§ 2. Сучасний стан коректорської справи в україні

2.1. «Універсалізація» посад коректора

та редактора

Сьогодні можна говорити про наявність двох тенденцій у ставленні вітчизняних редакцій і видавництв до коректури

як такої.

Перша: у невеликих комерційних колективах від коректу­ри взагалі відмовилися, вважаючи за можливе на ній «зеконо­мити». У кращому випадку коректуру в себе «увібрало» літе­ратурне редагування. Про поширеність цього явища в су­часній видавничій справі свідчить і виникнення поняття «універсальний спеціаліст», тобто такий, що здатен виконува­ти спарені функції літературного редактора й коректора, мо­лодшого редактора й коректора тощо.

Професійні коректори здебільшого скептично ставляться до універсалізації. Так, завідувач коректорату видавництва «Вища школа», практик із 30-річним стажем Т. Ремезовська

вважає:

Фахове опрацювання матеріалу літературним редактором і коректором суттєво відрізняються: перший з них сприймає текст як комунікативну цілісність, літературний твір, а другий, на про­фесійному жаргоні кажучи, читає букви. І йото головні завдан­ня — перевірити дотримання норм чинного правопису, а також технічних правил складання та верстання.

Спроба поєднати літературне редагування та коректуру теоретично можлива. Однак на практиці не дає ідеального ре­зультату — часто «універсальне» читання коректурних відбитків призводить до істотних помилок.

Та й комп'ютеризація призвела до зменшення у ре­дакційно-видавничому процесі ролі «живого» коректорсько­го читання відбитків. У видавництвах і редакціях періо­дичних видань стали охоче користуватися комп'ютерними програмами з перевірки орфографії, тим самим замінюючи таку важливу професію, як коректор. Утім, масового характе­ру це явище наразі ще не набуло.

Наступна група вітчизняних, переважно державних, ви­давництв («Вища школа», «Освіта», «Генеза», «Мистецтво», «Картографія») представляє другу тенденцію розв'язання проблеми коректури. Попри фінансові труднощі, вони збе­регли коректорати як структурні підрозділи. Вочевидь, дався взнаки їхній великий практичний досвід. Щоправда, при цьо­му довелося піти на відчутні штатні скорочення.

Досить численними (до десяти співробітників) бувають коректорати в газетних редакціях. Більш того, у щоденних газетах ці структурні підрозділи, очолювані завідувачами, працюють у дві зміни. Такими ж солідними за штатним роз­писом бувають коректорати у тижневиках: коректорат, приміром, «Дзеркала тижня» налічує десять співробітників, і, що позитивно, поділяється на українськомовний і російсько­мовний підрозділи.

На жаль, у більшості регіональних газет від «чистої» ко­ректури майже цілком відмовилися — нестача коштів змушує до таких радикальних рішень.

Таким чином, констатуємо: і серед практиків, і серед тео­ретиків видавничої справи усе частіше можна почути сумніви щодо необхідності та перспективності коректури в сучасних ринкових умовах. А надання коректурі надто скромного й непевного місця у видавничій справі не забарилося з наслідками.

2.2. Зниження рівня грамотності друкованої продукції та мовна ситуація в Україні

Сучасна друкована продукція, на жаль, не тішить око знавця українського правопису високим рівнем дотримання його норм. Либонь, ще більше можна зауважити грубих по­рушень технічних правил складання та верстання.

Прикро знаходити помилки у невеличких за обсягом дитя­чих книжках. Так, у симпатично оформлених виданнях (зі за­стосуванням технології фігурного витинання) харківського видавництва «Ранок» трапляються помилки: «Отакі от мо­лодці // Два маленькі баранці!» — читаємо у книжечці «Два маленькі баранці» Ганни Чубач, хоча правильно писати «отакі-от». А в книжці «Чарівний м'ячик» Ганни Макуліної та Галини Ульченко у вірші «Хом'ячок» надруковано «щеч-ка» замість «щічка».

