1. Становление хозяйственного законодательства Украины

За родоплемінного ладу всі питання діяльності людей, в т. ч. пов'язані з виробництвом матеріальних благ, вирішувалися в межах таких організацій, члени яких підпорядковувались певним правилам поведінки у формі звичаїв, рішень, прийнятих громадою, радою старійшин чи обраним главою спільноти. Тобто, мало місце так зване внутрішнє регулювання, яке ґрунтувалося на авторитеті громади. Товарний обмін не був розвинений, а якщо він і мав місце, то відбувалося це у відносинах з різними племенами/родами і зазвичай на засадах натурального обміну (тобто одні матеріальні блага обмінювалися на інші).

Поділ праці (відокремлення землеробства від скотарства, а згодом - виділення ремесел і торгівлі) послаблював родоплеменні зв'язки у стародавньому світі та згодом (разом з іншими чинниками) призвів до занепаду цієї форми організації людей. Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному ладові були різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів міста, навіть вулиці, а також більш автономна, ніж за родоплемінного ладу, сім'я) та за характером спільних інтересів, для реалізації яких відбувалося об'єднання кількох осіб. Своєю чергою, серед згаданих соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а) універсальні, що створюються для реалізації/забезпечення та захисту комплексу інтересів учасників/членів (саме до цієї категорії з певним застереженням можна віднести учасників/членів державу та територіальні громади, хоча їм притаманне значно менше, ніж за родоплемінного ладу, втручання у сферу приватних інтересів); б) спеціалізовані, що створювалися для досягнення певних спільних цілей, господарських зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного здійснення певного виду господарської та/або пов'язаної з нею діяльності, а в певні історичні періоди - і діяльності, яка забезпечувала безпеку учасників господарського життя та їх майна). Зазначені обставини зумовили виникнення нових об'єднань на принципово нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом вільного волевиявлення для досягнення певної мети, в т. ч. господарської. Так, ще в стародавні часи функціонували своєрідні товариства (згадки про них трапляються у древніх асирійців, фінікіян, греків): а) за участю купців, що вели морську торгівлю, та їх позичальників, які часто-густо ставали компаньйонами власника судна; б) з ремісників для спільного збуту товарів; в) земельні товариства, які також виконували функції охорони від зовнішніх ворогів. Саме такі форми об'єднань і стали підґрунтям виникнення в майбутньому господарських організацій сучасного типу - торгових (або господарських) товариств. Стародавня держава також брала на себе функції організації господарського життя в країні, аби приватна ініціатива не завдавала істотної шкоди загальному благу та не справляла руйнівного впливу на державу. З давніх часів відомим є регулювання діяльності природних монополій шляхом встановлення граничних цін на їх продукцію (роботи, послуги). Держава визначала й правила для осіб, що здійснювали господарську діяльність з метою отримання прибутку, встановлюючи для них певні вимоги та обтяження на користь держави (різноманітні податки, збори), інших учасників господарського життя, передбачаючи, зокрема, відповідальність боржників перед кредиторами, включаючи й визнання боржника неплатоспроможним (банкрутом) з метою застосування спеціальної процедури ліквідації його заборгованості перед кредиторами. Регулювання господарської сфери в стародавні часи не відокремлювалося від регулювання інших суспільних відносин. Тому, в таких відомих зведеннях стародавніх законів, як Дигести Юстиніана, Руська Правда, Литовський статут, знаходимо окремі положення, що стосувалися спільного ведення торгових справ, відповідальності боржників перед кредиторами, банкрутства, та деякі інші. Бурхливий розвиток ремесел і торгівлі в епоху середньовіччя (зазвичай у приморських містах, пов'язаних з торгівлею з іншими територіями та державами) сприяв розвитку спеціального регулювання цієї сфери, спочатку у формі торгових звичаїв, рішень судів зі справ між торговцями, збірок таких звичаїв та суддівських рішень (як, наприклад, “Збірник морського права Ганзи”), а згодом - до прийняття кодифікованих нормативно-правових актів. Більшість країн континентальної Європи свого часу приймала Торгові (Комерційні) кодекси або статути (в т. ч. Російська імперія, до складу якої входила більша частина території сучасної України).

У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового регулювання господарської сфери в 20-ті роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з внутрішньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений в законодавчий орган проект Торговельного Зведення; доцільність прийняття якого обґрунтовувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави) регулювання “торгово-промислової стихії”, властивої для того періоду: введені у зв'язку із непом приватно-правові елементи господарювання необхідно було пов'язати з державним сектором економіки та державним регулюванням. Проте ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері розглядалася у зв'язку з дискусією про співвідношення цивільного і торгового права. Відмова від непу і монополізація державою господарської сфери країни послужили своєрідним привідом для відмови від дуалізму (або “двосекторності”) правового регулювання господарської сфери, в якій противники господарського права вбачали загрозу розколу єдиної радянської правової системи. У 30-ті роки Л. Я. Гінзбург та Є. Б. Пашуканіс - засновники наукової школи єдиного господарського права - обґрунтовують необхідність спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у сфері соціалістичної економіки, проте включають в коло суб'єктів і громадян, які вступають у майнові відносини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-ті роки і наявність серед опонентів ідеї єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в галузі правознавства А. Я. Вишинського, впливового та послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи. В останній третині XX ст. у Радянському Союзі знову поширюється ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте вона не була реалізована. Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо зміненою назвою - як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох читань, подолання президентського “вето”) був прийнятий 16 січня 2003 p., а набув чинності з 01.01.2004 р. (питання про місце Господарського кодексу в системі господарського законодавства розглядатиметься у наступних темах)

2. Общие принципы и организационно-правовые формы хозяйствова­ния.

3. Понятие, признаки и виды хозяйственной деятельности.

Согласно ХКУ под ХД понимается деятельность субъектов хозяйствования в сфере общественного производства, направленная на производство и реализацию продукции, выполнение работ или предоставление услуг стоимостного характера, имеющих ценовую определенность.

ХД характерны следующие признаки:

1) эта деятельность направлена на производство продукции (товаров), выполнение работ и предоставление услуг с целью удовлетворения потребностей других субъектов;

2) она осуществляется, как правило, на профессиональных началах;

3) результаты этой деятельности имеют форму товара, а значит и стоимостное выражение;

4) в процессе организации и осуществления этой деятельности объединяются как частные интересы СХ, так и публичные интересы государства и общества в целом.

Согласно ст. 3 ХКУ ХД, осуществляемая для достижения экономических и социальных результатов и с целью получения прибыли является предпринимательством, а субъекты, осуществляющие эту деятельность – предпринимателями.

ХД, которая осуществляется без цели получения прибыли является некоммерческой ХД.

В главах 4 и 5 ХКУ закреплены общие положения относительно предпринимательства и некоммерческой хозяйственной деятельности.

Согласно ст. 42 ХКУ предпринимательство - это самостоятельная, инициативная, систематическая на собственный риск ХД, осуществляемая субъектами хозяйствования (предпринимателями) для достижения экономических и социальных результатов и с целью получения прибыли.

Согласно ст. 52 ХКУ некоммерческое хозяйствование - это осуществляемая субъектами хозяйствования самостоятельная, систематическая ХД, направленная на достижение экономических, социальных и других результатов без цели получения прибыли. НХД осуществляется субъектами хозяйствования государственного или коммунального секторов экономики в сферах (видах деятельности), в которых согласно ст. 12 этого Кодекса запрещено предпринимательство на основе решения соответствующего ОГВ или органа местного самоуправления.

НХД может осуществляться также другими субъектами хозяйствования, которым осуществление ХД в форме предпринимательства запрещается законом (товарные и фондовые биржи).

Согласно ст. 52 ХКУ запрещается осуществление НХД органам государственной власти, органам местного самоуправления, их должностным лицам. В ХКУ определяются: организационные формы осуществления НХД (ст. 53); положения относительно ее регулирования .

4. Хозяйственные отношения и их виды

В хозяйственно-правовой концепции хозяйственные правоотношения определяются в широком и узком понимании.

В широком понимании хозяйственные правоотношения - это отношения между субъектами хозяйствования и органами управления, возникающие в процессе организации и непосредственного осуществления ХД.

В узком понимании хозяйственные правоотношения - это вид общественных отношений, в которых связь между участниками хозяйственных отношений заключается в их юридических правах и обязанностях.

Признаки:

- это отношения между участниками ХО, т.е. субъектный состав в этих отношениях является ограниченным;

- эти отношения возникают в процессе организации (лицензирование, патентование, налогооблажение и т.д.) и непосредственном осуществлении ХД.

Данные отношения можно разделить на две группы:

1) хозяйственные отношения, возникающие относительно непосредственного осуществления ХД (изготовление, производство продукции (товаров), выполнение работ);

2. хозяйственные отношения, возникающие относительно организации ХД (сертификация, стандартизация, лицензирование, ценообразование и т.д.).

Хозяйственным правоотношениям характерны следующие черты:

- это сложная по содержанию отраслевая разновидность правовых отношений, которые наиболее полно отражают характер и структуру общественного производства;

- они являются разновидностью волевых общественных отношений, в которых соединяется воля двух и более участников хозяйствования, направленная на удовлетворение не только частных, но и общественных интересов;

- их участниками является ограниченный круг субъектов, в частности: хозяйственные организации созданные для непосредственного осуществления ХД, их обособленные подразделения (структурные единицы), граждане-предприниматели, государственные и негосударственные органы, осуществляющие функции управления относительно этой деятельности, государственные (коммунальные) и общественные организации (учреждения) как потребители результатов ХД, учредители субъектов хозяйствования;

- их объектами является имущество необходимое для осуществления ХД (в том числе денежные средства, ценные бумаги), нематериальные блага, используемые в ХД, деятельность субъектов хозяйствования, действия обязанных субъектов;

- их содержанием, как любых иных правоотношений являются юридические права и обязанности участников, однако в этих правоотношениях нет резкого противопоставления прав одного субъекта обязанностям другого;

- юридические факты являются основанием возникновения этих правоотношений, при этом в них преобладают действия как правопорождающие факты и др.

Согласно ст. 3 ХКУ сферу хозяйственных отношений составляют:

1) хозяйственно-производственные отношения – имущественные и другие отношения, возникающие между субъектами хозяйствования при непосредственном осуществлении ХД;

1. организационно-хозяйственные отношения, под которыми в Кодексе понимаются отношения, складывающиеся между субъектами хозяйствования и субъектами, наделенными организационно-хозяйственными полномочиями в процессе управления ХД;

2. внутрихозяйственные отношения, складывающиеся между структурными подразделениями субъекта хозяйствования, и отношения субъекта хозяйствования с его структурными подразделениями.

