111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111"Культура історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в створенні ними матеріальних і духовних цінностей.

         Поняття "культура" вживається для характеристики історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності чи життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузькому значення - сфера духовного життя людей. Включає в себе предметні результати діяльності людей (машини, побудови, результати пізнання, твори мистецтва, результати, норми моралі і права та ін.), а також людські сили і здібності, що реалізуються в діяльності (знання, вміння, навики, рівень інтелекту, моральний та естетичний розвиток, світогляд, способи і форми спілкування людей)". Така полісемантичність поняття "культура" та глибина змісту викликали до життя безліч наукових визначень. Широта охоплюваних культурою явищ впливає на закріплення за цим поняттям багатьох смислових відтінків, що у свою чергу сприяє варіативному його тлумаченню, розумінню й використанню різними дисциплінами. На перший план висувалася світоглядна функція (А.Швейцер), ціннісно-духовна (М.Човгавадзе), діяльнісна (В.Давидович, Ю.Жданов, М.Мамардашвілі, Е.Маркарян), предметно-змістовна (А.Коган, В.Межуєв), регулююча відносини між людьми (З.Фрейд), життєтворча (О.Лосєв) - при всіх цих коливаннях найважливіша роль найчастіше відводилася духовно-практичній функції, культурі як фундаменту людського взаєморозуміння, як універсальній властивості суспільного життя, повернутого обличчям до особистісного становлення людини.

         Філософсько-антропологічна спрямованість у визначеннях поняття культури не випадкова. Адже власне людина є суб'єктом і носієм культури. Існування культури можливе лише у людському суспільстві і служить потребам людини. Яскравою ілюстрацією цього є "поетична" версія культури Миколи Реріха, за якою культура розглядається "як любов до людини, як синтез дієвого блага, осередок просвіти і краси".

         Зв'язок людини і культури не може бути безпідставним. Основою цього зв'язку є природа, в широкому розумінні цього слова. Отже, для опанування феномену культури у його суттєвих та історичних проявах слід з'ясувати співвідношення природного і культурного у сфері людської життєдіяльності.

         Поняття "природа" - одне з найширших. Передовсім природа обіймає все те, що виникло та існує по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття  "природа" охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її бутті без людини. Дійсність, де з'являється людина як природний але разом з тим і соціально-культурний чинник, характеризується таким поняттям "природа", яке передбачає всю сукупність природних умов існуванню людини. І вже як така "природа" фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Людина змушена пристосовувати свої потреби до природних можливостей, як власне своїх, так і оточуючого її навколишнього світу. Тому природа - об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально-культурному існуванню, навіть і самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

         Поняття "культура", як вже згадувалось, латинського походження і вживалося спочатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузькому значенні підкреслюється наявність змін в природному об'єкті залежно від дій людини на відміну від змін під дією природних причин. Поняття "культура" в цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.

         Отже, такий аналіз понять "природа" і "культура" виявляє їх відмінність: під культурою слід розуміти те, що створене людиною, тобто - штучне; під природною - все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами світобудови. Та чи можна погодитись з таким чисто механічним співіснуванням природи і культури? Хіба тільки абстрагувавшись від дійсності. Адже об'єктивно-історичне існування природи, культури і суспільства являє собою нерозривну єдність, цілісність, розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Зв'язок між культурою і природою виявляється не тільки в попередньому існуванні другої для культури, а й більшою мірою в тому, що передбачає її (природу) постійною і необхідною умовою свого існування й розвитку. Це об'єктивні природні умови як загальний предмет праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя; це також об'єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати, що природне не байдуже для тих форм, за якими створюється й живе культура. Природа в тій чи іншій інтерпретації відтворюється у культурі. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.

         Людська залежність від природи має не тільки біологічні підстави. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Адже тільки живучи у згоді з законами і принципами природи людина не зашкодить своєму існуванню. Однак, змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому перебуваючи в об'єктивному, незалежному від неї зв'язку з природою, людина виробляє суб'єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв'язком. Таким чином створюється "друга природа", яка створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв'язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття, будучи надприродним явищем, свідчить, що людина все ж є вагомою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Наприклад, в процесі і результаті людської діяльності зазнають змін форми природних ландшафтів, рослинність, тваринний світ, а також зміни в людському організмі. Правда, питання - наскільки це добре чи зле? - залишається відкритим. Чимало потреб продиктовані індивідуумові його природною необхідністю - фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Аналогічно люди вбачають природну необхідність в пізнавальній діяльності, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Однак, насправді, походження людських потреб, поривань, цілей має не природний, а культурний характер.

         Фізіологічна непристосованість, порівняно з представниками рослинного і тваринного світів, людини до навколишнього середовища компенсується її здатністю осягнути світ в особливий духовний спосіб і пристосуватися до нього (світу) шляхом окультурення стосунків природи і людства. Отже, культура, будучи специфічним способом існування людини в природі, все ж не нівелює значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Та природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) з природи, відносному вивільненню її щодо природо-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом поєднання людини з природою. І чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

         Отже, співвідношення природи та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому слід зважати, що "природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі". Як бачимо, за всієї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою, діяльнісно впливаючи на останню згідно потреб людини.

         Коротко з'ясувавши сутність та взаємозв'язок понять "природа" і "культура", слід дещо зупинитись на діяльнісному аспекті культури. Як вже згадувалось, в одному із визначень культура розуміється як "особливий, діяльнісний спосіб освоєння світу". Тут береться до уваги свідома людська діяльність, в тому числі і творча діяльність. Якщо людська діяльність є процесом формоутворення предмета, то творчість - смислоутворення діяльності. Таким чином суспільні проблеми, відображаючись у свідомості, втілюються в діях людей, котрі, в свою чергу, створюють культурні цінності - матеріальні і духовні.

         Культурна цінність предмета праці людини полягає не так в його утилітарному призначенні, як у формі, через яку предмет одержує соціальну значимість. Предметні форми культури відображають також взаємини людей. Людина ж реалізується як діяльний суб'єкт, що розвивається і як об'єкт, результат діяльності. У сфері культури людина формується як соціальний суб'єкт і водночас своєю діяльністю створює предметний світ. Культура тут постає в якості світу людини, де людина подвоює себе інтелектуально (в свідомості) і реально (в діяльності). Культура як самовідтворення людини здійснюється в її матеріальній і духовній діяльності.

         Матеріальна культура - предметна форма духовної культури, а духовна культура набуває свого реального буття лише в якості змісту матеріальної культури. Поза теоретичною абстракцією матеріальна і духовна культура існують в соціальній реальності і є двома сторонами цілісного феномена, суть якого полягає в самоутвердженні людини.

         Перебуваючи у тісному суспільно-історичному зв'язку з людиною, культура ще також "являє собою конкретно-історичну сходинку розвитку суспільства". Ось як тлумачиться поняття "культура" з такої точки зору енциклопедичним словником: "В основі розвитку матеріальної і духовної культури, які знаходяться в органічному єднанні, лежить розвиток матеріального виробництва. Кожна суспільно-економічна формація характеризується певним типом культури, який здійснюється з переходом від однієї формації до іншої, при цьому успадковується все цінне в культурі минулого". Загалом це так, однак, як свідчить світова історія культури у світлі суспільного прогресу і регресу, далеко не все цінне в культурі минулого успадковується. Часто на зміну одним цінностям приходять інші. Людство постійно перебуває у стані пошуку нових шляхів гармонійного співіснування з навколишнім і власне внутрішнім світом людини. Сферою цього пошуку та становлення духовно-моральних цінностей і є культура.

         Феномен культури свідчить, що в найзагальніших рисах культура являє собою матеріальний і духовний прогрес, як індивідів, так і суспільства. Універсальне (загальнолюдське) та особистісно-індивідуальне поєднуються у культурі, котра охоплює всі сфери життєдіяльності людини, перебуваючи в діалектичному взаємозв'язку з ними.

22222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222 2. Методологічні засади, джерела вивчення курсу «Історія українського суспільства».

Методи вивчення історії України Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій. Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: 1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, подгонок під наперед задані схеми. 2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення. Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання. Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного. При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін. Джерела і література з історії України Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей. Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів: 1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки; 2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу; 3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.; 5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

3333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333333

44444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444444 Трипільська культура – найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді. Наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка біля села Трипілля (Київщина) дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву трипільської. Зразки матеріальної і духовної культури, аналогічні тим, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені у багатьох місцях Правобережної України. Їхній аналіз привів археологів до думки про те, що вони не мають відношення ані до часів Київської Русі, ані до більш пізніх історичних періодів нашої історії. Племена трипільської культури були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями Трипільської культури були примітивно-хліборобські і скотарські племена. Вони, очевидно, з Балкан через Румунію і Молдавію просунулися на територію України і заселили майже все Правобережжя від Дністра до Дніпра, від Північного Причорномор'я до Полісся, змішавшись із місцевим населенням. Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Ця культура зникла в кінці III тис. до н.е. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. Але елементи цієї культури, особливо землеробські традиції, культ жінки-матері збереглися в традиціях українського народу. Неоціненний вклад у дослідження трипільської культури внесла Т.С.Пассек, яка розробила загальну періодизацію розвитку культури Трипілля. Нею виділено три основні періоди у розвитку племен цієї культури: ранній (4000 – 3500 рр. до н.е.), середній (3500 – 2750), пізній (2750 – 2000). Значний внесок у вивчення трипільських пам'яток зробили С.М.Бібіков, О.Кандиба, В.А.Круц, Т.Г.Мовша, О.В.Цвек., К.К.Черних, М.М.Шмаглій та інші. Трипільська культура відіграла надзвичайно важливу роль у розвитку людства. Особливістю Трипільської культури була велика шана до жінки-матері. Від тих часів ця пошана у великій мірі лишилося в культурі і побуті українців до сьогодні. Наприклад, слово "зять" походить від слова "взять". Це означає, що якщо сьогодні хлопець обирає собі наречену і бере її собі за дружину, то в ті часи було звичайним явищем, коли дівчина або її батьки, обирала собі нареченого і брала собі його за чоловіка. Цікаво, що ще в позаминулому сторіччі на Україні існував звичай, згідно з яким дівчина могла прийти додому до хлопця, який їй подобався, сказати йому і його батькам, що вона хоче вийти за нього замуж і в 99% випадків так і ставалося (відмова хлопця в такому випадку вважалася для нього і його сім'ї великою ганьбою). Їжа трипільців була як рослинною (каші з пшениці, проса, гороху) так і м'ясною (м'ясо бика, свині, вівці та диких тварин – оленя, косулі, кабана) й рибною. Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни. Як одяг носили вироби із шкіри та тканин (тканинна одежа на теренах України бере початок саме у трипільців). Ткацтво у трипільців засвідчене знахідками деталей ткацького вірстата та відбитки тканин на глині. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне (чоботи, напівчеревики типу постолів, сандалі). Головні убори мали грибоподібну форму або з підігнутими полами. Одяг, головні убори та взуття оздоблювалися мідними, кам'яними, бурштиновим, скляними прикрасами та амулетами. Вони мали як територіальні, етнографічні відмінності так і відрізнялися в часі. Ці вироби засвідчують і соціальне розшарування суспільства. Значні трипільські поселення, що датуються 4 тисячоліттям до н. е., є унікальним явищем тієї епохи. Високо, як ніде в Європі, у них була розвинена житлова архітектура. Хати мали по кілька кімнат, а іноді й поверхів, де жила разом велика матріархальна родина. Хати були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації, і розташовувалися колом, у центрі якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Найбільше таке поселення було відкрите біля села Володимирівки на Кіровоградщині, де розкопки виявили 200 хат, розташованих п'ятьма концентричними колами. Навколо таких великих протоміст розташовувалися невеличкі поселення, утворюючи округи з населенням у 15-25 тис. осіб. Основними матеріалами для будівництва будинків були дерево та глина. Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будинків трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини. Кожне поселення існувало близько 50 років. Потім жителі переходили на нове місце. Це було пов'язано з виснаженням землі навколо поселення та вирубуванням лісів. Облишене поселення спалювали. Це був своєрідний ритуал. Серед цих великих попелищ археологи знаходять безліч розписаних посудин, антропоморфних і зооморфних статуеток, спалене зерно та кістки тварин, а часом навіть людські останки. Зміни у матеріальній культурі трипільців засвідчив подальший швидкий розвиток господарства землеробських племен. В трипільському господарстві розширювався асортимент сільськогосподарських культур: пшениця, ячмінь, просо, бобові та технічні культури. Землю обробляли роговими й дерев'яними ралами. Поступово вдосконалювалися зубчасті серпи. Для обмолочення зерна застосовували молотильні дошки, зерно зберігали в спеціальних великих посудинах, а також у ямах із обмащеними глиною й випаленими стінками. Як галузь сільського господарства розвивалось і садівництво (вишня, абрикос), виноградарство. Спостерігається перехід деяких груп трипільського населення від землеробства до переважання тваринництва. Певне місце в житті трипільців належало і мисливству та рибальству. Звичайно, землеробство завжди залишалось для трипільців основним видом господарства, але воно завдяки нечастим врожаям не могло повною мірою задовольнити потреби племен. Тому паралельно з землеробством розвивалося скотарство, а також такі невідтворюючі види господарства, як рибальство, мисливство, збиральництво. У тваринництві перевагу віддавали великій рогатій худобі, яку, крім м'ясо-молочного призначення, використовували як тяглову силу під час обробітку землі та транспортуванні вантажів. Рухливий спосіб життя скотарів перешкоджав накопиченню багатств, вимагав простих, легких і міцних речей. Середньостогівці вперше у Європі приручили коня та освоїли відгінне скотарство. Головним джерелом вивчення скотарства було поховання. Поряд із скотарством розвивалося полювання на м'ясних та хутряних звірів, птахів, рибальство. Полювали трипільці в основному на благородного оленя, лося, косулю, бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя, як наконечники стріл з кременю, скребки, кам'яні сокири-клини. Займалися також і рибальством, для чого були сприятливі умови, оскільки поселення знаходились здебільшого біля річок. Ловили щук, сомів, осетрів. Трипільці збирали в основному черепашки прісноводних молюсків, залишки яких знайдено в купах сміття біля будинків, які ще називають "черепашковими купами". У давнину черепашки використовувались також для розпису, прикрас. Збиралися також жолуді, які сушилися в закритих печах, розтиралися на зернотерках і домішувалися в тісто. До сфери виробничої діяльності трипільців належать і домашні промисли: виробництво господарського, кухонного інвентаря та начиння, обробка шкіри, виготовлення рослинних волокон, прядіння, ткацтво, виготовлення грубого посуду з глини і дерева та ін. Обробка каменю та кременю стала ремеслом, що засвідчують і виявлені майстерні З домашніх промислів слід назвати вичинювання шкір, оброблення хутра, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу. Уже тоді тканини підкладалися під дно керамічних виробів, щоб їх легше було виліпити, була відома в'язка простого панчішного типу, а матерії вироблялися двох видів – полотна і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіті. Найбільш прикметною для трипільської культури була її кераміка. Незважаючи на досить тонкі стінки, посуд був міцним. Орнамент мав вигляд спіралі в поєднанні із зображеннями сонця, місяця, тварин і рослин. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Через цікавий розпис цю культуру часто мистецтвознавці називають культурою мальованої кераміки, що вражає досконалістю форм та орнаментації. Процес виготовлення столового посуду набуває складної технологічної процедури – від пошуків спеціальної глини, її відмулювання, формування на повільному гончарному крузі, застосування при формуванні шаблонів, а при оздобленні – фарб, пензлів і штампів. Ускладнювався і процес випалювання глиняних виробів. Особливий крок зробила металургія через появу виробів із бронзи – матеріалу твердішого і продуктивнішого від міді. Сама поява бронзового виробництва у трипільському середовищі на останньому етапі його існування дозволяє відносити цей етап до епохи бронзи. Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що втілюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура, вже з позначеними, але не до кінця доведеними ногами. Третій тип – фігура сидячої жінки. Призначені вони були для ритуальної мети: були пов'язані з культом жінки. Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя – хранителя і володаря води. Чи це були "дитячі іграшки ", чи культові фігурки для власної оборони від злих духів, ніхто не може сказати. Складними були вірування трипільців, що спрямовувалися на обожнення сил природи, від яких повністю залежали ранні землероби. Найпоширенішим був культ плодючості, який асоціювався з образом праматері. На жаль, зараз навряд чи вдасться відтворити картину первісних уявлень трипільців, але дещо можна дізнатись з нових досліджень цієї культури. У трипільців було циклічне уявлення про час. Вони представляли його собі як безкінечну дорогу, що рухається навколо центру Всесвіту. Населення Трипілля усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового. І декілька сюжетів з їхньої міфології доводять це. Дослідження поховального обряду трипільців показали наявність грунтових та підкурганних поховань з трупоспаленнями та трупопокладеннями, у яких помітні відмінності між чоловічими та жіночими похованнями. Як особливість дівчаток ховали в урнах, дорослих – без урн. Відмічені окремі дуже багаті поховання знаті. Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. Не одне покоління археологів доклало зусиль, аби збагатити науку уявленнями про родоплемінні, суспільні відносини, планування і конструкції найдавніших протоміст, побут, духовну культуру, мистецтво. Фондова колекція матеріалів трипільської культури Львівського історичного музею нараховує понад тисячу експонатів. Колекція Львівського історичного музею зібрана різними археологами протягом тривалого часу в різних місцевостях Західної України. В Історичний музей пам'ятки Трипілля попали з окремих музеїв, що існували у Львові до 1939 р. Найбільшу колекцію складають матеріали, здобуті К.Гадачеком у с. Кошилівці Заліщицького району Тернопільської області у 1910-1912 рр. Це цікавий мальований посуд, зооморфна та антропоморфна пластика, різноманітні знаряддя праці із каменю та кістки. Найбільш цінним є жіноча статуетка з піднятими догори руками "Оранта", ритуальний посуд: біноклі, посудини у формі стопи людських ніг та запряжених волі. Другою за чисельністю групою є матеріали із с. Городниця Івано-Франківської області, здобуті у 1877-1882 рр. археологами І. Коперницьким та В. Пшибиславським. Велику цінність становить жіноча статуетка із дитям на руках, відома в науковій літературі як "Мадонна" із с. Сушківка Черкаської області та ряд інших не менш цікавих матеріалів: зерновики, миски, кубки, накривки, чашки, чарки, горщики, прикрашені поліхромним орнаментом. Розпис зберігся на всьому комплексі матеріалів до наших днів і дивує відвідувачів барвистістю і яскравістю тонів, а також чіткістю малюнку, вмінням розмістити його на поверхні. На виставці представлено близько 400 експонатів. Орієнтовна страхова вартість експонатів виставки 150000 дол. США. На мою думку славетна Трипільська культура, а точніше – цивілізація, відіграла надзвичайно велику роль у закладенні основ духовного, суспільно-політичного, виробничого і культурного життя, які були згодом сприйняті мешканцями інших регіонів планети. Зберігшись у пережитках, трипільська культура залишила по собі виразні сліди. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді. Пам'ятки трипільської культури заслуговують на їх збереження і скрупульозне вивчення, бо вони є досягненням людства і належать йому.

55555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555Антична культура, яку принесли в Північне Причорномор'я грецькі переселенці, справила величезний вплив на духовний світ і соціально-економічне життя місцевих племен.

Антична культура в своїй основі була культурою класового суспільства — культурою рабовласників і рабів, багатих і бідних. Поділ суспільства за соціально-економічною ознакою знайшов певний вияв майже в усіх галузях культури. Але особливо яскраво цей процес позначився на диференціації житлової забудови міст за соціально-економічною і, можливо, правовою ознакою, коли в центральних їх частинах селилися звичайно найбільш заможні громадяни; на розмірах, типах і декорі жител; характері комплексів побутових речей. Так, будинки багатіїв типу ольвійського Протогена мали площу понад 500 м² кожний. Їх внутрішні двори оточувалися звичайно з усіх боків портиками, парадні приміщення мали галькові підлоги з сюжетними або орнаментальними мотивами, а стіни приміщень — розписи. Проте відомі й однокімнатні будинки з подвір'ям, що не мали портиків, та з досить скромним декором приміщення. Мешканцями таких будинків, які могли здаватися і в найом, очевидно, були вільні, але найбідніші верстви міського населення. Житло раба обмежувалося невеликою комірчиною в будинку його власника. Величезна різниця в становищі багатих і бідних жителів виразно простежується і в поховальних пам'ятках. Монументальні кам'яні склепи, з курганними насипами, розписом стін, з багатим поховальним інвентарем — розписним посудом, ювелірними виробами, різними прикрасами тощо — належали представникам найвищої знаті. Разом з тим зустрічаються звичайні грунтові могили з одною чи кількома простими посудинами або й зовсім без них, що являють собою поховання найбідніших жителів, а можливо, і рабів.

