2. Створення оун

 

          27 січня - 3 лютого 1929р. у Відні відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).

          ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об(єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

          Свою державну концепцію Оун будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз(єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

 

3. Діяльність оун

 

          ОУН намагалася стимолювати в українському суспільстві стан “постійного революційного бродіння”, “постійний дух протесту проти властей”. Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

          Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що “наносять необчисленні шкоди українській нації”. Близький до національної демократії митрополіт Андрей Шептицький також засудив “злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні”. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в “нерозумінні справжніх шляхів визволення”,  у ”свідомому чи несвідомому інформуванні поліції”.

          Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертнвсть в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і Фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

          Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандеревці) та ОУН-М (мельниківці).

33

у сталінських планах колективізація — це не лише зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процес розкуркулювання, з другого — разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці. Перший п'ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об'єднано 30 % селянських господарств. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. - навесні 1932 р. У процесі колективізації можна виділити кілька етапів: — 1929—1930 pp. — час прискореної колективізації, яка перетворилася по суті в комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалась надмірними стараннями місцевих властей: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня— 62,8%; — 1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи Почався масовий вихід з колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможницьких; — 1931—1933 pp. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів); — 1934—1937 pp. — завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ. Важливим елементом колективізації було так зване "розкуркулювання", а фактично розселянювання села. Спочатку, у 1927—1928 pp., до заможного селянства проводилась політика обмеження — збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використання найманої праці, купівлю машин, реманенту. У квітні 1929р.

34) Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер.Більшовицька партія змінила

акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так

званої "культурної революції". За задумом лідерів партії,така революція повинна була дати освіту і виховання,

які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично

культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б).Разом з тим розвиток

культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

35) У складі Румунії українці (790 тис.осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та

Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Румунія з самого початку взяла курс на асиміляцію українців,позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку

краю не надходило ніяких капіталовкладень.Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів - ось

чим характеризувалось становище краю.

У Румунії були найменші сприятливі умови для діяльності українських політичних партій. Лише у 1927 р. утворилась

партія, що відстоювала національні інтереси українців,- Українська національна партія (УПА). Це була партія

ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами.Лідером партії був В.Золозецький. Молоде покоління

українських діячів ,невдоволене поміркованою позицією УНП, в середині 30-х років утворює конспіративну радикальну

націоналістичну організацію, близьку за програмними засадами і діями до Організації українських націоналістів (ОУН)

36/.

Сталінські ставленики в Україні стали проповідниками політики масового терору, який розгорнувся у 30_х рр. Правлячі кола СРСР відмовлялися від законності здійснюваних репресій. Звинувачення проти віднесених до класово ворожих елементів з 1929р. почали розглядати трійки у складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого відділення ДПУ. Засуджених партіями відправляли на примусові роботи до Пн та віддалених районів срср з важкими умовами праці. Терор розпочався після вбивства 1 грудня 1934р. С. Кірова потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Цим убивством сталінське керівництво скористалося для розправи над реальними і потенційними противниками режиму. Справи розглядалися без прокурора та адвоката. Оскарженню чи помилуванню не підлягали. Слідство велося з уживанням жорстоких тортур. Ця практика була узаконена в 1937р. В’язні не витримували тортур, підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на своїх колег, рідних. Репресії охопили всі категорії населення. Унаслідок репресій була обезглавлена армія. Був повністю знищений весь штаб Київського військового округу. Жертвами репресій стали мільйони людей в Україні.

37. Індустріалізація

Перехід до форсованої індустріалізації

До 1926 р. Завершилася відбудова народного господарства. Для побудови соціалізму потрібно було виконати такі завдання ( так званий ленінський план побудови соціалізму ):

1. Індустріалізація

2. Колективізація

3. Культурна революція

Індустріалізація – процес створення великого машинного виробництва як основи всіх галузей економіки.

Передумови індустріалізації

1.Технічна відсталість радянської держави

2.Потреби оборони (СРСР був у ворожому оточенні й можливість війни проти більшовицького режиму не відкидалася).

3.Багатоукладність економіки більшовицька влада намагалася ліквідувати через індустріалізацію.

4.Намагання більшовиків через індустріалізацію збільшити кількість робітничого класу, серед якого мали підтримку.

Грудень 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на проведення індустріалізації, на “побудову соціалізму в окремо взятій країні”, на розвиток галузей групи “А” з метою перетворення країни в могутню індустріальну державу з великим військовим потенціалом.

Завдання індустріалізації

• Здобуття техніко-економічної незалежності

• Перетворення аграрної країни на могутню індустріальну державу

• Підвищення технічної бази сільського господарства

• Зміцнення обороноздатності країни

Джерела індустріалізації

1.Використання коштів від націоналізованої промисловості

2.Збільшення прямих і непрямих податків

3.Використання трудового ентузіазму трудящих і примусової праці політичних в’язнів

4.Колективізація сільського господарства. Всі кошти направляли на розвиток важкої промисловості

5.Внутрішні позики:

1927-1929рр. Розповсюджено три позики індустріалізації

1930р. Позика “П’ятирічка за 4 роки”

1931 р. Позика “третього вирішального року”

1932р. Позика “четвертого завершального року” та інші позики Жорстока експлутація робітників і селян.

Труднощі індустріалізації

- Можливість використання лише внутрішніх джерел фінансування.

- Нестача кваліфікованих кадрів.

- Зниження життєвого рівня населенння – були черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого.

Особливості індустріалізації:

• Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості

• Основна увага приділялася розвитку важкої промисловості і відбувалося відставання легкої та харчової

• Жорстка централізація економіки

• Командно-адміністративні методи управління

• Індустріалізація здійснювалася в рамках жорстокого плану, часто нереального і необгрунтованого.

• Здійснювалися лише за рахунок власних джерел фінансування

• Індустріалізація здійснювалася форсованим темпом

• Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства.