36. Метод спостереження в соціології.

Соціологічне спостереження — метод збору наукової інфор­мації, сутність якого полягає в безпосередній реєстрації фак­тів, явищ, процесів, що відбуваються у соціальній реальності.

Для соціологічного спостереження характерними є систематичність, планомірність, цілеспрямованість. Найважливішою його перевагою перед іншими соціо­логічними методами є синхронність з досліджуваним явищем, процесом. Це дає змогу безпосередньо вивча­ти поведінку людей за конкретних умов у реальному часовому просторі («саме те», «саме тут», «саме за­раз»). За допомогою соціологічного спостереження вивчають діяльність окремих людей, статичні і дина­мічні процеси, що відбуваються у соціальній групі, спільноті. Процедура його передбачає здобуття де­тальної, первинної інформації, оскільки дані спостере­ження повніше віддзеркалюють живу соціальну реаль­ність.

Метод спостереження ефективно застосовують у до­слідженнях поведінки окремих індивідів, соціальних груп, спільнот у різноманітних, сферах — на вироб­ництві (реакція трудового колективу на умови, органі­зацію праці, ставлення до існуючої системи оплати праці, стосунки робітників з керівництвом, конфлікт­ні ситуації тощо), навчанні (поведінка учнів, студентів на заняттях, їх підготовленість до занять, інтерес до матеріалу, що викладається, стосунки між ними і викладачем, згуртованість учнівської, студентської групи), громадському житті (участь населення у різних формах суспільно-політичної діяльності — збо­рах, мітингах, демонстраціях), дозвіл­лі.

Плануючи використання цього методу, звертають увагу на його сутнісні характеристики, які одночасно є його перевагами, оскільки спостереження:

— наводить характеристику об'єкта спостережен­ня: кількість осіб, що беруть участь у досліджуваній ситуації, соціально-демографічна структура групи, особливості стосунків, розподіл у ній тощо;

— описує місце проведення спостереження, типову поведінку членів групи, а також відхилення у ній;

— встановлює мету діяльності групи, а також спів­відношення загальної мети з цілями учасників групи;

— описує соціально-психологічний клімат у групі, соціальну поведінку, мотиви і стимули діяльності її учасників;

— встановлює частоту і тривалість елементів дослі­джуваної ситуації, їх повторюваність, унікальність, типовість і на цій підставі складає висновки щодо ви­падковості чи закономірності соціальної ситуації, яка підлягає дослідженню.

37. Опитування — метод збору соціальної інформації про до­сліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опо­середкованого (анкетування) соціально-психологічного спіл­кування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання.

За допомогою опитування можна одержати інфор­мацію, яка не завжди відображена в документальних джерелах чи доступна прямому спостереженню. До опитування вдаються, коли необхідним, а часто і єди­ним, джерелом інформації є людина — безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу.

При опитуванні надто важливою є взаємодія соціо­лога та опитуваного. Дослідник втручається у поведін­ку респондента, що, звичайно, не може не позначити­ся на результатах дослідження. Інформація, одержана від респондентів за допомогою опитування, відображає реальність тільки в тому аспекті, в якому вона існує в свідомості опитуваних. Тому завжди слід враховувати можливе спотворення інформації при застосуванні опитування, що пов'язано з особливостями процесу ві­дображення різних аспектів соціальної практики у сві­домості людей.

Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний:

а) сприйняв потрібну інформацію;

б) правильно зрозумів її;

в) зміг згадати, за необхідності, події минулого;

г) обрав достеменну відповідь на поставлене запи­тання;

ґ) зміг адекватно висловитися.

Важливо також, щоб опитуваний не тільки міг, а й хотів щиро відповісти на запитання.