Розглянемо найбільш важливі сторони культурного життя населення античних міст Північного Причорномор'я. До нашого часу дійшло багато пам'яток офіційної лапідарної епіграфіки — написів, вирізьблених на кам'яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів — кістяних паличок для писання — та інших пам'яток, значна частина населення античних міст була письменною. Діти вільних громадян звичайно одержували початкову освіту. Їх навчали читати, писати, лічити. Відомо, наприклад, що досить задовільну освіту здобув у молоді роки син вільновідпущеника, тобто представника нижчих верств суспільства, Біон Борисфеніт (III ст. до н. е.), згодом відомий філософ. Діти старшого віку навчалися в одно- або дворічних школах, де вони опановували мистецтво риторики, філософію, музику. Для занять спортом існували спеціальні споруди — гімнасії. Зокрема, залишки такого гімнасія, збудованого у IV — на початку III ст. до н. е., знайдені в Ольвії.

Населення північнопричорноморських міст було непогано обізнане з тогочасною літературою, зокрема з ліричною та епічною поезією. Так, за свідченням Діона Хрисостома, жителі Ольвії навіть у І ст. н. е. читали Гомера, майже всі знали напам'ять «Іліаду». В місті також були свої поети, які перед битвами для піднесення бойового духу громадян читали вірші.

Значного розвитку досягла музична культура. Населення охоче відвідувало виступи приїжджих музикантів. У цьому плані цікава розповідь Полієна: у 80-х роках IV ст. до н. е. під час війни Пантікапея з Феодосією один з навархів Гераклеї Понтійської, що допомагала Феодосії, родосець Мемнон, щоб підрахувати кількість населення Пантікапея, послав у місто відомого кіфариста, вважаючи, що всі жителі зберуться на його виступ до театру. Були в причорноморських містах і власні професіональні музиканти. Судячи з написів, скульптури, живопису та зображень на монетах, тут поширилися ліри, флейти, труби, кіфари. Музиканти Північного Причорномор'я були відомі і за його межами. До нас дійшло, зокрема, ім'я боспорця Ісіла (III ст. до н. е.), учителя музики, який брав участь у дельфійських змаганнях.

Популярністю користувалися також театральні вистави. Відомо про існування театрів в Ольвії, Херсонесі та Пантікапеї. Проте розкопано частково лише театр Херсонеса, що виник ще в елліністичний час і проіснував до VI ст. н. е. Цей театр вміщував близько трьох тисяч глядачів. Крім постановки п'єс, у театрах також відбувалися виступи музикантів.

Великого значення в грецькому суспільстві надавалося фізичному вихованню. У написах згадується і багато видів спорту, з яких провадилися змагання: біг, метання диска, списа та м'яча, гімнастика, кулачний бій, плавання, кидання аркана, кінні змагання, а також змагання з п'ятиборства. Поряд з цими видами спорту, очевидно, значного розвитку досягло мистецтво стрільби з лука. З ольвійського напису IV ст. до н. е. відомо, що один з лучників пустив стрілу на 282 оргії (521,7 м). Написи з Ольвії свідчать, що в заняттях спортом і спортивних змаганнях брали участь і вельми поважні люди — архонти, стратеги та ін. В Північному Причорномор'ї є знахідки панафінейських амфор, якими нагороджувалися переможці панафінейських змагань в Аттіці. Це дає підстави вважати, що в цих змаганнях виступали і представники північнопричорноморських міст. В них брали участь атлети, веслярі та ін.

Набули слави і північнопричорноморські вчені — історики та філософи. Зокрема, у III ст. до н. е. в Херсонесі жив Сіріск, який описав історію свого міста. За вчені праці Сіріск був увінчаний золотим вінком, на його честь видано почесний декрет. На цей же час припадає життя вже згаданого ольвіополіта філософа Біона Борисфеніта та боспорянина філософа Смікра. З Ольвії походили також автор ряду творів з філософії та історії — Посідоній та філософ школи стоїків Сфер, автор праць «Три книги про Лікурга та Сократа» і «Про лаконську політію». Популярністю користувалися також виходці з Північного Причорномор'я філософ Діфіл та Стратонік (І ст. н. е.). Загалом щодо розглянутих галузей культурного життя Північного Причорномор'я наші знання дуже обмежені.

Докладніші відомості є про прикладне й образотворче мистецтво античних міст Північного Причорномор'я, зокрема про архітектуру, скульптуру, живопис та особливо виготовлення металевих, дерев'яних, кам'яних, кістяних та інших художніх виробів. На перших етапах розвитку міст досить значне місце посідав імпорт мистецьких виробів з метрополії, спочатку переважно з Іонії, а в класичний час — з Аттіки. Починаючи з V ст. до н. е. стало розвиватися власне мистецтво, яке згодом відігравало дедалі більшу роль у житті північнопричорноморських міст і навколишніх племен.

На початку існування античних держав мистецтво в них розвивалося в тих самих напрямах, що і в самій Греції. Але з часом тут почали виявлятися нові тенденції в усіх галузях мистецтва і, зокрема, у містобудуванні, в архітектурі громадських та культових споруд, у типах, конструкціях та декорі житлових будинків тощо. Відособлений розвиток північнопричорноморських міст зумовив появу у мистецтві оригінальних елементів, нових художніх образів, породжених специфічними умовами життя на далекій периферії античного світу. Не могли не позначитися на мистецтві і впливи різноплемінного оточення, які виразно виявилися наприкінці елліністичного часу й особливо у перші століття нашої ери. Найбільше місцеві впливи виявилися в мистецтві Боспору.

Північнопричорноморські греки, зокрема ольвіополіти, слідували традиціям та досягненням античного містобудування — принципам розміщення та забудови торговельно-адміністративних площ — агор, культових ділянок — теменосів. У більшості міст у межах окремих районів використовувався принцип регулярної прямокутної забудови, а Херсонес мав таке планування в межах усього міста.

Від споруд культового призначення до нас дійшли тільки залишки фундаментів та окремі деталі ордерів — бази, барабани стволів колон, капітелі, частини антаблементів тощо. Будувалися антові, простильні, периптеріальні та толосові типи храмів, що вирішувалися найчастіше у формах іонійського або дорійського ордерів. Корінфський ордер мав дуже обмежене застосування. Здійснено науково обгрунтовані графічні реконструкції таких храмів у Ольвії (антовий храм іонійського ордера V ст. до н. е., присвячений Аполлону Дельфінію), Пантікапеї (іонійський периптер початку V ст. до н. е.) та на Таманському півострові (толос з зовнішнім портиком дорійського ордера, оточений перістильним подвір'ям, другої чверті III — середини II ст. до н. е.). В архітектурних деталях цих споруд, однак, не простежується специфічно північнопричорноморських особливостей. З інших реконструйованих графічно монументальних споруд становить інтерес пританейон у Пантікапеї (II ст. до н. е.), подвір'я якого з двох боків оточене дорійськими портиками. На архітектурних деталях цієї споруди збереглися сліди поліхромії. У Північному Причорномор'ї досить велике поширення мав аттічний ордер, який використовувався найчастіше при спорудженні невеликих будівель громадського призначення (наприклад, гімнасій в Ольвії) та житлових будинків. У плануванні та об'ємних рішеннях останніх, зокрема наявності іноді цілих підвальних поверхів, найповніше відображені місцеві особливості.

Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло будівництво і декоративне оформлення поховальних споруд — склепів. Найвизначніші пам'ятки цього типу відкрито у Боспорі. Тут уже в IV ст. до н. е. зводили такі величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів з псевдосклепінням та багато склепів з фресковими розписами стін. Поліхромні розписи імітували найчастіше звичайну кладку стіни або її ордерне оформлення (так званий структурний стиль). Найяскравішими пам'ятками цього напряму є розписи склепів (III ст. до н. е.) першого кургану Васюринської гори та біля Анапи (Таманський півострів). Пізніше над структурним розписом нижньої частини стіни почали вміщувати сюжетні сцени. Так, в одному з пантікапейських склепів II ст. до н. е. зображено сцену битви пігмеїв з журавлями. Дуже цікавим є також склеп Анфестерія із зображенням вершника та жінки, що сидить біля юрти (І ст. до н. е. — можливо початок І ст. н. е.). Монументальний живопис застосовувався також у громадських спорудах та житлових будинках.

До монументального мистецтва належать підлоги з сюжетними або орнаментальними зображеннями, складеними з дрібної різноколірної гальки на вапняному розчині. Вони прикрашали парадні приміщення багатих будинків. Так, в одному з будинків Ольвії III—II ст. до н. е. в орнаментальних рамках галькового вимощення підлоги зображені грифони, леви, пантери, кабани. Галькова підлога із сценою вмивання відкрита в одному з херсонеських будинків.

Велику мистецьку та пізнавальну цінність являють собою надмогильні пам'ятники — стели. Якщо спочатку це були рівні мармурові або вапнякові плити, увінчані карнизом або фронтоном, на яких були тільки написи, то з III ст. до н. е. на стелах зустрічаються рельєфи з зображенням небіжчиків, іноді їх родичів, сцени з життя померлих. Цікавими є боспорські стели IV—III ст. до н. е., в розписах яких простежуються аттічні художні традиції (це, зокрема, стели з зображенням Апфи — дружини Афінея — та воїна), а також портрет юнака з Херсонеса (IV ст. до н. е.), намальований восковими фарбами на кам'яному надгробку.

Судячи із численних знахідок скульптур, їх фрагментів та постаментів, у античних містах Північного Причорномор'я встановлювалося багато скульптур богів, героїв, в основному грецького пантеону, а також, можливо, окремих, особливо видатних діячів античних держав та інших осіб. Великі за розміром статуї звичайно встановлювались як у храмах, так і просто неба, найчастіше на культових ділянках або в спорудах культового призначення. Відомі, наприклад, статуя богині Астари з Таманського півострова (друга половина IV ст. до н. е.), великі статуї левів з Ольвії (кінець IV — початок III ст. до н. е.), статуя Діоніса з Пантікапея (початок IV ст. до н. е.) тощо. Проте до нас в основному дійшли скульптури, призначені для невеликих закритих приміщень — Діоніса з Тірітаки, Афіни, Кібели та Артеміди з Ольвії, Афродіти з Херсонеса та ін.

Багато скульптур, особливо класичного та елліністичного часу, були привізні і являли собою першокласні копії творів таких видатних давньогрецьких скульпторів, як Пракситель і Скопас. В Ольвії, зокрема, знайдено постамент статуї з підписом Праксителя.

Надзвичайно велике поширення у Північному Причорномор'ї, як і взагалі в античному світі, мали теракотові вироби — зображення богів, акторів, сюжетних сцен, архітектурні деталі, іграшки тощо, розписані фарбами. Велика кількість їх потрапляла у Північне Причорномор'я з різних міст Греції. Але багато виготовлялося безпосередньо на місці — форми для виготовлення теракот і сліди їх виробництва виявлені майже в усіх великих північнопричорноморських містах.

Високого рівня досягло в античних містах Північного Причорномор'я, особливо в Ольвії і Боспорі, виготовлення художніх прикрас із коштовних та кольорових металів, що вражають своєю технічною довершеністю та високою художньою майстерністю виконання.

На значній частині виробів відображені сцени з життя і побуту скіфів, виконані з великою етнографічною достовірністю. Оскільки замовником більшості цих речей була верхівка скіфського суспільства, переважна кількість виробів створювалася на їх смак. Серед них є такі шедеври світового мистецтва, як золотий гребінь з Солохи, де у верхній частині зображена сцена бою між вершником та двома пішими воїнами, срібна амфора з Чортомлиського кургану із зображенням сцени приборкання диких коней, електрова ваза з Куль-Оби, на якій зображені сцени з життя скіфських воїнів, срібна чаша з Гайманової Могили і зовсім виняткова пам'ятка грецької торевтики — золота пектораль з Товстої Могили з чудово виконаними сценами із скіфського побуту і боротьби звірів.

Досить значне поширення мала високохудожньо оформлена імпортна посуда — чорнолакова, чорно- та червонофігурна (кіліки, кубки, різні глеки, блюда для риби тощо). На посудинах зображалися міфологічні сюжети, зокрема пов'язані з легендами про Північне Причорномор'я, сцени полювання та війни, жанрові тощо. Поряд з імпортною в побуті північнопричорноморських греків була поширена, особливо в елліністичний час, продукція місцевого керамічного виробництва — проста та чорнолакова кераміка, прикрашена орнаментом, розмальованим різними фарбами; так звані поліхромні вази із сюжетними зображеннями та ін. Кераміка, а також інші види прикладного мистецтва, що досягли високого рівня довершеності, — гліптика, різьблення по кістці, художнє лиття різних прикрас, карбування монет із зображенням богів, героїв, царів, а іноді й різних споруд того часу — храмів, укріплень, були своєрідним взірцем для мистецтва всього Північного Причорномор'я, впливали на прискорення розвитку культури місцевих племен. Поєднання північнопричорноморських і місцевих традицій спостерігається в культурі не тільки, наприклад, Боспору, а й нижньодніпровських городищ, а також Скіфської держави в Криму, особливо її столиці — Неаполя Скіфського.

Тісна взаємодія культур двох світів великою мірою виявилася також, у політеїстичних релігійних уявленнях як місцевих племен, так і населення античних міст. Ряд основних божеств у тих і інших мали аналогічні функції. Про це, зокрема, повідомляє Геродот, який порівнює найшановнішого скіфського бога Папая із Зевсом, богиню Табіті — з Гестією, бога війни називає Ареєм.

Релігія античних міст Північного Причорномор'я, особливо на початку їхнього існування, була єдиною з релігією метрополії. Тут шанувалися Зевс, Афіна, Аполлон, Артеміда, Кібела у різних іпостасях, Геракл та ін. В особливій пошані були божества, зв'язані з землеробством і родючістю: Деметра, Кора-Персефона, Діоніс. В окремих районах Північного Причорномор'я простежуються місцеві особливості в значенні окремих культів. Так, у ряді місцевостей Північно-Західного Причорномор'я першорядне значення мав культ Ахілла, в Ольвії — Аполлона Дельфінія і Зевса Ольбіоса, на азіатській частині Боспору — Афродіти Апатури тощо. Для відправлення культових церемоній існували спеціальні священні ділянки, будувалися храми, численні вівтарі, присвячені окремим божествам. Поступово у релігійні уявлення жителів античних міст Північного Причорномор'я проникають елементи культів божеств місцевого, негрецького походження. Так, у Херсонесі поширився культ таврської богині Діви.

Вплив культури місцевих племен особливо посилився близько рубежу нової ери. Крім того, у цей час у мистецтві античних міст-держав з'являються й елементи романізації. Таким чином, грецьке у своїй основі мистецтво в ході самостійного розвитку під впливом різних контактів, особливо у перші століття нашої ери, набуває багатьох оригінальних рис, що дає можливість твердити про формування локального, північнопричорноморського варіанта античної культури.

В ідеологічних уявленнях поряд із збереженням культів попередніх часів, як грецьких в своїй основі (Аполлона, Зевса, Ахілла, Гермеса та ін.), так і місцевих (наприклад, богині Діви у Херсонесі), посилюються сарматські, почасти скіфські, фракійські, іранські, єгипетські елементи. Розвиваються культи синкретичних божеств. Зокрема, в Пантікапеї зростає шанування головного бога, в основі якого лежав культ Зевса, а також входили елементи фракійського культу Сабазія та, можливо, сарматського кінного бога. Поява у Боспорі у перші століття нашої ери культу єдиного бога характерна для пізньоантичного суспільства в період його розкладу і свідчить про поступовий перехід до монотеїзму.

На початку IV ст. н. е. у Боспорі вже існує християнська община, представник якої — боспорський єпископ Кадм — у 325 р. н. е. брав участь у першому Нікейському соборі. Поширюється тут також культ римських імператорів.

У містобудуванні та архітектурі поряд з давніми традиціями у перші століття нової ери спостерігаються деякі нові елементи, головним чином римської провінціальної школи. Встановився тип невеликого міста-фортеці з досить чіткою системою планування (Ілурат). З'явилися нові типи споруд (цитаделі, терми), елементи декору (декоративні різноколірні мармурові плитки тощо), конструкції та матеріали (гіпокаусти, випалена цегла, значно поширилося застосування вапняних розчинів у будівництві спеціальних споруд). Але конструкції стали більш примітивними і водночас масивними, якість будівництва значно погіршилась. На рубежі нашої ери, а можливо, ще раніше, судячи із зображень на монетах та поховальних стелах, в архітектурі Боспору поширився нетиповий для Середземномор'я п'ятиколонний храм. Саме таким був, очевидно, пантікапейський храм, присвячений цареві Аспургу (23 р. н. е.).

Значно розширилося будівництво монументальних кам'яних склепів, які раніше були типовими головним чином для Боспору. Слід згадати склепи, побудовані впритул до оборонної стіни Херсонеса, склеп так званого Зевсового кургану в Ольвії. В будівництві склепів широко застосовувалися циліндричні склепіння. У Боспорі, як і раніше, склепи продовжували розписувати. Проте в цей час розписи звичайно вже не відбивали тектоніку споруди — чітке розчленування на несучі й несомі елементи часто було відсутнє. Існує думка, що саме у відході від ордерних традицій слід вбачати місцеві впливи. Характер розписів склепів дає підставу вважати, що вже з кінця І ст. до н. е. ці роботи, використовуючи традиції IV—III ст. до н. е., виконували головним чином місцеві майстри.

У І ст. н. е. у Боспорі поширилися так званий квітковий, а трохи пізніше — інкрустаційний стилі. Однією з найцікавіших пам'яток квіткового стилю є розписи склепу Деметри у Керчі (І ст. н. е.). Тут, поряд із зображенням на стінах і в північній люнеті декоративних гірлянд та виноградних лоз, у центрі стелі майстерно зображено голову Деметри, а в південній люнеті — сцену з міфа про викрадення Плутоном, богом підземного царства, Кори — дочки Деметри. Поєднання у II ст. н. е. квіткового та інкрустаційного стилів привело до виникнення таких видатних пам'яток, як розписи так званого Стасівського склепу у Керчі, де стіни розписані в інкрустаційному стилі з введенням архітектурних деталей, а центральна частина стелі — у квітковому; з зображень у люнетах найбільший інтерес становлять батальні сцени за участю греків та сарматів. З інших пам'яток слід відзначити розписи стін склепу II ст. н. е., відкритого в 1975 р. на некрополі Горгіппії. Тут в реалістичній манері відображено сцени з життя й 12 подвигів Геракла — боротьба з левом, лернейською Гідрою та ін., побутова сцена трапези, навпроти входу в склеп зображено дві фігури, які сидять, і юнака, що стоїть перед ними, — можливо, зображення похованих. Також цікавий розпис внутрішніх стінок кам'яного саркофага кінця І ст. н. е. з Боспору. На одній з них зображено майстерню художника, де на стінах між колонами розвішані портрети. Перед художником — ящик з фарбами, трохи далі — мольберт. На інших стінках саркофага представлені музиканти, пігмеї-танцюристи, сцена загробної трапези та ін.

З надмогильних пам'яток І—II ст. н. е. дійшли до нас невеликі статуї, що зображали похованих, та стели з рельєфами (останні домінують). На рельєфах стел зображені сцени поховальних трапез, героїзовані небіжчиці, фігури, що стоять, у звичайному вбранні або озброєні, вершники в одязі кочовиків тощо. На стелах Боспору почали вміщувати по два і навіть по три рельєфи з одного боку. Саме в рельєфах цих стел найповніше відбилися особливості місцевої боспорської скульптури: площинність, статичність, графічність у виконанні рельєфних деталей, фронтальність постановки фігур, наявність у ряді випадків індивідуальних портретних зображень, а також етнічної характеристики, застосування поліхромії.

Для перших століть нашої ери характерні також статуарні скульптури, що зображували античних богів, царів, видатних діячів (наприклад, мармурова статуя Неокла з Горгіппії — кінець II ст. до н. е., бронзовий бюст цариці Динамії), а також тварин (мармурова статуя лева з Пантікапея) та ін. Загалом скульптура місцевих митців у вказаний період грубіша і дещо примітивніша, ніж античні зразки, але в ній досить виразно простежуються особливості, що виникли завдяки місцевим впливам.

