І. ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Виходячи з головної ознаки — матеріалу, з якого виготовляють­ся знаряддя праці, історія первісного суспільства поділяється на шість періодів: стародавній кам'яний вік (палеоліт) — 1 млн. — 10 тис. років до н. е.; середній кам'яний вік (мезоліт) — 10—6 тис. років до н. е.; новий кам'яний вік (неоліт) — 6 — 3 тис. років до н е.; мідно-кам'яний вік (енеоліт) — кінець IV—пер. половина III тис. до н. е.; бронзовий вік — II тис. до н. е.; ранньозалізний вік — о поч. І тис. до р. е.

Основні історичні процеси в цей період:

— заселення та господарське освоєння території древньої Ук­раїни. Час появи первісної людини тут датується 1 млн. років до н. е. Завершення формування сучасного (кроманьонського) типу людини— 35—ЗО тис. років до н. е. В подальшому у процесі заселення древ­ньої України брали активну участь — поруч з корінним (автохтон­ним) населенням — також вихідці з Азії, племена індоіранської мов­ної групи. Це — кіммерщцд (з XIV ст. до н. е.), скіфи (з VII ст. до н. е.), сармати (з II ст. до н. е.). Ці кочові скотарські етноси опановували степові райони Причорномор'я, змінюючи й витісняючи один одного. З VII ст. до н. е. регіон чорноморського узбережжя сучасної України починає інтенсивно освоюватися греками-Колонісга-ми. Виділяються чотири територіальні осередки грецької колонізації: дніпро-бузький (з центром м. Ольвією), дністровський (м. Тіра), західнокримський (м. Херсонес), керченсько-таманський (м. Панті-капей); Мін грецькими колоніями, кочовими скотарями та землероб­ським населенням Центральної й Південної України розгортався процес обміну товарами та культурними надбаннями. Тим самим, населення древньої України втягувалося в орбіту греко-середземно-морської культури — найрозвиненішої на той час.

На початку нової ери чорноморське узбережжя України підпа­дає під вплив Древнього Риму.

— перехід від привласнюючого господарства, пов'язаного зі споживанням продуктів природи та мисливськими, рибальсшшн за­няттями, до відтворюючого, пов'язаного з виробництвом — перероб­кою природних речовин, продуктів, розведенням тварин та їх госпо­дарським використанням. Цей перехід розпочався ще в епоху неолі­ту й завершився на стадії ранньозалізного віку. Він обумовлю­вався двома великими суспільними поділами праці: виділенням ско­тарства та металургії як самостійних галузей господарства. Резуль­татом цього процесу стала поява спочатку гарантованого мінімуму натурального продукту, а згодом — додаткового продукту; котрий міг привласнюватися певними групами осіб.— ускладнення форм суспільної організації та структури. На змі­ну осередкам первісного суспільства, заснованим на кровноспорідне-Ішх зв'язках, спільній власності на засоби виробництва, урівняль-Іюму розподілі продуктів праці та виборних, освячених мораллю й традицією механізмах самоуправління (вождь, загальні збори пле­мені) — первісна, община, рід, плем'я, — з другої половини II тис. —поч. І тис. до н. е. приходять форми суспільних відносин та інсти­туції цивілізованого суспільства. Це — індивідуалізація виробництва та споживання, товарообмін, майнова та суспільна диференціація, виділення управлінської еліти з притаманними їй речами-символами престижного вжитку. Ця еліта поступово відокремлювалась від решти співплемігшиків, зосереджуючи в своїх руках функції перероз­поділу в різних формах — данництва, воєнного грабежу, контрибуцій. Так формувались ранньодержавні та зрілі державні структури.

У древній Україні вони виникали двома шляхами. Перший — перетворення форм родоплемінного управління в державні. Харак­терний приклад — Скіфія, — де вже наприк. VI ст. до н. е. виникла державна організація на чолі з царем, який спирався на глав територіальних округів (номархів).

Другий шлях — шлях перенесення уже Існуючих державних форм спочатку з Греції, а потім з Риму. Причому, в грецьких коло­ніях існували практично всі різновиди державного устрою — від республіки до монархії (Боспорське царство).

Найпоширеніші археологічні культури цього періоду: трипіль­ська (V—ІТТ тис. до н. е.), сурсько дніпровська, тиеько-дунайська, буго-пністровська, культура ямково-гребінцевої кераміки.

