2.Адміністративно-тереторіальний устрій Запорізької Січі в др.. П. 17ст.

3.Напад Німеччини на СРСР та доля України.Наприкінці 30-х — на початку 40-х років Україна в сталінській імперії була у становищі залежної республіки. Серед багатьох з них найпотаємнішою є дата вступу Радянського Союзу в Другу світову війну. Для того, щоб приховати правду, сталінське керівництво ввело в обіг фальшиву дату — 22 червня 1941 року. У радянській історіографії дії Червоної Армії в "передвоєнний період" офіційно іменуються терміном зміцнення безпеки західних рубежів. Та рубежі були в безпеці, коли із СРСР сусідили нейтральні держави Європи, поки не було спільних кордонів з Німеччиною, і, отже, Гітлер не міг взагалі напасти на Радянський Союз, не кажучи вже про несподіваний напад. Сталін планомірно знищив нейтральні держави Європи, установивши спільні кордони з Німеччиною. Жертвами сталінської агресії стали всі сусідні держави Європи — Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, значні території яких СРСР приєднав силоміць. Попри наївні сподівання на визволення від німців, напередодні й у перші дні нападу фашистів на СРСР вони все-таки не стали їхніми прислужниками, не заплямували себе перед нащадками. Ці воїни навіки закарбували свої імена в літописі Перемоги. А велику Перемогу не можна ділити. Вона одна на всіх. Бо єдиною для всіх є ціна, сплачена кров'ю українського народу в двобої з фашизмом.

Білет№5

1,Причини розподілу Русі. Позитивні та негативні наслідки розпаду.

Ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя

київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих

земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю

тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике князівство

ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного

життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен

нащадок має право на спадщину. Послаблення Київської держави, природно,

викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з

різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від

тих князівств, на які вона розпалася. А це військо потрібне було й для

підтримки авторитету Великого князя, і для захисту границь. Водночас із

послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за

великокнязівський стіл і між окремими князівствами — за Київ та інші

міста. «Слово о полку Ігоревім» в мистецькій формі передає трагедію

України, яку роздирали князівські «котори», вкорочуючи життя «Дажбожих

унуків». Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали

собі на допомогу половців. Половецькі напади стали постійним явищем. З

послабленням князівств не було можливости організувати таких походів, як

їх організував Володимир Мономах, що загнав половців за «залізні

ворота», — на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебільшого такі походи мали

лише оборонний характер.

2,Перша хвиля Українського Національного відродження.

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини "Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча "Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок "Енеїди” з народною пам’ятю про козацтво.Пам’ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. – Слобідській Україні (до 1765 р.), Запоріжжі (1775 р.) та Лівобережній Україні (Гетьманщині до 1785 р.). Ця пам’ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу, козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво в першу чергу були пам’яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гніту. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини, славне минуле України пов’язувалася з пам’яттю про козацьку державу – Гетьманщину.Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу виводилися з козацької старшини. Інкорпорація нащадків старшини у склад російського дворянства не проходила гладко. Довший час нащадки козацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця постава була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старшиною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнання своїх прав і привілеїв в тому обсязі, в якому ними користувалася польська шляхта. На відміну від російських дворян, шляхтичі були звільнені від обов’язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.