Значного розвитку в цей час, особливо у Боспорі, досягло також мистецтво торевтики. Тут поряд зі штампованими досить грубо виконаними прикрасами створювалися ювелірні вироби, які своєю багатоколірністю та пишністю відповідали смакам сарматських племен. Типові ювелірні прикраси боспорських майстрів знайдено, зокрема, в сарматських похованнях поблизу с. Ковалівки Миколаївської області та в Нижньогірському районі Кримської області. Поєднання золота і кольорового каміння, застосування геометричного поліхромного візерунка повністю відповідали принципу інкрустаційного стилю, який у Боспорі в II ст. н. е. застосовувався в декорі архітектурних споруд.

Слід зазначити, що традиції місцевих племен у мистецтві північнопричорноморських міст досить яскраво виявилися не тільки у Боспорі, який по праву вважається художнім центром сарматського світу, а й в інших містах, зокрема Тірі. Проте за браком джерел поки що не маємо змоги говорити про це докладніше.

Тисячолітня епоха античної цивілізації в Північному Причорномор'ї не пройшла безслідно для наступних часів.

Чисто еллінські, спочатку чужі для навколишнього середовища античні міста і поселення Північного Причорномор'я в ході свого дальшого розвитку стали складовою, органічною частиною всього північнопричорноморського світу. Постійна взаємодія між місцевими племенами й античними містами і взаємовплив зумовили утворення своєрідного варіанта античної культури.

В результаті взаємного проникнення цих світів створилися передумови для виникнення держав із змішаним населенням, що складалося з греків та тубільного населення, яке, зокрема, в Боспорській державі, було представлене племенами сіндів, меотів, скіфів та ін.

Прогресивна роль античних північнопричорноморських міст полягала насамперед у тому, що вони вплинула на прискорення соціально-економічного і політичного розвитку місцевих племен, формування в них класового суспільства, розвитку їх економіки, культури, ідеологічних уявлень. Шляхом тісних контактів з античними містами племена Північного Причорномор'я були втягнуті в постійні взаємовідносини з найпередовішою на той час античною культурою. Античні традиції ввійшли складовою частиною в культуру місцевих племен. Цей процес торкнувся не тільки скіфо-сарматських і зарубинецьких племен. У сферу контактів з античною культурою були також утягнуті і носії багатоетнічної черняхівської культури, пам'ятки якої зони Лісостепу і прилеглої до неї частини Степу, на думку більшості дослідників, належать, як і зарубинецькі, до ранньослов'янських. Багато речей античного походження (амфори, червонолаковий і скляний посуд, металеві та інші прикраси тощо) знайдено при розкопках могильників і поселень предків слов'ян, які займали велику територію басейнів Подніпров'я, Побужжя, Подністров'я. У процесі їх тісних взаємовідносин з північнопричорноморськими античними державами у галузях економіки, насамперед торгівлі, і культури обидві сторони протягом більш як п'яти століть справляли значний вплив одна на одну.

Модифіковані під впливом візантійської культури античні традиції через ранньосередньовічні міста, що виникли на місці деяких старих античних центрів, дійшли певною мірою і до Київської Русі.

66666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666На зламі II—І тис. до н.е. сюди прибуло плем'я кімерійців (ймовірно,

іранського походження), завоювавши південно-причорноморські степи.

Кімерійці мали культурні зв'язки з Малою Азією, Кавказом та іншими

країнами, їхню культуру треба вважати продовженням трипільської.

Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'я-

вилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до

нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне

узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, напевно,

і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей,

що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер

не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що

кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі,

перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н.

е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й

стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи

інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н.

е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до

Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє

істориків до цілого

ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх

називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що

перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на

конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із

майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на

Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад

великих родів і виникнення військової знаті.

З приходом кіммерійців у нашому краї розпочинається епоха заліза. Вони

займалися кочовим скотарством( коні, вівці, велика рогата худоба) і тому

не мали постійних населених пунктів. Продукти землеробства та деякі інші

речі купували або захоплювали у сусідніх землеробських племен.

Кіммерійці були добрими металургами (відомі кілька сортів сталі).

Виготовляли добру зброю (далекобійний лук та стріли з бронзовими

дволопатевими вістрями; залізні мечі до 1 м., бойові булави) та кінське

спорядження. Їх зброю почали використовувати інші народи. Розвинута

обробка каменю, кістки, дерева. Прикраси з золота, срібла та бронзи.

Посуд з глини, рідше з дерева.

Суспільство кіммерійців знаходилося на рівні військової демократії.

Існувала майнова нерівність. Виділилася військова аристократія та

пастухи-скотарі бідного та середнього достатку.

Кимерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Пастирське,

Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків і мали некрополі

(с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди.

Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля

Кам'янця-Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на

ка б. Умані, Білозерка на

Херсонщині).

Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою

бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями.

Основу їх війська складала легкоозброєна кіннота, що не мала важкого

захисного спорядження (лише панцири та щити з шкіри). Походи проти

сусідів та більш далеких народів Європи та Азії. Зображення цих

кіннотників можна зустріти у мистецтві греків, етрусків, ассірійців.

Походи на північ проти землеробських племен, які чинили гідний опір та у

результаті створили міцний союз, побудували систему городищ, розвинули

військове мистецтво та відбили напади кіммерійців. У походах в Європу

кіммерійці доходили до Греції (поховання вождів знайдені у Болгарії). До

Передньої Азії у VIII ст. до н. е., та на початку VII ст. до н. е. Тоді

кіммерійці, витіснені з П. Причорномор'я скіфами, змушені були покинути

свої землі. Під їх ударами загинули або ослабли Лідія, Фрігія, Урарту.

З іранських племен, які побували в Україні в І тис. до н. е. (VII — II

ст. до н.е.), найбільше пам'яток залишили по собі скіфи. По скіфах

залишилися в південній Україні вали великих городищ; скіфських царів

ховали під величезними курганами, а навколо них робили величезні вали і

рови.

Розкопки таких поховань свідчать про те, що разом з померлими клали їхню

зброю, дорогоцінності, забитих коней, слуг.

Своєрідне скіфське мистецтво відіграло дуже велику роль у формуванні

слов'янської культури і слов'янського будівництва.

Треба згадати також і про скіфську кераміку, прикрашену заглибленим

геометричним візерунком, та скіфське декоративне мистецтво, в основі

якого — зображення тварин. Цікавий вигляд мають також скіфські кам'яні

статуї воїнів. З початком грецької колонізації (VI ст. до н. е.)

Причорномор'я на скіфів дедалі більше впливає антична культура, і це

відбивається на мистецьких виробах, скіфському побуті. Про це свідчать

тогочасні знахідки в Неаполі скіфському (поблизу Сімферополя), тодішній

столиці скіфського царства. Тут виявлено традиційні скіфські будівлі,

прикрашені на давньогрецький лад портиками і фресками.

Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі

трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й

водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування

стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого

у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з

грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи

пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя,

віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби,

інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит.

Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм

стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами

тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику

оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена, що згодом

ські племена, що згодом

витіснили скіфів з південних степів України. Сарматське мистецтво

характеризується поліхромією та оздобленням зброї, інших ужиткових

речей. Продовжується мистецька традиція "звіриного" стилю, в якому

створюються композиції міфологічного змісту.

77777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777777Вітчизняна культура протягом усіх століть її формуваннянерозривно пов'язана з історією Росії. Наше культурну спадщину,складалося в процесі становлення та розвитку національної самосвідомості,постійно збагачувалося власним і світовим культурним досвідом. Воно далосвітові вершини художніх досягнень, увійшло невід'ємною частиною у світовукультуру.

Особливості формування російської культури бачаться в таких основнихчинники: необхідність освоєння величезного географічного простору, наякому поєднувалися і взаємодіяли численні етнічні Групи інародності; затвердження православ'я як особливої гілки християнства,зосередженої на духовності, прихильності усталеним традиціям;тривала тимчасова ізольованість розвитку від західно-європейськихцивілізаційних процесів і напружена боротьба за подолання такоїзамкнутості; превалювання ідеї пріоритету державності надособистісними інтересами, підпорядкування інтересів особистості інтересам держави

Щоб наочніше представити сказане, розглянемо основні етапиформування вітчизняної культури від VI століття, коли почалося їїстановлення, до кінця XX століття, коли наша національна культура придбалазавершені форми.

1. Язичницька культура давніх слов'ян.

На ранніх етапах розвитку природа країни накладала величезний відбитокна весь хід її історії. В. О. Ключевський відзначав рівнинність, велика кількість річковихшляхів на Східно-європейській рівнині, які полегшили грандіозніпроцеси колонізації племен, визначили особливості та різноманіттягосподарської діяльності народу. Але природа не охороняла суспільство відчужорідних вторгнень.

З V століття до н. е.. на північному узбережжі Чорного моря греки заснуваликолонії, залучаючи місцевих жителів на свої ринки, підпорядковуючи їх своємукультурний вплив: торгівля зблизила греків і тубільців. Створювалисязмішані поселення. У розкопках знайдені предмети грецького мистецтва,зроблені грецькими майстрами на замовлення варварів. Таким чином, грецькемистецтво служило смакам місцевих мешканців - скіфів - іранської гілкиарійського племені. Потім замість скіфів у південній Русі виявляються сармати,алани-іранські кочівники. Наступає занепад грецьких міст іодночасно деякий підйом культури скіфів орачів. Але ніякікатастрофи не знищили культурних досягнень Подніпров'я. Коли зі зростанням Римської держави змінилася карта світу і римські міста-фортеціпоширилися до Приазов'я, Подніпров'я виявилося підготовленим досприйняття елементів римської культури. Носієм культури цього періодубуло раннє слов'янське населення. З IV століття і протягом цілоготисячоліття південні степи Русі були предметом спору прийшлих племен зі Сходу

Літопис не пам'ятає часу приходу слов'ян з Азії до Європи. Вона застаєїх вже на Дунаї, в Карпатах. Падіння Західної Римської імперії, масоверух слов'ян через Дунай призводять до виникнення великих слов'янськихплемен. Латинські та візантійські письменники VI-VIII століть говорять про двагілках слов'ян - антів і слов'ян. Почався новий період в історії східнихслов'ян. Він підводить до пояснення блискучої культури, без перерви, яку маємо в Київський час.

Прийшовши в Подніпров'ї, слов'яни не знайшли тут такої культури іцивілізації, як германські племена в Західної Римської імперії. Але з VIстоліття пам'ятники дозволяють говорити про власну і достатньою міроювизначилася культурі східних слов'ян. До утворення Київськогодержави вони мали значну історію, помітні успіхи в областіматеріальної культури: знали секрети обробки металу, землеробськігармати. У них були вироблені відомі уявлення про земне і загробномусвіті, склалися суворо дотримувані ритуали, і коли завершився процесетногенезу, формування давньоруської народності, ці культурнідосягнення минулого не були забуті.

Давньоруська (російської) культура не є чисто слов'янської. Давньоруська народність складалася в змішуванні декількох субетнічнихкомпонентів. Вона зароджувалася як спільність, утворена із з'єднання трьохгосподарсько-технологічних регіонів - землеробського, скотарського,промислового. Трьох типів способу життя - оседлового, кочового, бродячого; взмішуванні декількох етнічних потоків - слов'янського, балтійського, угро -угорського з помітним впливом німецького, тюркського, північнокавказького, вперетині впливу кількох релігійних потоків. Таким чином, наосновної території Давньоруської держави ми не можемо говорити прочисельну перевагу слов'ян в етногенезі. Єдиний елементдавньоруської культури, в якому слов'янське домінування не викликаєсумнівів - це мова.

У VI-IX століттях йде процес інтенсивного розвитку народів, що населяли Східно-європейську рівнину. Орне землеробство витісняє підсічно,виділяється ремесло, зав'язуються тесані культурні зв'язки з Візантією, Сходом, Західною Європою. Посилено розвивається торгівля, яка веласязначними капіталами (про що свідчили знайдені скарби арабськихмонет, розповіді арабських письменників). У торгівлі зі Сходом велике значеннямали контакти з хозарами, які відкрили слов'янам безпечний шлях до Азії,познайомили з релігіями Сходу. Успішно розвивалася торгівля з Візантією. До Х століття склалися певні форми і традиції торговельних угод. Проце свідчать договори, підписані князями Олегом та Ігорем згреками. Вони були складені двома мовами-російською та грецькою. Цепідтверджує те, що писемність у слов'ян з'явилася задовго до прийняттяхристиянства, а також те, що до появи першого зведення законів «Руськоїправди »складалося і законодавство. У договорах згадувалося про "Законіросійською », за яким жили слов'яни. Під ім'ям «русів» слов'яни торгували в Західній Європі.

З давніх часів поряд із землеробством і скотарством населення Стародавньої Русі успішно займалося торгівлею. За такої умови можна припуститираннє існування міст, вже у VII-VIII століттях. Літопис не приводитьчасу їх появи. Вони були «ізначала» - Новгород, Полоцьк, Ростов, Смоленськ, Київ-все на річкових,, торгових шляхах. Міста були не тількипунктами племінної оборони і культу. До XI століття вони - центри політичної,культурного життя, ремісничого виробництва. З появою приватноївласності, багатих землеробів, виникають гради - хороми (замки). Ускандинавських сагах IX століття Стародавня Русь мала назву «Гардарика» - країноюміст, що формується культура Київської Русі була міською. Такимчином, до другої половини IX століття, до утворення держави, східніслов'яни мали вже значну історію і встигли досягти помітних успіхівв галузі матеріальної культури, яка була основою суспільноїжиття.

Центральне місце в культурі цього періоду займала язичницька релігія. Язичництво-це релігійна форма освоєння людиною світу. Релігійніпогляди древніх слов'ян відбивали світогляд наших предків. Вонирозвивалися, ускладнювалися, не відрізняючись значно від аналогічного розвиткурелігій інших народів. Людина жила в міфологічній картині світу. У центріїї знаходилася природа, до якої пристосовувався колектив. Можна виділитикілька етапів розвитку язичницької культури.

. На першому етапі обожнювалися сили природи. Вся вона населяла безліччю духів, яких треба було умилостивити, щоб вони не шкодили людині, допомагали у трудовій діяльності. Слов'яни поклонялися Матері-Землі, досить розвинені були водяні культи.

Вони вважали воду стихією, з якої утворився світ. Слов'яни населяли її різними божествами - русалками, водяними, морянамі, присвячували їм свята. Шанувалися ліси та гаї, їх вважали житлами богів. Шанувалися бог сонця - Дажбог, бог вітру-Стрибог. Слов'яни думали, що їх родовід походить від богів. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає російський народ

«Даждьбоговимі онуками».

. На другому етапі в російсько-слов'янському язичництві розвивається і тримається довше інших видів вірувань культ предків. Почитали

Рода - творця Всесвіту і Рожаниць - богинь родючості. Слов'яни вірили в потойбічний світ. Смерть сприймали не як зникнення, а як перехід у підземний світ. Вони спалювали трупи чи зраджували їх землі. У першому випадку передбачалося, що після смерті жити залишається душа, в іншому допускалося, що вони продовжують жити, але в іншому світі. Душа після спалення зберігала зв'язку з матеріальним світом, беручи інший образ, вселяючись в нове тіло. Слов'яни вважали, що Предки продовжували і після смерті жити з ними, постійно перебуваючи поруч.

. На третьому етапі розвитку язичницької релігії з'являється, «Бог богів», віддалений від світу. Це вже істота небесне, голова ієрархії богів. У VI столітті повелителем Всесвіту визнавали бога-громовержця Перуна. У договорах Х століття з греками російські князі клялися двома богами: дружина-Перуном

(згодом-князівським богом), а купці - білястому - богом худоби

(згодом - богом багатства й торгівлі ). У слов'ян існували досить розвинені форми язичницької обрядовості, тобто організованої, упорядкованої системи магічних дій, практична мета яких у тому, що б впливати на навколишню природу, примусити її служити людині. Поклоніння ідолам супроводжувалися язичницькими ритуалу ми, які не поступалися християнським по пишноти, урочистості й вплив на психіку. Язичницька обрядовість включала і різні види мистецтв.

За допомогою скульптури, різьблення, карбування створювалися зображення, володіння якими, думали; слов'яни, давало владу над силами природи, оберігало від бід і небезпек (амулети, обереги).

Язичницькі символи виявлялися, в слов'янському фольклорі (образи берези, сосни, горобини), в архітектурі - на дахах осель витісувалися зображення птахів, кінських голів

Слов'яни будували багатокупольні дерев'яні язичницькі храми. Але їх храмбув швидше за місцем зберігання предметів поклоніння. Обряди ж супроводжувалисявимовленням змов, заклинань, співами, танцями, грою на музичнихінструментах, елементами театралізованих дій. Візантійські історикизгадували про трьох музикантів, захоплених в VI столітті в полон на шляху до Хазарію, куди йшли як послів свого князя. Полонені слов'яни повідомили,що вони не вміють володіти зброєю, а тільки вміють грати на своїхінструментах. Це повідомлення свідчило про привілейоване, почесномуположенні стародавніх музикантів. Виконувати дипломатичні доручення моглилюди, наділені довірою. Таке поєднання функцій було широкопоширена в середньовічній Західній Європі. У феодальної Русі цейзвичай якийсь час ще буде збережений.

У зв'язку з потребою внутрішнього об'єднання, княжий бог Перунстає богом загальнодержавним. У слов'янському пантеоні були і богинеслов'янського походження. Фінська богиня Мокош, бог сонця народів Сходу Хорос. У результаті звичайні міжплемінні конфлікти отримувализакріплення в релігійній сфері. У 980 році Володимир здійснив першурелігійну реформу, суть якої-злиття різнорідних богів в єдиномупантеоні. Але вона зазнала невдачі. Дуже рано до слов'ян прониклиязичницькі релігії сусідніх народів. Вони були знайомі і з іншимивіросповіданнями: іудаїзмом, католицизмом, православ'ям. З ними Русьпознайомилася, постійно спілкуючись з хозарами, народами Середньої Азії, Візантією, Європою. Таким чином, геополітичний простір Стародавньої Русі знаходилося на стику різних світів. Населення Русі було під потужнимвпливом різноспрямованих цивілізаційних факторів, перш, за всехристиянського і мусульманського. Древня Русь розвивалася аналогічно Західній Європі, і підійшла одночасно з нею до рубежу освітиранньофеодального держави. Покликання варягів стимулювало цей процес. Київська держава будувалося на основі західного інституту васалітету,який включав поняття свободи Головну і широку основу для входження вєвропейське, співтовариство створювало прийняття християнства. Хрещення Русістало переломним рубежем в історії та культурі.

2. Прийняття християнства - переломний момент в історії російської культури.

Несучим елементом будь-якої культури є релігія. Це не просто вірав надприродне або система обрядів. Це спосіб життя, певнасистема ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі. Русьчасів Володимира стала державою, переросла язичницькі вірування, булаоточена народами, що мають свою писемність, розвинені релігії. Вонапрагнула увійти в цей світ. Прийняття християнства від Візантії булопідготовлено всім попереднім історією Русі.

Відомостей про проповідь християнства в Подніпров'ї сходять до століття н.е. ів переказах пов'язані з ім'ям Андрія Первозванного. Апостол, нібито поставивхрест на місці майбутнього Києва, передбачивши, що тут виникне «град великий». У джерелах містяться відомості про хрещення княгині Ольги, про існуванняв період її володарювання християнських храмів. Таким чином, проповідьхристиянства існувала здавна, хоча християнство ще й не сталопанівною релігією. Русь офіційно прийняла християнства в 988 році, вакті знаменитого хрещення на Дніпрі жителів Києва. Зміна віри на Русівідбулася без іноземного втручання. Це було її внутрішньою справою. Вонасама зробила свій вибір. Більшість її сусідів прийняв християнство з рукмісіонерів і хрестоносців.

Вибір східної гілки християнства - православ'я - був визначений поручпричин, внутрішніх і зовнішніх. У цей період сформувалася необхідністьетнокультурного об'єднання всіх земель. Язичництво повинно було поступитисямісце нової релігії, тому що воно відображало демократичний побутдавньослов'янського суспільства, що зникає лод натиском загальнодержавногофеодалізму. Вирішальним фактором звернення до релігійно-ідеологічного досвіду Візантії з'явилися традиційні політичні, економічні, культурні зв'язки Києва та Константинополя. У системі візантійської державності духовнавлада займала підлегле становище, залежала від імператора. Цевідповідало політичним устремлінням князя Володимира. Для нього буловажливим, щоб хрещення і пов'язане з цим запозичення візантійськоїкультури не позбавляло Русі її самостійності. Незважаючи на те, щоправославну церкву очолив патріархи візантійський імператор, Русь булацілком суверенною державою. На це і були спрямовані реформи Володимира,імевщіе за мету зміну культурних основ Київської Русі. І ще один моментзалучив його. Християнство за православним зразком не пов'язувало богослов'ямовними канонами. У католицизмі богослужіння проходило латинськоюмовою. Київ захищав національне богослужіння, наголошуючи на звеличенняслов'янської мови до рівня божественного. Візантійська церква дозволялавідправлення релігійного культу національною мовою.