В науке ХП используются другие классификационные критерии для выделения видов хозяйственных правоотношений:

1) по объектам хозяйственно-правового регулирования (имущественные, неимущественные, обязательственные);

2) по субъектам (участникам) этих правоотношений (горизонтальные, вертикальные);

3) по основаниям возникновения (договорные и внедоговорные) и т.д.

5. Понятие, метод, система и источники хозяйственного права

Хозяйственное право как учебная дисциплина - это совокупность знаний и навыков правового регулирования ХД и использование соответствующих правовых норм в практике хозяйствования при осуществлении профессиональной юридической деятельности.

ХП как отрасль права - это система правовых норм, регулирующих отношения в сфере организации и осуществления хоз. деятельности.

Общий курс хозяйственного права имеет определенную систему, которая состоит (традиционно) из двух частей:

1) Общей части, содержащей основные положения относительно: понятия, принципов, предмета и методов хозяйственного права, источников, правового положения субъектов хозяйственного права, правового регулирования отношений собственности в сфере экономики, правовых основ хозяйственного договора, правового регулирования восстановления платежеспособности должника, защиты прав субъектов хозяйствования, вопросов хозяйственно-правовой ответственности и др.;

2) Особенной части, содержащей положения о правовом регулировании хозяйственной деятельности в отдельных отраслях и сферах экономики, в частности: правовые основы защиты экономической конкуренции, приватизации государственного имущества, правового регулирования ценообразования, внешнеэкономической, биржевой, инвестиционной, финансовой и других видов деятельности.

Методи господарського права являють собою сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права та поведінку суб'єктів господарських правовідносин.

Основними методами господарського права є метод автономних рішень, метод владних приписів, метод рекомендацій. Ці методи засновані на виконанні вимог законів; моделюванні поведінки суб'єктів підприємницької діяльності, їх взаємовідносин між собою та державою; дають методичні рекомендації — форми угод, звітності, надають підприємствам, установам і організаціям ініціативу, самостійність у плануванні своєї діяльності.

Метод автономних рішень заснований на тому, що підприємства, підприємці мають право за власною ініціативою приймати рішення, які не суперечать законодавству України.

Згідно з методом владних приписів діяльність (поведінка) суб'єктів підкоряється обов'язковим моделям правовідносин, які визначені законодавством (вимоги законів та інші вказівки компетентних органів). Це, наприклад, обов'язковість реєстрації суб'єкта підприємництва, отримані рецензії на окремі види діяльності та обов'язки дотримання вимог антимонопольного законодавства тощо.

Метод рекомендацій полягає в тому, що держава регулює поведінку об'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин, наприклад, зразки угод, бланків, методичних рекомендацій.

Джерелами господарського права можуть бути також нормативно-правові акти державних органів влади та управління. Норми господарського права містяться в нормах міжнародного права, Конституції України, законах України, декретах і постановах Кабінету Міністрів України, указах Президента, рішеннях органів виконавчої влади та місцевої адміністрації, наказах, інструкціях Міністерства фінансів України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації тощо.

6. Хозяйственное законодательство: понятие, признаки и система

Хозяйственное законодательство – это совокупность нормативно-правовых актов, содержащих хозяйственно-правовые нормы и регулирующих отношения по осуществлению и организации ХД.

Классификация нормативно-правовых актов хозяйственного законодательства по юридической силе может быть представлена следующим образом:

а) статьи и нормы Конституции Украины о собственности, о предпринимательстве, о компетенции высших органов государственной власти в нормативном регулировании ХД;

б) общие и специальные (хозяйственные) законы;

в) законодательные акты: постановления ВР Украины по хозяйственным вопросам; Декреты Кабинета Министров Украины по хозяйственным вопросам;

г) подзаконные нормативные акты:

указы Президента Украины по хозяйственным вопросам;

распоряжения Президента Украины, которые издаются как оперативные хозяйственные акты;

постановления и распоряжения Кабинета Министров Украины по хозяйственным вопросам;

хозяйственные нормативно-правовые акты (положения, инструкции, правила, утвержденные приказами) министерств, ведомств и других центральных органов управления народным хозяйством;

нормативные акты хозяйственного законодательства местных органов исполнительной власти и органов местного самоуправления;

локальные нормативные акты субъектов хозяйствования (уставы предприятия, учредительные договоры и др.).

Кроме вертикальной системы ХЗ имеет горизонтальную систему, структурными подразделениями которой являются отдельные законодательные (нормативные) институты. Институт представляет собой группу нормативно-правовых актов, предметом регулирования которых является комплекс однородных отношений или вид деятельности.

1) система статусных или компетенционых законов (институт хозяйствующих субъектов), определяющая правовое положение субъектов хозяйствования (ХКУ, ЗУ “О хозяйственных обществах”, «О кооперации», “О ценных бумагах и фондовой бирже”, “О восстановлении платежеспособности должника или признании его банкротом” и многие др.).

2) институт управления имуществом, регулирующий отношения относительно владения, пользования имуществом в народном хозяйстве, в который входят следующие нормативно-правовые акты:- об управлении государственной собственностью (ХКУ, ГКУ, ЗУ “О собственности”, указы Президента Украины, постановления КМУ и др.);- ЗУ “Об аренде государственного и коммунального имущества” и др.;- ЗУ“О приватизации государственного имущества”, “О приватизации небольших государственных предприятий (малая приватизация)” и др.

- институт хозяйственного договорного (контрактного) права, регулирующий обязательственные отношения в сфере хозяйствования. К нему относятся ХКУ, ГКУ, ХПК Украины, ЗУ «О закупке товаров работ и услуг за государственные средства». «О внешнеэкономической деятельности», Положение о поставки продукции производственно-технического назначения и товаров народного потребления и др.

-законодательство о регулировании рынка товаров и капитала; - законодательство о страховании;- законодательство о внешнеэкономической деятельности;- законодательство о защите экономической конкуренции;- законодательство о порядке рассмотрения хозяйственных споров и др.

7. Понятие, формы реализации государственной экономической поли­тики, ее основные направления.

Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики

1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

2. Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

3. Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

4. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави

1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного

господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

8. Средства государственного регулирования хозяйственной деятель­ности. Государственное стимулирование предпринимательства, ин­новационной деятельности, конкуренции

Государственное регулирование ХД - это совокупность мер, относительно обеспечения соблюдения законодательства субъектами хозяйствования, а также определение системы органов, которые непосредственно осуществляют такое регулирование.

Принципы:

- невмешательство гос. органов непосредственно в ХД, кроме случаев, предусмотренных законом.

- участие государства в организации и упорядочении ХД;

- обеспечение самостоятельности СХ;

- равноправие всех субъектов независимо от формы собственности.

В таком регулировании гос-во участвует по двум причинам:

1. Гос-во участвует как собственник имущества, которое используется в ХД;

2. Гос. воздействие на ХД с целью защиты публичных интересов, связанных с формированием гос. бюджета, охраны окр. среды и пользованием природными ресурсами, обеспечению защиты экономической конкуренции, занятости и т.д.

Методы (представляют собой совокупность способов и приемов, используемых в процессе регуляторной деятельности государственными органами для решения задач в сфере экономики с целью достижения определенных результатов):

1. Метод убеждения и разрешения как косвенный метод, в частности: гос. кредитование, установление валютных курсов, налоговых и иных льгот, предоставление дотаций;

Метод принуждения как прямой метод (лицензирование, патентование, гос. регистрация, валютное регулирование) - админ. метод. Направлен на установление запретов. Недостаток - не всегда учитываются интересы хоз. субъектов.

В современных условиях метод убеждения и разрешения является одним из основных методов. В ХКУ определен принцип добровольности создания СХ, их равенство независимо от формы собственности и с учетом личных и общественных интересов.

Вместе с тем в условиях становления рыночных отношений применение метода убеждения и разрешения изолировано от метода прямых указаний не дает положительных результатов. Поэтому для обеспечения порядка в ХД в предусмотренных законом случаях применяется метод прямых указаний, устанавливающий требования относительно качества продукции, охраны окружающей среды, ведения учета и отчетности, соблюдения техники безопасности и др.

Административные методы - это прямое влияние на поведение, деятельность СХ с помощью обязательных указаний, а экономические методы - это непосредственное влияние с помощью экономических стимулов (цен, дотаций, кредитов и др.). Административные методы чаще всего применяются в случаях, когда для реализации управленского решения необходим приказ или запрет.

Практическое применение экономических методов осуществляется с помощью следующих рычагов: ценообразование, льготное кредитование, финансирование.

2. Средства гос. регулирования:

Государство для реализации экономической политики, выполнения целевых экономических и других программ и программ экономического и социального развития применяет разнообразные средства и механизмы регулирования ХД.

Основные средства:

- гос. заказ;

- лицензирование, патентование и квотирование;

- сертификация и стандартизация;

- применение нормативов и лимитов;

- регулирование цен и тарифов;

- предоставление инвестиционных, налоговых и других льгот;

- предоставление дотаций, компенсаций, целевых инноваций и субсидий.

Государственное регулирование ХД является объективной необходимостью, которая приобретает все новые черты и особенности, направленные на становление рыночных отношений, разгосударствление, предпринимательство, развитие различных форм хозяйствования. Государство осуществляет регулирование ХД по двум причинам. Во-первых, государство осуществляет управление имуществом, которое является объектами государственной собственности, а, во-вторых, государственное воздействие на ХД обусловлено рядом требований относительно защиты публичных интересов, связанных:

• с формированием государственного бюджета;

• с охраной окружающей среды и пользования природными ресурсами;

• с обеспечением обороноспособности страны;

• с реализацией свободы предпринимательства и конкуренции, защиты от монополизма;

- с соблюдением правопорядка как во внутренней ХД, так и при осуществлении ВЭД и иностранного инвестирования;

-с обеспечением занятости населения и др.

Кроме того, государство обязано:

- обеспечивать субъектам хозяйствования (независимо от формы собственности) одинаковые правовые и экономические условия хозяйствования;

- способствовать развитию рынка, осуществлять его регулирование, используя экономические законы и стимулы, реализуя антимонопольные меры;

- обеспечивать льготные условия предприятиям, которые применяют прогрессивные технологии, создают новые рабочие места и др.

Государственное регулирование ХД представляет собой совокупность мер относительно принятия и надлежащего исполнения хозяйственного законодательства, а также определения системы органов государственного руководства, которые непосредственно осуществляют функции регулирования и управления этой сферыой экономики.

