Відповідь № 48

Oсобливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

У 1920-ті рр за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на "побудову соціалізму в окремій країні", перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925р. на 14 зїзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. 15 зїзд ВКП(б) (грудень 1927р.) ухвалив генеральнулінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

Індустріалізація - це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.

Причини проведення індустіалізації:

Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.

Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.

Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.

Складові індустріалізації:

Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.

Примус населення до придбання облігацій державної позики.

Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.

Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.

Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух,неоплачувана праця на суботниках, недільниках).

Широке використання праці вязнів.

Жорсткий режим економії бюджетних коштів.

Індустріалізація здійснювалася відповідно до 5-річних планів розвитку народного господарства. У роки першої 5-річки (1928-1932рр.) було збудовано заводи "Запоріжсталь", "Азовсталь", "Криворіжсталь", Харківський тракторний завод, у наступні 5-річки - Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.

Підсумки індустріалізації:

Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.

Зміцнилась обороноздатність країни.

Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.

Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення( інфляція, карткова схема, нестача товарів широкого вжитку).

Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.

Створено нову модель керівництва економікою - адміністративно-командну.

Відповідь № 49

4.3 Колективізація сільського господарства

Перехід до суцільної колективізації

У 1921 – 1927 рр. на рейках непу було відбудовано сільське господарство, основою якого залишалися індивідуальні селянські господарства. XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) вважав за необхідне підтримувати всіма доступними заходами бідняцькі та середняцькі верстви села і сприяли „поступовому переходові від індивідуального власницького господарства, яке ще значний час буде базою всього сільського господарства, до колективних форм”. При цьому вказувалося, що перехід селянських господарств до колективного господарювання повинен відбуватися „тільки за згодою на це з боку трудящих селян”. Передбачався розвиток усіх форм кооперації – споживчої, сільськогосподарської, кустарно-промислової. Отже, XV з’їзд партії у своїх рішеннях не ставив завдання негайної масової колективізації, не був „з’їздом колективізації”, як про це писалося згодом у радянській історіографії.

Наприкінці 1927 – на початку 1928 рр. виникла хлібозаготівельна криза, що вплинула на загальне становище в країні, зокрема в більшовицькій партії. Уже на початку 1928 р. в її керівництві чітко визначились дві тенденції, дві лінії. Прихильники однієї з них відповідно до рішень XV з’їзду партії висловлювалися за дотримання принципів непу, за збереження нормальних економічних відносин між містом і селом, за сприяння розвиткові селянських господарств і поступове їх добровільне кооперування. Найбільш послідовно цю лінію відстоювали члени Політбюро ЦК Бухарін, Риков, Томський, які через короткий час були обвинувачені Сталіним у „правому ухилі” й усунені з Політбюро та інших керівних постів. Друга лінія, яка поступово утверджувалася (її проводив передусім Генеральний секретар ЦК Сталін, секретарі ЦК Молотов, Каганович), була спрямована на підрив основ непу, на застосування надзвичайних, примусових, репресивних заходів щодо селянства, на викачування із села для формування темпів індустріалізації додаткової „данини”, тобто на встановленні нееквівалентного обміну між містом і селом, на негайну примусову колективізацію.

Уже в січні 1928 р., під час поїздки по Сибіру з метою прискорення хлібозаготівель, у своїх виступах перед місцевими працівниками Сталін категорично вимагав притягати до судової відповідальності за статтею 107 Кримінального кодексу РСФРР так званих куркулів, які негайно не здадуть всіх залишків хліба державі за державними цінами. Хоча 107 стаття КК РСФРР (127 стаття Кримінального кодексу УСРР) передбачала покарання за спекуляцію – скуповування і перепродаж товарів за підвищеними цінами з метою наживи, а у селян було зерно, ними вироблене, і воно не перепродувалось, а не здавалось державі через низькі ціни. Сталін наказав застосовувати цю статтю щодо селян, при чому, щоб заохотити бідняків до участі у відбиранні хліба у куркулів і заможних селян, 25% конфіскованого хліба розподілялося серед бідноти. Ця ж вимога і погрози за невиконання містилися і в листі до всіх організації ВКП(б) від 13 лютого 1928 р., підписаному Сталіним. При цьому тут уже говорилось не просто про куркульство, а про „куркульські і заможні верстви” села, тобто і про міцних середняків. До того ж, якщо до літа 1929 р. весь хліб у центральні й місцеві заготівлі поступав через закупки, то з цього часу постановами урядів РСФРР і УСРР було узаконено порядок встановлення планових завдань селам і розкладка сільського плану серед окремих дворів. При цьому на господарів, які не виконували планів по здачі хліба, мали накладатися в адміністративному порядку штрафи, у межах п’ятикратного розміру належного до здачі хліба, із застосуванням у випадку необхідності продажу з торгів майна вказаних селян.