38. Соціологія праці – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. Соціологія праці вивчає багато різних проблем, передусім співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах (тобто, чому є підприємці, управлінці і робітники, які ж до того можуть стати безробітними). Нарешті, вона вивчає специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів у них. Соціологія праці вивчає методологічні та методичні аспекти вирішення таких проблем, як вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень; використання різноманітної інформації в процесі управління; певних методів та стилів керівництва; ефективність самоврядування і виробничої демократії та ін. Основними категоріями соціологи праці є характер праці, її зміст та умови, а також мотивація, адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.Соціологія праці та зайнятості виконує низку функцій. Теоретико-пізнавальна функція. Полягає у дослідженні соціальних явищ, процесів у сфері праці, з'ясуванні ролі праці у житті сучасного суспільства і людини, аналізі ринку праці як регулятора мобільності трудових ресурсів, вивченні соціально-професійної структури суспільства, пошуку шляхів оптимальної реалізації трудового потенціалу сучасного працівника тощо. Прогностична функція. Виявляє себе у виробленні коротко- та довгострокових прогнозів щодо тенденцій функціонування соціально-трудових відносин, соціальних процесів у сфері праці. Дослідницька функція. Суть її — в дослідженні соціальних проблем у сфері праці: ставлення робітників до праці, поведінки на ринку праці роботодавців та найманих працівників, особливостей трудової мотивації, трудової адаптації молоді тощо. Інформаційна функція. Сприяє отриманню за результатами соціологічних досліджень необхідної інформації для вирішення соціальних проблем і протиріч, що супроводжують трудову діяльність людини. Управлінська функція. Стрижнем її є формування соціальної політики у сфері праці, створенні системи соціальних гарантій, соціального захисту працюючих, розробці науково обґрунтованих програм соціально-економічного розвитку трудових колективів, організацій. Соціально-технологічна функція. Пов'язана із розробкою і впровадженням у життя соціальних технологій, спрямованих на регулювання процесів адаптації, розвитку професійної кар'єри працівників, формування соціально-психологічного клімату в колективі, вирішення конфліктних ситуацій. Світоглядна функція. Покликана формувати в суб'єктів виробничої діяльності соціологічний погляд на сучасну сферу праці. Об’єктом соціології праці як спеціальної соціологічної теорії є праця як суспільне значиме явище зі всіма її ознаками, завдяки яким вона відрізняється від інших суспільних явищ, її предметом є структура та механізм соціально-трудових відносин, а також соціальні процеси у сфері праці.

39. Стимулювання праці – це метод впливу на трудову поведінку робітника через мотивацію. Стимулювання праці – це цілеспрямований чи нецілеспрямований вплив на людини або групу людей з цілю підтримання певних характеристик її трудової поведінки, перш за все трудової активності. Стимулювання праці базується головним чином на матеріальних засобах винагороди, заохочення і санкції, в якості яких виступає зарплата. Теорію стимулювання праці можна звести до вирішення двох взаємопов’язаних завдань: 1)Знаходження меж, в яких зарплата виходячи з її економічних законів, взагалі може бути засобом стимулювання , підкорятись цілям стимулювання. 2)Визначення тих конкретних принципів методів організації оплати праці, які були б найбільш ефективними у стимулюванні трудової діяльності. Трудова діяльність, як і всяка активність характеризується цілим рядом ціннісних аспектів, які і виступають конкретними цілями стимулювання праці, утворюючи його структуру. З точки зору даної структури розрізняють не диференціальну а диференційований аспект стимулювання. Зміст. значимість оплати як стимулу знижується, замінюючись значимістю творчого мотиву.

Мотивація у широкому розумінні – це процес спонукання працівників до діяльності для досягнення цілей організації. З цього визначення можна зробити висновок, що ефективна реалізація функції мотивації потребує: 1) усвідомлення того, що спонукає робітника до праці; 2) розуміння того, як направити ці спонукання в русло досягнення цілей організації. Психологія і соціологія розглядають спонукання як поведінкове виявлення потреб, сконцентрованих на досягненні цілей. Потреба – це особливий стан психіки індивіда, усвідомлена ним незадоволеність, відчуття нестачі (браку) чогось, відображення невідповідності між внутрішнім станом і зовнішніми умовами. При цьому потреби поділяють на: - потреби першого роду, які за своєю сутністю є фізіологічними (потреби в їжі, сні тощо); - потреби другого роду, які носять соціально-психологічний характер (потреби в повазі, владі, визнанні заслуг тощо). 40. Трудова мобільність (трудові переміщення) – одна з форм соціальних переміщень – являє собою процес зміни місця застосування праці, що змінює місце працівника в системі суспільного поділу праці. В основі трудової мобільностілежать закони розподілу і зміни праці, відтворення робочої сили, зростання потреб, а також такі закономірності громадської і суспільної свідомості, як норми й цінності, мотиви поведінки і потреби.

З одного боку, дія законів і закономірностей проявляється в змінах у суспільному виробництві, вимогах до якостей працівників, а з іншого - змінюються соціальні умови життя і відповідно структура потреб і мотивів поведінки працівників. Отже, відбувається безперервна зміна як характеристики окремого працівника і трудових ресурсів у цілому, так і параметрів системи місць застосування праці, що порушує відповідність між працівником та робочим місцем і створює передумови трудових переміщень.