Принципы государственного регулирования ХД представляют собой основные положения, определяющие наиболее общие и наиболее существенные особенности экономической политики государства. К ним относятся:

- согласованность и координация действий субъектов хозяйствования различных форм собственности;

- хозяйственная самостоятельность;

- равноправие всех форм собственности;

- объединение экономических и социальных целей.

Согласно ст. 8 ХКУ государство, ОГВ и ОМС не являются субъектами хозяйствования. Решения этими органами в сфере ХД принимаются в пределах их хозяйственной компетенцией, закрепленной в Конституции Украины, в ЗУ «О местных государственных администрациях».

9. Правовой статус государства, органов государственной власти, ор­ганов местного самоуправления как участников хозяйственных отноше­ний.

Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності

1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.

3. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України.

10. Методы и формы участия государства и местного самоуправле­ния в сфере хозяйствования.

11. Основные начала государственного надзора (контроля) в сфере хо­зяйственной деятельности.

Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та закону.

3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

4. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

5. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

6. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

7. Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

8. Усі суб'єкти господарювання, відокремлені підрозділи юридичних осіб, виділені на окремий баланс, зобов'язані вести первинний (оперативний) облік результатів своєї роботи, складати та подавати відповідно до вимог закону статистичну інформацію та інші дані, визначені законом, а також вести (крім громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які провадять господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці) бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно із законодавством.

Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання, відокремлених підрозділів юридичних осіб, виділених на окремий баланс, подання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

12. Особенности управления хозяйственной деятельностью в государ­ственном и коммунальном секторах экономики

Стаття 22. Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на

договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 24. Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

1. Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

2. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

4. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки.

5. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.

13. Понятие и виды субъектов хозяйственного права.

Согласно ст. 55 ХКУ СХ признаются участники хозяйственных отношений, которые осуществляют ХД, реализуя при этом хозяйственную компетенцию (совокупность прав и обязанностей), имеют обособленное имущество и несут ответственность по своим обязательствам в пределах этого имущества, кроме случаев, предусмотренных законом.

При этом участниками хозяйственных отношений согласно ст. 2 ХКУ являются:

• субъекты хозяйствования;

• потребители результатов ХД;

• органы государственной власти и органы местного самоуправления, наделенные хозяйственной компетенцией;

• граждане, общественные и другие организации, которые выступают учредителями СХ либо осуществляют относительно их организационно-хозяйственные полномочия на основе отношений собственности.

Признаки СХ:

1. наличие организационной формы, в которой они осуществляют хозяйственную или организационную деятельность. Согласно ст. 45 ХКУ предпринимательство в Украине осуществляется в любых организационных формах, предусмотренных законом, по выбору предпринимателя;

2) наличие обособленного и закрепленного имущества (имущественная обособленность) в форме основных фондов, оборотных средств, других материальных ценностей;

3) легитимность существования в качестве СХ, т.е. факт официального признания существования этого субъекта в правовом поле Украины;

4) наличие хозяйственных прав и обязанностей, необходимых для участия в ХД, совокупность которых охватывается понятием «хозяйственная компетенция»;

5) ответственность за результаты хозяйствования, что указывает на наличие хозяйственного риска в этой деятельности, который должен быть осознанным, взвешенным и соизмеримым с положительными и отрицательными результатами возможных последствий этой деятельности.

Согласно ст. 55 ХКУ СХ являются:

1) хозяйственные организации – ЮЛ, созданные в соответствии с ГКУ, государственные, коммунальные и иные предприятия, созданные в соответствии с настоящим Кодексом, а также другие ЮЛ, осуществляющие ХД и зарегистрированные в установленном законом порядке;

2) граждане Украины, иностранцы и лица без гражданства, осуществляющие ХД и зарегистрированные в соответствии с законом как предприниматели.

14. Создание субъектов хозяйствования. Основные права и обязанно­сти субъектов хозяйствования. Реализация прав субъектов хозяйствования

Создание СХ можно рассматривать как в узком, так и широком понимании. Так, в узком понимании – это предпринимаемые учредителями меры с целью образования коллективного СХ, а в широком смысле – это совершение целого ряда правомочных действий, как учредителями, так и государственными органами, конечной целью которых является государственное признание новообразованных субъектов права.

Согласно ст. 56 ХКУ СХ может быть создан по решению: собственника, (собственников) имущества; уполномоченного собственником (ками) органа; в случаях предусмотренных законом по решению других органов, организаций и граждан.

При этом СХ может быть создан путем учреждения нового СХ или реорганизации (слияния, присоединения, выделения, преобразования) действующего СХ с соблюдением требований закона.

СХ также могут быть созданы в принудительном порядке, например принудительный раздел действующего СХ – монопольного образования по решению Антимонопольного комитета Украины в соответствии с законодательством о защите экономической конкуренции.

В законодательстве закреплены: общий порядок создания СХ; специальный порядок.

Этапы создания хозяйственной организации:

1 этап – принятие решения учредителями о создании хозяйственной организации и подготовка учредительных документов.

Согласно ст. 57 ХКУ учредительными документами СХ являются решение о его создании или учредительный договор, а в случаях, предусмотренных законом устав СХ, если он необходим.

2 этап – организация и формирование имущественной базы создаваемой хозяйственной организации. Размер уставного фонда определяется непосредственно учредителями, однако он не может быть менее тех размеров, которые определены в отдельных случаях законодателем.

3 этап - организация и проведение учредительного собрания. Созыв и порядок проведения учредительного собрания предусмотрены относительно акционерных обществ (ЗУ «О хозяйственных обществах».

4 этап – государственная регистрация хозяйственной организации. Порядок государственной регистрации в настоящее время регламентирует ЗУ «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц - предпринимателей».

15. Прекращение субъектов хозяйствования или их деятельности.

Прекращение деятельности СХ осуществляется путем его реорганизации или ликвидации в добровольном порядке по решению собственника (ков) либо уполномоченного им (ими) органа, или в принудительном порядке по решению соответствующих органов или суда. В случае ликвидации предприятие прекращает деятельность как субъект права без передачи своих прав и обязанностей правопреемнику. А реорганизация предусматривает возникновение на основании действующего предприятия одного или более новых предприятий. В случаях реорганизации все права и обязанности предприятия переходят к правопреемнику/кам. В ХКУ предусмотрены правовые способы реорганизации предприятия: слияние, присоединение, выделение и преобразование.

Согласно ст. 59 ХКУ СХ ликвидируется:

- по инициативе лиц, указанных выше;

- в связи с истечением срока, на который он создавался, либо при достижении цели, для которой он был создан;

- при признании его банкротом;

- при отмене государственной регистрации в случаях предусмотренных законом.

Ликвидация и реорганизация хозяйственной организации влечет за собой исключение предприятия из Единого государственного реестра.

16. Понятие и виды хозяйственных обществ, предприятий и их объеди­нений.

Одним з найпоширеніших видів суб'єктів господарювання є господарські товариства Їх правовий статус визначається положеннями Глави 8 ЦК “ Господарські товариства “ , главою 9 ГК, та Законом України від 19 вересня 1991 року “ Про господарські товариства “

Згідно з ч. 1 ст. 79 ГК господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання , створені юридичними особами та / або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

З наведеного визначення можна сформулювати наступні ознаки

1. організаційна єдність

2. товариство створюється шляхом об'єднання майна засновників

3. учасники товариства беруть участь в діяльності товариства

4. наявність відокремленого майна

5. товариство створюється з метою отримання прибутку

Классификация хозяйственных обществ:

1) по характеру имущественной ответственности участников выделяют:

- общества с ограниченной ответственностью, которые отвечают по обязательствам общества только в пределах их уставного фонда – (АО, ООО);

- общества с дополнительной ответственностью, которые отвечают по обязательствам общества уставным фондом, а в случаях недостаточности этого имущества, дополнительно личным имуществом участников в одинаковом кратном размере к взносу каждого участника, определенном в учредительных документах;

- общества с полной ответственность, участники которых несут полную ответственность по долгам общества всем принадлежащим им на праве собственности имуществом (ПО, полные участники КО);

2) в зависимости от способа управления выделяют хозяйственные общества:

• управляемые при помощи системы органов (АО, ООО, ОДО);

• управляемые непосредственно самими участниками (ПО, КО).

3) Зависимости от участия в деятельности хозяйственного общества можно выделить:

- объединения капиталов, создаваемые несколькими лицами путем объединения их имущества, при этом личное трудовое участие учредителей (участников) в деятельности общества не является обязательным (АО, ООО, ОДО);

- объединения лиц (товарищества, персональные объединения, партнерство), создаваемые на договорных началах с целью совместного ведения предпринимательской деятельности под общим именем, при этом личное трудовое участие участников в деятельности общества является обязательным (ПО, полные участники КО).

4) В зависимости от учредит. Документа:

- уставные

- договорные.

Види господарських товариств

1. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

2. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

3. Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

4. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

5. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

6. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

7. Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

17. Правовой статус государственных и коммунальных предприятий.

Предприятие - это самостоятельный субъект хозяйствования, созданный компетентным органом государственной власти или органом местного самоуправления, или другими субъектами для удовлетворения общественных или личных потребностей путем систематического осуществления производственной, научно-исследовательской, торговой, иной ХД в порядке, предусмотренном этим Кодексом и другими законами.

Согласно ст. 63 ХКУ в Украине могут действовать предприятия таких видов:

- частные предприятия, действующие на основе частной собственности граждан или субъекта хозяйствования (юридического лица);

- предприятия коллективной собственности, действующие на основе коллективной собственности (ст. 93 ХКУ, к которым относятся производственные кооперативы, предприятия потребительской кооперации, предприятия общественных и религиозных организаций и др.);

- коммунальные предприятия, действующие на основе коммунальной собственности территориальной громады, которые могут создаваться для осуществления предпринимательства - коммунальные коммерческие предприятия и для осуществления некоммерческой хозяйственной деятельности - коммунальные некоммерческие предприятия;

- государственное предприятие, действующее на основе государственной собственности, которые могут действовать как государственные коммерческие и казенные предприятия;

- предприятие, основанное на смешанной форме собственности (на базе объединения имущества разных форм собственности), а также другие предусмотренные законом.

Государственное унитарное предприятие образуется компетентным органом гос. власти в распорядительном порядке на базе обособленной части гос. соб-ти, как правило, без разделения ее на доли, и входит в сферу его управления.

ОГВ, в сферу управления которого входит предприятие, является представителем соб-ка и выполняет его функции.

Имущество находится в гос. соб-ти и закрепляется за таким предприятием на праве хоз. ведения либо оперативного управления.

Гос. предприятие не несет отв-ти по обязательствам соб-ка и органа власти, в сферу управления которого оно входит.