До речі, в деяких зарубіжних країнах прийнято щорічно визначати не тільки найкращі роботи в царині видавничої справи, а й найгірші. Приміром, у Росії газета «Книжное обозрение» і генеральна дирекція МКВЯ присуджують національну антипремію «Абзац» за найбільш неякісні робо­ти в галузі редактури, коректури та перекладу. Бронзову ста­туетку у вигляді двічі переломленої ручки на зіжмаканому аркуші паперу вручають видавцям книг у номінаціях «Най­гірший переклад», «Найгірша коректура», «Найгірша редак-тура» і «Повний абзац» (за цілковите нехтування усіх мовних норм вручається статуетка масивніша). Подібні конкурси, безперечно, сприяють піднесенню видавничої культури: кому ж хочеться бути володарем премії «Абзац»?

В Україні безперечними «лідерами» за помилками залиша­ються газети, адже кількість коректур у них менша, ніж у книжкових виданнях, а рух коректур — інтенсивніший.

У чому ж причини окреслених реалій сучасної коректорсь­кої справи? Окрім названих (універсалізація, фінансова скру­та тощо), виділимо й низку інших.

Грамотність сучасної друкованої продукції зумовлена за­гальним мовним станом українського суспільства, а він вельми критичний. Русифікація, поширення суржику серед усіх верств населення, недостатні вимоги до мовної освіти в середній школі, недоопрацьованість фахової термінології — усе це визначає стан вітчизняної коректури.

Фахівці серед своїх професійних проблем надзвичайно важливою вважають нестабільність мовних норм. Адже не секрет: написання низки слів подається у словниках і довідни­ках часто-густо по-різному (наприклад О. Генрі й ОТенрі, Д'Аламбер і д'Аламбер, Політбюро і політбюро тощо). Знач­них труднощів завдає «хиткість» написання прізвищ політич­них лідерів, географічних назв та ін.

На розвиток сучасної української мови очевидним є вплив діаспори, західних діалектів. Крім того, деякі замовники про­сять видавництва випустити книгу на основі не чинного, а скрипниківського правопису 1928 р. Ось цитата з авторсько­го звернення до читача книги Є. Сверстюка «Блудні сини Ук­раїни» (К., 1993, с. 5):

Це перша (копи не рахувати передруків) у сучасній Україні книж­ка, яка засвідчує повернення до давнього, «харківського» право­пису, вживаного лише в закордонних виданнях. Автор виходить з переконання, що повернення до нормальних понять і до ук­раїнської традиції диктує нам також повернення до українського правопису ще до його спотворень, продиктованих політичною кон'юнктурою однобічного «зближення братніх мов».

Починання цього автора не залишилися поодинокими. На основі «харківського» правопису нині нерідко видається літера­тура релігійного змісту, твори діячів національного відроджен­ня початку XX ст., авторів з української діаспори. Зрозуміло, наскільки непростим є таке завдання для коректора, вивченого на радянському правописі та його пізніших модифікаціях.

2.3. Коректура в умовах комп'ютеризації видавничої справи

Наступною проблемою, що характеризує стан корек­торської справи в Україні, є невирішене «комп'ютерне питан­ня». Ще не завжди на столі у коректора (якщо навіть ця людина коректор і літредактор в одній особі) можна побачити комп'ютер. А поготів у районних та обласних видавни­цтвах і редакціях, що значно гірше забезпечені сучасною технікою, в порівнянні зі столичними. Водночас спілкування з коректорами-практиками наводить на думку: не дуже вони й прагнуть мати справу з комп'ютерними програмами (в то­му числі й вітчизняною «РУТОЮ»). Вони значно більше по­кладаються на власний досвід і знання, ніж на машинний ро­зум. Слушність та слабкість цієї думки ще будуть нами обго­ворюватися у розділі «Комп'ютерна коректура».

