Третя п'ятирічка

Третя п'ятирічка: 1938-42. Цю п'ятирічку як для всього СРСР, так і для України затвердив XVIII з'їзд ВКП(б) 1939. Головним завданням третьої п'ятирічки було проголошено випередження головних капіталістичних країн за продукцією на душу населення. Це завдання було не реальне. У зв'язку з небезпекою війни значні ресурси були переключені на модернізацію озброєння та на розвиток воєнної промисловості, головним чином на сході СРСР. В Україні головними «ланками» п'ятирічки були вугільна промисловість, металургія, продукція труб, верстатів, а також літаків, танків та воєнного флоту. Перед вибухом війни в Україні було збудовано 600 нових підприємств (у всьому СРСР — близько 3 000). Гострою була паливна криза. Закінчення п'ятирічки перервала війна.

Темпи розвитку промисловості в роки третьої п'ятирічки не відставали від запланованих. наприкінці грудня 1938 р. ЦК ВКП(б),РНК СРСР разом із профспілками прийняли спільну постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування та боротьбу із зловживаннями в цій справі», якою запрваджувалась єдина трудова книжка. У червні 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла указ «Про перехід на 8-годинний робочий день, на 7-денний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками й службовцями підприємств і установ».

(Друга п’ятирічка)Стахановський рух, масовий рух новаторів соціалістичного виробництва до СРСР — передових робітників, колгоспників, інженерно-технічних працівників за підвищення продуктивності праці на базі освоєння нової техніки. Виникло в 2-ій п'ятирічці, в 1935, як новий етап соціалістичного змагання . С. д. було підготовлено всім ходом соціалістичного будівництва, успіхами індустріалізації країни, зростанням культурно-технічного рівня і матеріального добробуту трудящих. Більшість стахановців вийшли з числа ударників (див. Ударнічество ) . «Стахановським» рух названий на ім'я його зачинає — забійника шахти «Центральна — Ірміно» (Донбас) А. Р. Стаханова, що добув за зміну 102 т вугілля при нормі 7 т. Рекорд Стаханова був незабаром перекритий його послідовниками. Найбільшого вироблення в Донбасі досяг Н. А. Ізотов, що добув 1 лютого 1936 на шахті № 1 «Кочегарня» (Горловка) 607 т вугілля за зміну. С. д., підтримане і очолене Комуністичною партією, за короткий час охопило всі галузі промисловості, транспорт, будівництво, сільське господарство і поширилося по всьому Радянському Союзу. Зачинають С. д. були в автомобільній промисловості А. Х. Бусигин, у взуттєвій — Н. С. Сметанін, в текстильній — Е. Ст і М. І. Віноградови, у верстатобудівній — І. І. Гудов, в лісовій — Ст С. Мусинський, на ж.-д.(железнодорожний) транспорті — П. Ф. Кривоніс, в сільському господарстві — П. Н. Ангеліна, До. А. Борін, М. С. Демченко і ін. 14—17 листопада 1935 відбулося Перша Всесоюзна нарада стахановців в Кремлі, яке підкреслило видатну роль С. д. у соціалістичному будівництві. У грудні 1935 пленум ЦК ВКП (б) спеціально обговорював питання розвитку промисловості і транспорту у зв'язку з С. д. У резолюції пленуму підкреслено: «Стахановський рух означає організацію праці по-новому, раціоналізацію технологічних процесів, правильний розподіл праці у виробництві, звільнення кваліфікованих робітників від другорядної підготовчої роботи, кращу організацію робочого місця, забезпечення швидкого зростання продуктивності праці, забезпечення значного зростання заробітної плати робітників і службовців»

38. Розкурку́лення — операція експропріації селянських господарств у 30-ті роки XX століття в Україні, складова частина примусової колективізації. Здійснювалася на основі постанови ЦК ВКП(б) СРСР від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Формально спрямована проти найзаможніших селян (так званих куркулів; в Україні їх було близько 1,5 %), на практиці вилилась у репресії проти значної кількості середняків, які в Україні складали дві третини селян. Поряд із примусовою колективізацією розкуркулення стало передумовою занепаду сільського господарства й голодомору.

Розуміючи, що найзапекліший опір колективізації чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших господарів, які категорично не бажали усуспільнення, від маси бідних селян.