Орган управления предприятия- руководитель, которого назначает орган, в сферу управления которого входит предприятие и подотчетный данному органу.

Виды гос. предприятий:

- казенное

- коммерческое.

Стаття 74 ХК. Державне комерційне підприємство

1. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

2. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

3. Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом.

4. У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

5. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

6. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

7. Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 75. Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств

1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому:

- підприємств, що є суб'єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, - Кабінетом Міністрів України; - інших підприємств - органами, до сфери управління яких вони входять.

3. Органи, до сфери управління яких входять державні комерційні підприємства, надають центральному органу виконавчої влади з питань економіки до 1 серпня року, що передує планованому, зведені показники фінансових планів та фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх управління.

4. Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань економіки.

5. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

6. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану.

7. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

8. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану.

9. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів.

10. В фінансовому плані затверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до Державного бюджету України.

11. Органи, до сфери управління яких відносяться державні комерційні підприємства, до 15 липня року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при формуванні державного бюджету.

12. У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом.

13. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

Стаття 76. Казенне підприємство

1. Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

2. Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

3. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

4. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

5. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

6. Найменування казенного підприємства повинно містити слова "казенне підприємство".

Стаття 77. Особливості господарської діяльності казенних дприємств

1. Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

2. Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

3. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

4. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

5. Джерелами формування майна казенного підприємства є:

державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;

кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;

цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

кредити банків;

частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом;

інші джерела, не заборонені законом.

6. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

7. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

8. Порядок розподілу та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому статтею 75 цього Кодексу для державних комерційних підприємств.

9. Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються цим Кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.

Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

4. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

7. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

8. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

9. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

18. Правовой статус объединений предприятий.

Объединением предприятий является хозяйственная организация, образованная в составе двух или больше предприятий с целью координации их производственной, научной и другой деятельности для решения общих экономических и социальных заданий.

Объединения предприятий образуются предприятиями на добровольных началах или по решению органов, которые в соответствии с этим Кодексом и другими законами имеют право образовывать объединение предприятий. В объединение предприятий могут входить предприятия, образованные по законодательству других государств, а предприятия Украины могут входить в объединение предприятий, образованные на территории других государств.

Объединения предприятий образуются на неопределенный срок или как временные объединения.

Объединение предприятий является юридическим лицом.

В зависимости от порядка основания объединения предприятий могут образовываться как хозяйственные объединения или как государственные или коммунальные хозяйственные объединения.

Хозяйственное объединение - объединение предприятий, образованное по инициативе предприятий, независимо от их вида, которые на добровольных началах объединили свою хозяйственную деятельность.

Хозяйственные объединения действуют на основе учредительного договора та/або устава, который утверждается их основателями.

Государственное (коммунальное) хозяйственное объединение - объединение предприятий, образованное государственными (коммунальными) предприятиями по решению Кабинета Министров Украины или, в определенных законом случаях, решением министерств (других органов, к сфере управления которых входят предприятия, которые образуют объединение), или решением компетентных органов местного самоуправления.

Государственное (коммунальное) хозяйственное объединение действует на основе решения о его образовании и устава, который утверждается органом, что принял решение об образовании объединения.

Положения этой главы применяются также к объединениям других субъектов ведения хозяйства - юридических лиц или объединений предприятий при участии таких лиц, если другое не предусмотрено этим Кодексом и другими законами.

Хозяйственные объединения образуются как ассоциации, корпорации, консорциумы, концерны, другие объединения предприятий, предусмотренные законом.

Ассоциация - договорное объединение, созданное с целью постоянной координации хозяйственной деятельности предприятий, которые объединились, путем централизации одной или нескольких производственных и управленческих функций, развития специализации и кооперации производства, организации общих производств на основе объединения участниками финансовых и материальных ресурсов для удовлетворения преимущественно хозяйственных потребностей участников ассоциации. В уставе ассоциации должны быть отмечены, что она является хозяйственной ассоциацией. Ассоциация не имеет права вмешиваться в хозяйственную деятельность предприятий - участников ассоциации. По решению участников ассоциация может быть уполномочена представлять их интересы в отношениях с органами власти, другими предприятиями и организациями.

Корпорацией признается договорное объединение, созданное на основе сочетания производственных, научных и коммерческих интересов предприятий, которые объединились, с делегированием ими отдельных полномочий централизованной регуляции деятельности каждого из участников органам управления корпорации.

Консорциум - временное уставное объединение предприятий для достижения его участниками определенной общей хозяйственной цели (реализации целевых программ, научно-технических, строительных проектов и тому подобное). Консорциум использует средства, которыми его наделяют участники, централизованные ресурсы, выделенные на финансирование соответствующей программы, а также средства, которые поступают из других источников, в порядке, определенном его уставом. В случае достижения цели его создания консорциум прекращает свою деятельность.

Концерном признается уставное объединение предприятий, а также других организаций, на основе их финансовой зависимости от одного или группы участников объединения, с централизацией функций научно-технического и производственного развития, инвестиционной, финансовой, внешнеэкономической и другой деятельности. Участники концерна наделяют его частью своих полномочий, в том числе правом представлять их интересы в отношениях с органами власти, другими предприятиями и организациями. Участники концерна не могут быть одновременно участниками другого концерна.

Государственные и коммунальные хозяйственные объединения образуются преимущественно в форме корпорации или концерна, независимо от наименования объединения (комбинат, трест и тому подобное).

Предприятие - участник хозяйственного объединения имеет право:

добровольно выйти из объединения на условиях и в порядке, определенных учредительным договором о его образовании или уставом хозяйственного объединения;

быть членом других объединений предприятий, если законом, учредительным договором или уставом хозяйственного объединения не установлено другое;

получать от хозяйственного объединения в установленном порядке информацию, связанную с интересами предприятия;

получать часть прибыли от деятельности хозяйственного объединения в соответствии с его уставом. Предприятие может иметь также другие права, предусмотренные учредительным договором или уставом хозяйственного объединения в соответствии с законодательством.

Предприятие, которое входит в состав государственного или коммунального хозяйственного объединения, не имеет права без согласия объединения выходить из его состава, а также объединять на добровольных началах свою деятельность с другими субъектами ведения хозяйства и принимать решение о прекращении своей деятельности.

Решения об образовании объединения предприятий (учредительный договор) и уставе объединения соглашаются с Антимонопольным комитетом Украины в порядке, установленном законодательством.

19. Правовой статус частных предприятий.

20. Понятие гражданина-предпринимателя, его основные права и обя­занности.

Согласно ст. 128 ХКУ гражданин признается субъектом хозяйствования при осуществлении им ПД при условии государственной регистрации его в качестве предпринимателя без создания юридического лица. Гражданин-предприниматель отвечает по своим обязательствам всем своим имуществом, на которое в соответствии с законом может быть обращено взыскание.

Гражданин-предприниматель может осуществлять ПД:

- непосредственно как предприниматель или через создаваемое им предприятие;

- с привлечением или без привлечения наемного труда, самостоятельно или совместно с другими лицами.

Гражданин-предприниматель вправе осуществлять любую ПД, относительно которой законом не установлен запрет для данной категории субъектов хозяйствования.

Так, гражданин-предприниматель не имеют права осуществлять деятельность:

1) составляющую монополию государства;

2) осуществление которой согласно закону возможно только в определенной организационной форме – ломбардные операции, страховая и банковская деятельность и др.;

3) если у гражданина-предпринимателя отсутствует образование, наличие которого необходимо согласно закону для осуществление соответствующего вида деятельности (аудиторская деятельность, медицинская практика и др.).

Гражданин-предприниматель обязан:

в предусмотренных законом случаях и порядке получить лицензию на осуществление определенных видов хозяйственной деятельности;

сообщать органы государственной регистрации об изменении его адреса, отмеченного в регистрационных документах, предмета деятельности, других существенных условий своей предпринимательской деятельности, что подлежат отображению в регистрационных документах;

сдерживаться прав и законных интересов потребителей, обеспечивать надлежащее качество товаров (работ, услуг), что им изготовляются, сдерживаться правил обязательной сертификации продукции, установленных законодательством;

не допускать недобросовестной конкуренции, других нарушений конкурентного антимонопольно законодательства;

вести учет результатов своей предпринимательской деятельности в соответствии с требованиями законодательства;

своевременно предоставлять налоговым органам декларации о доходах, другие необходимые сведения для начисления налогов и других обязательных платежей; платить налоги и другие обязательные платежи в порядке и в размерах, установленных законом.

Гражданин-предприниматель может быть признан судом банкротом в соответствии с требованиями этого Кодекса и других законов.

21. Приобретение статуса предпринимателя и прекращение его дея­тельности.

22. Правовой статус предприятий с иностранными инвестициями и иностранных предприятий.

підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10відсотків.

Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Особливу увагу законодавством приділено інвестуванню, в якому наявний іноземний елемент. У цьому зв’язку ми можемо розглядати два аспекти: іноземне інвестування в Україну та інвестування за межі України.

Особливе правове регулювання мають іноземні інвестиції, тобто цінності, що вкладаються іноземними інвесторами (юридичні особи, створені відповідно до законодавства, іншого ніж законодавство України; фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності; іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації; інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України — ст. 390 ГК) в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Такі цінності згідно зі ст. 391 ГК можуть інвестуватись у вигляді іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України, будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав; інших цінностей (майна).

Правове регулювання іноземних інвестицій здійснюється нормами Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р., Закону України «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 р. Але в цій сфері існує подвійність джерел правового регулювання[1], серед яких неабияку роль відіграють міжнародні договори, причому як багатосторонні (наприклад, Угода СНД «Про співробітництво в галузі інвестиційної діяльності» від 24 грудня 1993 р.), так і двосторонні (наприклад, Закон України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Португальською Республікою про сприяння та взаємний захист інвестицій» від 26 грудня 2002 р.).

Під іноземним інвестором розуміється фізична і юридична особа або держава, які мають постійне місцезнаходження (проживання) за межами території України та приймають рішення про переміщення вільних або залучених коштів у економіку України[2]. На думку А. Омельченка, до іноземних інвесторів застосовуються норми права, які, крім того, стосуються «іноземних суб’єктів господарської діяльності» та «нерезидентів»[3].

Іноземні інвестиції можуть здійснюватись у таких формах:

— часткової участі в підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств. Підприємство отримує статус підприємства з іноземними інвестиціями, якщо воно створюється у будь-якій організаційно-правовій формі відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше від 10 відсотків (ч. 2 ст. 63,ст. 116 ГК);

— створення підприємств, що цілком належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

— придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, способом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

— придбання самостійно чи за участі українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

— придбання інших майнових прав; господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

— в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України.

Іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації, яка здійснюється урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом 3 робочих днів після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, і відбувається в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928. За державну реєстрацію іноземної інвестиції вноситься плата в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг і гарантій, передбачених законодавством України.

Іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов’язану зі створенням юридичної особи.

Згідно зі ст. 394 ГК та ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування» для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України.

Гоподарським кодексом, законом про режим іноземного інвестування, іншими законодавчими актами та чинними міжнародними договорами передбачено цілу низку гарантій для іноземних інвесторів, які використовуються з метою забезпечення стабільності правового режиму іноземного інвестування.

Наявність зареєстрованої іноземної інвестиції передбачає певні переваги. Насамперед майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладання митом. Причому таке майно не повинно відчужуватись протягом 3 років.

Продукція підприємств з іноземними інвестиціями не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З метою забезпечення розроблення та реалізації державної політики щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України, використання сучасного світового економічного досвіду та прискорення інтеграції України в систему міжнародних господарських зв’язків відповідно до Указу Президента України від

11 квітня 1997 р. при Президентові України утворена Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні.

У зв’язку з інститутом іноземного інвестування не можна не згадати сумно відомий Закон України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» від 17 лютого 2000 р., яким, незважаючи на положення згаданих законів про іноземне інвестування про неможливість скасування пільг (а їх раніше було набагато більше, в тому числі і пов’язаних зі звільненням від оподаткування) окремим групам іноземних інвесторів, такі пільги було скасовано.

Інвестування може відбуватись і за межі України. Ця діяльність регулюється окремо. Насамперед це Указ Президента України № 839 від 13 вересня 1995 р. «Про інвестування майнових цінностей резидентами за межами України». Резиденти можуть інвестувати майнові цінності за межами України з метою:

внесення до статутних фондів підприємств, створених за кордоном;

закріплення за філіями, представництвами та іншими відокремленими підрозділами для виконання покладених на них завдань.

Інвестиції за кордон можуть здійснюватись у вигляді майнових прав та майна, крім сировини, комплектувальних виробів і запасних частин, товарів народного споживання, а також таких, які відповідно до чинного законодавства віднесено до високоліквідних та стосовно до експорту яких передбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим.

Інвестування майнових цінностей за межами України підлягає ліцензуванню. Видачу індивідуальних ліцензій на проведення такого інвестування здійснює Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України на підставі Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України і Положення про порядок контролю та звітності щодо використання майнових цінностей, які інвестуються за межами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р. № 229.

З метою врегулювання капітальних операцій, пов’язаних з інвестуванням резидентами коштів (валютні цінності, виражені в гривнях або в іноземній валюті) за кордон, Національний банк України встановлює порядок видачі резидентам індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затверджений постановою Правління Національного банку України 16 березня 1999 р. № 122.

23. Особенности статуса кредитных союзов, благотворительных и дру­гих неприбыльных организаций в сфере хозяйствования.

Стаття 130. Кредитні спілки у сфері господарювання

1. Громадяни, які постійно проживають на території України, можуть об'єднуватися у кредитні спілки.

2. Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована громадянами у встановленому законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

3. Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки.

4. Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

5. Кредитна спілка не може бути засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності.

6. Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спілки визначаються цим Кодексом, законом про кредитні спілки ( 2908-14 ) та іншими законами.

Стаття 131. Особливості статусу благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання

1. Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

2. Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом.

3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

4. Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.

5. Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

6. Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються цим Кодексом, законом про благодійництво та благодійні організації ( 531/97-ВР ), іншими законами.

7. Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

24. Имущество в сфере хозяйствования.

Стаття 139. Майно у сфері господарювання

1. Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

2. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

3. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

4. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

5. Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

6. Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

7. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери.

25. Источники формирования имущества субъектов хозяйствования.

Стаття 140. Джерела формування майна суб'єктів господарювання

1. Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

2. Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна.

Организационно-учредительные полномочия собственника.

Стаття 135. Організаційно-установчі повноваження власника

1. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.

2. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.

3. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні (комунальні) господарські об'єднання, передбачені цим Кодексом.

26. Правовые формы использования имущества в сфере хозяйствова­ния.

Стаття 136. Право господарського відання

1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Стаття 137. Право оперативного управління

1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

27. Правовая основа приватизации государственного и коммуналь­ного имущества.

Стаття 146. Приватизація державних та комунальних підприємств

1. Майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні підприємства, а також об'єкти незавершеного будівництва та акції (частини, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь громадян чи недержавних юридичних осіб і приватизовані цими особами відповідно до закону.

2. Приватизація державних (комунальних) підприємств здійснюється не інакше як на виконання державної програми приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, і в порядку, встановленому законом.

3. Приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх майна здійснюється шляхом:

купівлі-продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців;

викупу цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених законом;

викупу майна державного (комунального) підприємства в інших випадках, передбачених законом.

4. Кожний громадянин України має право на придбання державного майна в процесі приватизації в порядку, встановленому законом.

5. Загальні умови та порядок здійснення приватизації державних (комунальних) підприємств або їх майна визначаються законом.

6. В окремих галузях народного господарства законом можуть бути визначені особливості приватизації майна державних підприємств.

7. У процесі приватизації державного (комунального) підприємства права працівників підприємства, що приватизується, гарантуються законом.

28. Правовой режим имущества частной формы собственности в сфере хозяйствования: понятие, субъекты, объекты, правовые формы реали­зации.

29. Правовой режим имущества государственной формы собственно­сти в сфере хозяйствования: понятие, содержание, правовые формы реализации.

Стаття 141. Особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання

1. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо об'єктів права власності Українського народу, зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу.

2. Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти.

3. Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

4. Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

6. Відчуження суб'єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Продаж суб'єктом господарювання державного майна, яке належить до основних фондів, здійснюється лише на конкурентних засадах.

30. Правовой режим имущества коммунальной формы собственности в сфере хозяйствования: понятие, основания приобретения, правовые формы реализации.

Стаття 78. Комунальні унітарні підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

2. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

3. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

4. Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

5. Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

6. Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

7. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

8. Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

9. Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Для закупівель товарів, робіт чи послуг комунальне унітарне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти".

31. Использование природных ресурсов в сфере хозяйствования.

Стаття 148. Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання

1. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

2. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

3. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законів.

4. Правовий режим використання окремих видів природних ресурсів (землі, вод, лісів, надр, атмосферного повітря, тваринного світу) встановлюється законами.

5. Природні ресурси можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або придбаватися ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом.

Стаття 149. Використання природних ресурсів суб'єктами господарювання

1. Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів.

2. Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватися у господарській діяльності.

Стаття 150. Використання природних ресурсів на праві власності

1. Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності.

2. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Стаття 151. Використання природних ресурсів на праві користування

1. Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

2. Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Стаття 152. Права суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право:

експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів;

використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;

одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів;

одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Стаття 153. Обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів

1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:

використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;

ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;

своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

2. Законом можуть бути визначені й інші обов'язки суб'єкта господарювання щодо використання природних ресурсів у господарській діяльності.

32. Правовой режим ценных бумаг в сфере хозяйствования.

Стаття 143. Цінні папери у складі майна суб'єктів господарювання

1. Суб'єкт господарювання має право випускати власні цінні папери, реалізовувати їх громадянам і юридичним особам, а також придбавати цінні папери інших суб'єктів. Види цінних паперів, умови і порядок їх випуску, реалізації та придбання суб'єктами господарювання встановлюються цим Кодексом та іншими законами.

33. Корпоративные права и корпоративные правоотношения в сфере хозяйствования.

34. Понятие, виды и основания возникновения хозяйственных обяза­тельств.

Хозяйственным признается обязательство, которое возникает между СХ и другими участниками отношений в сфере хозяйствования по основаниям, предусмотренным этим Кодексом, в силу которого один субъект (обязанная сторона, в том числе и должник) обязан совершить определенное действие хозяйственного либо управленческо-хозяйственного характера в пользу другого субъекта (выполнить работу, передать имущество, уплатить деньги, предоставить информацию и т.п.), или воздержаться от определенных действий, а другой субъект (управомоченная сторона, в том числе и кредитор) имеет право требовать от обязанной стороны исполнения ее обязанности. Стороны могут по взаимному согласию конкретизировать или расширить содержание хозяйственного обязательства в процессе его выполнения, если законом установлено иное.

Основаниями возникновения хозяйственных обязательств могут быть: закон или иной нормативно-правовой акт, регулирующий хозяйственную деятельность; акт управления хозяйственной деятельностью; хозяйственный договор и другие сделки, предусмотренные законом, а также сделки, не предусмотренные законом, но не противоречащие ему; причинение вреда субъекту или субъектом хозяйствования, приобретение или сохранение имущества субъекта или субъектом хозяйствования за счет другого лица без достаточных на то оснований; создание объектов интеллектуальной собственности и других действий субъектов, а также вследствие событий, с которыми закон связывает наступление правовых последствий в сфере хозяйствования.

Виды хозяйственных обязательств:1. имущественно-хозяйственные обязательства: возникают в процессе осуществления хозяйственной деятельности; субъектами являются участники хозяйственных отношений СХ, нехозяйствующие организации ЮЛ, органы государственной власти, органы местного самоуправления, наделенные хозяйственной компетенцией. Обязательства имущественного характера, возникающие между субъектами хозяйствования и нехозяйствующими субъектами гражданами, не являются хозяйственными и регулируются другими актами законодательства; 2. организационно-хозяйственные обязательства: возникают в процессе управления хозяйственной деятельностью; субъектами являются субъекты хозяйствования, собственники учредители субъектов хозяйствования, органы государственной власти, органы местного самоуправления, наделенные хозяйственной компетенцией, объединения предприятий, хозяйственные общества, участниками, которых могут быть СХ, дочерние предприятия и иные субъекты, предусмотренные законодательством или учредительными документами. 3. социально-коммунальные обязательства: возникают: 1) на основе обязательного для субъекта хозяйствования согласно закону решения местного совета о создании специальных рабочих мест для лиц с ограниченной трудоспособностью с организацией их профессиональной подготовки, за счет средств субъекта хозяйствования; 2) на основе добровольного принятия субъектом хозяйствования обязательства о хозяйственной помощи в решении вопросов социального развития населенных пунктов, в строительстве и содержании социально-культурных объектов, объектов коммунального хозяйства и др. Субъектами рассматриваемых обязательств являются субъекты хозяйствования и органы местного самоуправления; публичные обязательства.

35. Выполнение и обеспечение выполнения хозяйственных обяза­тельств.

