22 варіант
.doc1. Вплив російської державно-культурної політики на формування української культури.
Проте починаючи із середини XVII ст. Москва намагається знівелювати,
підкорити Україну, асимілювати її так, щоб навіть слово "Україна"
зникло. Обмежувалася суверенність, а невдовзі й автономія. Метою
політики Московської держави було підкорити українськи й народ духовно, позбавити його наукового й освітнього потенціалу.
Московії потрібні були кадри — від учителя до вченого, а в тогочасній
Росії таких навчальних закладів практично не було, єдиним джерелом наукових кадрів, близьких за вірою і мовою, була Україна.
Після Полтавської битви становище Російської імперії зміцнилося і водночас посилився тиск на Україну. Петро І ще активніше використовував потенціал української культури для Росії.
Розвиток духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. Наприкінці XVIII століття Правобережжя та Південь України були приєднані до Російської імперії.
Царський уряд, намагаючись зберегти непорушною віджилу феодально-кріпосницьку систему, всіляко гальмував розвиток передової культури. Особливо реакційною була його політика в національних районах, в тому числі й в Україні. Царизм забороняв розвиток української культури, не дозволяв дітям навчатися в школах рідною мовою, робив усе, щоб тримати трудящих у темряві.
XVIII ст. було важливим етапом у розвитку української культури, хоча російський монархічний деспотизм все більше обмежував її. Поступове подолання середньовічних догматів, поширення передових ідей гуманізму й раннього просвітництва сприяли загальному суспільному прогресу, підносили почуття національної гідності, розширювали духовність. Розвивалася культура як елітних соціальних груп українського суспільства, так і широких народних мас. Український народ у XVIII ст., як і в попередні віки, зробив значний внесок у світову духовну скарбницю, особливо в культуру слов'янських народів. Продовжувалося формування української нації, етнічна консолідація українців, зростання їх національної самосвідомості. Відбувалося подальше збагачення української народної мови, яка в творчості І.Котляревського перетворюється на літературну.
У ХІХ с посилилися репресивні заходи царського уряду проти української культури. Забороняється українська мова в народних школах.
18 липня 1863 року було підписано Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.
18(30) травня 1876 було підписано Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ.
Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятники та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.
На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.
Після остаточного знищення царатом української державності (ліквідація гетьманського правління, зруйнування Запорізької Січі, самостійності правової системи в Україні, запровадження загальноросійського адміністративно-теріторіального устрою тощо) Валуєвський циркуляр засвідчив колоніальне політітичне становище Україн. Почавши з утисків щодо української культури (підпорядкування української церкви московському патріархатові, фактична заборона українського книгодрукування, сприяння занепаду Києво-Могилянської академії та ін.), самодержавна Росія Валуєвським циркуляром продовжила політику зросійщення і репресій, фактично поставивши українську літературу поза законом.
Національно-колонізаторські монархічні режими Російської і Австро-Угорської імперій не були зацікавленими в усебічному розвитку української культури, страхаючись пов'язаного з цим зростання загально-політичної і національної самосвідомості мас. Тому й політика правлячих кіл була такою, щоби всіляко гальмувати прагнення мас мати освіту.
Особливо така політика проявилась напередодні Першої світової війни, коли письменність на українських землях у складі Російської імперії не досягала навіть середнього по всій країні показника — ЗО %. На кожну тисячу осіб тут навчалося лише 67 учнів. Більше того, не було запроваджено початкового обов'язкового навчання. Працювало лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів. У 19 вищих навчальних закладах налічувалося близько 27 тис. студентів.
Під владою царської Росії — навіть жодної української школи на державному утриманні. Така політика царизму щодо української мови мала далекосяжну мету — душити розвиток української культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905— 1907 рр. заборонних указів 1863 і 1878 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, російський царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання у школах України рідною мовою переважної більшості населення.
Проігнорували царські власті й вимоги студентів щодо запровадження у Київському, Одеському, Харківському університетах вивчення історії України, українського мовознавства і української літератури. А професори, які на свій страх і ризик самі взялися викладати ці навчальні предмети, зазнали переслідувань і примусових звільнень з роботи. Зрештою, царські власті "змилостивилися*': дозволили викладати в університетах курс "історії малоросійської словесності", але й той лише як факультатив і до того ж з викладанням його обов'язково російською мовою.
Після поразки революції 1905—1907 рр. самодержавна реакція виступила знову проти всіх "інородницьких товариств". В Україні була заборонена "Просвіта", не дозволялися видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. З виданих тут 1913 р. 5283 назв книг лише 175 вийшло українською. Коли ж розпочалася Перша світова війна, царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. Отже, 1915 р. на всій території України, в тому числі у зайнятій царськими військами Галичині, не лишилося жодної газети чи журналу українською.