З січня 1928 р., виконуючи розпорядження ЦК, місцеві працівники здійснювали надзвичайні заходи, фактично поновлювали „воєнно-комуністичні” методи, продрозверстку, пряме насильство над селянами. Під тиском зверху в багатьох селах почали проводити масові суди. Тільки за весну і осінь 1929 р. в Україні за неповними даними було обвинувачено в саботажі хлібозаготівель і віддано до суду 33 тис. селян, в числі яких були й середняки та бідняки. Їхнє майно було конфісковано, що фактично означало „розкуркулення”, тобто повне розорення.

Під впливом хлібозаготівельних труднощів Сталін і його найближче оточення дедалі більше утверджувалися в думці, що найприйнятнішим способом розв’язання хлібної проблеми мусить бути організація колгоспів і радгоспів, через які держава могла б безперешкодно забирати хліб у селян.

Створення колгоспів форсувалося уже в 1928 – перший половині 1929 рр. Так, якщо на червень 1927 р. в Україні їх було 5,6 тис., то на жовтень 1929 р. – 15,8 тис.

7 листопада 1929 р. в опублікованій у „Правді” статті „Рік великого перелому” Сталін, незважаючи на те, що на той час у колгоспи вступило 6-7% селянських господарств, заявив, що в „колгоспи пішов середняк”, що „стався корінний перелом у розвитку нашого землеробства”. Під впливом цієї статті Пленум ЦК ВКП(б), який працював 10-17 листопада 1929 р., поставив завдання проведення суспільної колективізації. 5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, проект якої розробила комісія під головуванням Наркома землеробства СРСР Я. Яковлєва (Епштейна). Були встановлені дуже стислі строки проведення суцільної колективізації. Україна була віднесена до місцевостей, де завершення колективізації планувалося восени 1931 р. або ж навесні 1932 р. у постанові основною формою колективного господарства визнавалася сільськогосподарська артіль як перехідна форма до комуни.

Ідею ліквідації куркульства як класу Сталін уперше висунув 27 грудня 1929 р. у промові на конференції аграрників-марксистів „До питань аграрної політики в СРСР”. 30 січня 1930 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на пропозицію комісії під головуванням Молотова схвалило постанову „Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”, на основі якої 1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про заходи з зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і з боротьби з куркульством”, яка визначала порядок і створювала видимість законності „розкуркулювання”.

Отже, наприкінці 1929 – на початку 1930 р. стала проводитися в життя політика суцільної колективізації і, на цій основі, ліквідація куркульства як класу.

№50

Голод 1932-1933 рр.

Узимку 1932-1933 рр. небачений голод охопив Україну. Селяни через відсутність хліба й інших харчів змушені були споживати що завгодно – макуху, кукурудзяне бадилля, кору дерев, виловлювали собак, кішок, їжаків.

У час, коли голод охоплював дедалі більше сіл України та інших районів, керівництву країни необхідно було бити на сполох і шукати способів для врятування мільйонів селян від голодної смерті. Але Сталін і його оточення наклали заборону на поширення вістей про справжній стан на селі. На об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у січні 1933 р., коли вже в багатьох селах селяни масово вмирали з голоду, Сталін цинічно заявив: “...Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади”. „Жити стало краще, жити стало веселіше” – це теж вислів Сталіна тих часів.

З волі Сталіна не тільки в газетах не повідомлялося про голод, але цього слова не зустрічається навіть у переписці партійних і радянських органів. У багатьох документах сільських Рад, правлінь колгоспів і дирекцій радгоспів говориться про „продовольчі труднощі”, про „нуждающихся”, навіть про те, що люди пухнуть і помирають, але слова „голод” – нема. І однаково навіть з цих документів постає жахлива картина. Ось кілька матеріалів по Балаклійському району Харківської області. 26 травня 1933 р. Вовчеярська сільрада доводить до відома райвиконкому, що „пухлих по нашій сельраді 180 душ ввіду того, що не мається харчування...”, „мруть по 12 душ у день”. Наприкінці ж травня голова Олександрівської сільради, голова колгоспу „Соціалістичні лани” і уповноважений райвиконкому писали до райвиконкому, що внаслідок гострої потреби в продуктах харчування щодня виходять із ладу 8-10 колгоспників. „У нас зараз лежить 20 сімей пухлих” – сповіщають вони далі.