Субъекты ведения хозяйства и другие участники хозяйственных отношений должны выполнять хозяйственные обязательства должным образом в соответствии с законом, другими правовыми актами, договором, а при отсутствии конкретных требований относительно выполнения обязательства - в соответствии с требованиями, которые в определенных условиях обычно ставятся.

Каждая сторона должна принять все меры, необходимые для надлежащего выполнения ею обязательство, учитывая интересы второй стороны и обеспечения общехозяйственного интереса. Нарушение обязательств является основанием для применения хозяйственных санкций, предусмотренных этим Кодексом, другими законами или договором.

Применение хозяйственных санкций к субъекту, который нарушил обязательство, не освобождает этого субъекта от обязанности выполнить обязательство в натуре, кроме случаев, когда другое предусмотрено законом либо договором, либо управнена сторона отказалась от принятия выполнения обязательства.

Сторона имеет право не принимать выполнения обязательства частями, если другое не предусмотрено законом, другими правовыми нормативно актами либо договором, либо не выплывает из содержания обязательства.

Обязанная сторона имеет право выполнить обязательство досрочно, если другое не предусмотрено законом, другим правовым нормативно актом или договором, или не выплывает из содержания обязательства.

Обязанная сторона имеет право отказаться от выполнения обязательства в случае неподобающего выполнения второй стороной обязанностей, которые являются необходимым условием выполнения.

Не допускаются односторонний отказ от выполнения обязательств, кроме случаев, предусмотренных законом, а также отказ от выполнения или отсрочка выполнения из мотива, что обязательство второй стороны по другому договору не было выполнено должным образом.

Выполнение хозяйственного обязательства может быть положен в целом или в части на третье лицо, что не является стороной в обязательстве. сторона обязана принять выполнение, предложенное третьим лицом, если из закона, хозяйственного договора или характера обязательства не выплывает обязанность стороны выполнить обязательство лично.

В случае, если в хозяйственном обязательстве принимают участие несколько управнених или несколько обязанных субъектов, каждый из управнених субъектов имеет право требовать выполнения, а каждый из обязанных субъектов должен выполнить обязательство в соответствии с частицей этого субъекта, определенной обязательством.

Место выполнения хозяйственного обязательства

В случае, если место выполнения обязательства не определено, обязательство должно быть выполнено: по обязательствам, содержанием которых является передача прав на здание или земельный участок, другого недвижимого имущества - за местонахождением здания или земельного участка, другого недвижимого имущества; по денежным обязательствам - за местонахождением (местом проживания) управненої стороны на момент возникновения обязательства, или за ее новым местонахождением (местом проживания) при условии, что управнена сторона своевременно сообщила о нем обязанную сторону; по другим обязательствам - за местонахождением (местом проживания) обязанной стороны, если другое не предусмотрено законом.

В случае отсутствия стороны, уклонение ее от принятия выполнения или другой просрочки ею выполнение обязанная сторона по денежному обязательству имеет право внести надлежащие из нее деньги или передать по обязательству ценные бумаги к депозиту нотариальной конторы, которая сообщает об этом управнену сторону. Внесение денег (ценных бумаг) к депозиту нотариальной конторы считается выполнением обязательства.

Выполнение хозяйственных обязательств обеспечивается мероприятиями защиты прав и ответственности участников хозяйственных отношений, предусмотренными этим Кодексом и другими законами. По согласованию сторон могут применяться предусмотренные законом или такие, что ему не противоречат, виды обеспечения выполнения обязательств, которые обычно применяются в хозяйственном (деловому) обращении.

36. Прекращение и недействительность хозяйственных обязательств.

Хозяйственное обязательство прекращается: выполнением, проведенным должным образом; зачислением встречного однородного требования или страхового обязательства; в случае сочетания управненої и обязанной сторон в одном лице; при согласии сторон; через невозможность выполнения и в других случаях, предусмотренных этим Кодексом или другими законами.

Хозяйственное обязательство прекращается также в случае его расторжения или признания недействительным по решению суда.

Хозяйственное обязательство, все условия которого выполнены должным образом, прекращается, если выполнение принято управненою стороной.

В случае, если обязанная сторона должным образом выполнила одно из двух или несколько обязательств, относительно которых она имела право выбора (альтернативное обязательство), хозяйственное обязательство прекращается выполнением.

Хозяйственное обязательство прекращается зачислением встречного однородного требования, срок которой наступил или срок которой не отмечен или определен моментом истребования. Для зачисления достаточно заявления одной стороны. Хозяйственное обязательство может быть прекращен при согласии сторон, в частности соглашением о замене одного обязательства другим между теми же сторонами, если такая замена не противоречит обязательному акту, на основании которого возникло предыдущее обязательство. Хозяйственное обязательство прекращается невозможностью выполнения в случае возникновения обстоятельств, за которые ни одна из его сторон не отвечает, если другое не предусмотрено законом.

Хозяйственное обязательство прекращается невозможностью выполнения в случае ликвидации субъекта ведения, хозяйства если не допускается правопреемство по этому обязательству. Хозяйственное обязательство может быть разорван сторонами в соответствии с правилами, установленными Кодексом. Хозяйственное обязательство, что не отвечает требованиям закона, или совершено с целью, которая завідомо противоречит интересам государства и общества, или заключено участниками хозяйственных отношений с нарушением хотя бы одним из них хозяйственной компетенции (специальной правосубъектности), может быть по требованию одной из сторон, или соответствующего органа государственной власти признано судом недействительным полностью или в части.

Выполнение хозяйственного обязательства, признанного судом недействительным полностью или в части, прекращается полностью или в части со дня набора решением суда законной силы как такое, что считается недействительным с момента его возникновения. В случае, если по содержанию обязательство оно может быть прекращено лишь на будущее, такое обязательство признается недействительным и прекращается на будущее.

Если хозяйственное обязательство признано недействительным как такое, что совершено с целью, которая завідомо противоречит интересам государства и общества, то при наличии намерения у обеих сторон - в случае выполнения обязательства обеими сторонами - в доход государства по решению суда стягивается все полученное ими по обязательству, а в случае выполнения обязательства одной стороной из второй стороны стягивается в доход государства все полученное ею, а также все должное из нее первой стороне на возмещение полученного. В случае наличия намерения лишь у одной из сторон все полученное ею должно быть возвращено второй стороне, а получено последней или должное ей на возмещение выполненного стягивается по решению суда в доход государства.

В случае признания недействительным обязательство из других оснований каждая из сторон обязана вернуть второй стороне все полученное по обязательству, а при невозможности повернуть полученное в натуре - возместить его стоимость деньгами, если другие последствия недействительности обязательства не предусмотрены законом.

37. Правовая основа, понятие и признаки хозяйственных договоров.

Согласно ст. 179 ХКУ имущественно-хозяйственные обязательства, возникающие между субъектами хозяйствования или между субъектами хозяйствования и нехозяйствующими субъектами – юридическими лицами на основании хозяйственных договоров, являются хозяйственно-договорными обязательствами.

В теории хозяйственного права термин «хозяйственный договор» используется в таких значениях как:

1. сделка (соглашение), порождающая права и обязанности участников хозяйственных отношений;

2. обязательства сторон (участников хозяйственных отношений), которые основываются на заключенной ими сделке;

3. правовой документ, в котором фиксируется факт сделки и содержание обязательств сторон.

Хозяйственный договор - это зафиксированные в специальном письменном документе на основе соглашения обязательства участников хозяйственных отношений (сторон) относительно их конкретных действий: передать и принять имущество, выполнить работы или оказать услуги.

Признаки:

Во-первых, хозяйственное законодательство регулирует настоящий договор как такое соглашение, которое имеет определенную экономическую и правовую цель. Хозяйственный договор всегда заключается с хозяйственной (коммерческой) целью для достижения необходимых хозяйственных и коммерческих результатов. Это производство и реализация за плату продукции, выполнение работ и оплата их результатов, предоставление платных услуг. Отсюда хозяйственные договоры - это имущественные договоры, которые обслуживают непосредственно производство и хозяйственный (коммерческий) обращение. По критерию цели хозяйственные договоры отмежевываются от других договоров предприятий, учреждений и организаций, которые не обслуживают производство и обращение, и являются вспомогательными.

Во-вторых, относительно хозяйственных договоров действуют отдельные правила относительно оснований их заключения и содержания хозяйственных договорных обязательств. Законодательством о хозяйственных договорах установлениный, что те из них, которые направлены на обеспечения приоритетных нужд Украины в продукции, роботах и услугах, заключаются на основании соответствующих государственных заказов. Юридической особенностью в таком случае есть то, что содержание хозяйственного договора, который заключается на основании государственного заказа (государственный контракт), обязательно должны отвечать этому заказу (ст. 152 Гражданского кодекса, ст. 20 Закона Украины "О предприятиях в Украине"). В теории такие договоры определяются как планированные.

В-третьих, закон ограничивает круг субъектов, которые могут быть субъектами хозяйственных договоров. Согласно ст. 3 Гражданского кодекса и ст. 1 Арбитражного процессуального кодекса субъектами хозяйственных договоров являются организации - юридические лица (предприятия, учреждения, организации), в том числе коллективные сельскохозяйственные предприятия, фермерские хозяйства, индивидуальные, частные, совместные предприятия и т.п., а также граждане-предприниматели.

38. Виды, форма, содержание и функции хозяйственных договоров.

К общим функциям хозяйственного договора относятся: инициативная; координационная; информационная; гарантийная; правозащитная.

К специальными функциями хозяйственного договора относятся:

• правовое обеспечения экономических потребностей потребителей;

• правовой способ реализации государственных (местных) заказов.