Основні дати періоду: кіммерійська епоха (XIV—VTT ст. до н. с.), '.скіфська епоха (VII—III ст. до н. е.), сарматська епоха (II ст. до н. е. —III ст. ті. е.). Початок інтенсивної грецької колонізації — з VII ст. до її. е. Занепад грецької птгвіліпя^тт?ї --• з поч. III ст. н. е.

2. ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ. СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ В IV—IX СТ.

Основні історичні процеси цього періоду:

— інтенсивне переміщення великих мас населення (переважно скотарського) з півночі та сходу на територію сучасної України й далі на захід («Велике переселення народів»). Племінні союзи-шг-ранти почергово витісняли та асимілювали один одного, вступаючи,-водночас у різноманітні господарські та культурні стосунки з тубіль­ним населенням. Це — балтогерманські племена готів) (з II ст. н. е.), потім тюрко- та угромовні племена гуннів («хунну») — з 70-х ро­ків IV ст. н. е., племена угрів (савіри, сарагурн; куртігури та іи.) — з середини V ст. та аварів — з поч. VI ст. У нерозривному зв'язку з Великим переселенням народів проходило й розселення числен­них (відомо більше 60-ти племінних етноншів) слов'янських племен на схід та північний схід. .

Хоча питання про найдавнішу батьківщину східних слов'ян остаточно не з'ясовано (існують — дунайська, вісло-одерська та дніпро-віслянська версії), а деякі історики дотримуються т. зв.

«автохтонної концепції» (тобто шукають етнічне коріння східних слов'ян серед давнього тубільного населення), все ж не заперечним е факт масованого переміщення слов'ян між V—VII століттями. Во­ни зайняли велику територію приблизно в 1 млн. 200 тис. кв. км. Велике розселення слов'ян надало поштовх і їхньому поділу на три гілки: південних, західних та східних слов'ян. Приблизно половина східнослов'янського населення припадала на територію сучасної Ук­раїни. Це племена волинян, бужан, білих хорватів, древлян, полян, сіверян, уличів та тиверців. Основний осередок східнослов'янського племені — територіально-сусідська община («вервь», «мир»), що складалась в середньому з 15—20 великих сімей. Розташовувались «верни» переважно по берегах річок, що дозволяло підтримувати сталі зв'язки з співплемінниками.

— подальше господарське освоєння території України на основі відтворюючого господарства, доповнюваного високоспеціалізованими видами господарства привласнюючого: рибальством, звіробійним промислом, бортництвом.

Основою ж економіки древньої України в цей період служили землеробство та скотарство, хоча розвивалося й ремесло (особливо гончарне, деревообробне, залізоробне), велась торгівля. Проте їхнє економічне гшачсігая ще не було першорядним. Поступово розвива­ється мережа міст. Крім деяких грецьких міст, що збереглись після гуннського нашестя (Херсонес, Пантікапей), в районах слов'янського розселення (сучасна Центральна та Північна Україна) виникає ці­лий ряд укріплених поселень (.градів»): Київ, Чернігів, ЗІшно (поблизу Новограда-Волинського), Битиця (Сум. обл.) та ін. Будучи нерідко племінними центрами, вони являли собою важливий етап утворення міст.

— утворення нових ранньодержавних та переддержавних об'єд-наньь До числа перших можна віднести «варварські королівства» готів та гуннів, Аварський каганат та Хазарський каганат (під його владу у VIII ст. потрапили й деякі східнослов'янські племена), а та­кож Антське царство (в Подунав'ї), що його пов'язують зі східними слов'янами, їм були притаманні три головні ознаки держави: окрема від народу влада", система податків, територіальний принцип побудо­ви. До числа переддержавних об'єднань можна віднести, зокрема племінні княжіння у східних слов'ян, зокрема, волинян, полян, древ­лян. У них вже існувала влада воєнного вождя — князя, — постій­на збройна дружина. Та поруч з ними діяли й традиції, осередки родоплемінного ладу — «верви», «загальні збори» («віча»), племін­ні ополчення.

Основні дати цього періоду: хронологія існування Антського царства (III—V ст. н. е.), виникнення Готського королівства (кін. II—поч. III ст.), виникнення та розпад Гуннської імперії (70-ті pp. IV ст. — 50-ті pp. У ст. розпад Аварського каганату та звільнення сх. слов'ян з під його влади (пер. третина VII ст.).