Становище незаможника не ставало гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колективізацію; їх оголошували «підкуркульниками» і піддавали репресіям. Визначити, хто саме в селі є куркуль, було не просто. Взагалі вважалося, що куркулі це ті, хто мають більше засобів виробництва, ніж середняки й використовують найману працю.

15 серпня 1929 р. Раднарком УСРР ухвалив Постанову «Про ознаки куркульських господарств, на які ширяться правила Кодексу Законів про працю УРСР». Згідно з цією постановою куркульським господарством вважалося селянське господарство, яке мало у своєму користуванні млина, олійницю, круподерню або систематично використовувало найману працю, здавало в оренду машини з механічними двигунами, або ж таке, що мало прибуток 300 крб. на їдця, але не менше 1500 крб. на господарство.

Але частіше на практиці користувалися не положеннями вище названої Постанови, а рішенням трійки (співробітник ДПУ, голова сільради, секретар партосередку), в якому частіше переважали не об’єктивні фактори, а заздрість, особисті антипатії чи обрáзи, або небажання селянина вступати до колгоспу. Тому, куркулями оголошували не тільки заможних селян, а й багатьох середняків і, навіть, бідняків.

Що ж фактично означала «Ліквідація куркульства як класу?»

Тих, хто чинив най упертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали в необжитих місцях, нерідко без їжі та притулку.

За «менші провини» розкуркулених вивозили за межі району чи викидали в найдальші яри та балки за селом. «Ви можете арештувати й висилати десятки і сотні тисяч куркулів» — повчав Сталін своїх помічників на XVI з’їзді ВКП(б) у червні 1930 р.

І сільські активісти, й різноманітні уповноважені, що ніби чорні круки зліталися звідусіль, фанатично виконували настанови вождя. При розкуркуленні у селян забирали все: землю, худобу, сільгоспреманент, продукти харчування, білизну, подушки, ложки, миски. Іноді з дітей зривали навіть панчохи та інший одяг, не говорячи вже про прикраси.

Часто розкуркулення перетворювалося в барахольство, бо багато речей розкрадали активісти, які проводили «розкуркулення» заради наживи. В справі проведення колективізації і розкуркулення уряд спочатку покладав надії на відновлені комітети незаможних селян (КНС), але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможних сусідів. Тому, уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників із числа російських та єврейських комуністів і комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р. близько 47 тис. Водночас для проведення компанії розкуркулення та керівництвом щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники — російські робітники, фанатично віддані «побудові соціалізму» будь-якою ціною.

Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929-1930 рр., і найпоширенішою його формою стала депортація. За роки колективізації, як зазначав у січні 1934 р. Генеральний секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев, в Україні було розкуркулено 200 тисяч селянських господарств.

Понад мільйона українських селян було депортовано в райони Півночі, Сибіру і Казах-стану. Основна маса депортованих селян (серед них діти та старі) загинули на нових місцях, які були не пристосовані до ведення сільського господарства і малопридатні для життя.

Багато селянських родин, щоб уникнути розкуркулення й депортації, покидали свої домівки і господарства і тікали в промислові міста або за межі України і там нишком приєднувалися до міської робочої сили, бо приймати на промислові підприємства куркулів заборонялося.

Так припинила своє існування велика частина найбільш працездатних, продуктивних і найбільш досвідчених господарів, які любили землю і вміли на ній господарювати.

Це значно підірвало продуктивні сили українського села і стало другою основною причиною Голодомору.