Классификация хозяйственных договоров возможна по следующим критериям:

1. в зависимости от срока действия выделяют:

• долгосрочные, заключаются на срок свыше 5 лет и содержат, как правило, организационные элементы;

• среднесрочные, заключаются на срок от 1 до 5 лет, а имущественные и организационные элементы уравновешены;

• краткосрочные, заключаются на срок до 1 года, преимущественно содержать имущественные элементы;

• разовые, заключаются на одну хозяйственную операцию, содержать только имущественные элементы;

2. в зависимости от юридических оснований заключения хозяйственных договоров выделяют:

- плановые, заключаются на основе принятого государственного заказа в случаях, когда заключение такого договора является обязательным для определенных субъектов хозяйствования (государственных предприятий, предприятий, в уставном фонде которых доля государственного имущества составляет свыше 51 %, предприятий-монополистов);

- регулированные, заключаются свободно по усмотрению сторон на основе их хозяйственных намерений;

3. по экономическому содержанию выделяют:

- договоры на реализацию имущества, к которым относятся договоры поставки, консигнации, контрактации сельхозпродукции, обеспечения электроэнергией, газом, водой и др.,

• договоры на передачу имущества в пользование, к которым относятся договоры аренды, лизинга, концессии;

• договоры подряда, к которым относятся договоры капитального строительства, выполнения научно-исследовательских и иных работ;

• транспортные договоры, к которым относятся договоры перевозки грузов, буксирование, эксплуатация железнодорожных подъездных путей и др.;

• договоры на предоставления банковских услуг, к которым относятся договоры расчетно-кассового обслуживания, банковского кредитования, факторинга и др.;

• договоры на предоставление других услуг, к которым относятся договоры охраны объектов, хранения имущества и др.;

• договоры о совместной деятельности, в том числе и учредительные договоры относительно создания хозяйственных организаций корпоративного типа;

4. по регулятивным функциям различают:

• предварительные и основные, так в предварительном договоре определяются условия, которые должны быть в установленный срок закреплены в основном договоре (договор о договоре), например, подряд на капитальное строительство;

• генеральные и текущие, так в генеральном договоре, заключаемом на весь срок действия договора, содержатся существенные условия сотрудничества между сторонами, а в текущих (разовых) договорах, заключаемых на основе генерального договора на менее короткие сроки, содержатся условия, не предусмотренные генеральным договором.

Содержание хозяйственных договоров, которые заключаются без государственного заказа, должны отвечать хозяйственным намерениям и юридически выраженному согласию сторон. В теории такие договоры называют регулированными, т.е. такими, что регулируются самыми сторонами.

39. Заключение, исполнение и обеспечение исполнения хозяйствен­ных договоров.

Заключение хозяйственного договора – это встречные договорно-процедурные действия двух или более хозяйствующих субъектов относительно установления условий договора, которые отвечают их реальным намерениям и экономическим интересам, а также юридическое оформление договора (придание этим условиям определенной формы) как правового акта.

При заключении хозяйственного договора стороны могуть определять его содержание на основе:

• свободного волеизъявления, путем определения любых условий хозяйственного договора, не противоречащих законодательству;

• примерного договора, рекомендованного соответствующим органом, при заключении которого стороны имеют право изменять отдельные условия, или дополнять его содержание, например, договоры на исполнение отдельных госзаказов;

• типового договора, утвержденного Кабинетом Министров Украины или иным органом, когда стороны не могут отступать от тех условий которые определны для такого договора, например, типовые концессионные договоры;

• договоры присоединения, предложенные одной стороной для других возможных субъектов хозяйствования.

Различают два способа заключения хозяйственных договоров:

- конкурентный, к которому относятся торги (аукционы, тендеры) и конкурсы. Специальный порядок заключения хозяйственных договоров этим способом регламентируют Законы Украины “О закупке товаров, работ и услуг за государственные средства”, “Об инвестиционной деятельности”, “О приватизации государственного имущества”, «О концессиях» и др.;

- неконкурентный, т.е. заключение хозяйственного договора путем проведения прямых переговоров, завершающихся его подписанием или путем направления одной стороной другой проекта договора и согласование позиций сторон относительно его условий.

Особенности заключения хозяйственных договоров:

1) при их заключении применяются определенные технико-юридические процедуры, то есть направление предложения (оферты) одной стороной и принятие ее (акцепт) другой стороной;

2) при заключении хозяйственных договоров возможно урегулирование разногласий между сторонами путем обращения в хозяйственный суд. Порядок урегулирования таких разногласий регламентирует ст. 10 Хозяйственного процессуального кодекса Украины. Так, при наличии возражений по условиям договора субъект хозяйствования, получивший проект договора, составляет протокол разногласий, о чем делается предостережение в самом договоре, и в 20-дневный срок направляет другой стороне два экземпляра этого протокола вместе с подписанным договором. Субъект хозяйствования, получивший протокол разногласий, обязан в 20-дневный срок рассмотреть его, принять меры по урегулированию разногласий с другой стороной, включить в договор все принятие предложения, а те разногласия, что остались неурегулированными, передать в тот же срок на рассмотрение хозяйственного суда, если на это есть согласие другой стороны.

Если субъект хозяйствования, получивший протокол разногласий относительно условий договора, основанного на государственном заказе, не передаст разногласия, оставшиеся без урегулирования, на разрешение хозяйственного суда в установленный срок, то предложения другой стороны считаются принятыми;

3) относительно определения существенных условий хозяйственного договора. Согласно ст. 180 ХКУ хозяйственный договор считается заключенным если между сторонами достигнуто согласие относительно всех существенных условий, в частонсти: условий, определенных законом; или необходимых для договоров данного вида; условий, относительно которых по требованию одной из сторон должно быть достигнуто согласие.

При этом при заключении ХД стороны обязаны в любом случае согласовать: предмет, цену и срок действия договора.

Изменение и расторжение хозяйственных договоров в одностороннем порядке не допускается, если иное не предусмотрено законом или договором. Сторона по договору, намеренная изменить или расторгнуть договор, направляет предложением об этом другой стороне. Другая сторона, получившая такое предложение, обязана в 20-дневный срок ответить на него. Если стороны не достигли согласия, а также в случае, когда не был получен ответ в установленный срок, с учетом времени почтового пробега, заинтересованная сторона вправе передать спор на разрешение хозяйственного суда.

Если судебным решением договор был изменен или разторгнут, он считается таковым со дня вступления в силу данного решения, если иной срок не установлен в самом решении суда.

40. Договоры на реализацию имущества.

41. Договоры о передаче имущества во временное пользование.

42. Договоры о выполнении работ и на оказание услуг.

43. Понятие неплатежеспособности и банкротства.

Процедура банкротства является одним из механизмов правовой защиты от финансовых проблем, возникающих у субъектов хозяйствования в процессе осуществления деятельности. Банкротство с одной стороны способствует оздоровлению субъекта хозяйствования, находящегося в состоянии неплатежеспособности, а, с другой стороны, способствует освобождению от неэффективных субъектов хозяйствования ввиду полного развала его финансового положения.

Отношения, связанные с банкротством, регулируются Закон Украины “О восстановлении платежеспособности должника или признание его банкротом”.

Основная цель Закона состоит в сохранении субъекта хозяйствования путем применения к нему специальных процедур, направленных на восстановление его платежеспособности. Только в случае невозможности этого восстановления должник признается банкротом, вследствие чего его имущественные активы подлежат полной распродаже с целью удовлетворения требований кредиторов.

Согласно ст. 1 Закона и ст. 209 ХКУ неплатежеспособность – это неспособность субъекта предпринимательства выполнить свои денежные обязательства перед кредиторами, в том числе по заработной плате, а также обязательства относительно уплаты налогов и сборов после наступления установленного срока не иначе как через восстановление платежеспособности. При этом различают абсолютную (полный развал финансового положения должника) и относительную неплатежеспособность (временные финансовые затруднения и наличие имущественных активов, превышающих кредиторскую задолженность). При абсолютной неплатежеспособности кредиторы могут реализовать свои имущественные права только через судебные процедуры банкротства, а при относительной через исполнительное производство, минуя институт банкротства.Различают два вида абсолютной неплатежеспособности:

- обратимая, то есть характеризующаяся возможностью восстановления платежеспособности должника через различные судебные процедуры, предусмотренные Законом;

- необратимая, означающая вероятное восстановление платежеспособности должника исключительно посредством ликвидационной процедуры, путем признания должника банкротом.

Согласно ст. 1 Закона и ст. 209 ХКУ банкротство – это установленный хозяйственным судом факт неспособности субъекта предпринимательской деятельности исполнить свои денежные обязательства не иначе, как через применения ликвидационной процедуры. Выйти из ликвидационной процедуры банкротства свободным от долгов субъекту хозяйствования крайне сложно. И, как правило, результатом этой процедуры является ликвидация предприятия, как крайняя мера, применяемая к должнику, в том случае если меры финансового оздоровления не помогли восстановить его платежеспособность.

Банкротству характерны следующие признаки:1) этот институт применяется по общему правилу в сфере предпринимательской деятельности;2) оно может быть установлено только хозяйственным судом, что порождает определенные последствия;3) неплатежеспособность должника должна быть устойчивой и не поддаваться устранению даже после осуществления судебных процедур, направленных на восстановление его платежеспособности.

44. Участники в делах о банкротстве.

Согласно ст. 1 Закона и ст. 209 ХКУ субъектами в делах о банкротстве являются:

1. стороны, т.е. должник и кредиторы;

2. участники дела о банкротстве, т.е. арбитражный управляющий; собственник имущества (орган уполномоченный управлять этим имуществом); Фонд государственного имущества Украины (если государственное предприятие является должником, или предприятие, доля государственного имущества в уставном фонде которого превышает 50 процентов); представитель органа местного самоуправления; представитель трудового коллектива должника и др.

Должник – субъект предпринимательской деятельности, неспособный выполнить перед кредиторами свои денежные обязательства. Если впоследствии не удается восстановить его платежеспособность, в порядке установленном Законом, он признается банкротом или субъектом банкротства. Субъектами банкротства не могут быть: казенные предприятия; коммунальные предприятия, на которые распространяется запрет о банкротстве, обособленные подразделения субъектов хозяйствования, религиозные организации.

Основанием для применения банкротства к субъекту предпринимательства является экономический фактор его неспособность исполнить денежные обязательства перед кредиторами после наступления сроков их погашения. Фактическим основанием для возбуждения дела о банкротстве является письменное заявление в хозяйственный суд, с которым может обратиться любой кредитор или должник. При этом кредиторы имеют право объединить свои требование и обратиться в суд с одним заявлением, которое подписывается всеми объединившимися кредиторами. Дело о банкротстве возбуждается хозяйственным судом при условии что: 1) требования являются бесспорными, то есть полностью признаны должником; 2) требования кредитора (ров) к должнику по денежным обязательствам в сумме составляют не менее 300 минимальных размеров заработной платы, установленных на день подачи искового заявления в суд; 3) требования не были удовлетворены должником в течение трех месяцев со дня истечения срока, установленного для их погашения. Законом установлены особенности относительно размеров бесспорных требований и срока их погашения.

Должник может обращаться в хозяйственный суд с таким заявлением в случае возникновения следующих обстоятельств: если удовлетворение требований одного или нескольких кредиторов приведет к невозможности выполнения денежных обязательств должника в полном объеме перед другими кредиторами; когда орган должника, уполномоченный в соответствии с учредительными документами или законодательством принять решение о ликвидации должника, принял решение об обращении в хозяйственный суд с заявлением должника о возбуждении дела о банкротстве; при ликвидации должника не в связи с процедурой банкротства была установлена невозможность должника удовлетворить требования кредиторов в полном объеме и в других случаях.