З ДЕРЖАВА СХІДНИХ СЛОВ'ЯН — КИЇВСЬКА РУСЬ (IX—XI СТ.)

Основні причини утворення держави:

— насамперед — соціально-політичні: виділення дружини начолі з князем у відособлену привілейовану верству, потреба воєнно­го об'єднання "східнослов'янських племен для протистояння агресив­ним сусідам — Хазарії, Візантії — та збройного забезпечення своїх інтересів за рубежем; культурні — мовна спільність, спільність ві­рувань, матеріальної культури; економічні — потреби князя та дру­жини в постійних і потужних джерелах надходжень додаткового продукту, ведення надійно захищеної внутрішньої та — особливо — зовнішньої торгівлі.

Основні історичні процеси цього періоду:

— формування державної території Київської Русі. Цей про­цес бере початок наприк. VIII—на поч, IX ст., коли регіоном — ба­зою державотворення виступило полянське княжіння (з центром в Києві) на чолі з князями т. зв. старокиївської династії (Кий, Аскольд, Дір). Наступним етапом було об'єднання (у 882 р.) полян-ського та ільменського княжінь під кермом ільменського князя Оле­га та приєднання ним («окняжіння») ще деяких племен (древлян, сіверян, радимичів). Завершується (в основному) цей процес напри­кінці X—на поч. XI ст. в князювання Володимира Святославовича Великого. У цей час стабілізується державна територія, що її ядром виступають землі східнослов'янських племен (4/5 населення), утверд­жується поняття столиці —• центру цієї території. Водночас внут­рішній адміністративний поділ її позбувається племінних ознак. __

__ творення державної влади та державно-правової ідеології.

Протягом зазначеного періоду формуються основні ланки державної адміністрації на чолі з великим князем: дружина, князі-намісники, судді, князівські старости й т. д. Упорядковується система стягнен­ня податків для утримання цієї адміністрації («полюддя», допов­нюване нормованими грошовими платежами). Виникає такий специ­фічний атрибут держави як кодифіковане право: «Устав» кп. Володи­мира Великого, «Руська Правда» його сина Ярослава Мудрого та видана нащадками цього князя «Правда Ярославичів». Слід, однак, мати па увазі те, що' мехамізм влади у Київській Русі містив і родо­племінні елементи: віча, народні ополчення, звичаєвий суд та звича­єве право,

За формою правління Київська Русь являла собою монархію, засновану на патримоніальній ідейно-правовій доктрині: за велико­князівським родом Ргориковичів визнавались верховні права ча вла­ду і територію держави. Всередині роду влаїа розподілялась спочат­ку на основі «батьківського права», а по смерті кн. Святославі (972 р.) — на основі «старшинства» одного з братів. Любецькнй князівський з'їзд (1097 р.) вніс важливе доповнення: «старшинстві)» одного з братів поєднувалося з ^епорушними правами решти на володіння своїми князівствами - - «оттини». Тим comkv, Русь фак­тично ділилась між трьома гілками великокнязівського роду: Свя-тославнчами, Ізяславкгеали та. Всеволодовичами (нащадками трьох синів Ярослава Мудрого). Незважаючи на вказані вище норми проб­лема успадкування влади залишалась складною і постійно виклика­ла збройні зіткнення всередині роду Рюриковичів (між синами кн. Святослава, кн. Володимира, кн. Ярослава).

— «феодалізація» структури суспільства, тобто зародження класів-станів властивих феодальному суспільству. Привілейовані

верстви уособлювались великокнязівським родом та дружиною (5л. півтисячі чол.). Дружина мала право співучасті в прийнятті держав­них рішень, звільнялась від фізичної праці, податків, а її життя та честь особливо опікалися законом та авторитетом князя. Саме з дружинної верхівки («дружини старшої») з XI ст. (за іншими да­ними — з сер. X ст.: почали рекрутуватись феодальні землевлас­ники, які володіли маєтками на основі спадкового («.вотчинного») права. «Соціальні «низи» уособлювали феодальне залежні категорії

— закупи, рядовичі, а також раби — холопи. Але основу суспіль­ства становили вільні особи — «люд», «людини», які несли податко­ві повинності: купці («.сли») та «гості»), прості ремісники -— «лю­ди молодші», вільні сільські общинники — «смерди». Існувала й соціальна експлуатація, але переважала поки що державна її форма, а не приватнофеодальна. ^:

— повільний, поступовий розвиток економіки. В її базовій га­лузі — сільському господарстві — практикується дво- та трипільна система, впроваджуються більш досконалі знаряддя праці з заліз­ними компонентами (рало, плуг, соха, борона), розвиток дістає стій­лове скотарство. Окремою економічною сферою стає ремесло, що працює поки що переважно на потреби князя та дружини («служ­бова організація»). Як наслідок господарської спеціалізації розвива­ється торгівля, що в цей час носить в основному характер натураль­ного обміну («з рук в суки»). Металеві гроші --- ще велика рідкість і їх роль допоміжна. Русь вступає в міжнародну торгівлю: в Х-му столітті — переважно з країнами Арабського Сходу, Візантією in Волзькою Болгарією, а з другої половини XI ст. розширюються контакти і з Центральною та Західною Європою, Скандинавією.

Основними предметами цієї торгівлі виступають рідкісні та ма-лооб'ємні товари: мед, віск, хутро з Русі в обмін на предмети пре­стижного споживання (дорогоцінні метали, килими, вишукані тка­нини й т. п.). Міжнародна торгівля поки що була заняттям ризи­кованим, її економічна роль — незначною. Господарськими центра­ми Русі, як і скрізь, були міста, що особливо швидко зростали з др. половини XI ст. Напрнк. XI ст. їх налічувалося бл. 50.

-Найбільші — Київ, Новгород, Чернігів, Полоцьк. Смоленськ та ін.

— якісні культурні зміни. Рубіжне, значення мало запроваджен­ня км. Володимире:» у 988 р. християнства як офіційної ідеології держави — у православному варіанті цього віровчення. Якщо ра­ніше східнослов'янська духовна культура побутувала майже виключ­но в усних формах (міфи, билини й т. п.) і базувалась на символіці язичництва, то після хрешення, разом з новим віровченням, Русь засвоює традиції нової архітектури, книжчицтва, шкільництва, літо­писання, форм^'є своєрідну культуру освіченості. У 997 р. укла­дається ПЄрШИЙ ЗВІЗ ІСТОРИЧНИХ РІгІОМОСТЄЙ, а СТОЛІТТЯМ 170TOMV —

в 1113 р. києео-печерський монах Нестор закінчи? перший літопис

— «Повесть временньїх лет». Виникають і інші літературні пам'ят­ники — «Слово о законе й благодати» монаха Іларіона. «Поучєние^ ВолоДіімарз Мономахн it ш. Русь вступає до європейського куль­турного кола.

— утвердження на міжнародній арені. Міжнародний авторитетРусі, як і решті великих держав, принесли Іїерш An все ратні пе­ремоги: численні успішні війни з Візантією, великий похід кн. Свя­тослава Ігоревича (965—966 pp.), що завершився покоренням в'я­тичів, розгромом Волзької Булгарії та Хазарії, походи в Прибалти--ку та на Захід під проводом кн. Володимира Великого, вирішальна перемога дружини кн. Ярослава Мудрого над печенігами в 1036 р. Водночас, зростає значення дипломатії, особливо після «Хрещення» Русі. З другої чверті XI ст., з правління Ярослава Мудрого, Русь використовує такий ефективний договірний засіб як династичні шлю­би. Уже на середину XI ст. Русь визнається в Європі як сильний і рівноправний партнер, доказом чого є й тнтулатура глави дер­жави — «Король Русі».

Основні дати періоду: утворення єдиної великокнязівської вла-ди (882 p.), правління кн. Олега (882—912 pp.), кн Святослава (9о4 — »72 pp.), кн, Володимира (980 — 1115 pp.), кн. Ярослава Муд­рого (1019 —ІОл-4 pp.), Любецький князівський з'їзд (1097 p.), «хрещення» Русі (988 p.), великий східний похід кн. Святослава (985 — 966 pp.). вирішальна перемога над печенігами (1036 p.).

4. Феодальне роздроблення київської русі (XII—сер. XIII ст.).

Основні причини феодального роздроблення: відсутність еконо­мічної єдності Русі, відмінності в становищі та інтересах різ..ик руських земель, зміцнення місцевої феодально-дружинної елічи, по-слаолешщ авторитету великокнязівської влади після смерті сина Володимира Мопомаха — Мстислава (1132 p.). І хоча Русь фор­мально залишаєтьвя єдиною, а «старшинство.» київського князя не оспорюється, центр влади зміщується на місця -- в «землі» — -князівства (спочатку -- 12). ".