Радянізація

Намагаючись надати своїм діям на західноукраїнських землях легітимного характеру, радянське керівництво організувало" там вибори до т. зв. Народних Зборів Західної України, які відбувалися, зрозуміло, на безальтернативній основі, під контролем та за безпосередньої участі радянських військ, органів влади та спецслужб. Зібравшись 26 — 28 жовтня 1939 р. у Львові, новообрані Народні Збори прийняли декларацію про встановлення радянської влади на території Західної України та возз'єднання з УРСР. Вже 1 листопада Верховна Рада СРСР «задовольнила» їх прохання. Чи не найсерйознішим випробуванням для населення новоприєднаних територій була т. зв. «радянизація» — запровадження нових радянських порядків. На перших порах вона відбувалася за співчуття і навіть за підтримки місцевого українського населення, яке зазнало чимало лиха від польської та румунської окупації. Заходи радянизації включали в себе конфіскацію поміщицьких земель та частковий розподіл її між безземельними та малоземельними селянами, націоналізацію промисловості, торгівлі і банків, введення 8-годинного робочого дня, розвиток медичного обслуговування, обмеження безробіття, розподіл серед міської бідноти житла, націоналізованого,після втечі польських чиновників та підприємців тощо. До соціально-економічних змін додалися культурно-освітні: повсюдне запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та вузів, преси, завезення зі східних областей великої кількості книг українською мовою тощо. Проте, підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю місцеве життя, радянська адміністрація, основу якої складали «перевірені кадри» зі Східної України або Росії (здебільшого росіяни за походженням) почала виявляти свою істинну сутність. Вона побоювалася поширення національно-визвольних ідей із Західної України на УРСР, а тому взялася за нещадну руйнацію культурно-освітніх, громадсько-політичних, економічних осередків та місцевих традицій, які формувалися протягом тривалого часу і з якими мусили рахуватися навіть попередні окупаційні режими. В результаті, припинили своє існування не лише політичні партії (звичайно, за винятком більшовицької), а й усі інші інституції неполітичного характеру, що раніше діяли в Західній Україні. Така доля спіткала навіть товариство «Просвіта», яке за свою понад 70-річну історію чимало зробило для українського національного відродження. Була ліквідована вільна українська преса, зокрема, замість 83 українських газет часів польської окупації, почали виходити 6 нових, цілком підпорядкованих радянській адміністрації. Аналогічним було становище на Буковині та в Бессарабії, де виходили лише 2 газети. Всеохопною стала політична цензура, без дозволу якої неможливим був вихід газет, журналів, книжок. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Почалися гоніння на Українську греко-католицьку церкву, яка користувалася в народі особливим довір'ям та авторитетом. Запанувала сувора уніфікація думки. Підривалися моральні засади молодого покоління.

40.Україна напередодні Другої світової війни(1939-перша половина 1941)

На початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. На початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі -- козир у дипломатичній грі; у воєнний -- матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний -- одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

1. Головною її причиною стала агресивна політика фашистської Німеччини, яка, керуючись злочинною гітлерівською "теорією" про зверхність так званої арійської раси, пред'явила територіальні претензії багатьом народам, почала захоплювати ряд європейських країн, втягнула весь світ у вир війни.

2. 2. Версальсько-Вашингтонська система, не витримала натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах

3. Ввели безкоштовне медичне обслуговування

4. Спершу перетворення в економіці мало торкатися інтересів українського населення,бо промисловість,торгівля і велике землеволодіння перебували в основному в руках поляків чи євреїв

41 .Причини катастрофічних поразок Червоної Армії в 1941-1942.Окупація України

1)В армії не заохочувалась ініціатива командирів ,а це породжувало схильність до шаблонів,застарілих схем.

2)Бойова підготовка у військах була дуже низька.

3)Переозброєння відбувалося повільно

4)Суттєвим прорахунком був демонтаж інженерних оборонних споруд на радянсько-польському кордоні,котрі з вересня 1939 опинилися в тилу Червоної Армії

5)сталінське керівництво деякий час замовчувало інформацію про справжнє становище на фронтах

6)Червона Армія не досягла поставлених цілей

7)Гітлерівці захопили майже всю бойову техніку і важке озброєння радянських військ,запаси продовольства,споряждення

Окупація України

Раду з евакуації ,організовану ЦК ВКП і Раднаркомом СРСР ,очолив перший секретар ВЦРПС М.Шверник . В Україні евакуацією керувала комісія на чолі із заступником голови РНК УРСР Д.Жилою.

До східних областей РРФСР ,середньоазіатських республік було евакуйовано понад 550 підприємств,майно багатьох колгоспів,радгоспів,МТС,установ.

Було виведено з ладу й зруйновано тисячі промислових об*єктів ,ЕЛЕКТРОСТАНЦІЙ,шахт,мостів,продовольчих складів,запасів промислових товарів,пам*ячники.

49. Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та Україною, прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Як зазначалось, акт є "свідченням дружби російського народу".

50. Рішення 20 зїзду КПРС

1. прийнято план шостої п’ятирічки.

2. У галузі внутрішньої політики особлива увага зверталась на поліпшення становища сільського господарства, забезпечення випередження темпів виробництва товарів народного споживання, розгортання житлового будівництва.