Християнство, запозичене від греків, і в той же час, відмежуватисяповністю від Заходу, в кінцевому рахунку, виявилося ні Візантійським, ні Західним, а російською. Це обрусение християнського вірування і церкви ранопочалося і йшло в двох напрямками. Перша - боротьба за свою національнуцерква у верхах. Грецькі митрополити зустрілися на Русі з тенденцією досамобутності. Перші російські святі були звеличені з причинполітичним, які не мають відношення до віри, всупереч думці грека -митрополита. Друга струмінь йшла з народу. Нова віра не могла витіснити те,що було частиною самого народу. Поруч з християнською вірою, недостатньоміцною в народі, були живі культи старих богів. Складалося не двовірство,а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства. Християнство було своєрідно засвоєний росіянами, як і все, що потраплялоззовні.

Як вплинув вибір християнства на російську історію і культуру? У період X-XIII століть відбувався складний психологічний злам язичницьких вірувань істановлення християнських уявлень. Процес зміни духовних іморальних пріоритетів завжди важкий. На Русі він відбувався не безнасильства. На зміну життєлюбного оптимізму язичництва йшла віра, якавимагала обмежень, суворого виконання нравстве?? них норм: Прийняттяхристиянства означало зміна всього ладу життя. Тепер центромсуспільного життя стала церква. Вона проповідувала нову ідеологію,прищеплювала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Християнство робило людини носієм нової моралі, заснованої на культурісовісті, яка витікає з євангельських заповідей. Християнство створювалошироку, основу для об'єднання давньоруського суспільства, формуванняєдиного народу на основі спільних духовних і моральних принципів. Зникламежа між ярусом і слов'янином. Усіх об'єднала спільна духовна основа. Виникла гуманізація суспільства. Русь була включена в європейський іхристиянський світ. З цього часу вона вважає себе частиною цього Світу,прагнучи грати в ньому помітну роль, завжди порівнювати себе з ним.

Християнство вплинуло на всі сторони життя Русі. Прийняття новоїрелігії допомогло встановити політичні, торговельні, культурні зв'язки зкраїнами християнського світу. Воно сприяло становленню міськийкультури в переважно сільськогосподарської за родом життєдіяльностікраїні. Але необхідно враховувати специфічний «слобідської» характер росіянгородів, де основна маса населення продовжувала займатисясільськогосподарським виробництвом, у незначній мірі доповненимремеслом, а власне міська культура зосередилася у вузькому колісвітської і церковної аристократії. Цим можна пояснити поверхневий,формально-подібний рівень християнізації російських міщан, їхнеосвічені в елементарних релігійних віруваннях, наївнетлумачення основ віровчення, настільки дивує європейців, які відвідуваликраїну у середні віки і в більш пізній час. Опора влади на релігію, якна соціально-нормативний інститут, який регулює суспільне життя,сформувала, особливий тип російського масового православ'я-формального,неосвіченого, часто синтезованого з язичницької містикою.

Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури,мистецтва, з'явилися перші літописи, школи, де навчалися люди зрізних верств населення. Те, що християнство було прийнято в східномуваріанті, мало й інші наслідки, що виявилися в історичнійперспективі. У православ'ї слабкіше, ніж в західному християнстві булавиражена ідея прогресу. За часів Київської Русі це ще не мало великогозначення. Але в міру того, як прискорювалися темпи розвитку Європи, орієнтаціяправослав'я на інше розуміння цілей життя позначалося істотно. Європейського типу установка на що перетворює діяльність була сильна наперших етапах історії, але вона була трансформована православ'ям. Русскоеправослав'я орієнтувало людину на духовні перетворення,стимулювало прагнення до самовдосконалення, наближення дохристиянським ідеалам. Це сприяло розвитку такого феномену, якдуховність. Але при цьому православ'я не давало стимулів для соціального тасуспільного прогресу, для перетворення реального життя особистості. Орієнтація на Візантію означала і відторгнення від латинського, греко-римськогоспадщини. М. Грек застерігав від перекладу трупів західних мислителів наросійська мова. Він вважав, що це може завдати шкоди істинномухристиянства. Особливою хуле піддавалася елліністична література,яка взагалі не мала відношення до християнства. Але повністю відрізанимвід Античного спадщини Русь не була. Вплив еллінізму, вторинне,позначалося через візантійську культуру. Залишили свій слід колонії в Причорномор `я, великий був інтерес і до античної філософії.

Протягом тривалого часу, до XIX століття християнство залишитьсядомінантою культури. Воно буде визначати стиль, манери, образ думок іпочуттів. Складалося своєрідне ставлення церкви і держави. Держава взяла на себе і церковні завдання. Церква стала знаряддямцентралізації держави, створила ідейні основи самодержавства. Організаційні особливості церкви сприяли культурної замкнутостікраїни. У Росії посилився традиціоналізм. Тут не було реформації --альтернативи православ'я. З періоду Московського царства наростаєкультурне відставання від Західної Європи.

3. Культура Київської Русі.

До XII-XIII століть давньоруська культура досягла свого вищого рівняі широко поширилася на величезній території Східної Європи. Украинскиеміста стали співучасниками створення загальноєвропейського романськогохудожнього стилю. В основі цих досягненні - успіхи в розвиткуматеріальної і духовної культури попереднього періоду. Видатнерозвиток отримало російське ремесло. У Древній Русі існувало понад 40ремісничих спеціальностей. Важливе місце займало ковальське. Провадилосябільше 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зроблені науково -технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замку, який зуспіхом продавався в Європі. Знання ремісничо-практичного спрямуваннярозвивалися; зміцнювалися, передавалися з покоління в покоління.

У дописемного період значних успіхів досягла усна народнатворчість. Багатство усної мовної культури відображена в народнійпоетичної та пісенної традиції: піснях, казках, загадках, прислів'ях. Значне місце у фольклорній мовної традиції займала календарнамовна поезія, яка спиралася на язичницький культ: замовляння, заклинання,обрядові пісні. Протягом багатьох поколінь народ створював і зберігавсвоєрідну «усну» літопис у вигляді епічних сказань про минуле рідноїземлі. Усна літопис передувала літопису письмовій. До Х століттяналежить виникнення нового епічного жанру героїчного билинногоепосу, який став вершиною усної народної творчості. Билини - цеусні поетичні твори про минуле. В їх основі лежать реальніісторичні події. Билини співалися часто в супроводі гуслярів. Головноютемою билин Київського циклу була тема боротьби з іноземними загарбниками,ідея єдності і величі Русі. У народній пам'яті билинний епос зберігся до XX століття.

Значним культурним переворотом було запровадження єдиної писемності,тому що мова був несучим елементом культури. Російська мова - один зслов'янських мов, що відносяться до індоєвропейської групи, пройшов довгий шляхрозвитку. У VII-VIII століттях можна припустити існуваннясхіднослов'янських племінних діалектів, на основі консолідації якихвиник давньоруську мову. Він сформувався в XI-XIV століттях. Старослов'янськамова прийшла на Русь з богослужбової літературою. Слов'янська азбука буласкладена греками. Кирилом і Мефодієм з урахуванням специфіки слов'янської мовина основі грецького скорописна листи з додаванням букв із коптського ісамаритянського алфавітів. Один з писемних пам'яток Київської Русі «Руська правда» написаний справді народним, простим, ясним мовою. Цьомумови не страшні були «впливу». Він міг тільки збагачуватися новими словами,оборотами, не втрачаючи свого національного обличчя.

Слов'янська писемність, література в XI-XII століттях досягла свогорозквіту. За менш ніж 150 років Русь пройшла шлях від періоду безпісьменностідо вершин словесного мистецтва. Мова видатного твору «Слово ополку Ігоревім »корінням сягає в усну народну поезію, звідки автор черпавсвої образи, епітети, порівняння. «Слово» унікальне, воно найбільш повновідображає дух епохи, її світогляд. Для історії російської культури важливопідкреслити ще одна властивість. Російська мова, література за наявностіособливостей народних говірок, міцно увійшов на всій території Русі. Відпівночі до півдня у юридичних документах, історичних повістях, віршах,прозі звучав гнучкий, подібний російська мова.

Завдяки потужним зв'язків з Візантією розвивалося просвітництво. Міськенаселення Русі було грамотним. Князі володіли іноземними, стародавнімимовами. Київську Русь називали «книжковій країною». При монастирях булистворені школи, бібліотеки, архіви, переводилося велику кількістьлітератури; писалися літописи. Рівень розвитку культури Київської Русі длясвого часу був досить високий.

Після прийняття християнства на Русі стало характерним суперечливеставлення до світських звеселянням: їх то забороняли, то визнавалинеобхідність сміхової розрядки. Перше було характерно для духовенства,яке бачило в народних традиціях прояв язичництва. Але в свідомостінароду, більшості князів: аскетичне заперечення плотських радощіввикликало протидію. З XI століття в літературних пам'ятниках зустрічаютьсязгадки про Скомороха. Це були актори, що поєднували риси потішники,драматичного лицедія, музиканта, співака, танцюриста, фокусника. Зі своїми «Бісівськими» піснями й танцями вони були улюблені і при дворі князя і вселянській хаті. Крім скоморохів улюблені видовища народу буликолективні ігрища, приурочені до традиційних побутових і землеробськимсвят. Гротеск, буфонада, сміх були неодмінним елементом цихвеселих видовищ. «Сміхової культури» зберігалася в традиціях цихсвят. Але християнські цінності та обряди поступово входили і внародну культуру, витісняючи язичництво, перемішуючись з ним.

Від XI-XII століть дійшло більше 80 духовних і світських книг. Давньоруськіавтори вважали за краще залишатися невідомими. Література Давньої Русі швидкостала самостійною. Вона взяла на себе як би всі функції по вихованнюнароду. Церковна література сформувалася в різних жанрах - притчі,житія, повчання ( «Повчання Володимира Мономаха», «Сказання про Бориса і Гліба »). До першої половини XI століття відносяться витоки філософської культури. Їх пов'язують із релігійно-філософським твором «Слово про закон іблагодать »київського митрополита Іларіона.

давньоруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми іодного сюжету. Цей сюжет - світова історія. Тема - сенс людськогожиття. Багатотомні великі Четьї-Мінеї (тобто читання, розташовані помісяцям року), літописи ( «Повість временних літ» та ін), хронографії, «Ходіння» (описи мандрівок) - усе це свідчило про почуттявеличі світу давньоруським людиною. Література цього періоду носилаповчальний характер, розповідала не про вигаданому, а про реальний. До XVIIстоліття вона не знає майже умовних персонажів. Імена дійових осібісторичні. Література Русі бачила свою головну роль в освіті,проповіді світського життя, введення російської культури в світову християнськукультуру: Високого рівня досягло законодавство Давньої Русі. Правовийкодекс «Руська правда» вражає розвиненою для свого часу правовийкультурою.

Язичницька Русь не знала храмового будівництва. Після прийняттяхристиянства на замовлення держави, князів у містах починається кам'янебудівництво. Русь залишила нам величні пам'ятки стародавньогозодчества: Богородицю Десятинну (Десятинну церкву, побудовану на честьприйняття християнства), Софійські собори в Києві, Новгороді, Полоцьку, Золоті ворота і в Києві, Володимирі. Принципи будівництва храмів (хрестово-купольний стиль) були запозичені з Візантії. Храм являв собоюяк би зменшене відображення світоустрою. Увага до склепінним аркамвизначилося традицією, пов'язаної з грандіозним символом неба-куполом. Всіцентральний простір храму в плані утворювала хрест.

Особливість зодчества Київської Русі виявлялася, з одного боку, впроходженні візантійським традиціям (спочатку і майстри були переважногреки), з іншого - одразу намітився відхід від візантійських канонів, пошуксамостійних шляхів в архітектурі. Так, вже вперше кам'яної церкви - Десятинної - намітилися такі не характерні для Візантії риси, якбагатокупольну (до 25 куполів), пірамідальність - це чисто російськеСпадщина дерев'яного зодчества, перенесене на кам'яне. Всередині храмиприкрашалися фресками та мозаїкою. Необхідним елементом прикраси були ікони. Перші архітектори та іконописці в Древній Русі були греки, які навчалиросіян. Але де б не навчалися російські художники, вони переймали лишетехніку, цікавилися стилем. Уже в XII столітті російські іконописці створюютьоригінальні художні композиції на теми, що не відомі у Візантії. Самою шанованою на Русі іконою було зображення Богоматері з немовлям наруках, виконане невідомим грецьким живописцем в XI столітті. Ця іконаотримала назву «Володимирської Богоматері» і стала своєрідним символом Русі.

В умовах феодальної роздробленості важливу роль у збереженні ізміцнення зв'язків між землями розрізненими грала спільність культурнихтрадицій. Художнє спадщину Київської Русі зберігала значення вЯк зразки, яких прагнули слідувати. Виникали місцеві школи, втворчості яких прийоми і форми київського мистецтва отрималисамостійний розвиток. Освіта місцевих шкіл сприяло зближеннюнародного мистецтва і «вченого» більш широкому проникненню народнихелементів у культуру пануючого класу. У середині XII століття у Володимиро-Суздальське князівство почалося широке будівництвомонументальних храмів (Успенського, Дмитровського у Володимирі, розкішнихпалацових споруд у Боголюбові). Високого розвитку досягло церковно -співоче мистецтво.

У XIII-XIV століттях найбільшим центром давньоруської культури стає Новгород. Мистецтво Новгорода відрізнялося рисами яскравого своєрідності. Уновгородських билинах оспівувалася не тільки захист країни від зовнішнього ворога,а й внутрішнє життя великого міста з його контрастами, боротьбою інтересів,широким розгулом, веселощами, марнотратністю. Популярний геройновгородського епосу Садко - бідний гусляр, співак стає першим у містікупцем. Типово російським явищем в новгородському культурі було мистецтводзвону, яке тут доведено до ступеня високоо й тонкогомайстерності.

Поряд з наявністю спільних з Європою тенденцій в розвитку культури цьогоперіоду існував ряд особливостей її формування, пов'язаний зспецифікою соціальних процесів. Своєрідно йшов процес класоутворення. Переважала вільна землеробська община, заснована на колективнихформах власності. Осередком суспільного устрою була громада. Русь --країна міст, але їх роль інша, ніж у Європі. Там вони - центри ремесла,торгівлі. На Русі - політичні центри. Найважливіша проблема Русі --співвідношення особистості і суспільства - дозволялася на користь колективу.

До середини XII століття Русь розпалася на декілька князівств. Європа тежпройшла цей період розвитку, після якого сформувалися національнідержави. Але на Русі цього не сталося, тому що з XIII століття виникланебезпеку зі Сходу - монголо-татарська навала, а із Заходу - інтервенція Литви, Швеції, які вимагали зміни віросповідання, прийняття католицтва. Південно-західні землі Русі, опинившись у складі Великого князівства Литовського, продовжували розвиватися за європейським типом. На північному заходісвоєрідно розвивався Новгород. Церква тут була самостійною,віруючі вибирали собі духовного пастиря. Цей порядок був ближче допротестантським традиціям. У Новгороді процвітали єресі. Тут раніше, ніжна Заході з'явилися реформаторські тенденції і навіть атеїстичнінастрою. Багато що нагадувало тут європейську реформацію. Принципиновгородської демократії давали можливість брати участь у житті республікине тільки знати, а й міському плебсу. В умовах тиску з Заходу і з Сходу, республіка прагнула зберегти свій тип розвитку. У боротьбі занезалежність прославився князь Олександр Невський. Своєю гнучкою політикоюпоступок Золотій Орді він чинив опір наступу катастрофи. У 1478 році Новгородська республіка впала під ударами великого Московського князя Івана III. Зник останній острівець, що мав європейський тип розвитку.

В цілому, давньоруська цивілізація Київського періоду за своїмитипологічних рис мало відрізнялася від ранньофеодальних цивілізацій Західної Європи. Їх зближували переважні технології матеріальноговиробництва, міський характер культури, однаковість багатьох цінніснихорієнтацій. Православний характер російського християнства і тісніекономічні, політичні, культурні зв'язки з Візантією, визначилистильову специфіку цивілізації Стародавньої Русі. У перші століття Київська Русь побагатьом культурним, ціннісно-орієнтаційної рис можна розглядати як «Дочірню» зону візантійської культури, хоча по більшості формсуспільного устрою та жизнедеятельності вона була скоріше ближче доцентральній Європі, так що на першому етапі свого становлення російськоїцивілізація вже синтезувала риси європейської, елліністичної культури івізантійської містики.

4. Культура Московського царства (XVI-XVII ст.)

З заходом Київської Русі закінчився перший цивілізаційний цикл урозвитку російської культури. Процес становлення російського культурногоархетипу припадає на наступний період в історії Росії, інформується вепоху Московського царства в XIV-XVII століттях. У розвитку цих двохцивілізаційних циклів є відмінності і спадкоємність. З падінням Київської Русі не був використаний шлях включення у християнську цивілізацію,прилучення до європейських цінностей. Відбувається формування московськоїсубкультури, у становленні якої велику роль зіграв геополітичнийфактор: серединна положення між цивілізаціями Сходу і Заходу інепрімиканіе ні до однієї з них, переміщення центру країни на північний схід. На новому грунті сталася затримка в »розвитку переселенців з Київської Русі. Під заступництвом церкви виробляється національну самосвідомість. У результаті накладення православних цінностей на язичницьку культуруформується певний тип людини.

З ХII століття почалася активна міграція з Київської Русі в межиріччі Окиі Волги. Сталося змішання російських слов'ян з народами угро-фінської групи (меря, мордва, мари), почалося формування російської народності -великоросів. Землі заселялися швидко, але на відміну від Київської Русі тутбуло мало міст. Переселенці жили в іншій географічному середовищі, в лісах. Відбувалося становлення іншого способу життя. Життєзабезпечення вимагалавеликих фізичних зусиль, важкої праці, на який були приречені насторіччя. Відбулась зміна навіть фізичного типу людей. Монголо -татарське іго затримало розвиток країни. На землі Русі були зруйнованіміста, села, ремесла, втрачена культура землеробства, скоротиласячисельність населення. Становлення субцивілізації Московської Русівизначалося її складною і суперечливою зв'язком із Золотою Ордою. З одногобоку - непріязнио до завойовникам, з іншого - Орда була метрополією.

У XIV-XV століттях на північному сході Русі складається централізованедержава зі столицею в Москві. Соціально-політична система,формувалася у великоросійському державі несла на собі риси найсильнішогосхідного впливу, особливо з середини XIV століття, коли Орда прийняла іслам. Подібна «ісламізація» деяких сторін соціальної культури несприяла пом'якшенню деспотичних почав російського життя і системидержавного управління. У той же час не можна перебільшувати значимістьцього східного компонента в політичній і соціальній культурі Московської Русі, особливо в сфері світогляду. Країна залишалася християнською, ідраматичні події історії східно-християнської церкви зробили вирішальнийвплив на формування тієї системи цінностей і картини світу, які булихарактерні для середньовічної Росії.

8888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888888У 988 р. Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією.

Християнство є релігією письма. Йому притаманне шанобливе ставлення до Слова. А слово — це культура. Священні тексти і весь світ сприймався християнами як книга. Культура набирає книжного змісту. А крім усього, християнство — могутня база язичницького міфологічно-ліричного епосу. На культурно-історичний процес активно впливають два чинники:

1. світова інтелектуальна, антична культура, грецька думка;

2. язичницька духовна і матеріальна культура.

Так буває завжди в переломні моменти історії: річище культури могутнішає.

Митрополит Іларіон, перший митрополит з українців, духівник Ярослава Мудрого у своєму «Слові про закон і благодать» підкреслював: «Великою буває користь від навчання книжного. Це ріки, які наповнюють всесвіт, це джерела мудрості. Адже в книгах глибина незмірима, ними ми заспокоюємось у печалі. Якщо пошукати в книгах, то знайдеш велику користь для своєї душі».

Християнське учення стало головним у формуванні самосвідомості індивіда. Воно, проголосивши принцип всезагальної гріховності, перенесло центр уваги людини на осмислення себе в системі людських відносин, свого місця у світі, своєї відповідальності перед Богом.

Християнство змінило культ сили в язичництві на нові моральні цінності, перш за все любов до ближнього, милосердя, всепрощення. Моральному прогресові сприяли принципи рівності перед Богом. Християнство зберегло обрядовість, основні магічні дії язичництва — молитву, хрещення, причащання. Християнство ввело Русь до складу європейських країн, розширило взаємовпливи в духовній та матеріальній культурі.