Основні історичні процеси в цей період:

— виділення окремих князівств — «земель». В регіоні сучасної України це: Чєрнігово-Сіверське, Київське, Переяславське, Галиць- • ке та Волинське. Територіальне найбільше (бл. 200 тис. кв. км) Черніговс-Сіверське князівство утворилось після смерті Ярослави Мудрого, дісталося його четвертому синові — Святославу. В 1097 р. було поділене на 3 «землі» — Чернігівську, СІверську та Муром­ську. Після 1166 р. перші дві управлялись однією династією •— Ольговичів. Чернігове Сіверщина була досить густо заселеною (76 укріплених городищ), розвиненою й грала одну з найперших ролей на Русі. . Спостерігається підйом Галицького князівства, утвореного в 1141 р. при князюванні Володимира Володаревича. На роки кня­зювання його сина та наступника Ярослава Осмомисла . (1153— 1187 pp.) припадає розквіт древньої Галичини. Сусідня Волинська «земля» відокремлюється в 50-ті pp. XII ст. Правили в ній Моно-машичі — нащадки правнука Володимира Мономаха — Ізяслава. Після об'єднання в 1199 р, Галицько-Волинське князівство перетво­рилося в одне з найбільших (бл. 180 тис. кв. км.) і найвплнвовіших " у Південній Русі. Правда, після смерті кн. Романа Мстиславича (1205 р.) воно на деякий час розпадається, вступає в смугу міжусо­биць, ускладнених втручанням угорського' короля Анжея та мало- .

10

Польського кн. Летка Білого. Але в 1238 р. кн, Данило Романович відновлює єдність землі, захоплює Київ і виступає претендентом на загальноруську владу. Особливу роль грала високорозвинена й густо заселена (80 укріплених городищ) Київська земля, столиця якої залишалась політичним центром Русі. Останньою обставиною пояснюється запекла боротьба за «київський стіл» між численними претендентами) найчастіше — з роду Мономашичів та Чернігівських Ольговичів): '-за 1146—1245 pp. 24 князі 47 разів володіли містом.

— поступальний розвиток нових — феодальних суспільних від­носин. Саме в цей період досить швидко формується клас — стан феодальних землевласників (як на основі великокнязівського сімей­ства, що розросталося, так і дружинної верхівки — бояр). На Ки­ївщині та в Галичині бояри-землевласники з їхніми «вотчинами» перетворилися в дуже впливову силу. Зростає й прошарок феодаль-но залежних селян.

— загострення боротьби за владу між різними феодально-дру­жинними угрупуваннями. Крайній її прояв — феодальні війни в се­редині XII ст. (та на поч. XIII ст.

— культурноекономічний розвиток на основі потенціалу «зе­мель»—регіонів. За цей період кількість видів ремесла досягла 200; кількість міст зросла вдвічі (прибл. до 100) а їхня сумарна пло­ща — щонайменше в 5 р. Показово, що неухильно зростає населен­ня — головна продуктивна сила (приблизно на 1 % за кожних 3 p.). Широко розповсюджується писемність, прогресує література. Київ­ський літопис, «Слово о полку Ігоревім», «Слово Данила Заточіш-ка» та ін. шедеври древньоруської літератури з'явилися саме тепер. Бурхливо розвивається кам'яне та дерев'яне зодчество.

— зміцнення зовнішніх зв'язків, як економічних так і політич­них, хоча в різних «земель»—князівств вони варіюються в залеж­ності від їхнього становища та інтересів. Так, Галицьке князівство віддає перевагу партнерським зв'язкам з Візантією та Польщею, Волинь — з Угорщиною та польською Мазовією, Чернігівські кня­зі — з Угорщиною та половецькими ханами. В першій половині XIII ст. південноруські князівства практично вирішили й «половець­ку проблему»: як воєнним шляхом, так і політичними засобами (дипломатія, підкупи ханської верхівки, усунення окремих її діячів).

Основні дати цього періоду: смерть великого князя Мстислава Володимировича, настання феодальної роздробленості (1132 p.), утворення Чериігово-Сіверського князівства (50-ті pp. XI ст.), Га­лицького князівства (1141 p.), створення Галицько-Волинського кня-' зівства (1199 p.), повторне його об'єднання кн. Данилом (1238 p.).