А тим часом зауважимо: саме комп'ютеризація призвела до перенесення багатьох етапів видавничого процесу із дру­карні до видавництва. Внаслідок цього відчутно скоротилася роль друкарської коректури. Видавнича коректура у корек­торській справі нині відчутно домінує. І це ще одна характер­на риса загального стану коректорської справи в Україні.

Трохи краще, ніж з комп'ютерами, ведеться коректорам зі словниковою та довідниковою літературою, вкрай не­обхідною в їхній роботі. Звичайно, не всі видавництва забез­печують своїх співробітників подібними книжками — часом коректори скаржаться, що доводиться їх купувати за свою не­велику зарплату. Хоча й існує чимало позитивних прикладів, коли на замовлення завідувача коректорату закуповуються необхідні книжкові новинки й у видавництві створюють спра­вжню бібліотеку.

2.4. Коректура і видавничий ринок

Варто також акцентувати увагу на такій гострій про­фесійній проблемі коректорів, як час на опрацювання відбитків: зазвичай він украй обмежений. Адже сучасні ви­давництва функціонують в умовах ринку: держзамовлення фактично перестало діяти, рентабельність визначається умінням вивчати смаки публіки і пропонувати їй максималь­но якісну продукцію за мінімальну ціну і т. п. Це призводить до конкуренції між видавництвами в царині автури, цін, опе­ративності та інших секторів. До речі, важливим чинником у виборі автором того чи іншого видавництва є швидкість підготовки оригіналу до друку.

Вище ми вже обмовилися про зарплату коректора — вона справді-таки не велика, і це ще одна окрема проблема сучас­ної коректури. Про ринковість, престижність професії корек­тора, відтак, говорити досить важко. Як результат — відтік молодих кадрів із «чистої» коректури, намагання потрапити на «універсальні» посади.

2.5. Фахова підготовка коректорів

Як і кожна професія, коректура має свої традиції та славні імена. Щоправда, про них незаслужено мало говорять, а дар­ма. У коректурі є справжні майстри своєї професії, що працю­ють і нині чи працювали ще донедавна: Т. Ремезовська (ви­давництво «Вища школа»), А. Лопата (видавництво «Осві­та»), Т. Барвінська (газета «Слово Просвіти»), В. Кравченко (газета «Молодь України») — і це лише кілька імен справжніх професіоналів... Вивчення традицій вітчизняної коректури, її персоналій заслуговує на окрему книгу...

У сучасній коректурі, за нашими спостереженнями, пра­цюють майже виключно жінки — від нещодавніх випускниць середніх шкіл, що не вступили до ВНЗ, до досвідчених спеціалістів середнього і пенсійного віку. Серед сучасних ко­ректорів — здебільшого люди з вищою філологічною освітою.

Фахова ж підготовка коректорів фактично відсутня. Осно­ви коректури як обов'язкова дисципліна викладається на кафедрах видавничої справи та редагування Інституту жур­налістики Київського національного університету імені Тара­са Шевченка, видавничо-поліграфічного факультету Націо­нального технічного університету України (НТУУ «КПІ») та в Українській академії друкарства (Львів). Але для цих випу­скників «чиста» коректура навряд стане в майбутньому влас­не професією. Ті ж, хто у ній працює де-факто, зазвичай опановують її шляхом «спроб і помилок». На практиці це оз­начає: новачки, що приходить на посади коректорів, не во­лодіють коректурними знаками, не втаємничені у технічні правила складання та верстання, тож змушені виконувати посадові обов'язки, одночасно опановуючи своє ремесло.

А з цим теж виникають проблеми — за якими джерелами? Книжки з коректури — бібліографічна рідкість. Годі й казати, потреба нових підручників і посібників з коректури назріла давно. Нова генерація фахової літератури, либонь, спричини­ла би піднесення рівня коректорської підготовки друкованих видань, а значить і загальної видавничої культури.