Християнство дало ідеї цілісного світу, в якому конкретні прояви буття пов’язані єдиною першопричиною. Це дало можливість і для глибокого освоєння духовної культури людства.

99999999999999999999999999999999999999999999999999999999999999999999999999999999 Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом  висококультурні  люди,  за твердженням     М. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

10101010101010101010101010101010101010101010101010101010101010110101010101010101Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних.

Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю — фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні — билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що належать за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника Руської землі, «удов і сиріт».

Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін.

Усна народна творчість справляла великий вплив на літературу Київської Русі, на її форму, мову і стиль. Особливо це позначилося на історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого рідної землі, намаганням визначити місце Русі серед інших країн світу. Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання.

Однією з проблем вивчення давньоруського літописання є встановлення часу появи першого історичного твору. Вагомий внесок у вивчення давньоруського літописання зроблений українськими вченими. Виникнення першого історичного твору на Русі відноситься ними до раннього часу Так, Б. О. Рибаков вважає, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за часів князя Аскольда (Осколда), тобто починаючи з другої половини IX ст. Це був так званий «Літопис Осколда», відголоси якого збереглися у пізнішому Никонівському літописі.

На думку Д. С. Лихачова, появі давньоруського літописання передувало «Сказання про початкове поширення християнства на Русі» — твір, який ще не мав хронологічної канви і торкався лише церковної історії Київської Русі.

Написання першого літописного зводу на Русі за останніми дослідженнями датується 996—997 pp. Це був історичний твір, в якому підбивалися підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників. Звід, як вважає Б. О. Рибаков, закінчувався словами: «И живяше Володимер по устроенью отьню и дедню».

У 1037—1039 pp. при Софійському соборі у Києві написано літопис, який дослідниками умовно названий Найдавнішим Київським зводом. Його автором, можливо, був згаданий письменник та політичний діяч Іларіон. Закінчувався звід великою статею, що вміщувала похвалу будівничій та просвітительській діяльності Ярослава Мудрого.

З другої половини XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1072—1073 pp. ігумен монастиря Никон склав літописний звід. Никон приділив багато уваги літературній обробці тексту, уточненню хронології, залученню нових матеріалів. Він уніс до літопису розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. Існує думка, що саме Никон — автор основного тексту літопису 1037—1073 pp.

У 1093—1095 pp. ігумен Іоанн написав звід, названий дослідниками Початковим. У ньому знайшло своє відбиття посилення князівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася у двох пізніших списках. Більш ранній з них — Лаврентіївський список «Повісті временних літ» — входить до складу Владимиро-Суздальського літопису, який 1377 р. переписав чернець Лаврентій. В Іпатіївському списку початку XV ст., крім «Повісті временних літ», вміщено ще Київський (XII ст.) та Галицько-Волинський (XIII ст.) літописи.

«Повість временних літ» за змістом — складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета Нестора — з'ясувати походження Русі. «Повість» розпочинається історико-етнографічним оглядом. Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов'янських племен та географічному опису Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов'язують Русь з іншими країнами, описує шлях «от Грек», а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу — Європу, Азію, Африку (Північну). У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов'янських племен та народів, що їх оточують. У ньому вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха своїм дітям та його лист до Олега Святославича, оповідання про осліплення Василька Теребовльського; уривки з перекладних творів: Хроніки Георгія Амартола, «Житія Василія Нового», «Літописця вскоре» Никифора; офіційні державні документи — договори Русі з греками тощо. «Повість временних літ» — це загальноруський літописний звід і літературно-енциклопедичний твір, в якому читач знаходив відповідь на всі питання історії, що його цікавили. Він відбиває ідеологію панівної верхівки Русі — князівську та дружинно-боярську. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Русі у загальноісторичному процесі, пов'язати руську історію з світовою. У творі послідовно проводиться ідея збереження та захисту Руської землі, засуджуються князівські чвари.

«Повість временних літ» доведена до 1110 р. У 1113 p., після народного повстання у Києві, князем став Володимир Мономах. На його замовлення у 1116 р. «Повість» переробив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, а 1118 р. — син Мономаха Мстислав або близька до нього особа. Мета переробки полягала в тому, щоб висунути на перший план Володимира Мономаха й показати його як мудрого князя, захисника Руської землі від половців. «Повість временних літ» у редакції Сильвестра дійшла до нашого часу в Лаврентіївському списку літопису. Закінчується вона авторською припискою 1116 р.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Залісському, Владимирі на Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про княжі злочини.

У XII ст. київське літописання продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав Київський літописний звід — цікавий історичний та літературний твір часів феодальної роздробленості Русі. До нього ввійшли: життєпис київського князя Ізяслава Мстиславича, князівські літописи Ігоря Святославича та Святослава Ольговича, родовий літопис смоленських Ростиславичів, повість Кузьмищі Киянина про вбивство Андрія Боголюбського тощо.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. Тут складено початкову частину Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив опису боротьби з крамолою бояр, звеличенню князя та дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів від Аскольда до воєводи Данила Галицького — Дмитра, документи канцелярії та княжого архіву. Галицький літопис — зв'язне оповідання, але початкова частина його не має хронологічної прив'язки. Значне місце в ньому посідають народні приказки, вислови та прислів'я. Волинська частина літопису написана в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича і продовжувалася за його наступників.

Оригінальних літературних пам'яток XI та XII ст. збереглося порівняно небагато. Це поодинокі твори, що випадково вціліли від вогню пожеж, ворожих погромів та плину часу. Деякі з них, дуже поширені в свій час, дійшли до наших днів в окремих, часто пошкоджених примірниках, до того ж у складі пізніших, багато разів переписаних творів. Найбільш визначні серед них «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повчання» дітям Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін.

Одним з найбільш ранніх оригінальних давньоруських творів XI ст., що дійшли до нашого часу, є «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, написане між 1037 і 1051 pp. Твір складається з трьох частин. Спочатку автор торкається питань середньовічної церковної історії. Далі він розвиває основну думку твору — думку про рівноправність народів у духовному та політичному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це — новий народ, якому належить майбутнє.

Остання частина твору, сповнена піднесення, присвячена Володимиру Святославичу. Іларіон порівнює діяння Володимира та княгині Ольги з діяннями візантійського імператора Константина і його матері Олени. Іларіон цілком ігнорує думку про норманське походження Русі й призвання варягів, він навіть зовсім не згадує Рюрика. Говорячи про князів — попередників Володимира, автор високо ставить авторитет Руської землі, яка «відома и слышима есть всіми четырьми конци земли». Іларіон згадує й продовжувача «добрих дел» Володимира — його сина Ярослава, перелічує й звеличує його заслуги, будівничу діяльність, особливо побудову Софійського собору в Києві.

Видатною пам'яткою юридичної літератури є «Руська правда» — збірник законів, складений у XI—XII ст. на основі звичаєвого права східних слов'ян. Відомі дві основні редакції «Руської правди»: коротка та розширена. Коротка редакція складається з «Найдавнішої правди», або «Правди Ярослава», та законів його синів — «Правди Ярославичів». У «Руській правді» знайшли відображення розвиток феодальних відносин на Русі, загострення класової боротьби. Багато статей в ній присвячено захисту феодальної власності. «Руська правда» — важлива пам'ятка феодального права давньої Русі.

Нестор, пізніше автор «Повісті временних літ», наприкінці XI ст. написав «Чтенія о житії і о погубленії... Бориса і Глеба». Це агіографічний твір, в якому розповідається про життя князів Бориса та Гліба, вбитих за наказом Святополка Володимировича під час боротьби за київський стіл. Прославляючи Бориса та Гліба, автор водночас гостро засуджує непокірність молодих князів старшим і тим самим підкреслює непорушність принципу старшинства серед князів. В іншому творі — «Житії Феодосія Печерського» — Нестор змалював яскраву картину давньоруського життя, насичену багатьма побутовими подробицями.

На початку XII ст. на Русі з'явилися твори мандрівників-прочан. Подорожі на прощу, до «святих місць» у Палестину, набули у XII ст. значного поширення. Про «ходіння» не раз згадується у літописі. Одним з таких прочан був ігумен Даниїл — можливо, виходець з Чернігівської землі. На початку XII ст. він відвідав «святі місця», прожив там два роки й залишив ґрунтовний опис всього, що бачив. Твір «Ходіння Даниїла» пронизаний ідеєю патріотизму. Це твір-путівник або, правильніше, подорожні нотатки, написані простою мовою, без ораторських прикрас. «Аз написах не хитро, но просто», — каже він. Завдяки цьому твір був доступний для всіх верств населення і тому швидко набрав значного поширення.

1115 р. минало сто років з дня смерті Бориса та Гліба. У зв'язку з цим, вірогідно, з'явився твір «Сказання про Бориса та Гліба», автором якого, можливо, був Лазар з м. Вишгорода, але питання про авторство ще остаточно не розв'язане. У творі є багато різних відомостей історичного характеру, відсутніх в інших джерелах.

До Лаврентіївського літопису під 1096 р. ввійшли літературні твори Володимира Мономаха «Повчання» дітям та лист до Олега Святославича. Літературна форма «Повчання» у вигляді звернення батька до дітей не була новою. Вона характерна для середньовічної літератури і набула поширення на Русі. До Ізборника 1076 р. вміщено, наприклад, згадане «Слово некоего отца к сину своєму...»

Ідейна основа «Повчання» Володимира Мономаха — тривога за долю Русі. Мономах, який був очевидцем великих соціальних конфліктів (повстання 1113 р. у Києві), в своєму творі затушовує класові суперечності та намагається довести необхідність зміцнення внутрішнього миру на Русі. Героєм твору є ідеальний князь — захисник рідної землі. Він протиставляється князям, що прагнуть лише до особистого збагачення та влади.

До церковної літератури XII ст. належать твори Климента Смолятича — другого після Іларіона митрополита з руських, поставленого за Ізяслава Мстиславича. Климент був освіченою людиною, літопис називає його «книжником» і «філософом». Він написав багато творів, але до нашого часу збереглося лише його «Посланіє просвітеру Фомі» — особі, близькій до смоленського князя Ростислава Мстиславича. «Посланіє» Климента свідчить про обізнаність освічених людей Русі з творами видатних античних авторів.

Відомий письменник XII ст. Кирило Туровський — автор багатьох творів, головним чином повчань, проповідей («Слів»), молитов. Кирило Туровський мав ораторський та поетичний талант, знав грецьку мову й літературу. На його творчості позначилися характерні риси грецької літератури — драматизм, символізм, протиставлення позитивного та негативного тощо. У творах Кирила Туровського с чимало реалістичних рис. Судячи з його «Притчі про людську душу і телеса», Кирило Туровський брав участь у політичній боротьбі проти Андрія Боголюбського.

Справжнім шедевром художньої літератури Київської Русі XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». «Слово» написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками — невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Мета походу — розгромити кочовиків та «поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону». Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день походу приніс русам перемогу. На другий — половці, зібравшись з силами, оточили Ігореве військо. Три дні тривала нерівна кривава битва. Руське військо зазнало поразки. Ігор та три інших князі потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив Русь. Поразку автор «Слова» бачить не в карі божій за гріхи князя, як вважав літописець, а у відсутності єдності та сепаратистських тенденціях князів.

Поет розуміє, що князівські незгоди гублять Руську землю. Звертаючись до далекого минулого, він пригадує князівські чвари за Олега Святославича. В його словах — пересторога. Минулі битви принесли багато лиха, але такої кровопролитної поет не пригадує. Так автор порівнює сучасні події з минулими. В уста Святослава Всеволодовича, київського князя, він вкладає «золоте слово» — заклик до єднання князів. «Чи не прилетів би ти здалека, щоб подбати про батьківський золотий стіл?» — звертається поет до Всеволода Суздальського. На допомогу Ігорю він закликає Рюрика Ростиславича, Ярослава Осмомисла Галицького, волинського князя Романа Мстиславича та ін.

Сповнений тонкого ліризму плач Ярославни — дружини Ігоря. Ярославна відчуває біду, вона хоче полетіти до свого коханого зозулею, звертається до сонця, вітру, Дніпра — просить допомогти Ігорю.

«О вітре, вітрило! Чому, господарю, силою вієш? Чому мечеш ворожі стріли На крилах своїх легких Проти воїнів мого милого? Чи то мало тобі шугати під хмарами, Кораблі на синім морі гойдаючи? Чому, господарю, по ковилі срібній Розсіяв ти мої радощі?»

«Слово о полку Ігоревім» — талановитий художній і пристрасний публіцистичний твір, який висував актуальну ідею часу — об'єднання всіх сил Руської землі для боротьби а ворогом. «Суть поеми — заклик руських князів до єднання якраз перед навалою власне монгольських полчищ», — писав К. Маркс. Автор «Слова» відобразив думки, почуття й сподівання народу. На прикладі поразки Ігоря він показав, до чого призводять князівські незгоди та усобиці.

Хто автор «Слова» — невідомо. Останнім часом найбільш обгрунтовану думку висловив Б. О. Рибаков, який вважає, що автором «Слова» є київський боярин Петро Бориславич.

Багато літературних творів містить «Києво-Печерський патерик», складений в кінці XII — на початку XIII ст. До збірника ввійшли житія святих, повчання, різні оповідання тощо. «Патерик» створений ченцями Києво-Печерського монастиря. У складі його є кілька творів, написаних значно раніше відомими давньоруськими письменниками. Феодосію Печерському належать десять повчань («Слів») до братії. Тут вміщені згадані твори Нестора «Чтенія о житії і о погубленії... Бориса і Глеба» та «Житіє Феодосія Печерського». Найбільше місця у «Патерику» займають послання суздальського єпископа Симона до печерського ченця Полікарпа та Полікарпа до ігумена Акіндіна. Останній твір містить особливо цікаві відомості. У ньому у вигляді переказів розповідаються подробиці побудови головної Печерської церкви Богородиці. Серед них: «Про Шимона, князя варязького», «Про зодчих», «Про живописців», зокрема про київського художника Аліпія.

Література Київської Русі досягла значних успіхів у своєму розвитку. В XI—XII ст. творили видатні письменники, що написали талановиті історичні, публіцистичні та художні літературні твори. «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повість временних літ» Нестора, «Слово о полку Ігоревім» — найвизначніші шедеври літературної спадщини Київської Русі, що дійшла до нас.

11111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111111Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто поганському, народному вигляді. Древні різьбяри по дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали простий народ. Християнская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищій цілі - оспівати християнського Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства. У візантійському мистецтві, що вважалося в ті часи найдовершенішим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному за церковними канонами, де відсікалось усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиве візантійському мистецтву. Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в християнстві раз і назавжди строго встановлена, то і її зображення в мистецтві, на думку візантійців, повинно було виражати цю ідею лише у раз і на завжди встановлений спосіб; художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква. І от перенесене на руський ґрунт канонічне за змістом, блискуче за своїм виконанням мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень. Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі XI ст. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої становило руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI ст. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворилась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печерський чернець-маляр Алімпій, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алімпія розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купував усе, що було необхідне для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир. Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою візантійську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими. Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII ст. до нас дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы», де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усерозуміючим суддею людського роду. На іконі «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля дала чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спаса на Нередиці біля Новгорода (кінець XII в.).

На початку XIII ст. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що зобразили сувору владну жінку, що розводить руки над людством. Ярославські ж умільці зробили образ Богородиці теплішим, людянішим. Це насамперед мати-заступниця, що несе людям допомогу і співчуття, візантійці бачили Богородицю по-своєму, руські живописці - по-своєму.

Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво різьблення по дереву, пізніше - по камені. Дерев'яні різьблені прикраси взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев'яних храмів.

Чудовим різьбленням славився посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне і витончене. Знаменитий художній критик другої половини XIX - початку XX в. Стасов писав: «Є ще багато людей, які думають, що потрібно бути витонченим тільки в музеях, у картинах і статуях, у величезних соборах, нарешті, в усім винятковому, особливому, а що стосується іншого, то можна обійтись чим-небудь - мовляв, пусте і нісенітне... Ні, теперішнє, суцільне, здорове справді мистецтво існує лише там, де потреба у витончених формах, у постійному художньому вигляді поширилась вже на сотні тисяч речей, які щодня оточують наше життя». Древні русичі, прикрашаючи своє життя постійною скромною красою, давно підтвердили справедливість цих слів.

Це стосувалося не тільки різьблення по дереву і каменю, але і багатьох видів художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали староруські ювеліри. Вони робили браслети, сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом, емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливим старанням і любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом може служити мистецьки оброблений шкірою, ювелірними прикрасами оклад «Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника Остромира в часи Ярослава Мудрого.

Дотепер викликають захоплення зроблені київським ремісником сережки (ХI-ХII вв.): каблучки з півкруглими щитами, до яких припаяні по шість срібних конусів із кульками і 500 колечками діаметром 0,06 см із дроту діаметром 0,02 см. На колечках закріплені малесенькі зернятка срібла діаметром 0,04 см. Як робили це люди, не володіючи збільшувальними приладами, уявити собі важко.

Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У «Слові о полку Игоревім» згадується легендарний сказатель-співак Боян, що «напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на дерев'яних духових і струнних інструментах - лютнях і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак Митус із Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр. Відомо, що при дворі князя Володимира, при дворах інших відомих руських владарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, казкарі, музиканти (на струнних інструментах). І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор - пісні, сказання, билини, прислів'я, приказки, афоризми. У весільних, застільних, похоронних піснях відбилося багато рис життя людей того часу. Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли наречених викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у пізніших - коли їх викуповували, а в піснях уже християнського часу йшла мова про згоду і нареченої, і батьків на шлюб.

Цілий світ руського життя відкривається в билинах. Їхній основний герой - це богатир, захисник народу. Богатирі мали величезну фізичну силу. Так, про улюбленого руського богатиря Іллю Муромця говорилося: «Куди не махне, отут і вулиці лежать, куди відверне - із провулками». Одночасно це був дуже миролюбний герой, що брався за зброю лише у випадку крайньої необхідності. Як правило, носієм такої невгамовної сили є виходець із народу, селянський син. Народні богатирі мали також величезну чарівницьку силу, мудрісь, хитрість. Так, богатир Волхв Всеславич міг обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і Туром-Золоті роги. Народна пам'ять зберегла образ богатирів, що вийшли не тільки із селянського середовища, - боярський син Добриня Никитич, представник духівництва хитрий і виверткий Альоша Попович. Кожний із них мав свій характер, свої особливості, але усі вони були як би виразниками народних сподівань, дум, надій. І головною з них був захист від лютих ворогів.

У билинних узагальнених образах ворогів вгадуютуться і реальні зовнішньополітичні супротивники Русі, боротьба з якими глибоко ввійшла у свідомість народу. Під ім'ям Тугарина проглядається узагальнений образ половців із їхнім ханом Тугорканом, боротьба з яким зайняла цілий період в історії Русі останньої чверті XI в. Під ім'ям «Жидовина» виводиться Хазария, державною релігією якої було іудейство. Руські билинні богатирі вірно служили билинному ж князю Володимирові. Його прохання про захист Батьківщини вони виконували, до них він звертався у вирішальні часи. Непростими були відношення богатирів і князя. Були тут і образа, і нерозуміння. Але усі вони - і князь і герої зрештою вирішували одну загальну справу - народну. Вчені показали, що під ім'ям князя Володимира не обов'язково мається на увазі Володимир I. У цьому образі - узагальнений образ і Володимира Святославича - воїтеля проти печенігів, і Володимира Мономаха - захисника Русі від половців, і образ інших князів - сміливих, мудрих, хитрих. А в древніших билинах відбилися легендарні часи боротьби східних слов'ян із кімерийцами, сарматами, скіфами, із усіма тими, кого степ так щедро посилав на завоювання східнослов'янських земель. Це були старі богатирі зовсім древніх часів, і билини, що розповідають про них, те саме що епос Гомера, древній епос інших європейських і індоєвропейських народів .

Архітектура

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення — концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом. За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Багатоглав'я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів — ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздрібненості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ століття Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в XII-XIII століттях, в епоху дроблення Русі на питомі князівства. Роздрібненість об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині — на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі — на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.

Найкраще архітектура XI—XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду — кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

12121212121212121212121212121212121212121212121212121212121212121212121212121212Для потреб держави і для поширення та утвердження християнської церкви були потрібні грамотні й освічені люди. При церквах, монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків з семи років. Пройшовши курс навчання, вони йшли писарчуками до княжої або єпископської канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Знайдені написи на стінах церков, на бересті, на речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців,бояр і дружинників теж були грамотні люди. Збереглися пергаментні грамоти, написані латинською мовою, що галицько-волинські князі та єпископи надсилали за кордон. При дворі Данилового небожа Володимира Васильковича діяла майстерня з переписування книг. Князь дуже любив книги і книжну мудрість. Літописець пише, що такого «книжника і філософа не було у всій землі, і після нього не буде». 36 книг зі своєї бібліотеки Володимир Василькович подарував церквам і соборам. А книги були надто дорогі: написані на пергаменті, у шкіряній оправі, оздоблені золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, сторінки прикрашені довершеними мініатюрами.