41. У науковій літературі типово виділяти дві основні школи, які, виникнувши раніше ніж інші, стали безпосередніми предтечами усіх сучасних теорій управління. Це “школа наукового менеджменту”, засновником якої був американський інженер-підприємець Фредерік Тейлор (1856—1915) і “школа людських відносин”, виникнення якої пов’язане з іменем американського соціолога Елшона Мейо (1880—1949). Теорія наукового менеджменту. Фредерік Тейлор був підприємцем-практиком, який шукав найбільш ефективних шляхів підвищення продуктивності праці.Він був переконаний, що управління підприємством може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтуватиметься на наукових принципах. Наукові методи праці, згідно з системою Тейлора, могли бути вироблені на основі спостережень за діями найбільш кваліфікованих робітників. Тейлор вважав, що потрібно досконало вивчити весь виробничий процес і розділити його на окремі вузькоспеціалізовані операції. Згодом — необхідно провести хронометраж усіх основних операцій. Хронометраж дозволяє не лише точніше визначити можливості виконавця, але й підвищити їх, передусім за рахунок раціоналізації самої роботи і, зокрема, запровадження доцільних режимів чергування праці і відпочинку. Далі — робітників навчають усім трудовим прийомам і задають певну норму, яку вони зобов’язані виконувати. Тих, хто не може чи не хоче виконувати норму — звільняють. Одночасно вводиться система оплати, яка заохочує виконання та перевиконання визначених норм. Усі вирішальні функції щодо організації трудового процесу передаються в руки адміністрації, причому Ф. Тейлор, розділивши роботу виконавців на складові частини, доручив контролювати кожну операцію окремому менеджеру, кожен із яких повністю відповідав за свій напрям роботи. Нагляд за працею стає більш функціональним. А робітники, таким чином, перетворюються тільки в об’єкт управління, що мають право виявляти ініціативу лише в бік підвищення продуктивності праці, якщо хочуть отримати прибавку до зарплатні.

Запровадження системи Тейлора на американських підприємствах на початку XX ст. стало причиною швидкого зростання продуктивності та інтенсивності праці, але профспілки зустріли систему Тейлора не дуже привітно, вважаючи її “потогінною”, такою, що призводить до значного посилення експлуатації робітників.Наприкінці 20-х рр. XX ст. критика тейлоризму посилюється. Основне звинувачення на адресу теорії наукового менеджменту — її механічний характер, те, що ця теорія не бере до уваги особистості людини. Ця критика приводить до появи “теорії людських відносин”.

Новий напрям теорії управління, започаткований Е. Мейо, полягав у наступному: чітко розроблені операції і добра заробітна плата не завжди призводять до підвищення продуктивності праці. Школа людських стосунків стала реалізацією нового прагнення менеджменту розглядати кожну організацію як певну соціальну систему. Мова йшла про те, що технологічний аспект ефективності виробництва необхідно розглядати через призму взаємозв'язку цієї сторони організації з власне людським, соціальним аспектом виробництва.

44. Правова соціалізація — це процес включення індивіда в систему правовідносин даного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури даного суспільства. Вона виступає як складова єдиного процесу соціалізації.Право, як вид соціального регулювання, здійснює прямий вплив на процеси соціалізації, орієнтуючи індивіда в різноманітній соціальний дійсності. Факт правової врегульованості суспільних відносин, спосіб правового впливу на них, визначення належної та дозволеної поведінки, різноманітні заборони — все це оптимізує процеси соціалізації. У процесі соціалізації індивід засвоює не тільки норми та закони, а й всі елементи правової системи, в тому числі правові поняття. Таким чином, основу правової соціалізації становлять:— засвоєння правових норм і посідання певної позиції стосовно до цих норм;— оцінка безпосередньої реалізації норм у юридичній практиці, формування ставлення до правових інститутів та установ;— засвоєння правової ідеології як системного, науково обгрунтованого відображення правової дійсності в ідеях, поняттях, принципах. Правова соціалізація — це не тільки формування навичок соціальної поведінки, яка відповідає правовим нормам суспільства, а й інтеріоризація таких норм, виникнення внутрішньої мотивації, що орієнтує особистість на їх додержання. Початком цього процесу є засвоєння у дитинстві норм соціальної поведінки, спілкування та взаємодії людей, соціальних заборон і вимог. Пізніше правова соціалізація набуває виразніших форм: це відбувається тоді, коли людина, будучи дорослою, стає повноцінним учасником правовідносин і стикається з необхідністю самостійно відстоювати свої права, цивілізовано вступати у стосунки з іншими людьми і виконувати свої обов'язки перед суспільством. У здійсненні правової соціалізації особистості вирішальне значення мають такі чинники: 1) загальний стан економічних, політичних, ідеологічних відносин у суспільстві та державі; 2) ступінь суспільної правосвідомості в цілому і рівень автоматизму правової поведінки, що склалася; 3) безпосереднє соціальне оточення особистості та вплив на неї малих формальних і неформальних груп; 4) рівень правової пропаганди; 5) загальний стан законності, зокрема стан законності у галузі державного управління. Отже, досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, а й робить свій внесок у розв'язання кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов'язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди, запобіганням і своєчасним розв'язанням соціальних конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод особистості, утвердженням у країні громадянського суспільства і правової держави.

45. Правова́ держа́ва – форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить закону. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на (законодавчу, виконавчу, судову). Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Вища влада в правовій державі - влада закону, якому рівною мірою підпорядковуються усі: від вищих посадових осіб держави, органів державної влади до рядових громадян. Людина як суб'єкт права вільна розпоряджатися своїми силами, спроможностями, майном. Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших. По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів"(Рябов С.Г.-128 стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.