Проте піднесення національного руху, посилення соціальної боротьби мас впливало на розвиток української літератури.
Надзвичайна заполітизованість суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний прогрес та урбанізація — всі ці історичні явища, що були особливо виразними на початку XX ст., зробили вирішальний вплив на громадський і родинний побут населення України, культурний процес, усну народну творчість, самодіяльне мистецтво.
2. Феномен української греко-католицької церкви
У контексті глобальної проблеми самоідентифікації, в умовах відсутності національної держави, проблема збереження питомо українських форм релігійності набуває такого ж принципового характеру, як і питання політичне. УГКЦ до появи власне українських православних церков була єдиною суспільно-релігійною інституцією, яка найбільш послідовно і адекватно виражала українські національні інтереси, виступаючи рушійною силою у процесі оборони етнічної субстанції, осередком збереження власної ідентичності, що ототожнювалася з українством. Дослідники відмічають генетичний зв‘язок самоідентифікації українців між східними і західними сусідами з еволюцією релігійного самовизначення українського народу.
УГКЦ як інституція духовно-релігійна, а водночас і етнонаціональна, використовуючи особливі, притаманні лише церкві, засоби впливу на особистість та спільноту виконує суспільнотворчу функцію – прагне виховати національно та суспільно свідому особистість. УГКЦ стала першою і зазвичай єдиною з-поміж всіх українських церков, що засуджувала дії як колишньої так і сучасної політичної влади в Україні, які суперечать моральним принципам християнства. Саме це забезпечує УГКЦ статус найавторитетнішої суспільної інституції серед українців.
УГКЦ, що черпала своє духовно-релігійне натхнення з джерел Київського християнства, організаційно оформившись в результаті Берестейської унії 1596 р., набуває характеру сутнісного національного завдання, сповнення якого тотожне самому збереженню українців як нації і потенційно самодостатньої у політичному аспекті культурно-етнічно-релігійної спільноти. У цьому контексті можемо твердити про вироблення системи морально-етичних та культурних пріоритетів, які були запропоновані УГКЦ на основі християнської традиції та переросли у стійку систему цінностей, що стала домінуючою у світобаченні української нації.
Досягнення УГКЦ у ділянці інтелектуального інтегрування й збагачення сприяло забезпеченню її провідної ролі майже у всіх ділянках загальносуспільного та загальнокультурного поступу української нації. Саме духовна еліта УГКЦ стала носієм ідей першої хвилі національного відродження України в першій половині ХІХ століття. І в подальшому УГКЦ відігравала значну роль в національному збереженні, відродженні та в боротьбі за національну українську державу. Варто згадати митрополитів Андрія Шептицького та Йосипа Сліпого, о. Августина Волошина, сотні священиків та ієрархів Церкви, які поклали життя в боротьбі за Україну та Українську Церкву.
Торкаючись історичних подій, варто відмітити, що УГКЦ стала першим об’єктом для знищення з боку СРСР з моменту входження Західної України до його складу. Після Львівського псевдособору 1946 р. УГКЦ була проголошена поза законом і змушена перейти на нелегальне становище, продовжуючи виконувати свої функції як катакомбна, підпільна. Такий стан речей тривав до моменту виходу УГКЦ з підпілля, що стало можливим після розпаду СРСР та проголошення незалежності України. Як не дивно, але саме нелегальна діяльність УГКЦ зберегла її від деградації та розкладу, яких зазнали церкви, що діяли офіційно. Підпільна церква була могутнім осередком національного спротиву, підтримувала дух і віру українців, готувала кадри для подальшої боротьби за незалежність, успішно протидіяла радянській системі знищення націй (програма створення так званого «радянського народу» - прототип «європейської спільноти» та глобалізаційних процесів асиміляції націй).
Важливим фактором дієвості впливу Церкви на суспільство є її єдність, узгоджена та цілеспрямована діяльність в ім’я Бога на благо нації. Характерно, що ідеї єдності на релігійному ґрунті виходили на передній план переважно в переломні історичні періоди, коли нагальною виявлялася потреба в консолідації Української нації, відображаючи у такий спосіб споконвічні прагнення українців до власної незалежності. В історії України відомі неодноразові спроби об’єднання християнських церков, ініціаторами яких були провідні діячі УГКЦ. Проблема християнської єдності знайшла відображення у низці творів ієрархів УГКЦ, зокрема: Андрія Шептицького (“Зближаються часи”, “Як будувати рідну хату”), Йосипа Сліпого (“Заповіт”).