Галицько-волинські книжники, особливо які жили при дворі Данила Романовича і Володимира Васильковича, продовжили літописну традицію київських чорноризців. Найранішою літописною пам'яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана невідомим автором у 1097 р. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Події з 1201 до 1292 р. охоплює «Галицько-Волинський літопис». Він поділяється на дві частини. Перша - розповідь про життя і діяльність князя і короля Данила Романовича. Написано її в Холмі наближеним князя. Події закінчуються кінцем 50-х pp. XIII ст. У другій частині літопису йдеться про події на Волині від цього часу і до кінця століття. Написав її книжник з оточення Володимира Васильковича. Саме із цього літопису ми знаємо історію держави Романовичів.

Особливістю «Галицько-волинського літопису» є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на літа. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі. Літопис є також цінним джерелом з вивчення української мови. Адже в ньому багато характерних для неї слів, зворотів і прислів'їв.

Літописці й книжники дуже часто у творчості зверталися донародних пісень, приказок, казок і легенд, що заносили до книг. У «Галицько-волинському літописі» збереглися пісня на честь Романа Мстиславовича, перекази про заснуванняГалича і Галичину могилу, легенда про євшан-зілля. У ній звучить заклик любити батьківщину, якою б вона не була.

Коли кагана Отрока розгромили дружини Володимира Мономаха, він пішов у вигнання й оселився на Кавказі. Після смерті київськогокнязя брат Отрока прислав до нього співця, щоб піснями закликати додому. Але вони не збудили в серці кагана бажання повернутися. Тоді співець дав Отроку понюхати євшан-зілля (полин). I той зі сльозами вигукнув: «Та вже краще на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужині славному бути!»

Багатство Галицько-Волинської землі й заможне боярство сприяли розвитку будівництва міст, цивільних споруд і храмів. Кам'яними спочатку були лише храми та князівські палати. Решта споруд будувалася з дерева. Більшість церков і соборів у Галичі, Перемишлі, Володимирі були білокам'яними, з рубленим орнаментом.

3 білого каменю побудовано Успенський собор і церкву Пантелеймона у Галичі, церкву св. Іоанна у Холмі. Успенський собор у Володимирі був схожий на однойменний храм у Києво-Печерськім монастирі. Майст-ри поєднували руський, візантійський, романський та готичний стилі. Вікна у храмах робилися на західноєвропейський зразок, прикрашалися вітражами. Стіни розмальовувалися яскравими фресками. Особливо вражав красою внутрішнього оздоблення храм Іоанна у Холмі. Поширене було і будівництво світських споруд-палаців, будинків, оборонних стін.

На західноєвропейський зразок будують замки - на високій горі, з кам'яними мурами, ровом, зі сторожовою вежею донжоном. У кінці XIII - першій половині XIV ст. такі замки збудували у Луцьку, Кремінці, Хотині, Одеську. У великих містах центр укріплювався «градом», де жив князь і бояри, а передмістя, де жили ремісники, - дерев'яним «острогом».

Галицькі й волинські майстри іконопису продовжили традиції київського та візантійського стилю. В їхніх творах з'являються і нові мотиви: емоційна насиченість обличчя образу, вміння поєднати контрастність барв. Шкода лишень, зразків іконопису того часу залишилося дуже мало. Це ікона Богородиці Одигітрії (з немовлям) з Покровської церкви міста Луцька. її ще називають «Волинська Богоматір». Також образ святого Юрія Змієборця на чорному коні. Широко відома серед польських християн ікона «Ченстоховської Матері Божої» була вивезена з Галичини (міста Белза).

Отже, Галицько-Волинська держава продовжила культурну традицію Київської Русі, чим підтримала формування і подальший розвиток української народності.

Столітній період від погрому Києва татарами у 1240 р. до смерті Юрія II в 1340 р. державну спадщину, культурну, економічну, національну і духовну традиції Київської Русі на українських землях продовжувала Галицько-Волинська держава. Створена Романом Мстиславовичем у 1199 p., вона з приєднанням Київського князівства охопила всі південноруські землі. За часів Данила Романовича Галицько-Волинське королівство стало могутньою загальновизнаною державою середньовічної Європи. Вона загальмувала монголо-татарську навалу на захід, чим захистила здобутки європейської цивілізації від азіатських погромників. Разом з тим Галицько-Волинська держава захистила й українське населення, згуртувала його для опору поневолювачам, створила умови для дальшого прогресу господарства, ремесла, торгівлі, будівництва міст, розбудови державного апарату, формування власної національної структури населення.

Та найважливішим було створення Галицько-Волинським королівством умов для завершення формування української народності та поступовогоїї переростання в народ. Адже роздроблення Русі й утворення та розвиток на південно-західній її частині у ХІІ-ХІІІ ст. окремих князівств, таких як Київське, Чернігівське, Переяславське і особливо могутнє Галицько-Волинське, куди перенісся центр державницького життя України-Русі, спричинили прискорення процесу утвердження на всій цій великій території й окремої української народності.

Між різними частинами Русі-України посилювалися економічні зв'язки, торговий обмін. 3 Галичини продовжували везти в Київ, Острог, Чернігів сіль, зброю, хліб. Київські купці вели жваву торгівлю в Галичі, Володимирі, Луцьку. Українські князівства поступово утворювали єдиний економічний організм.

Між ними склався і політичний союз. Вони часто разом виступали у воєнні походи проти ворогів, вели спільну зовнішню політику. Князь Данило Романович у період найвищого піднесення його влади титулувався то «королем Русі», то «князем всієї Малої Русі», то «королем України».

Під натиском навал половців, а потім монголо-татарських завойовників, значна частина жителів Середньої Наддніпрянщини переселилась у західні землі. Це спричинило змішування населення Київського, Переяславського, Чернігівського і Галицько-Волинського князівства, що сприяло подоланню колишньої племінної специфіки та згуртуванню єдиного українського етносу. Це був важливий етап найінтенсивнішої концентрації важливих рис близьких за походженням племен у згуртовану і спаяну етнічну єдність - народність - на основі спільності території, мови, звичаїв, обрядів, побуту, потреби захисту від зовнішніх ворогів.

Під час роздроблення України-Руси досягала зрілості формування нова етнічна єдність Східної Європи - українська народність. Доказом її розвитку може слугувати мова. Науково доведено, що основу лексики руської літературної мови, якою написані «Київський» і «Галицько-волинський» літописи, «Слово о полку Ігоревім» та інші літературні пам'ятки, склала народна мова місцевих племен, насамперед полян-русів, що згодом дістала назву української. Вже за часів розквіту Русі українська народна мова відігравалавідчутну роль, впливала на офіційну церковнослов'янську. He тільки простолюдини Києва, а й князі, які народилися й жили тут, користувалися українською мовою, яку б ми зрозуміли й сьогодні.

Отже, Галицько-Волинська держава — важливий етап в історії України. Вона зберегла, примножила і передала наступним поколінням державницьку, культурну і духовну спадщину Русі.

11111111111111111111333333333333333333333333 Проведений аналіз творів українських гуманістів XV — поч. XVII ст. дає підстави говорити про окремий, хоча й неповний ренесансний період в історико-філософському розвитку України. Ідеї гуманізму епохи Відродження, які розвивалися на вітчизняному ґрунті, були явищем, інтегрованим у загальноєвропейський процес. Для української філософської думки розглядуваного періоду характерна "відкритість", здатність до творчого синтезу різноманітних ідей, що складали зміст ренесансної творчості різних народів. Філософська думка України цього періоду була пов’язана з грецькою філософською спадщиною, передусім ідейними здобутками середньовічної та проторенесансної філософії Візантії, а через них — з ідеями античних філософів. Разом з тим чимало українських діячів уходило до панєвропейської "республіки вчених", з усіма наслідками, що звідси витікають. Гуманізм доби Відродження в Україні, як і всюди в Європі, породжував антифеодальну, передбуржуазну ідеологію, що торувала дорогу новому світогляду, новому способу філософування, вільному від диктату церкви, авторитаризму і догматизму.

Однією з особливостей гуманізму в Україні, як справедливо писала відома українська вчена В. М. Нічик, є те, що "він тут з’явився пізніше, ніж в інших країнах Європи. Коли вітчизняна культура підійшла до потреби його розвитку, вона могла використовувати вже готові ідеологічні, філософські, мистецькі форми гуманізму, вироблені іншими народами" (649, с. 376). Справді, вплив як західноєвропейського, так і візантійського гуманізму досить відчутний в українській культурі. Але ці запозичені форми використовувалися не механічно, а наповнювалися вітчизняним змістом, надбання інших культур не лише засвоювалися, але й переосмислювалися, трансформувалися. Зрештою, наша культура підійшла до творення власних форм гуманізму, який існував в Україні у двох різновидах: по-перше, як аналог західноєвропейського Відродження, що сприймалося й переосмислювалося відповідно до потреб вітчизняної духовної культури; по-друге, у власних, національних формах, як породження розвитку попередніх культурно-філософських традицій. На розвиток і функціонування цих національних форм великий вплив мали потреби релігійного, культурного й політичного самоутвердження українського народу. Тому гуманізм, що існував на вітчизняному ґрунті, торкався не стільки проблем природи, світобудови, скільки проблем людини, її смисложиттєвих орієнтацій, нової моралі, а також питань нормування, розвитку і вживання рідної мови, громадянських свобод, релігійної толерантності, національної державності.

Українські гуманісти не створили філософських праць, які можна було б назвати вітчизняною філософією доби Відродження. Причиною цього було те, що професійна філософія з’явилася в Україні щойно в Києво-Могилянській академії. Тому ми говоримо про неповний характер українського Відродження. Вітчизняний гуманізм розвивався в літературних, історичних творах, виявляв себе у філологічних студіях та працях, у риторичному мистецтві, у політичних теоріях, у витлумаченні проблем моралі й теології. Своє яскраве втілення він знайшов у живописі, музиці, архітектурі тощо. Ці ренесансно-гуманістичні ідеї, що складають теоретичне підґрунтя усієї цієї різноманітної творчості, і дозволяють нам говорити про наявність ренесансно-гуманістичного етапу, значення якого для подальшого розвитку української думки важко переоцінити.

Епоха Відродження для етики — це період утвердження нового ідеалу людини — особистості, яка усвідомлює свою соціальну та духовну незалежність, свободу волі і мислення. В цей час відбувається переорієнтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночасно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

Спираючись на етичні ідеї Платона, Арістотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним. Складається нове у своїй основі ранньобуржуазне уявлення про гідність людини, яка полягає не в родовитості, багатстві, релігійній набожності, а у високих моральних якостях, громадянськості, професіоналізмі. Шляхетність трактується не як спадкова, а як набута моральна доброчесність. Таке розуміння людської гідності стає міцним стимулом для соціальної активності індивіда. Можна говорити і про елементи ранньобуржуазного юридичного світогляду в уявленнях вітчизняних ренесансних мислителів. Уособленням справжнього, земного людського щастя вважалося не так споглядальне, як дійове, соціально-корисне життя, служіння "спільному благу", вітчизні, народу. На перший план виступає проблема удосконалення суспільства і створення найбільш адекватних соціально-політичних форм, започатковується нове трактування історії, яка розглядається тепер не тільки як наслідок Божого промислу, але і як арена вільної діяльності людини. Ренесансно-гуманістичної інтерпретації зазнає поняття свободи як можливості людини формувати не тільки свою власну природу, але й змінювати наявну соціальну дійсність. Свобода, витлумачена як гарантоване законом право на життя і власність, відповідала новим суспільним потребам, що їх наші мислителі розуміли як потреби натуральні. Що ж до оборони цих прав, то про це повинна дбати держава і встановлені нею закони, які так само виникають із натуральної природної необхідності. Неодмінною умовою нормального функціонування суспільного організму, гарантією його цілісності та життєдіяльності є мир і злагода поміж верствами і станами. Суспільство об’єднує соціально нерівні групи людей, які, однак, покликані співпрацювати між собою, оскільки ці групи функціонально взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної.

Фундаментальною у тогочасній духовній культурі нашого народу була ідея служіння загальному добру, батьківщині, народу, готовність іти заради них на найбільші жертви. Це сприяло становленню національної самосвідомості українського народу, осмисленню його історичного минулого з метою пошуків шляхів власного державотворення, дбання про розвиток національної культури не лише задля її збереження, а й заради забезпечення їй належного місця в європейському духовному процесі. Чи не найголовнішим наслідком цієї книжки є, проте, подальший крок углиб століть та введення в науковий обіг і осмислення великої кількості іншомовних джерел, написаних українцями різних конфесій. Це дало змогу поглибити наші знання історії української філософії у недостатньо відомому відрізку її розвитку. Монографія є плодом багаторічних авторських досліджень історії філософської і суспільно-політичної думки епохи Відродження в Україні. В той же час ця праця є тільки певним внеском у пізнання та вирішення проблеми, дослідження якої, сподіваємося, знайде своє продовження.

11111111111111111111111111111111114444444444444444444444444444444444444444

РОЗВРЇТОК ОСВІТИ І НАУКОВИХ ЗНАНЬ. ПОЧАТОК КНИГОДРУКУВАННЯ. КУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ П. МОГИЛИ У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релі¬гійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову струк¬туру художньої культури. Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги. У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських наро¬дів. Найбільш освіченим на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування. Загарбання українських земель польськими та литов¬ськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації. Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер. У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо¬лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв'язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об'єднуватись у братства. У цей час виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських зем¬лях протягом тривалого часу. Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники на¬зивали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов: грецької, церковно-слов'янської й латинської, а ще — «Греко-слов'янською Академією». Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст.—1594 рр.) став її ректором. На ни¬ві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід.—1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід.—1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький  та ін. В Острозькій школі викладався курс «семи вільних мистецтв», який складався із предметів тривіума (грама¬тика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням відомого церковного та культурного діяча України Захарія Копистенського (р. н. невід.—1627 р.) в Острозькій школі пра¬цювали талановиті педагоги-оратори, рівні Демосфену і Софоклу, відомі на той час вчені у галузі грецької, сло¬в'янської та латинської мов, математики та астрономії. Се¬ред іноземних вчених, які співпрацювали з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятос і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом Константинопольським. В кінці XVI ст. Острозька школа стала поступово зане-падати. Причиною того було посилення національно-релі-гійного гніту після проголошення Брестської церковної унії та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були заці¬кавлені у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Практично з того часу школа припинила свою діяльність. У розвитку освіти на Україні в кінці XVI—на початку XVII ст. важливу роль відіграли братські школи. Провід¬ною серед них була школа Львівського Успенського Брат¬ства, організована у 1586 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами укра¬їнської культури. У подальшій діяльності школи важливу роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як Лаврен-тій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький та Іван Борецький (майбутній митрополит Іов), Сильвестр Косів та ін. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Зразково поставленою справою нав¬чання та виховання школа прагнула підготувати учителів і священиків до практичної роботи на ниві освіти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Сту¬денти школи виступали прилюдно з промовами, а митро¬полит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням про¬повідувати в церквах. Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава¬ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвро¬пейської науки та літератури. До програм братських шкіл були включені поетика, риторика, музика, які мали важли¬ве культурно-просвітнє значення. Наприкінці XVI—на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі. Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської шко¬ли, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами. При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: «Буквар» І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику «Адельфотес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вільно, 1619 р.). Граматика «Адельфотес» була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія дво¬ма мовами: грецькою та староукраїнською і була призна¬чена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я. У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та засновниками школи були ки¬ївські міщани, вчені Захарія Копистенський, Тарасій Земка та Памво Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як і у Львівській братській школі. На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїт¬ські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624 р.), Уж¬городі (1646 р.) та в інших містах. Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, які були підірвані- розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеоло-гічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Єзуїтські школи, як правило, діяли у великих містах і бу¬ли розраховані на молодь. Навчання у них проводилось протягом пяти років. У І—III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковносло¬в'янської мов. Домінуюче місце відводилось латинській мові, на якій і велося навчання. У IV—V класах вивчали риторику і діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними. Важливим осередком освіти і наукових знань на Україні була Київська колегія, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл П. Мо¬гилою. За своєю структурою вона мала сім класів: підго¬товчий (елементарний), три молодших і три старших. У підготовчому і молодших класах вивчались церковносло¬в'янська, книжна українська, польська, латинська і грець¬ка мови. Пізніше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались пое¬тика, риторика, філософія і частково богослов'я. Учні ко¬легії отримували знання і з інших предметів. За рівнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учні, Київська колегія була близькою до за-хідноєвропейських університетів. У ній викладали відомі вчені та громадські діячі, педагоги з філософії — Ісая Козловський, поетики — Антоній Пацієвський, риторики — Сильвестр Косов. У першій половині XVII ст. Київська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили. Викладачі колегії зробили помітний внесок у роз¬виток вітчизняної філософської та історичної науки. У ЗО— 40-х роках XVII ст. філософію у колегії викладав Йосип Кононович-Горбацький, філософські погляди якого базува¬лись на стихійно-матеріалістичному сприйнятті світу. Його ідеї стримали дальший розвиток у філософських курсах інших викладачів, зокрема Інокентія Гізеля. Прочитаний ним курс психології свідчив про частковий відхід автора від середньовічної схоластики, бажання пояснити можли¬вість пізнання людського розуму з позицій сенсуалізму. Одночасно з філософською думкою розвивалась історич¬на. Підвищений інтерес до історичного минулого свідчив про ріст національної самосвідомості українського народу, що позначилося на піднесенні національно-визвольної бо¬ротьби проти панування шляхетської Польщі. Багато місця в історичній літературі того часу відводи¬лось козацтву, яке в кінці XVI—на початку XVII ст. пере-творювалось у важливу суспільно-політичну силу, котра бо-ролась за соціальне та національне визволення українсько¬го народу. На фоні духовної культури українського народу виді¬ляється постать визначного церковного і культурного діяча, теолога і реформатора, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597—1647 рр.). Він був на¬щадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн¬ськими і польськими аристократичними родами. П. Могила виховувався в Україні під керівництвом учи¬телів Львівської братської школи. Вищу освіту одержав у Західній Європі, де студіював теологію. Як архімандрит Києво-Печерської лаври, він 1627 р. був висвячений на єпи¬скопа у Львові, потім протягом чотирнадцяти років пере¬бував на посаді київського митрополита. Його діяльність охоплює широкі сфери церковного і культурного життя того періоду історії України, який по праву можна назвати Могилянською добою. Він є автором ряду книг («Єванге¬ліє учительне», 1616 р.; «Анфологіон», 1636 р.), численних полемічних проповідей. П. Могила, будучії архімандритом Києво-Печерського монастиря, у 1629 р. склав «Літургаріон або Служебник», в якому подано текст літургії та інших молитв і обрядових звичаїв, властивих тільки українській церкві. Разом з ігу¬меном цього ж монастиря І. Трохимовичем П. Могила був співавтором епохального твору цієї доби «Православне ісповідання віри». Даний катехізис подає основи віри пра¬вославної церкви, очищеної від чужих впливів. За прове¬дену роботу ГІ. Могила був нагороджений ступенем докто¬ра богословських наук. Цей твір був поширений також І серед неправославних християнських народів, а в Україні заліішився єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст. Крім того. П. Могила був автором «Требника», в якому описаний порядок богослужень, зв'язаних з різни¬ми обставинами: кг випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати тощо. П. Могила доклав багато зусиль для піднесення Київ¬ського Богоявленського братства. Він провів реформу Ки¬ївської братської школи на зразок західноєвропейських колегій і з того часу вона стала називатися Києво-Моги-лянською академією. Навколо академії він згуртував ви¬значних учених-теологів. Столицю України Київ називали тоді Могилянськими Атенами. За рахунок прибутків мона¬стирів П. Могила організував перебудову церкви Київської Софії і Спаса та провів розкопки руїн Десятинної церкві. Він також здійснив заходи для канонізації всіх печорських угодників.

