21. Природа, соціальна сутність та типологія політичного лідерства.

У слов'янських мовах частіше вживається слово «керівник»;англійській — «лідер», тотожне слову «керівник». Різниця між поняттями в тому, що «лідер» висувається завжди «знизу— догори». Керівник — навпаки, «згори —вниз»'. Тобто мова йде про окремих осіб або групу осіб, що за принципом спадковості чи права, або внаслідок обрання, призначення виділяються чи спонтанно займають перші позиції у політичній організації суспільства, стають першими суб'єктами політичних рішень. масштаби діяльності лідера — регіон, а масштаби діяльності керівника — соціально-політична система, тобто керівники — це формальні суб'єкти державних політичних рішень. У радянській літературі, коли писали про лідерів, мали на увазі насамперед психологічні відносини, які виникають у групі, де ієрархія формувалася згори —вниз, тобто йшлося про панування і підпорядкування. Категорію «керівництво» розглядали з погляду організації діяльності групи, керування нею. Тому масштаби діяльності лідера — регіон, а масштаби діяльності керівника — соціально-політична система, тобто керівники — це формальні суб'єкти державних політичних рішень. Західна ж політична наука, як звичайно, розглядала лідера як формального керівника.

Розкриваючи суть поняття «лідер», варто мати на увазі 3 моменти:

а) феномен лідера

б) принцип лідерства

в) інститут лідерства

Феномен лідера полягає у визнанні природних відмінностей людей, таких як: психофізичних, розсудливо-розумових, розпорядчо-організаційних. У суспільстві вони переростають у соціально-політичну нерівність. Принцип лідерства — це правило діяльності відповідним чином організованих великих і малих суспільних груп, правило, що формує тип владних відносин у групах та між суспільними групами. Інститут лідерства полягає у визнанні ієрархічного способу організації політичного життя суспільства, що характеризується існуванням певних установ, наділених владними повноваженнями та виконуючих специфічні функції.

Якщо феномен політичного лідера можна спостерігати в усіх системах (враховуючи їх поділ на формальні і неформальні), то принцип лідерства починає ефективно діяти в міру поступу організованості суспільства, а інститут лідерства яскраво проявляється у тоталітарно-авторитарних режимах влади. В режимах ліберальної демократії інститут лідерства заступається інститутом бюрократичного керівництва. Тобто в даному разі панує досить стійка тенденція до ототожнення лідера з керівником, що звичайно не відкидає появи неформальних, опозиційних лідерів т. зв. «тіньового» характеру. Предметом нашої подальшої розмови буде феномен лідера, умов його появи, основних його параметрів.

Головним критерієм суті феномена лідера є прагнення до влади. Подальшим критерієм є джерела керівництва. За ними виділяємо два типи лідерів: ті, які керуються у політиці. До перших належать лідери, переконані в тому, що їхнє лідерство — результат насамперед їхньої власної компетенції, знань, талантів. Лідери, які керуються зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи чи поразки не залежать від них особисто.

Третім критерієм типу феномена лідера виступають певні функції у політичній системі, які виконує той чи інший лідер. Американський політолог Г.Лассуелл вирізняв три типи таких лідерів: адміністратор, агітатор і теоретик. Четвертим критерієм класифікації типів лідерів є політична активність. Останнім, п'ятим критерієм типології є ставлення до власної компетенції. Тут можна виділити лідерів новаторів, координаторів, консерваторів, бюрократів, владарів, адміністраторів.

22. Особливості формування політичної еліти та інституту політичного лідерства в сучасній Україні.

Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні стосуються інституту громадсько-політичного лідерства. У цій ситуації дуже непростою постає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активам тільки навички «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися і здобувати наукові методи соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних «виконавців». Внаслідок формування багатопартійної системи, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов'язані між собою системи партійно-політичного лідерства: перша — лідерство в рамках партії або руху; друга — лідерство міжпартійного плану. З розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. Суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають з конкретної політичної ситуації.