3. Хрущов виступив з доповіддю «про культ особи та його наслідки ». Він засуджував сталінську репресивну політику. 20 зїзд затвердив курс на відмову від сталінських методів керівницива. Найрадикальніших рис десталінізації набув після 20 зїзду КПРС: по всій країні почався демонтаж пам’ятників Сталіна, перейменовували вулиці, підприємства, навч. Заклади і міста, які носили імя Сталіна.

4. Взято курс на лібералізацію партійного життя: курс на переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу; регулярне оновлення складу керівних органів КПРС.

58. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи, створеної в листопаді 1976 p., була утворена Українська Гельсінська спілка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної організації та набула політичної спрямованості. УГС проголошувала необхідність відновлення української державності (але не відкидала ідею конфедерації незалежних держав). УГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії.

Становленню багатопартійності в Україні сприяли демократизація і гласність, що почалися в роки «перебудови». Стало можливим утворення політичних партій і суспільно-політичних організацій, що відстоювали політичні погляди різних верств населення.

Виникли Український демократичний союз, «Український культурологічний клуб», Український християнський демократичний фронт, український екологічний рух «Зелений світ» та ін. Чисельність багатьох із цих груп була невеликою, соціальний склад визначали головним чином представники творчої інтелігенції, студенти.Багатопартійність - наявність у суспільстві, державі двох-трьох і більше офіційно зареєстрованих політичних партій і рухів, що ведуть боротьбу за владу.

Основними передумовами формування багатопартійності в Україні були:

- історичний досвід багатопартійності в Україні;

- розширення демократизації суспільного життя, гласність;

- виникнення і розвиток в Україні дисидентства;

- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.

52.Політична і духовна спрямованість діяльності «шістдесятників» в Україні.

Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк та інші. Євген Сверстюк писав у 1993 році: «… Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.» На поч. 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова  Л.Танюк) і львівський «Пролісок» (голова  М. Косів), які стали центрами громадської діяльності Ш. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів. З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени УГС Української гельсінської групи

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття.Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Ш., насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Ш. у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Ш., закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Ш. була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації. Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Ш. не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

53.Основні форми і напрямки опозиційного руху в Україні.

Листи-звернення до керівників УРСР і СРСР були однією з найпоширеніших форм протесту. «Підписантами» були представники української інтелігенції.

Поширювалися книги,статі ,що викривали та засуджували політику,владу. Ця інформація поширювалися різними шляхами. Найактивніша форма-масові заходи. Рух кримських татар за повернення на історичну Батьківщину –в Крим. Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х рр.були:

• правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

 -  самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

• національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;                  

  - релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

55) Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін розгорнув реформи,  так звані Косигінські реформи, спрямовані на підсилення економічних стимулів у діяльності підприємств та організацій.

Нововведення в сільському господарстві розпочалися з березня 1965 р.

У промисловості з вересня того ж року децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана – централізована: 40 союзних міністерств і відомств знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР.

Водночас розширювалась сфера госпрозрахункових відносин, збільшувалась самостійність підприємств, впроваджувались прямі договірні зв’язки між ними, встановлювалися економічно обґрунтовані ціни на продукцію, скорочувалось число диктованих зверху показників.

В Україні на нові методи планування та економічного стимулювання в 1966 р. перейшло 1,5% підприємств, а в 1970 р. – 85%.

Результати VІІІ п’ятирічки (1966–1970) стали найкращими за останні 35 років.

Приріст промислової продукції в Україні склав 50%.

При цьому 2/3 продукції вдалося одержати за рахунок підвищення результативності праці.

Однак це був тимчасовий успіх.

Країна продовжила йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами.

Хоч чисельність робітників швидко зростала, приріст промислової продукції неухильно падав.

Після 1972 р. реформу фактично згорнули.

56) У новій Конституції Української РСР 1978р. були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою.

Регулярно стали отримувати зарплату колгоспники та з 1964р. отримувати пенсію у розмірі 12-30 крб.

Відносно зросла купівельна спроможність населення: люди почали більше купувати телевізорів, холодильників, пральних машин, іншої побутової техніки.

Партійно-державні верхи старанно приховували дефіцит бюджету, розширюючи реалізацію алкогольних напоїв, піднімаючи ціни на продовольчі та промислові товари.

В середині 60-х років було завершено електрифікацію села, кожне 20 село було газифіковане.