111111111111111111111115555555555555555555555555555555555

Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвит¬ком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Єв¬ропі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського про¬цесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкар¬ський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у ве¬ликих слов'янських містах — Празі та Кракові, а з почат¬ком XVI ст. — на україньсько-білоруських і литовських землях. Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотриму¬вались думки, що першою друкованою книгою був «Апо¬стол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р. Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першо-друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властя¬ми світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потомка давнього українського ро¬ду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Єван¬геліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розі¬йшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допо¬могою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкар¬ню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублі¬кував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заблудівська друкарня припинила свою діяльність. Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті україн¬ської національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрід¬ним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допо¬могою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати дру-карсько-видавничу діяльність. Іван Федоров помер 15 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з напи¬сом: «...друкованіє занедбалое обновил». Місце поховання і надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для ви¬никнення нових гіпотез про існування книгодрукування на Україні до Івана Федорова. Одна із таких гіпотез пов'язана з іменем львівського міщанина Стефана Дропана, який у 1463 р. відновив Онуфріївський монастир, заснований ще князем Левом Данило-вичем. У документах XVII ст. є згадка про те, що у 1460 р. С. Дропан подарував монастиреві власну друкарню. Цю гіпотезу підтримує сучасний дослідник історії книгодруку-вання в Україні О. Мацюк *. Документальні дані про це знайдено у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального Державного Історичного Архіву у Львові. Незважаючи на відсутність дофедорівських стародруків, гіпотеза про початок книгодрукування в Україні до І. Фе¬дорова має право на існування. Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Ро¬гатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Стрятин, Почаїв, Угерці). Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін. Серед стародруків у XVI ст. з'явились численні твори українською мовою, а також переклади з південно-слов'ян-ських оригінальних творів. Визначною пам'яткою переклад¬ної літератури є «Пересопницьке Євангеліє», перекладене з болгарської мови на слов'яно-руську Михайлом Василевичем із Сянока (1556—1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

111111111111111116666666666666666666666

Література та письменство. Перше місце серед літературних творів ХУ-ХУІ ст. належить творам церковним, з XIV от. в Україні ширяться південнослов'янські впливи, головним чином з Болгарії, де митрополит Тарновський Євфимій звертав особливу увагу на вірність, тонкість і художність перекладу св. Письма.

Провідником його школи в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки. Григорій написав чимало видатних творів: похвали Євфиміеві, Кипріянові, св. Димитрієві, проповіді, дві промови на Констанцькому Соборі.

Були також значні західні впливи фляГелянтів — покаянницьких творів, як «Лист небесний», особливо — «Сон Богородиці» про нові муки Христа. Про інтерес до релігійних течій Заходу свідчить збірник 1483 року «Приточник», з багатьма уривками із західньоевропейських релігійних легенд. Найбільше значення мали впливи ренесансу, а головно реформації, які впали в Україні на вже підготовлений ґрунт: на прагнення мати Святе Письмо рідною мовою. Були переклади чеської мови, наприклад, «О Таудалі рицарі» — про муки пекельні, з латинської й польської мов: «Страсті Христові», «Повість про трьох королів», «Життя Олексія, Божого чоловіка» тощо.

Із свійських агіографічних збірників перше місце належить трьом редакціям Печорського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривків творів духовних осіб, акти соборів владяк, і; обирали Григорія Цамблака р. 1415, та акти Віленського собору 1509 року видаються канонічною та історичною вартістю; послання митрополита Мисаїла до папи або повчання митрополита Сильвестра священикові свідчать, що серед ієрархів були люди з літературним хистом.

Головне місце в літературі богословського характеру мас полеміка, яка розпалилася після Берестейської унії. Збоку католиків виступив першим Петро Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами анонімову книжку п. н. «Описаніе і оборона собору руського Берестейського», Доводячи правосильність собору, Скарга настоював, що світські люди не мають права голосу в питанні унії. Питання про те, чи мали владики право перейти під владу папи, бувши підвладними патріархові, Скарга обминав.

Ця книжка цікава тим, що в ній заторкнуто питання які весь час обговорювалися в полеміці. У відповідь на це православні видали акти Берестейського Со бору з докладним, спокійним викладом його історії в протоколах і документах. Книжка вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність Православного Собору. Слідом за «Ектезисом» вийшла праця Христофора Філалета (псевдо Криштофа Мартина Бронського) під назвою: «Апокризис». Надруковано її 1597 року польською, а 1598 року руською мовою. Трактат цей не лише змістом, але й розміром — 334 сторінки — бере гору над усіма полемічними творами того часу. «Був то першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і великим знанням», — характеризує його М. Грушевський. Історик літератури М. Возняк підкреслював глибину ерудиції Філалета і вважав, що він «своєю ученістю перейшов Скаргу».

У книзі Філалета відбилася ідеологія право славного шляхетства з погляду шляхетського парламентаризму, він виступав проти теорії виключної влади єпископів. Одночасно виступив полеміст не меншого таланту, але іншої ідеології, Іван Вишенський з Судової Вишні в Галичині. Іван Вишенський багато років перебував у монастирі на Афоні, звідки писав свої запальні, блискучі проповіді.

На відміну від Філалетового аристократизму був він демократом і гостро виступав. В цілому твір Погія нижчий, ніж «Апокризис». Головний аргумент Потія — неправославність автора. Після того він надрукував відповідь патріархові Мелегієві, обвинувачуючи його самого в неправославносгі, а в 1603 році видав «Апологію Фльорентійського Собору». Не зупиняючись на багатьох працях різних авторів, згадаємо «Пересторогу», автором якої вважають члена Львівського братства, Юрія Рогатинця. В ній дано історію Берестейського Собору й особливо докладно історію протосинкела Никифора. Вважали, що автором «Перестороги» був учень Львівської школи Іван Борецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устійнено. Полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження між православ'ям та католицтвом, а також протестантизмом.

Хоч більша частина праць залишилася недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих зібраннях. Велике напруження викликала в Україні справа переходу на новий календарний стиль. Року 1582 папа Григорій XIII, на підставі ухвали Нікейського Собору, наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок недокладности числення зайшла різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днів.

Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків не прийняли її. Ян Лятос, астроном, виключений з Краківського університету за опозицію папі, переїхав до Острога й очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю висловився й Собор, скликаний патріархом Єремією. Так стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря викликала багато надуживань: дідичі забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати.

Це додавало ще більше роздратування, збільшувало антагонізм. У літературі, не зв'язаній з Церквою, перше місце належить літописам. До 1545 року був доведений «Короткий Київський літопис», що в деяких частинах набуває характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. У боротьбі між Ягайлом і Вітовтом літописець не тільки стоїть на боці Вітовта, але й славить його, як славили літописці княжої доби проти вищої ієрархії, що привела до унії, а також проти католицької та західної культури. Він був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу.

Його спроба зійти з Афонської гори і відвідати Україну була невдала: він не знайшов там спільної мови. Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, з них найсильнішим е «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597 року як відповідь на книжку Скарги.

Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцінку унії та її мотивів. Він з обуренням виступає проти тих владик, які з презирством ставилися до «простаків», хлопів. Закінчив Вишенський це своє послання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити і православіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». «Відси, — казав М. Грушевський, — один крок до нової, безпопівської церковної організації».

«Вишенський і Філалет, — писав М. Грушевський, — се дві колони величавого порталю сеї полемічної чи релігійно-публіцистичної літератури». Видатним полемістом був Мелегій Смотрицький, який студіював в Острозі, Вільні, в університетах Західньої Европи. Твір його — «Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви» з поясненнями догматів віри, підписаний іменем Феофіла Ортолога, вийшов у 1610 році. Автор в глибоко ліричному тоні висловлює сум з приводу смерті князя К. Острозького (1608 р.) та занепаду Православної Церкви, ренеґатства української шляхти. Твір М. Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сігізмунд III наказав його знищити. Далі виступає архимандрит Захарій Копистенський, племінник єпископа Перемиського.

Його твір — «Палінодій, іли книга оборони кафолической святой апостольской всходней Церкви» — довгий час не був надрукований, і його ширили в рукописах. Єдиним міцним опонентом на твори православних був Іпагій Потій, який виступив спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя, відповів «Острозький клірик» з уїдливою дискредитацією Фльорентійської унії. Потій відповів анонімовим трактатом проти «Апокризиса» українською мовою 1598 р. та польською 1600 року.

Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для літописця литовські князі, що збирали та охороняли українські землі, заступили князів з дому Ярослава Мудрого. В цьому відношенні цікавий Львівський літопис (1489-1649). Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого літописання — це Супрасльський літопис, з виписками із старих літописів; датується він кінцем XV ст. Цікава тут похвала князеві Костянтинові Острозькому, в якій подекуди можна завважити ритмічну будову. Із світських творів можна згадати небагато. Насамперед це славнозвісна «Александрія» в кількох редакціях, оповідання про Трою, Бову-королевича, пізні — кінця XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців».

Всі вони мали коріння в сербській, італійській, польській, сербо-хорватській літературі. Єдиною сатирою, що збереглася від XVI ст., с «Промова каштеляна Мелешка», в якій змальовується сучасний авторові побут панства та двірських кіл. Новим у XVI от. є віршування: перші видатні вірші походять від Герасима Смотрицького. Лавренгій Зизаній у граматиці 1596 року подає і теорію віршування.

Перші відомі «думи» датуються початком XVI ст. Так називали епічні пісні, що оспівували історичні події, хоч часто сюжетом їх були місцеві події, наприклад — смерть братів Струсів, галицьких шляхтичів, забитих у битві з волохами в 1506 р. Сюжетом дум були часто татарські напади, полон, страждання бранців в неволі. Більша частина дум дійшла до нас у переробленому в ХVII-ХVIII ст. вигляді, і тому тяжко судити про їх первісний зміст. Характеристичне, що нові нещастя притьмарили переживання попередніх часів, і на Україні забуто «давнини» — билини київських часів. У чеській граматиці 1571 року збереглася українська пісня-балада, сильно зіпсована, але цікава своїм змістом і формою.

1111111111111111111111111111111111111117777777777777777777777777777777777

Архітектура. В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт бароко. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню його сприяла козацька старшина, а також міські багатії та вище духовенство. Особливо значні заслуги гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Тільки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано та відновлено шість великих споруд.

Пам’ятки архітектури бароко першої половини XVII ст. збереглися у Львові (костели бернардинів і єзуїтів) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем Брачі в 1613 p.). Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана І. Мазепи. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Д. Антоновича, це була «друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого». Справді, з усіх меценатів української культури І. Мазепа найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. Заходами І. Мазепи викінчено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П’ятибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі незвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленими декораціями стін; це справжня перлина між усіма п’ятибанними церквами українського бароко. Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старі храми. Йому і митрополитові Ясинському завдячує своїм бароковим оформленням київський Софійський собор, який було перебудовано у 1685-1707 pp., а також Успенська церква лаври та Михайлівська, церква Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII – на початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. У розповідях залишилися згадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди.

Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам’ятка його творчості – Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744-1764 pp.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими. Величний ансамбль собору нагадує піраміду. Прикрасами служать різноманітні балюстради, ліхтарі, багата різьба та ліплення.

Значних успіхів досягають українські будівничі в дерев’яній архітектурі. Так, Миколаївський собор Медведівського монастиря мав сорокаметрову висоту, а запорізька дерев’яна церква у Новоселищі, збудована у 1773 р. Я. Погребняком, сягала 65 метрів, це була найвища дерев’яна споруда на Україні. Відомими пам’ятками дерев’яного будівництва на Західній Україні є церкви св. Параскеви у Крехові (1658), св. Богородиці у Ворохті, св. Миколи у Кривках (тепер перенесена до Львова).

111111111111111111111188888888888888888888888

МУЗИКА, ТЕАТР, АРХІТЕКТУРА, ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний – з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння. Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: пісня про Вайду, дума про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку та ін. Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів – гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали. Танцювальними жанрами були: гопак, гопачок. Музична освіта поширювалась братськими школами, в тому числі у Кам’янець-Подільському і Львові. Виникає так званий партерний спів: спів по партіях, за голосами (багатоголосний). У І половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як: 1)    побутова пісня для триголосного ансамблю або хору – кант; 2)    сольна пісня із супроводом, а також 3)    цехова інструментальна музика. Канти поділялися (як і книжкова поезія) на релігійно-філософські, любовні, гумористичні. В містах виникають музичні цехи на зразок ремісничих. Перший такий цех виник у Кам’янці-Подільському (1571), дещо пізніше у Львові (1586) і на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. Звідси виникають самобутні ансамблі українських народних інструментів. Театр існує з кінця XVI ст. і походить від народних ігор Київської Русі (елементи народної драми, пантоміми, балету, звичай ходити з ляльками; виступи скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників, тощо). Комедійні сцени розігрували під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках. Актори були як виконавцями, так і творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. В кінці XVI ст. виникає шкільний театр при братських школах, який мав навчально-виховне значення, а також використовувався у міжконфесійній боротьбі з католиками. Одноразово з’являється народний театр, репертуар якого складався з містерій різдвяної і великодньої тематики. Популярною була українська побутова драма (наприклад віршована «Трагедія Руська» – автор невідомий). Архітектура. Культове і цивільне будівництво ділиться на два типи: 1) оборонні споруди-замки; 2) церкви. У цей період формуються особливості українського стилю у кам’яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль поєднується з українським народним, перенесеним з дерев’я¬ного будівництва в кам’яні споруди церков, замків та великих місь¬ких будівель. Набувають поширення зрубні храми (тридільні, або трибанні і п’ятибанні). На жаль вони не збереглися, за винятком: в с.Потеличі Львівської області церква Святого Духа (1555), та церква св.Миколая в Чернівцях (1607). Зводяться замки-фортеці і замки-палаци. Переплановуються і розширюються міста: в Галичині, на Волині і Поділлі (Львів, Луцьк, Камінець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди, Київ з центром на Подолі), відбувається фортифікаційне будівництво на Запорізькій Січі. В 30-40-х рр. ХVII ст. у конструкції і оформленні споруд виразно простежуються риси бароко. В той же час відмічається сильний вплив ренесансу (Львів: будинок на пл.Ринок – «Чорна Кам’яниця», «Успенська церква», вежа, Корнякта, каплиця Трьох Святителів; каплиця Боімів – бароко). Скульптура. На фасадах, порталах, в інтер’єрах ренесанс¬них будинків, палаців, церков, в іконостасах з’являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений скульптурний портрет у вигляді надгробних пам’ятників померлого на кам’яному ложі, обрамленому складними архітектурними композиціями (надгробки А.Киселя, К.Острозь¬кого). Портретний живопис: портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, старости Мнішека несли в собі змішані риси ренесансу і раннього бароко. Декоративно-прикладне мистецтво представлене гончар¬ством, вишивкою, килимарством, вирізьбленням по дереву і каменю, обробкою металу і носило виразно національне забарвлення.

111111111111111111111111119999999999999999999999999999999

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.^[1]

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний. ^[2]

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651—1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.^[3]

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.^[4]

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного. Дух епохи бароко в Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку — європейського бароко, з другого — народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

222222222222222222222222222222200000000000000000000000000000000

Головним освітнім і науковим центром в Україні був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме завдяки старанням Івана Мазепи заклад одержав підтримку у 1694 р. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600-1100 осіб. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології. Серед випускників були також юристи, музиканти, композитори, архітектори. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України.

Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так, арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653-1656 рр., писав: “У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти”.

За неповними даними, в Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, в 1740-1745 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. На землях Війська Запорозького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські і міські школи найчастіше існували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря, Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і нотної грамоти. Для читання вибирали традиційні церковнослов’янські тексти, але вимовлялися вони на український лад.

Перші спроби запровадити в Україні обов’язкову початкову освіту були здійснені в Гетьманщині. У 1760-1762 рр. Лубенський полковник І.Кулебко наказав сотенним правлінням: усіх козацьких дітей, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цю ініціативу схвалив гетьман і в 1765 р. Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише початкові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця ХVIII ст. сільські школи занепадають: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі навчальних посібників; так, букварі, які вироблялися друкарнею Львівського братства, виходили в XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників. З середини ХVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багато українців навчалось у Лейпцигу, Кенігсберзі, Страсбурзі. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння.

Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому ставленні до книжок. Великі бібліотеки, які виникали при навчальних закладах ще в XVI ст., особливого поширення набувають у ХVII-XVIII ст. Так у ХVII ст. було впорядковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялась в тому, що збирали книги з астрономії, математики, медицини, географії, історії, права.

Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській академії вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію. Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написав наукову працю з “фізіології” про причину нетлінності тіл печерських святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, географія. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручники, глобуси. Саме в XVIII ст. активно розвивається математика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчився цінити її по західних університетах. Як учитель математики відзначився в цей час Іван Фальковський.

У першій половині ХVIII ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків Росії з Західною Європою виникає необхідність вивчення німецької та французької мов і Києво-Могилянська академія чудово виконує цю функцію. Її випускники у ХVII-XVIII ст. часто запрошувалися на роботу до Посольського приказу, Колегії іноземних справ Росії, Малоросійської колегії, посольств і постійних місій за кордоном. Багатомовність стає характерною ознакою освіченої людини в Україні в цей час. В оригіналах читалася наукова, теологічна, художня література, що зосереджувалася в академії та приватних бібліотеках. Учені, письменники писали свої твори різними мовами. Випускники Академії складали переважну кількість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладів держави. Весь російський єпископат 1700-1762 рр. складався виключно з випускників Київської академії.

Друга половина ХVII – XVIII ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. У другій половині XVIII ст. разом зі зміною культурної ситуації завершується період розвитку усієї державної української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільно – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква, як на Сході, так і на Заході України, виступила вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну свідомість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі світською і демократичною домінантою.

2222222222222222222222222222222222221111111111111111111111111111111111

Література. У другій половині XVII ст. з’явилися думи й історичні пісні про участь козаків у героїчній визвольній війні 1648-1654 pp., про Богдана Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «Розлилися круті бережечки», «Не дивуйтеся, добрії люди», «За світ стали козаченьки» та багато інших.

Досягла високого рівня українська драма. Теорія цього виду літератури розроблялась у курсах поетики викладачів Київської академії. Зокрема Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Студенти ще в 30-40-х роках XVII ст. ставили шкільні спектаклі під час Різдвяних і Великодніх свят на сцені чи на майдані. На той час уже виготовлялися декорації й костюми, а також використовувалися світлові та звукові ефекти.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп – ляльковий народний театр (вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос). Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка; ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній – народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків і міщан.

Як самостійний театральний жанр розвивається інтермедія – комедійні вставки у поважну драматургічну річ. Іноді вони мали тематичний зв’язок із основою п’єси.

Набуває поширення громадянська та любовна лірика. Це були романси, сентиментальні пісні – жанри дуже популярні в західноєвропейській літературі. У ці твори вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай – легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві; документальних свідчень про неї немає.

У другій половині XVII ст. розвивається і так звана шкільна література, відома як орації (промови, вірші, драматичні твори), їх писали в основному викладачі та вихованці Київської академії, які продовжували вести полемічні дискусії з католиками. Видавались агіографічні твори про житія святих.

Серед історичних праць вказаного періоду слід назвати приписуваний Інокентію Гізелю «Синопсис» (1674) – перший короткий нарис історії України від найдавніших часів до Останньої Чверті XVII ст., який і протягом наступного століття використовувався як офіційний підручник, багато разів перевидавався. До цінного історико-літературного надбання належить створений невідомим автором «Густинський літопис», мова якого близька до народної. У ньому викладається історія України до 1597 p., багато розділів присвячено козаччині. Автор використовує численні українські та зарубіжні джерела. З історико-мемуарної прози, яка набуває розквіту в другій половині XVII – першій третині XVIII ст., виділяються козацькі літописи. Так, «Літопис Самовидця», автором якого вважають генерального підскарбія Р. Ракушку-Романовського, зображує події 1648-1702 pp. і є цінним джерелом для дослідження історії України. Гадяцький полковник Григорій Граб’янка залишив літопис, у якому зробив спробу викласти історію України до 1709 р. Цей літопис був дуже популярним у XVIII ст. Головна увага в ньому приділяється історії козацтва, Б. Хмельницькому як полководцеві і державному діячеві. З аналогічних позицій написаний Самійлом Величком літопис історії подій на Україні в 1648-1700 pp.

