Данило проводив активну зовнішню політику:

• Налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою;

• Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів;

• після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг із допомогою угорського короля спробував заволодіти герцогським престолом Австрії;

• навесні 1252р. Роман навіть став австрійським герцогом, але наприкінці 1253р. втратив престол; у результаті тривалої боротьби з 1282р. у Австрії укріпилася династія Габсбургів;

• Данило вінчався королівською короною 1253р. від папи Інокентія ІУ; місце коронації – Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів;

• Західноєвропейські хроніки називали ГВК королівством ще за довго до коронації. Тому, надсилаючи в подарунок Данилові королівську корону, папа римський рахувався з реальними фактами. Взаємовідносини Холмського двору з Римом мали переважно політичний характер. Однак папа не зміг та й не бажав надати реальну допомогу проти орди Данилові, що не пустив католицьких місіонерів до своєї країни й твердо дотримувався православ’я. тому зв’язки з Римом перервалися.

Ці зовнішньополітичні кроки Галицько-волинського князя не привели до утворення анти ординської коаліції:

1. Основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході.

2. У 1252р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції.

Отже, характерними рисами цього періоду було:

1. Прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213 – 1214рр.).

2. Безперервне втручання у внутрішні справи західно-руських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення „королем Галичини та Володимирії” п’ятирічного угорського королевича Калмана, одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю.

3. Зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223р. на березі р. Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів).

4. Енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238р.

3. Галицько-Волинське князівство в кінці 13 – початку 14 ст. Поступовий занепад.

Після смерті Данила (1264) ГВК втратило єдність:землі поділено між 3 синами- нащадками- Лев, Мстислав, Шварно

1. Його син Шварно Данилович короткий час володів не лише Галицьким князівством, а й Литвою.

2. Лев Данилович, який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна – Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим.

3. У Володимирі правив в цей час Володимир Василькович (1269 – 1288).

4. У Луцьку – Мстислав Данилович (з 1289р. також у Володимирі).

На початку ХІУ ст.. Волинське і Галицьке князівство знову об’єдналися в руках одного князя – Юрія Львовича (1301 – 1315), онука Данила.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, ГВК змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й південного Бугу.

Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині).

Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення самостійної галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Перед тим уся Русь входила до складу однієї митрополії – київської. Утворення галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури, захисту політичної незалежності об’єднаного князівства (до речі перший галицький митрополит Петро (його назвали Рутенським, бо походив він з-над річки Рати. Поблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим московським митрополитом).

За його період правління стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут.

1308 – 1323рр. в ГВК правили сини Юрія – Лев ІІ і Андрій. Вони поділили територію князівства на сфери впливу. Але правили спільно, дуумвіратом. І тому розпаду держави не відбулось.

З їх іменами пов’язана важлива сторінка історії Закарпаття. 1315р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії – Анжуйської. Є припущення, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Землинського і Ужанського комітетів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів – Андрія або Лева ІІ. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але не діставши достатньої підтримки, зазнало поразки. 1320р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілося знову, але близько 1322р. було придушене. Саме тоді, ГВК втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені ці князі орієнтуються на союз з тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що дедалі відчутнішим був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Льва 1316р. про підтвердження союзу з Орденом, якому князі обіцяли захист від Золотої Орди.

Отже, хоч ГВК мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів „непоборним щитом проти жорстокого племені татар”. Проте перегороджуючи Золотій Орді доступ до земель західних сусідів, ГВК більше, ніж вони, потерпіло від спустошливих походів ординців. 1323р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили ГВК.

Цим скористалися сусідні держави, які значно менше потерпіли від татар.