Проголошення незалежності України дозволило УГКЦ активно включитись у вирішення назрілих соціальних проблем та поширити свою діяльність на всі терени України. Досягнення такої мети вимагає від УГКЦ: по-перше – підвищення кваліфікації її представників, як духовенства так і мирян; по-друге – активного розгортання широкої мережі громад, благочинних організацій та інших церковних структур. У своєму соціальному служінні УГКЦ спирається на досвід Римо-Католицької Церкви, досвід православного християнського світу та власні здобутки, адаптуючи їх до реалій сьогодення, що знаходить відображення у документах Патріаршого Собору УГКЦ.
Феномен українського греко-католицизму є продуктом та закономірним наслідком усього попереднього розвитку українського християнства, сутнісним виявом якого на всіх етапах його історичного розвитку був синтез східних і західних церковних традицій. Поєднання УГКЦ двох гілок християнства: східної – Візантійської та західної – Римської; творення греко-католиками української духовності нового типу, що розвивалась в руслі унійної культурно-історичної логіки, - є вагомим досягненням української нації.
Отже, проаналізувавши шукання власної ідентичності Української Греко-Католицької Церкви, в контексті самоідентифікаційних пошуків в межах всієї української нації, можна зробити висновок, що еволюція духовної орієнтації греко-католиків є прогресивним авангардним проявом аналогічних процесів в Україні. Підтримка УГКЦ – це вибір українців, орієнтованих на єдність християнства, на пріоритет духовного над матеріальним, на здійснення національної ідеї. В сучасних умовах глобалізації, які характеризуються тотальною секуляризацією, десакралізацією, нищенням та спотворенням традиційних моральних цінностей, поширенням сатанинських вчень та ідеологій – лише УГКЦ здатна організувати та унапрямити процес відродження духовності української нації, процес об’єднання українських церков.
3. Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт та енеоліт)
Однією з найвизначніших особливостей пізньопалеотичної епохи було виникнення найдавнішого образотворчого мистецтва в усіх його основних формах - скульптурі, графіці, живописі і навіть музиці. Найбільш ранньою була скульптура. Згодом з'явилися графіка, живопис і музика. Матеріалами для мистецьких творів служили кістки тварин, зокрема бивні, лопатки, таз, челюсті, черепи мамонта і роги північного оленя, морські раковини та інше. З цією метою використовували також м'який камінь та стіни печер, а пізніше і дерево, але виконані на ньому мистецькі твори до нашого часу не збереглися. Найчастіше зображали навколишніх тварин. Більшість творів найдавнішого мистецтва - цілком реалістичні. Так тварин первісна людина зображала такими, якими бачила їх у житті. У живописі та графіці подавалися реалістичні сцени полювання на тварин, а також сюжети магічних мисливських дій над ними, які, за уявленням первісних людей, повинні були сприяти успішному полюванню. Коротко розглянемо твори палеолітичного мистецтва, зафіксовані на окремих пізньопалеолітичних стоянках на території України. Всесвітньо відомими є твори пізньопалеолітичного мистецтва, які походять з Мізина - скульптурки з бивня мамонта, здебільшого прикрашені заглибленим лінійним меандровим орнаментом. А найважливішими знахідками з Мізина є велика кількість кісток мамонта, поверхня яких покрита лінійним розписом, виконаним червоною вохрою, яку попередньо було змішано з кістковим жиром. Розпис на кістках та меандровий орнамент з Мізина не мають собі рівних у світовому палеолітичному мистецтві.
В період пізнього мезоліту складається Гребенківська культура. Стоянка розташована біля с. Гребеники Одеської області, на схилах балки лівої притоки Дністра.