А в правлінні артілі „Заповіт Леніна” Залиманської сільради в заяві до райвиконкому 24 травня з розпачем волало: “Прохаємо відпустити просяної шелухи для харчування колгоспників в час прополочної компанії центнерів 20, так як маємо велику нужду в харчуванні”.

Весна 1933 р. стала особливо безпросвітною. Голодний стогін стояв над Україною. Почався суцільний повальний мор. Вимирали цілі сім’ї, кутки, хутори, села. По вулицях тяглись сумні підводи, на які збирали померлих і ховали у загальних, братських могилах. Часто вже було нікому і возити померлих, і вони валялися по хатах, як у селі Остап’є Велико-Багачанського району на Полтавщині. Голод доводив людей до божевілля, частими стали випадки людоїдства.

Рятуючись від голодної смерті, жителі сіл рвалися до міст, де по картках видавали хоч мізерну норму хліба та деяких інших продуктів. Але з грудня 1932 р. у містах, робітничих селищах і новобудовах було запроваджено паспортну систему, і селянам без паспорта або довідки з сільради не продавали навіть залізничних квитків. Голодні, часто вже опухлі, селяни пішки добиралися, доповзали до міст, і багато з них тут знаходили свій мученицький кінець. „По вулицях, - писав Володимир Сосюра про Харків того часу, - ходили так само, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця”.

Доведені до відчаю, не маючи сил дивитися на помираючих з голоду дітей, батьки стали відправляти їх до міст і залишати там на вулицях, на вокзалах, у парках та інших місцях. Такі факти розцінювалися більшовицьким керівництвом як „куркульська провокація”.

До голоду призвела волюнтаристська політика Сталіна і його найближчих прибічників у справі перебудови сільського господарства, прискорена насильницька колективізація.

Сталін для виконання своєї авантюристичної лінії на здійснення першої п’ятирічки за три роки, на непомірно форсовану індустріалізацію, яку він проводив як маніяк з усією силою своєї деспотичної влади, вважав необхідним черпати все більше й більше ресурсів з села як з бездонної бочки. Ось чому хлібозаготівлі організовувались за принципом продрозверстки, і при їх проведенні у селян практично забирали, причому безплатно, весь хліб та іншу продукцію, не залишаючи їм часто ніяких припасів для харчування, посіву та господарських потреб і прирікаючи їх на голодування. Останнього непоправного удару українському селу завдали варварські дії надзвичайної комісії Молотова наприкінці 1932 – на початку 1933 рр. Отже, голод був страшним злочином Сталіна і його оточення, всієї більшовицької правлячої партії, прямим геноцидом щодо українського народу, передусім селянства.

Щодо числа втрат від голоду 1932 – 1933 рр. в Україні висловлюються неоднакові думки. Різні автори визначають ці втрати від 3 до 7 млн. чол. Найбільш ґрунтовні підрахунки, спираючись на результати переписів населення 1926, 1937 і 1939 рр. та інші статистичні дані, провели С.В.Кульчицький (Інститут історії НАН України) і С. Максудов (Кембридж, США). С. Кульчицький вважає, що внаслідок голоду 1932 – 1933 рр. УСРР втратила до 5 млн. чол. С.Максудов визначає, що повні втрати від голоду 1932 – 1933 рр. в УСРР становлять як мінімум 5,5 млн., а в максимумі – трохи більше 6 млн. чол. Загальна чисельність селянства в УСРР на початок 1930-х років становила 20 млн. чол. Отже, від організованого більшовиками голоду 1932-1933 рр. загинув кожен четвертий український селянин. Таку страшну ціну заплатило українське село за створені колгоспи.

„Розселянювання” селата його наслідки

Насильницька колективізація завдала величезної шкоди як селянству, так і країні в цілому. Вона передусім серйозно підірвала продуктивні сили сільського господарства і загальмувала на значний час його поступальний розвиток. Хоча технічна оснащеність і енергоозброєність сільського господарства збільшувалися з кожним роком, помітного зростання врожайності і валових зборів зернових культур не відбувалося. У цілому вони зменшувалися.