Медичне обслуговування населення хоча і поліпшилось, але були численні проблеми.

57) Курс на «прискорення» був підтверджений на XXVII з'їзді КПРС, що відбувся у 1986р.

Але господарство України не було спроможне за 3 п'ятирічки створити виробничий потенціал, що приблизно дорівнював би вже накопиченому за роки радянської влади.

У квітні 1986р. ЦК КПРС прийняв постанову про основні напрями розв'язання житлової проблеми: до 2000р. кожна сім'я матиме окрему квартиру або будинок, але необхідного економічного обґрунтування ця постанова не мала і була проречена на провал.

Того ж року було оголошено про прийняття « Комплексної програми розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг на 1986-2000рр.», якою передбачалося забезпечення предметами повсякденного вжитку і послугами всіх жителів країни, ліквідацію дефіцитів і черг.

В червні 1985р. набула чинності постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом.

Були вирубані десятки тисяч гектарів першокласних виноградників, садових насаджень, закриті виноробні виробництва.

Але авторитет КП України падав.

ЦК КП України міг лише надсилати до Москви свої пропозиції і не мав права самостійно приймати рішення, які виходять за межі діючих постанов та інструкцій ЦК КПРС.

58. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи, створеної в листопаді 1976 p., була утворена Українська Гельсінська спілка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної організації та набула політичної спрямованості. УГС проголошувала необхідність відновлення української державності (але не відкидала ідею конфедерації незалежних держав). УГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії.

Становленню багатопартійності в Україні сприяли демократизація і гласність, що почалися в роки «перебудови». Стало можливим утворення політичних партій і суспільно-політичних організацій, що відстоювали політичні погляди різних верств населення.

Виникли Український демократичний союз, «Український культурологічний клуб», Український християнський демократичний фронт, український екологічний рух «Зелений світ» та ін. Чисельність багатьох із цих груп була невеликою, соціальний склад визначали головним чином представники творчої інтелігенції, студенти.Багатопартійність - наявність у суспільстві, державі двох-трьох і більше офіційно зареєстрованих політичних партій і рухів, що ведуть боротьбу за владу.

Основними передумовами формування багатопартійності в Україні були:

- історичний досвід багатопартійності в Україні;

- розширення демократизації суспільного життя, гласність;

- виникнення і розвиток в Україні дисидентства;

- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.

59.Декларація про державний суверенітет України — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над

класовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний роз

виток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;

— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.

Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

Ключові дати

16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тім, що вона визначила основні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики, економічного розвитку й державного будівництва. Цей документ являє собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладені міжнародних угод. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, які розвивалися протягом століть.

Дата прийняття Декларації державний суверенітет України була оголошена Днем незалежності України. Однак згодом святкування перенесли на 24 серпня, адже саме в цей день в 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України й остаточно вивела державу зі складу СРСР.

У період з 1989 до 1991 роки майже всі республіки СРСР прийняли декларації про державний суверенітет. У березні 1991 р. був проведений всесоюзний референдум, на якому більшість населення проголосувало за збереження СРСР. Втім, Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдова та Вірменія, які на той момент оголосили про свою незалежність або перехід до незалежності, не брали участь у референдумі.

60. У кінці 50-х років керівництво КПРС вдалося до організаційних змін у системі управління. Була зроблена спроба докорінної реорганізації органів управління промисловістю та будівництвом. Ліквідовувалися союзні та республіканські галузеві міністерства, що контролювали найважливіші галузі промисловості та економіки. Замість них створювалися територіальні органи управління - ради народного господарювання. В УРСР після відповідного рішення Верховної Ради УРСР 1957 р. утворювалося 11 економічних адміністративних районів у яких почали діяти раднаргоспи. Ця радикальна реформа мала за мету подолати недоліки радянської системи державного управління та всевладдя центрального чиновництва. Відтепер усі підприємства в регіонах підпорядковувалися раднаргоспам під контроль яких в Україні було передано понад 10 тис. заводів, а під кінець 1957 р. ця цифра досягла 97 % (порівняно з 34 % у 1953 p.).

Збільшилися права республік у формуванні свого бюджету, питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції. Незважаючи на те, що реформи Хрущова не були доведені до логічного завершення і не виправдали пов'язаних із ними сподівань, все ж відбулося значне зростання валового національного продукту СРСР.