В Україні об'єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв'язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі, антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси певною мірою нині відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов'язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади. Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. У сучасному світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є політетнічна і поліконфесійна структури населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв'язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який не тільки запропонував би стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її виконання. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел. Завдання президентської влади полягає в тому, щоб рішення, що приймаються, були компетентними, а їх здійснення — оперативним і ефективним. Це посилить позиції загальнонаціонального лідерства.

23. Політична свідомість: сутність, структура, типи.

Однією з важливих характеристик політичного життя суспільства є таке складне і неоднозначне поняття як політична свідомість. Свідомість визначає найвищий рівень психічної активності людини як суспільної істоти. Буття передбачає свідомість, але свідомість є елементом буття. Вона є властивістю високоорганізованої матерії, але є суспільним продуктом, виникає і розвивається у суспільній діяльності людей, у процесі спілкування і праці. Тому це умова саморуху і саморозвитку суспільства. Суспільна свідомість — усвідомлення суспільством самого себе, свого суспільного буття, відповідно до ступеня свого історичного розвитку. свідомості, то вона є однією з найважливіших форм суспільної свідомості, це сприйняття суб'єктом тієї частини реальності, яка пов'язана з політикою. Це сукупність поглядів соціального суб'єкта (людини, соціальної групи, нації, класу, народу, етносу), в яких відображається політична сфера життєдіяльності суспільства. Політична свідомість — форма суспільної свідомості, яка відтворює політичне буття суспільно неоднорідного суспільства, важлива складова частина суспільно-державного життя. Вона виникла у відповідь на реальну соціальну потребу — обґрунтування природи держави і державної влади.

Отже, політична свідомість є сукупність поглядів і настанов, які характеризують ставлення людей до держави, партій, громадських організацій, об'єднань, товариств, політичних цінностей і цілей розвитку. Вона є відображенням реалій буття і рівня розвитку продуктивних сил, особливостей політичної структури, системи суспільних відносин, рівня освіти і культури.

Основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, розумові операції, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів.

Але слід чітко розуміти, що політична свідомість не є пасивним відображенням політичного буття. Вона здатна:

а) бути попереду практики, прогнозувати й моделювати політичні процеси

б) впливати на політичне життя суспільства, а через нього — на його економічні, духовні, соціальні, конфесійні, культурні відносини

в) визначати напрям політичної діяльності політичних партій, громадських організацій, об'єднань, соціальних груп, політичних лідерів і особистостей

Політологія розглядає політичну свідомість як багато структурне і багаторівневе явище. Залежно від її суб'єкта розрізняють:

— політичну свідомість суспільства

- політичну свідомість соціальної групи (класу, прошарку, нації, конфесії тощо);

— політичну свідомість особистості

При гносеологічному підході політична свідомість виступає на емпіричному, буденному, теоретичному, науковому й ідеологічному рівнях. Якщо брати ступінь усвідомлення процесів, які відбуваються в політичному житті, можна виділити два взаємопов'язані рівні: теоретичний — спрямований на розкриття законів, які визначають політичне життя, формують політичні процеси (порівняно невелика група людей, охоплена цим рівнем — вчені, ідеологи), і емпіричний рівень. Цей рівень формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду. Емпірична політична свідомість безпосередньо фіксує практичний досвід політичного суб'єкта. її часто ототожнюють з буденною свідомістю. Але це різні поняття. Буденна свідомість не є емпіричною, бо в її зміст входять окремі ідеологічні й теоретичні елементи. Буденна політична свідомість відтворює сукупність ідей, уявлень, які виникають безпосередньо з буденної практики тієї чи іншої соціальної групи (без глибокого теоретичного узагальнення). Емпірична і буденна свідомість відображає поверхневі процеси, без глибокого їх аналізу. Вона характеризується такими рисами, як почуття, настрій, емоція.