Завдяки археологічним розкопкам відомих вчених М.Я.Рудинського, М.О.Макаренка, та інших в межах України досліджені численні пам'ятки неоліту, що дозволило віднести їх до різних археологічних культур цієї епохи. Так населення культур - Буго-Дністровської, Сурської, Кріш-Старчево, Тиської та Культури лінійно-стрічкової кераміки на землях України жило в епоху раннього неоліту (кінець VІ - початок ІV тис. до н.е.), а населення Дніпро-Донецької та Ямково-Гребінцевої кераміки - в епоху пізнього неоліту (ІІІ тис. до н.е.) Пам'ятки Буго-Дністровської культури вперше відкрив В.М.Даниленко у 50-ті роки ХХ ст. на Побужжі. На початок ХХІ століття в Україні відомо понад 60 поселень Буго-Дністровської культури, які розташовані на Південному Бузі (між Вознесенськом Миколаївської області та Хмільником на півночі Вінниччини) та у Середньому Подністров'ї. Буго-Дністровська культура існувала протягом тривалого часу - з середини VІІ до початку ІV тис. до н.е. Орнаментація посуду в цей час набуває нових рис: з'являються широкі прогладжені каннелюри, що становлять стрічковий візерунок, а також складні кутові мотиви, основою яких є шеврон з різними додатками або меандр . Щодо духовності, то у матеріалах Буго-Дністровської культури найповніше відобразились вірування людини неолітичної епохи. Уявлення про життя, смерть і народження простежується у групових могильниках, у ямах зі спеціальним похованням частин ритуальних тварин тощо. Уявлення про велике матріархальне божество, яке особливо шанувалося у найдавнішому землеробському середовищі, і, мабуть, співзвучне з давньогрецькою Деметрою - матір'ю землі - знайшли своє відображення у знахідках жіночих статуеток. Важливим джерелом для вивчення ідеології місцевого населення є різноманітний орнамент, яким прикрашено глиняний посуд. Сурсько-Дніпровська культура виникла і співіснувала одночасно з Буго-Дністровською. Разом з тим на території сучасної Галичини, Волині та Рівненщини відомо більше 30 стоянок і місцезнаходжень Культури лінійно-стрічкової кераміки, яка вважається однією з класичних культур Європи. Населення цієї культури розводило всі основні види свійських тварин (вівці, кози, велика рогата худоба і свині) та вирощувало кілька сортів пшениці, ячмінь, просо, вику та ін.
Однак найвидатнішою пам'яткою минулого є Кам'яна Могила. Після висвітлення її історичного значення ми повернемося до цих та інших процесів, які дають виключно важливу інформацію про духовну спадщину предків українського народу.
Серед багатьох малюнків Кам'яної Могили, розташованих на тлі лінійно-геометричних композицій, добре простежуються зображення людини, диких і свійських тварин. В основному вони наносилися на пісковик не фарбами, а протиралися шматком твердого каменю. Зрідка прадавні митці покривали утворені заглибини червоними і чорними мінеральними фарбами. А нещодавно у одній з печер виявлені живописні малюнки, виконані жовтогарячою і чорною фарбами. Зафіксовані малюнки утворюють певну композицію, що вказує на деяку універсальну концепцію світосприйняття, яка відображає вертикальну тричленну схему світобудови: птах - мамонт - змій, де птах асоціюється з небом, мамонт - із землею, а змій - з підземним світом .
Цікавим "художнім панно" є петрогліфи із печери "Містерій". На стелі печери стародавні мисливці на мамонтів, носорогів і коней відтворили незвичайне художнє полотно, на якому зображено двох мамонтів, коня, носорога, поруч - жінок, які танцють у колі; на деяких із них - маски тварин. Перед нами ритуально-обрядова сцена поклоніння тваринам - своїм тотемам. Скажемо також і про те, що пісковики Кам'яної Могили є не тільки доброю основою для петрогліфів, але й відмінним матеріалом для скульптур - печерного лева, голови людини, риби тощо.
Упізньому мезоліті розпочався перехід до відтворюючих видів господарювання - землеробства та тваринництва, а відповідно до цього стали змінюватися і вірування стародавньої людини. Та незважаючи на це, людина епохи мезоліту ще значним чином залишалася залежною від природи. Так люди, які жили у посушливих південних степах, зверталися до зрошувального землеробства. А ті, що мешкали у більш-менш сприятливих для землеробства місцевостях, змушені були періодично змінювати виснажені землі. Це у свою чергу обумовлювало пильніше стеження за календарем. При цьому значна увага приділялася переміщенням небесних світил, що згодом привело до виникнення добре розвинутих обрядів і міфів. Так поступово утворюється багатобожність. Прадавні люди стали вірити в магічність обрядів, присвячених культу плодючості, зокрема, отриманню великого врожаю і приплоду домашніх тварин. Наступила історична епоха - новий кам'яний вік (неоліт). Все те, що відбувалося в попередні десятки тисячоліть, тобто в епоху пізньопалеолітичного та мезолітичних часів (а це час діяльності мисливців та збирачів), фактично було призупинене відомою нам "неолітичною революцією". Закономірно, що нові виробничо-економічні фактори відбились і на образотворчому мистецтві. Яскравим прикладом перебігу цих процесів є зображення в печерах Кам'яної Могили, які дозволяють добре зрозуміти новий етап господарської діяльності людини, її духовну культуру та художньо-естетичні особливості мистецтва. У людини виникає потреба зрозуміти світ, що її оточує, а також таємничі засади всесвітніх циклів, зокрема древо життя, яке поєднувало всі три світи: зв'язок теперішнього з минулим (те, що в землі) і майбутнім (те, що на небі).