Валовий збір зернових у 1933 – 1934 рр. в Україні мав становити

240,4 млн. ц. Справжня динаміка валового збору зернових в Україні була такою за офіційними даними: у 1913 р. було зібрано 232 млн. ц, у 1928 р. – 139, у 1929 р. – 187, у 1930 р. – 227, у 1931 р. – 183, у 1932 – 147,

у 1934 р. – 123 млн. ц. Отже, з проведенням суцільної колективізації відбулося значне зменшення валового збору зернових.

Ще більш руйнівно насильницька колективізація вплинула на тваринництво. Катастрофічно зменшилось поголів’я як робочої, так і продуктивної худоби. Коней у 1928 р. було 5486,9 тис. голів, у 1932 р. – 3658,9 тис., або 66,7% до 1928 р., великої рогатої худоби у 1928 р. було 8604,8 тис. голів, у 1932 р. – 5006,7 тис., або 58,2% до 1928 р. свиней, відповідно 6962,9 тис. і 2623,7 тис., або 26,0% до 1928 р. Отже, поголів’я всіх видів худоби різко скоротилося.

Проведення насильницької колективізації негативно вплинуло не тільки на зернове господарство і тваринництво, а й на інші галузі сільського господарства.

Форсована примусова колективізація і розкуркулення завдали селянству УСРР найжорстокішого удару. Передусім село зазнало великих демографічних втрат. На жаль, прямих статистичних даних про ці втрати немає. Можна зробити тільки посередні підрахунки – за динамікою селянських дворів і сільського та міського населення в 1930-і роки.

За 1929-1939 рр. сільське населення зменшилося на 5457,4 тис. чол. Це прямі втрати. Одночасно з цим село зазнало втрат і за рахунок припинення природного приросту сільського населення взагалі. З 1923 по 1929 р. чисельність сільського населення УСРР щорічно збільшувалася на 391,4 тис. чол. Таким чином, якби відбувався нормальний розвиток, то сільське населення України за 10 років, з 1929 по 1939, не тільки не зменшилося б, а мало збільшитися і становити у 1939 р. 29136 тис. чол., а складало 19764,6 тис. чол. Отже, в цілому прямі і непрямі людські втрати українського села з 1929 по 1939 р. становили 9371,4 тис. чол. Частина з них переселилася у міста, але скільки селян – точних даних немає. З початком проведення політики індустріалізації міське населення УСРР щорічно зростало на 290 тис. чол. Виходячи з цього, можна припустити, що за 10 років, з 1929 по 1939 р., за рахунок природних приросту і динаміки воно мало збільшитися на 2900 тис. У цілому ж воно зросло на 5242 тис. Отже, його збільшення за рахунок посилення міграції становить 2342 тис. Можна вважати, що це число міських жителів прийшло з села. Коли його вилучити з загальної кількості втрат села (9371,4 тис. чол.), то виходить, що людські втрати села перевищували 7 млн. чол. Величезні людські втрати, що їх зазнало село, і деморалізація тих, що в ньому залишились, надзвичайно негативно позначились і позначаються й досі на розвитку сільського господарства України.

У ході колективізації і „розкуркулювання” село втратило найбільш старанних, сумлінних господарів, бо були розорені, зганьбовані, затравлені, затавровані й вигнані з села найпрацьовитіші, віддані землі хлібороби. Були підірвані основи селянства як окремої, специфічної соціальної верстви, класу, що мав своє, особливе місце у системі виробництва, зі своїми особливими формами організації праці, з особливим укладом життя, побутом, менталітетом, соціальною психологією та мораллю.

До колективізації селянин повноправно володів землею, мав інвентар, худобу, за своїм розсудом вів господарство, сам розпоряджався результатами своєї праці. Сільські справи вирішувалися сільською громадою на сходах, де брали участь селяни, причому рішення сходу не потребувало нічийного затвердження. З проведенням колективізації у колгоспах були усуспільнені земля, сільськогосподарський інвентар, робоча, а часто й уся продуктивна худоба. Усі паї, з якими селяни вступали до колгоспу, включалися в неподільні фонди і селяни втрачали на них будь-які права. Не дозволялося колгоспникам розпоряджатися і результатами своєї праці. Трактори, всі сільськогосподарські машини і кадри механізаторів були зосереджені в державних підприємствах – МТС, які обробляли землі колгоспів за натуральну плату, розміри якої встановлювалися зверху.

