш поширеним в наукових текстах, зокрема, іменники з абстрактним значенням і віддієслівні іменники ( дослідження, узагальнення). Слід звернути увагу на вживання родового відмінка однини іменників чоловічого роду другої відміни :

Флексію -а (-я) мають переважно іменники, що позначають:

1. конкретні одиничні предмети, населині пункти, назви осіб (Житомира, ректора, інтелігента);

2. власні імена та прізвища (Віктора, Артема);

3. назви мір довжини, часу, місяців і днів тижня (метра, грама, понеділка, грудня, але віку, року);

4. назви грошових знаків і числові назви (мільйона, мільярда);

5. слова терміни українського походження та елементи будови чогось,геометричні фігури іншомовного похождження (іменника, підмета, куба, радіуса, але виду, роду, синтаксису, способу, складу).

Закінчення -у (-ю) характерні для іменників чоловічого роду:

1. із значенням абстрактності, збірності, почуття, а також ті, що називають явища природи,установи, речовини (іспиту, тексту,наказу,успіху, ритму);

2. терміни іншомовного походження: математичні, фізичні,хімічні, літературознавчі (аналізу, синтезу, ферменту);

3. назви річок, озер, гір, островів, країн, областей та складних назв населених пунктів, другою частиною яких є іменник (Дону, Дунаю, Китаю, Високого Ставу).

У складних словах - назвах населених пунктів відмінюється кожна частина (Могиль-Подільський - Могилева-Подільського). У звертаннях частіше використовується кличний відміннок (Олеже, Олександре, Іване Степановичу, добродію Андріє). Чоловічі прізвища на -ко, -ук та з нульовим закінченням відмінюються, а жіночі - ні. Іменники на позначення жінок за професією або родом занять у наукових текстах вживаються в чоловічому роді (академік Неля Олександрівна).

Прикметник. У науковому стилі використовують найчастіше відносні прикметники (аналітичний, експериментальний) та аналітичні форми вищого і найвищого ступенів порівняння якісних прикметників (більш удалий, найбільш доцільний).

Дієслово. Для вживання дієслів у науковому стилі є характерним:

• інфінітив, що має форму на -ти (починати, виконувати), а не на - ть.

• форма теперішнього часу ( розглядається, існують тощо);

• форма 1-ої особи множини у відгуках і виступах (цінність наукової роботи вбачаємо);

• дійсний спосіб (мотивувати, інтерпритувати);

• недоконаний вид у складних формах у тектсах фахового спрямування (будуть проводитись);

• інфінітиви у поєднанні з модальними словами (необхідно відзначити, слід наголосити).

Числівник. Однозначні числа, які не мають посилань на одиниці виміру, у науковому тексті записують словами. Складні і складені кількісні та дробові числівники позначаються цифрами.

Займенники. Займенник ми використовується для вираження думки певної групи людей, але частіше він вживається у сполуках на нашу думку, на наш погляд. Займенник ви вживається для вираження поваги, пошани: прошу Вас, зважаючи на Вашу думку тощо. Вживаними є вказівні займенники цей, той, такий з прийменниками: у тому випадку, з цією метою.

Прислівник. У науковому тексті вживаними є прислівники зі значенням ознаки дії (принагідно), стану особи (радісно, приємно), іншої ознаки (вдячно, мудро). Можливе також викоритснаня ступеневих форм якісно-означальни прислівників (найсердечніше подякувати).

[ред.]Синтаксис наукового мовлення

Для синтаксису наукового мовлення є характерним:

• сполучниковий зв'язок;

• складні конструкції;

• двоскладні речення з простим дієслівним присудком: Студент урахував зауваження наукового керівника...;

• простий дієслівний присудок, виражений дієсловом активного стану у формі 3-ї особи однини чи множини теперішнього,минулого чи майбутноього часу: Рада директорів розгляне це питання на засіданні...;

• безособові речення із присудком, вираженим дієслівною формою на -но, -то та об'єктом - прямим додатком у формі іменника у знахідному відмінку без прийменника (застосовано метод, прочитано дисертацію); *

• складні речення з чітко вираженим складносурядним або складнопідрядним зв'язком (що, оскільки, в наслідок того, у зв'язку з тим, бо, тоді як тощо)

[ред.]Підстилі та жанри наукового стилю мовлення

Серед підстилів наукового стилю виділяють наступні:

• власне науковий. Основне призначення власне наукового підстилю – об'єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синтетичного перероблення даних. Цей підстиль збагачений інтернаціональними загальнонауковими термінами. У межах власне наукового підстилю виділяють науково-інформативний різновид з жанрами(реферат, анотація, резюме,огляд) та науково-довідковий (довідники,словники, каталоги).

• науково-популярний. Характерний використанням елементів художнього та публіцистичного мовлення (епітети, порівняння, метафори), з метою зацікавлення читача.

• науково-навчальний. Його головною рисою є доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, послідовність уведенням термінологічної лексики.

До основних жанрів наукового стилю належать: монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручники, посібники та ін.