Кредитором могут быть юридические и физические лица, которые имеют в установленном порядке документально подтвержденные требования относительно денежных обязательств к должнику. Кредиторами могут быть работники должника относительно выплаты задолженности по заработной плате, органы государственной налоговой службы и другие органы, осуществляющие контроль за правильностью и своевременностью уплаты сборов (обязательных платежей), а также кредиторы по договорам и др. При этом кредиторами м.б. любые украинские, иностранные юридические и физические лица.

Не могут быть стороною в деле о банкротстве:

1) кредиторы, требования которых полностью обеспечены залогом;

2) кредиторы, требования которых удовлетворены или требования которых в соответствии с Законом считаются погашенными в связи с достижением согласия об их прекращении.

По своему положению кредиторы делятся на две категории:

1) кредиторы - инициаторы процесса о банкротстве, требования которых, предъявляемые в хозяйственный суд являются бесспорными, т.е. признаны должником или подтверждены исполнительными или расчетными документами, по которым в соответствии с законодательством может осуществляться списание средств со счетов должника;

2) кредиторы, вступившие в процесс после опубликования объявления о возбуждении дела о банкротстве, требования которых предъявляемые в хозяйственный суд и должнику являются обоснованы, но не обязательно бесспорными.

45. Условия, порядок и последствия возбуждения дела о банкротстве.

Фактическим основанием для возбуждения дела о банкротстве является письменное заявление в хозяйственный суд, с которым может обратиться любой кредитор или должник.

Дело о банкротстве возбуждается хозяйственным судом при условии что:

1) требования являются бесспорными, то есть полностью признаны должником;

2) требования кредитора (ров) к должнику по денежным обязательствам в сумме составляют не менее 300 минимальных размеров заработной платы, установленных на день подачи искового заявления в суд;

3) требования не были удовлетворены должником в течение трех месяцев со дня истечения срока, установленного для их погашения.

Если заявление подано с соблюдением требований Закона и Хозяйственного процессуального кодекса Украины, судья хозяйственного суда принимает его и выносит определение о возбуждении дела о банкротстве не позднее пяти дней со дня поступления этого заявления. Данное определение направляется заинтересованным лицам, в частности, другой стороне и иным. При этом судья определяет порядок ведения производства по данному делу, исходя из содержания этого заявления (общий, специальный или упрощенный).

Банкротство по упрощенной процедуре - в соответствии с ст. 52 Закона «О восстановлении платежеспособности должника или признании его банкротом» производство по делу о банкротстве отсутствующего должника может быть открыто по заявлению кредитора независимо от размера задолженности в случае, если руководство должника отсутствует по его местонахождению, или в случае непредставления деклараций в течение года, а также при наличии других причин, свидетельствующих об отсутствии предпринимательской деятельности должника. На практике определился перечень документов, признаваемых судом в качестве надлежащего доказательства отсутствия должника.

В результате возбуждения дела о банкротстве наступают следующие последствия:

а) вводится процедура распоряжения имуществом должника;

б) назначается распорядитель имуществом должника, если это возможно на этой стадии процесса;

в) принимаются меры относительно обеспечения денежных требований кредиторов, в т.ч. вводится мораторий на удовлетворение требований кредиторов;

г) назначается дата проведения подготовительного заседания суда, но не позднее 30 дней со дня принятия заявления;

д) определяется обязанность должника по подготовке и передаче отзыва на заявление о возбуждении дела о банкротстве и др.

46. Распоряжение имуществом должника.

(РИД) – это система мер по надзору и контролю за управлением и распоряжением имущества должника с целью обеспечения сохранения и эффективного использования его имущественных активов и проведения анализа финансового положения. РИД самая первая судебная процедура, которая применяется к должнику, за исключением случаев упрощенного порядка банкротства.

Общий срок процедуры РИД составляет 6 месяцев. При этом он может быть продлен или сокращен хозяйственным судом по ходатайству комитета кредиторов, распорядителя имущества или собственника имущества (уполномоченного им органа).

Начало процедуры РИД совпадает с назначением судом распорядителя имущества, распорядитель имущества не вправе вмешиваться в оперативно-хозяйственную деятельность, а функции управления в процедуре РИД осуществляет руководитель должника или его органы управления.

47. Санация как судебная процедура в процессе производства дела о банкротстве.

Санация – система мер, осуществляемых во время производства по делу о банкротстве с целью предотвращения признания должника банкротом и его ликвидации, направленных на его финансовое оздоровление, а также удовлетворение в полном объеме или частично требований кредиторов путем кредитования, реструктуризации предприятия, долгов и/или смену организационно-правовой и производственной структуры должника.

Общий срок процедуры санации составляет 12 месяцев и может быть продлен не более чем на 6 месяцев.

Введение хозяйственным судом процедуры санации совпадает с назначением управляющего санацией, к которому переходят полномочия руководителя должника и органов управления

Осуществление санации должника организовывает управляющий санацией, который в 3-х месячный срок обязан подготовить и подать в комитет кредиторов для одобрения план санации должника. Этот план считается одобренным, если за него проголосовали большинство членов комитета кредиторов. Если в имуществе должника доля государственной собственности составляет более 50%, этот план должен быть согласован с органом, уполномоченным управлять этим имуществом.

План санации должен содержать: - меры по восстановлению платежеспособности; - условия участия инвесторов в санации; - сроки и очередность выплаты должником или инвесторами долгов кредиторам; - условия ответственности инвесторов за не исполнение взятых на себя обязательств по плану санации; - срок восстановления платежеспособности должника.

Если в течение 6 месяцев со дня вынесения определения о санации управляющий санацией не представит план санации, суд имеет право принять решение о признании должника банкротом и открытии ликвидационной процедуры.

За 15 дней до окончания санации, а также при наличии оснований для ее досрочного прекращения управляющий санацией обязан подать собранию кредиторов письменный отчет и сообщить время и место проведения собрания.

Это собрание по результатам рассмотрения этого отчета может принять следующие решения:

1) о выполнении плана санации и восстановление платежеспособности должника;

2) об обращении в хозяйственный суд с ходатайством о досрочном прекращении процедуры санации в связи с восстановлением платежеспособности должника и переходом к расчетам с кредиторами;

3) о продлении срока процедуры санации, или признании должника банкротом и открытии ликвидационной процедуры;

4) о заключении мирового соглашения.

48. Мировое соглашение.

Мировое соглашение – это договоренность между должником и кредиторами относительно отсрочки и/или рассрочки, а также прощения (списания) кредиторами долгов должнику, которое оформляется соглашением сторон.

Мировое соглашение – это процессуальная сделка, которой характерны следующие признаки:

1) она может быть заключена только в процедуре банкротства;

2) она вступает в силу только с момента утверждения ее судом;

3) стороны не могут вносить в нее изменения и самостоятельно принимать решение о ее расторжении, которое возможно только по решению хозяйственного суда;

4) принятие хозяйственным судом решения о расторжении мирового соглашения влечет за собой возобновление процедуры банкротства и восстановление прежних требований в неудовлетворенной части.

Мировое соглашение может быть заключено на любой стадии производства в деле о банкротстве. Решение о заключении мирового соглашения от имени кредиторов принимается большинством голосов членов комитета кредиторов и считается принятым, если все залоговые кредиторы дали на это письменное согласие. Такое решение от имени должника принимает руководитель должника (орган управления) в процедуре РИД или управляющий санацией в процедуре санации или ликвидатор в ликвидационной процедуре.

Мировое соглашение заключается в письменной форме и подписывается со стороны должника – руководителем должника (процедура РИД или арбитражный управляющий в процедуре санации или в ликвидационной процедуре). Данное соглашение должно содержать положения: 1) о размерах, порядке и сроках исполнения обязательств должником; 2) об отсрочке или рассрочке, прощении (списании) долгов; 3) об исполнении обязательств должника третьими лицами; 4)об обмене требований кредиторов на акции должника; 5) об удовлетворении требований кредиторов другими способами.

Мировое соглашение вступает в силу с момента утверждения его хозяйственным судом, что влечет прекращение полномочий арбитражного управляющего.

49. Ликвидационная процедура.

Ликвидационная процедура в делах о банкротстве – это судебная процедура, основным назначением которой является ликвидация признанной судом задолженности банкрота путем продажи его имущества и проведения расчетов по долгам. Общий срок проведения ликвидационной процедуры не может превышать 12 месяцев и по решению суда может быть продлен еще на 6 месяцев.

Ликвидатор организует осуществление ликвидационной процедуры и обеспечивает удовлетворение признанных судом требований кредиторов. По ходатайству ликвидатора и при наличии согласия кредиторов хозяйственным судом может быть назначена ликвидационная комиссия.

Ликвидатор наделен следующими полномочиями: - осуществляет функции органов управления банкротом; - управляет и распоряжается имуществом банкрота; - принимает меры относительно возврата имущества банкрота (включая дебиторскую задолженность); - осуществляет инвентаризацию имущества банкрота; - возглавляет ликвидационную комиссию и формирует ликвидационную массу; - увольняет работников банкрота согласно трудовому законодательству.

Имеющиеся и полученные в результате продажи имущества средства банкрота направляются на удовлетворение претензий кредиторов в следующей очередности:

в первую очередь удовлетворяются:

- требования, обеспеченные залогом;

- выплаты выходного пособия уволенным работникам банкрота;

- расходы, связанные с производством по делу о банкротстве в суде и работой ликвидационной комиссии;

во вторую очередь удовлетворяются требования, что возникли из:

- обязательств по заработной плате работникам банкрота;

- обязательств, что возникли вследствие причинения вреда здоровью и жизни работникам (капитализация платежей);

- требования вкладчиков доверительных и коммандитных обществ;

в третью очередь удовлетворяются требования относительно уплаты налогов и других обязательных платежей;

в четвертую очередь удовлетворяются все включенные в реестр требования кредиторов, не обеспеченные залогом;

в пятую очередь удовлетворяются требования относительно возвращения взносов учредителей банкрота в уставный фонд;

в шестую очередь удовлетворяются все остальные требования.

После завершения всех расчетов с кредиторами ликвидатор составляет отчет и ликвидационный баланс, которые с учетом мнения кредиторов утверждаются хозяйственным судом. Не утверждение хозяйственным судом отчета ликвидатора возможно в случае, если суд пришел к выводу, что ликвидатор не выявил или не реализовал все имеющиеся имущественные активы ликвидационной массы, необходимые для удовлетворения кредиторов. В таком случае выносится определение о назначении нового ликвидатора, который будет возглавлять ликвидационную комиссию и обеспечивать выполнение возложенных на него функций.