Отже, колгоспи практично не стали справжніми кооперативними об’єднаннями, ними повністю розпоряджалися адміністративні органи – райкоми, райвиконкоми, райколгоспспілки, райземвідділи тощо, тобто і на селі склалася бюрократична адміністративно-командна система планування й управління. За цієї системи селянин був позбавлений права володіти землею, по-своєму планувати і організовувати сільськогосподарське виробництво, вільно збувати вироблену продукцію. Не тільки окремий селянин, а й колгосп не міг розпоряджатися ні землею, ні неподільними фондами, ні результатами господарювання. Селянин, отже, був відокремлений від землі, від засобів виробництва, від керівництва справами колгоспу, від розподілу виробленої продукції. Він усе більше ставав не хазяїном, а безправним виконавцем розпоряджень і команд зверху, звичайним наймитом, поденником, який дедалі менше був зацікавлений у кінцевому результаті справи, у збільшенні виробництва. До того ж, для міських жителів були запроваджені паспорти, а колгоспникам паспортів не давали, і вони були позбавлені права вибирати місце проживання, були юридично приковані до колгоспу, немов кріпаки, приречені на примусову низьку або зовсім не оплачувану працю. В таких умовах селянин втрачав інтерес до землі, до колгоспних справ, до продуктивної праці і всякими правдами і неправдами намагався перебратися до міста або принаймні перейти на роботу до радгоспу. Відбувалося поступове розселянювання села, яке тривало весь радянський час і призводило село до обезлюднення і запустіння. У селянина, відокремленого від землі, власності, від керівництва громадськими справами, вироблялася і специфічна соціальна психологія, характерними рисами якої ставали незацікавленість у сумлінній, високопродуктивній праці, інертне, байдуже ставлення до неї, пасивність у суспільному житті, намагання дати колгоспові поменше, а взяти від нього якомога більше, а то і вкрасти.

У ході розселювання поступово розмивався, руйнувався і специфічний уклад сільського життя, духовний і соціально-трудовий взаємозв’язок членів сільської громади, який складався століттями і зберігався в 1920-х роках. Сільська, земельна громада, в якій, як правило, не було оплачуваних адміністративних посад, а керували поточними справами обирані найбільш шановані селяни, сумлінні працьовиті господарі, охоплювала своїм впливом як господарське, так і духовно-моральне життя села. Жителі села збиралися на сходи, які й вирішували всі найбільш важливі питання. Громада стежила за розмежуванням, обробкою і використанням земель, за станом лісів, гаїв, лук, лугів, тобто всіх громадських угідь, шляхів, мостів, ставків, річок, піклувалася про школи, медичні амбулаторії, крамниці, ринки тощо. У власності громади були вітряки, водяні або парові млини, круподерки, олійниці та інші необхідні для села підприємства. Громада турбувалася про розвиток ремесел і промислів, організовувала трудову взаємодопомогу – спільне безплатне спорудження будинків погорільцям, вдовам, осуджувала аморальні вчинки – пияцтво, крадіжки тощо.

Початок ліквідації і поступового завмирання сільської громади як специфічної організації сільського життя було покладено з початком масової колективізації наприкінці 1929 – на початку 1930 рр. 29 грудня 1929 р. колегія Наркомзему УСРР у своєму рішенні записала, що, оскільки Україна стоїть перед фактом суцільної колективізації цілих районів, навіть округів, „земельна громада як форма об’єднання землекористувачів цілком себе пережила. У зв’язку з цим колегія Наркомзему вважає за потрібне у тих селах, де більше половини населення перейшло в колгосп або виробниче товариство, земгромаду ліквідувати, а право землекористування і всі господарчі функції передати до колгоспу, або виробничого товариства”. Громада зникала.

У березні 1931 р. за постановою Рад наркому СРСР була реорганізована сільськогосподарська кооперація. З того часу вона була підпорядкована Наркомзему і Наркомпостачу СРСР, тобто державному апарату, а з часом ліквідована повністю. Споживча кооперація теж дедалі більше підпорядковувалася адміністративному апарату, в ній розростався бюрократизм, вона теж фактично стала державною інституцією.

Одночасно з руйнуванням кращих підвалин сільського укладу життя насильницька колективізація і розселювання зумовили духовне зубожіння села, забуття прогресивних традицій, завмирання народної творчості, ремесел, промислів, поширення пияцтва й алкоголізму, загасання почуттів товариської взаємодопомоги й милосердя, характерних для села в минулому.