Видатним явищем у літературному житті XVIII ст. стала творчість філософа і письменника Григорія Сковороди (1722-1794). Погляди цього гуманіста-просвітнтеля, який у своїх творах розкривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, відбилися на становленні нової української літератури. Г. Сковорода основну освіту здобув у Київській академії. Не закінчивши двох останніх богословських класів, шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині. В 1759-1768 pp. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну роботу й останні 25 років вів мандрівне життя. Основне місце у його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій «Сад божественных песней» та збірка байок «Басни харковскія». Жоден його твір не друкувався за життя автора, більшість їх розповсюджувалась на Україні в рукописних списках. Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людяною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона, Арістотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта. Найвидатнішими творами з філософської спадщини Г. Сковороди є «Начальная дверь ко христіанскому добронравию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші. В них обґрунтовується теорія про два світи або дві натури, з яких складається світ. На думку автора, видимий світ – це світ матеріальний, невидимий – духовний. Одна з центральних проблем філософії Сковороди – питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у «сродній» праці, тобто такій, до якої людина має природні дані і схильність

2222222222222222222222222222222222 22222222222222222222222222222222222222222222

Козацькі літописи, їхній зміст, стилістична бароковість форми

В українській літературі доби бароко визначне місце посідають козацькі літописи, головною темою яких була визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Наприклад, «Літопис Самовидця» — визначна пам'ятка української історіографії. Тут розповідається про події 1648—1702 рр. Автор твору невідомий, у літописі розповідається про боротьбу за владу Сомка й Брюховецького, останній був з числа козацької старшини. У літописі засуджується міжусобна війна, що точилася в Україні після смерті Б. Хмельницького, особливо гетьманство П. Дорошенка, котрий жадав влади. Розв'язкою є зображення жорстокої розправи Брюховецького та царського уряду Росії над Сомком та його прихильниками. Стиль твору дуже мальовничий з гарними описами, іноді драматично напружений. Літопис містить чимало фольклорних елементів і цікавих оповідань, описів. Збереглася до наших часів й «Історія Русів», у цьому літописі розповідається про події 1648—1769 років. Твір є не стільки історичним, як національно-політичним та літературним. Автор твору висвітлює історичні постаті Б. Хмельницького та І. Мазепи. У літописі засуджується національний та релігійний гніт поляків, а потім — Москви. Мова твору насичена народними прислів'ями й приказками, містить як елементи російської, так і української літературних мов. Цікавим є й літопис Самійла Величка. Твір охоплює події на Україні з 1648 до 1700 р. Автор твору був військовим канцеляристом. У творі важливою є «Передмова до читача», в якій говориться про завдання історіографічної праці й причини її написання. Самійло Величко об'єктивно розповідає про історичні події козацьких часів, засуджує корисливі вчинки багатьох гетьманів. Текст твору насичений народними виразами, порівняннями, прислів'ями, приказками. Мова твору близька до літературної. Отже, у добу бароко існувала велика кількість історичних творів, котрі відображали національний світогляд українського народу й сприяли подальшому розвитку української літератури.

222222222222222222222222222333333333333333333333333333333333

Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини XVII - XVIII ст. розвивалися під могутнім впливом мистецтва бароко, для якого були характерні пишність і вишуканість форм, урочистість і монументальність. Виникнення бароко було обумовлене об‘єктивними причинами, що ховалися у закономірностях громадського життя Європи 2-ї половини XVI і XVII в. Бароко був насамперед породженням соціально-політичних криз, що трясли в цей час Європу і набули особливого розмаху у 17 сторіччі. Церква й аристократія намагалися використовувати у своїх інтересах настрої, що виникали внаслідок суспільних зрушень і потрясінь. Але це лише одна з тенденцій, що характеризують світовідчування бароко. Для стилю бароко характерно загострене відчуття суперечливості світу й одночасно — прагнення відтворювати життєві явища в їх динаміці, розвитку, переходах. Стиль бароко тяжіє до монументального зображення дійсності, до великих форм (будь то література чи архітектура). Одночасно в ньому знаходять вираження усвідомлення розгубленості і сум‘яття, що викликають у багатьох представників суспільні катаклізми 16-17 ст. і зв‘язана з ними криза ренесансних ідеалів і уявлень.  Стиль бароко неоднорідний і досить суперечливий. З одного боку, барочні твори мистецтва втілюють прагнення дворянства переконати у своїй перевазі і пишноті, у своїй витонченості і вибраності (преціозна поезія, галантно-героїчний роман, помпезні пам‘ятники архітектури). З іншого, містять у собі спроби творчо переосмислити підсумки кризи, збагатити у світлі її історичних уроків гуманістичні уявлення про людину і дійсність. З третього, знаменували собою перехід до світської облаштованості повсякденного побуту. У стилі бароко починають створюватися міста, будинки, внутрішні інтер‘єри, живопис, ікони, бароко знаходить відзвуки й у народній творчості. Разом із класицизмом це був останній глобальний стиль, що визначав світогляд цілої епохи. Іноді бароко називали спробою відновлення середньовічного цілісного світовідчування. Однак воно не вичерпується парадно-придворними, державно-апофеозними аспектами чи клерикальними, релігійно-містичними проявами. Бароко набагато ширше й змістовніше [4]. Відгомони його впливу можна простежити в сучасних модерністських, ірраціоналістичних і релятивістських мотивах і естетичних пристрастях. Архітектура бароко служила твердженню ідей католицизму й абсолютизму, але в ній знайшли відображення прогресивні тенденції архітектури, що виявилися в плануванні міст, площ, будинків, розрахованих на маси народу. Блискучим центром барочної архітектури став католицький Рим. Джерела бароко були закладені в пізній творчості Віньоли, Палладіо й особливо Мікеланджело. Архітектори бароко не вводять нові типи будинків, але знаходять для старих типів будівель — церков, палаццо, вілл — нові конструктивні, композиційні і декоративні прийоми, що у корені змінюють форму і зміст архітектурного образу. Вони прагнуть до динамічного просторового вирішення, до трактування обсягів мальовничими масами, застосовують складні плани з перевагою криволінійних обрисів, руйнують тектонічний зв‘язок між інтер‘єром і фасадом будинку. Вільно використовуючи античні ордерні форми, вони підсилюють пластичність і мальовничість загального вирішення. Особлива увага приділяється розробці типу Храму, у якому вже з кінця 16 ст. наростають риси бароко. У 17 в. архітектурні форми стають ще більш динамічнішими і напруженішими [5, c.188].   Велике місце в барочній архітектурі належить палацам, гордовито-ошатним, з виступаючими флігелями-крилами, відкритими почесними дворами. Показність і велич у них сполучаються з пишнотою. Важливе значення принципи бароко мали не тільки для розвитку композиції міського і паркового ансамблю, але і для містобудування. Архітектори бароко створили планувальну систему, упорядкувавши хаотичну забудову середньовічного міста, додали вулицям прямолінійні обриси, завершивши їх площами, що у свою чергу стали об‘єктами архітектурних композицій. До України стиль бароко був завезений єзуїтами, зокрема єзуїтом-архітектором Джакомо Бріано (15856-1649) з Риму (він будував барочні церкви у Львові, Перемишлі та Сандомирі). А до нього в барочному стилі працював Себастьяно Браччі (перебудова Успенського собору у Києві, 1613).

2222222222222222222222222222222224444444444444444444444444444444444

Мистецтво. В українському мистецтві другої половини XVII ст. значне місце займає іконопис, що розвивається в ренесансно-барокових формах. Особливою грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочннцях церков. Дуже гарний іконостас церкви св. П’ятниці у Львові. Ряд іконостасів виконав живописець Іван Руткович, майстер, чия творча спадщина є однією з вершин давнього українського мистецтва.

Портрет як жанр світського мистецтва мав ту національну особливість, що при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Монументальними були портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами.

Графічне мистецтво розвивали друкарні, що існували при Києво-Печерській лаврі, Троїцько-Ільїнському монастирі в Чернігові та Успенському ставропігійському братстві у Львові. На той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича. Майстерність його не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Друга половина XVIII ст. збагатила українське графічне мистецтво новими творами. Відомими майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697-1769) та Аверкій Козачківський. Левицький не тільки мав малярський хист, а и був дуже ерудованою людиною: володів кількома мовами, знав філософію Арістотеля. Він виконав ряд гравюр на міді для київських видань «Апостола» та «Євангелія», а також до книги М. Козачинського «Філософія Арістотелева». Освіченість і майстерність Левицького особливо виявились у гравюрах-панегіриках на честь культурних і релігійних діячів.

В останній третині XVIII ст. в українське мистецтво з Франції приходить новий стиль – рококо. На місцевому грунті він здобуває свої особливості. Це були останні часи козацької України та її самостійності, і меценати українського мистецтва з числа старшинської знаті, усвідомлюючи, що їх часи минули безповоротно, поспішають у пишних пам’ятках мистецтва з відтінком елегійності увіковічити свою добу, її велич і блиск. У мистецтво ще більше проникає світський дух, впливаючи передовсім на церковне малярство: в ньому образи виступають тепер у ясних, радісних кольорах, обличчя святих втрачають традиційну суворість і часто нагадують світських людей. Великого поширення набуває портрет, основними замовниками виступає духовенство і багата шляхта. Модно було замовляти посмертні портрети, які часто ставили у каплицях та церквах. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького. У церкві с. Суботова на полотні «Б. Хмельницький з полками» гетьмана змальовано велично, на повний зріст, у парадній киреї, а біля його ніг схематично зображено територію України і позначено розташування полків; намальовано також запорізькі знамена, герб, групу полків, що схилились перед Хмельницьким. Збереглися портрети полковника Миклашевського, гетьмана Скоропадського, ватажка народного повстання М. Залізняка та інших видатних людей часів Козаччини.

Особливо славились художні полотна Луки Долинського (1750-1824), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для собору св. Юра, церков П’ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи по оформленню Успенського собору в Почаєві.

В усіх місцевостях України розвивалися народне керамічне мистецтво, різьба по дереву, килимарство, вишивання, ювелірне мистецтво.

222222222222222222222222225555555555555555555555555555555 Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVII— упродовж XVIII ст. мали якнайширше побутування в Україні.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів).

Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.

З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.

У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.

Шкільний репертуар у кожному окремому випадку диктував сценічне обладнання сцени. Найбільша частина його вимагала містеріальної сцени для виставлення різдвяних і великодніх драм, у яких відповідно до тогочасної барокової естетики зображувались різні місцевості на землі, уявні картини неба, раю і пекла в алегоричних образах. Історичні п´єси обмежувалися доволі скупими декораціями. Інші види п´єс — декламації і діалоги — виставлялися взагалі без сценічних пристосувань, за наявності лише завіси.

Алегоричні постаті українського шкільного театру одягалися відповідно до античних і середньовічних уявлень про одяг міфічних, біблійних та історичних осіб. Кожна постать мала в руках характерні символи, які відрізняли один образ від іншого.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.

На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

В одних із перших інтермедій, що дійшли до нас, сюжет був простим, а в інших він взагалі нерозвинений. В основі одних лежать мандрівні анекдоти й казки, в основі інших — веселі бувальщини з народного життя, але всі інтермедії за своєю природою близькі до імпровізаційного театру різних народів — від грецького міма до італійської комедії масок. Шарж, гротеск, бурлеск, пародія, макаронічна мова були в інтермедії засобами комічного. Дійовими особами виступають українські селяни, козаки, цигани, євреї-корчмарі, німці, студенти. Зміст інтермедій зводиться в основному до суперечок, які здебільшого закінчуються бійками. Сперечаються іудеї з християнином, батько з сином, німець з українським селянином, польський шляхтич з козаком, циган і єврей з селянином тощо.

У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гнобителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики.

Українські інтермедії та інтерлюдії надавали виконавцям надзвичайно широкі можливості для відтворення різноманітних, індивідуалізованих рис зображуваних персонажів, для застосування різнобарвних художніх засобів і виразних сценічних прийомів акторської майстерності.

Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.

У практиці українського шкільного театру XVII—XVIII ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.

У середині XVI ст. з´являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

Час його виникнення досі не з´ясований. Перше документальне свідчення про ходіння з ляльками в Україні фіксується 1573 p., але невідомо, чи ця лялькова гра якось стосувалася того своєрідного театру, що дійшов до нас у пізніших зразках. Цікавим є свідчення українсько-польського етнографа Еразма Ізопольського (1843) про те, що він бачив у Ставищах (є кілька Ставищ — у Київській, Волинській, Житомирській і Рівненській областях) триповерхову вертепну скриньку з датою 1591 р., а в Дашівщизні (тепер село Дашів Іллінецького району Вінницької області) — з датою 1639 р. За описом Ізопольського скринька мала триповерховий палац з галереєю, висунутою з третього поверху, на якій безнастанно несуть варту група солдатів і барабанщик. Вистави у вертепі відбуваються на третьому і першому поверхах, а другий поверх служив складом і місцем для перебування акторів (ляльок) та притулком всієї вертепної машинерії.

Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у народному побуті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини.

Тісно пов´язана з шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом XVIII ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

До XVIII ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відомо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х pp. XVIII ст. у Глухові. Г. Квітка-Основ´яненко пише, що в Харкові у 80-х pp. XVIII ст. існував аматорський театр, але через відсутність постійного приміщення почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувались російськомовні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа.

Український театр другої половини XVII—XVIII ст. посів видатне місце в історії української культури. Бароковий за своєю природою, він виріс на західноєвропейському культурному ґрунті, орієнтуючись на шкільні драми, що побутували в різних країнах Заходу. Український шкільний театр був значною мірою залежний від своїх джерел — народних звичаїв та ігор, церковних обрядів. Він же й впливав на розвиток народної драми — так званого фольклорного театру (в обох його варіантах — ляльковому і живому). При шкільному театрі другої половини XVII — першої половини XVIII ст. існувала інтермедія — попередниця української комедії в новому українському театрі початку XIX ст.

Український професійний театр на Лівобережній Україні під протекторатом Російської імперії ще не міг з´явитися у другій половині XVIII ст., як не міг з´явитися і на Правобережній Україні та в Східній Галичині в умовах польського, а згодом австрійського панування.

XVII—XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв´язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648— 1657 pp. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

У козацьку добу Україна посідала чільне місце серед держав Східної Європи.

Музика. Українське музичне мистецтво набуло популярності далеко за межами краю. Українці були вчителями співу в багатьох містах Росії, видавали там нотні книги. У більшості українських колегіумів, ліцеїв існували хорові капели, театри, балет. ІЛля підготовки хористів за царським наказом було відкрито співацьку школу в Глухові.

Важливою подією в музичному житті стало започатковане 1807 р. у Львові друкування нот – ірмолів. У Почаєві видаються збірники церковного співу – богогласники. Глухів – столиця гетьманської України – стає центром культурного життя Лівобережної України. Гетьман К. Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр, де влаштовували постановки популярних італійських опер, читали літературні твори, виконували уривки з балетів, ставили кращі п’єси класичної європейської драматургії. Тут існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека.

З глухівської школи вийшли видатні композитори, творці української музики Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Бортнянський написав 35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, співи до служби Божої, які й досі • виконуються церковними хорами. Видатні українські композитори змушені були жити і працювати в Росії, й історики російської музики вважали їх своїм національним надбанням.

При кафедральному храмі св. Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком, музики був і Перемишль. Тут єпископ І. Снігурський заснував перший постійний церковний хор. Священики-композитори перемишльської школи ввели у світську музику народні галицькі мелодії.

Таким чином, у складний час злету і падіння української державності, впертої боротьби народу за волю українська культура заявила про себе невмирущими цінностями, які живили її дальший розвиток v сутінках колоніальної залежності, що настала в XIX ст.

222222222222222222222222266666666666666666666666666666666

22222222222222222227777777777777777777777777777777

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року на Полтавщині в родині малоземельного козака. Закінчив (хоч і з перервами) Києво-Могилянську Академію. Співав в придворній капелі в Петербурзі. В складі посольської місії був декілька років в Угорщині, відвідував й інші європейські країни. Після повернення намагався працювати викладачем – спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а пізніше в Харківському колегіумі (читав курс лекцій з етики). Проте, ці спроби виявились невдалими і Григорій обирає для себе інший шлях, шлях мандрівного філософа.

Час в який він жив був надзвичайно складним і важливим в історії релігійної думки України. XVIII століття почалося західницькими реформами Петра I. Колишнє Московське царство яке усвідомлювало себе Святою Руссю, Третім Римом (останнім притулком і оплотом православної віри), перетворилося у наднаціональну Російську імперію, державу прагматичного типу, що існувала для „загального (земного) блага” підданих. Якщо в Московській Русі ідеалом соціального устрою вважалася „симфонія” (співробітництво) церкви й держави, то Петро I ліквідував патріаршество і підпорядкував церковний апарат державі, намагаючись абсолютизувати останню й звільнити її від будь-яких релігійно-моральних норм. У XVIII столітті відбуваються процеси секуляризації культури: новий світогляд приніс нові цінності й інше ставлення до Церкви, особливо у вищих шарах суспільства. Церква, церковне богослужіння стали сприйматися не як містичний факт і сакральне дійство, а як театр. В такому контексті навіть православне богослов’я, православна культура та ширше – все “офіційне” церковне життя втрачає містичну повноту православної традиції. Богословська освіта Києво-Могилянської Академії та Академії Московської була побудована за латинськими схоластичними зразками, в її основі лежало вчення Фоми Аквінського. Цього католицького богослова менш за все турбували проблеми спасіння людини, її життя з Богом і в Богові, свою діяльність він присвятив узгодженню християнської думки з античними філософсько-науковими здобутками та спробам раціонально пояснити природу Бога і світу. Саме така богословська система була покликана формувати світогляд українського народу, в першу чергу освічених його верств, на початку XVIII століття. Лише на цьому фоні можна по справжньому оцінити життя і творчість Григорія Сковороди. Випускник Києво-Могилянської Академії, який тривалий час жив в Європі і мав змогу познайомитись з західною філософією, в своїх творах являє живий дух східного православ’я. Центральною темою для Сковороди є реальне життя з Богом, життя тут і тепер, адже Бог перебуває в серці кожної людини. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення Бога – „один труд в обоих сих – познать себе и уразуметь Бога, познать и уразуметь точного человека”, адже справжня („точна”) людина – та, що перебуває в єдності з Богом. I тому так важливо мати „чисте” серце, бо воно є Боже. „Истинное щастіе внутрь нас есть. Непрестанно думай, чтоб узнать себе. И сіе-то есть молитва, то есть ражженіе мыслей твоих к сему. Сей вопль твой, вопль тайный, сей один входит во уши Господа Саваофа и на подобіе благовоннаго жертвленаго дыма, происходящаго в блаженной Аравіи, восходит и услаждает обоняніе Божіе”. Проте, не кожний може побачити в собі Бога, вважає філософ, це можливе лише за умови власного очищення від усього гріховного за допомогою Церкви: „Здравіе тела не иное что есть, как мир телесный, а мир сердечный есть живность и здравіе души...сердце, очищаемое от подлых мирских мнений, безпокоющих душу, начинает прозирать сокровенное внутрь себе сокровище щастія своего. Сих-то начинающих себе познавать призывает премудрость Божія в дом свой на угощеніе чрез служзителей: „Пріидите, ядите Мой хлеб и пійте вино...”. Чітке усвідомлення хворобливості людської природи і внаслідок цього відмову від власної волі, Сковорода вважає першим кроком на шляху до спасіння: „Положись на Бога и зделай Его волю святую своею волею. Если её принимаешь, то стала уже и твоя. Согласіе воли есть то едина душа и едино серце; и что ж лучше, как дружба с Высочайшим? Теперь разумеем, в чем состоит наше истинное счастіе. Оно живет во внутреннем сердца нашего мире, а мир в согласіи с Богом. Чем кто согласнее – тем и блаженнее”. Як і східні отці православної Церкви Сковорода бачить призначення людини в її обоженні, уподібненні Богу. „Что радостнее Святому Духу, как тое, чтоб нам всем стать богом?”. Преображення людини, досягнення нею стану праведності й святості – це головна тема більшості творів українського філософа. Звісно, що в творчості Сковороди є чимало спірних думок. Його надзвичайне захоплення символічним тлумаченням Святого Письма, презирство до всього матеріального накладають певний відбиток на неї. Але головне значення його творчості цим не затьмарюється. В час коли українська православна думка почала захлинатися латинською схоластичною філософією (згадати лише творчість святителя Петра Могили), коли на території Російської імперії відчувалась гостра нестача творів східних православних отців (св. Симеона Нового Богослова, св. Григорія Палами та інших), чого не скажеш про твори католицьких богословів, Григорій Савич Сковорода явив дивний приклад справжнього українського православного мислителя. В його творчості відчувається дихання живої українсько-візантійської традиції сприйняття Божественної Істини, і саме завдяки Сковороді ця традиція отримала свій подальший розвиток в творчості таких видатних мислителів як Хомяков, Юркевич, В.С. Соловйов та інші. У зв’язку з цим ми маємо повне право сказати разом з В.Ф. Ерном, що „Сковорода стоїть у самого порогу руської думки. Він перший творчо починає те, що потім геніально росте і множиться і цвіте...”.

22222222222222288888888888888888

Освіта

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.