Тема УП. ПРИГОДА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ

План

1. Земля, біосфера, життя.

2. Природа і суспільство.

3. Загроза екологічної катастрофи та шляхи її усунення.

Основні поняття теми: природа, життя, природне середовище біосфера, екологія, екологічна криза, ноосфера.

Питання 1. Поняття "природа" в широкому розумінні тотожне понят­тю "матерія". Для філософії суттєвим є розрізнення живої і неживої природи. Виникнення життя на нашій планеті поки що залишається загад­ковістю. Сьогодні людство знає значно більше про походження та еволю­цію зірок, ніж про походження сонячної системи та виникнення життя на землі. Причиною цієї парадоксальної ситуації є те, що в останньому випадку предмет дослідження репрезентований лише в одному екземплярі, тоді як еволюцію зірок ми можемо вивчати на прикладі великої кіль­кості об'єктів.

Поки що відоме лише наступне : Всесвіт існує біля 15 мільярдів років, Земля - біля 4,6 млрд. років, найпростіші живі організми з’явились 3,5-3,8 млрд. років, багатоклітинні - І млрд. років, ссавці - 66, мавпи - 35, австралопітек - 3,5 млн. років, кроманьйонська людина 40-50 тис. років тому¹. Отже, життя заявилося на дуже ранньому етапі історії нашої планети (перші сто мільйонів років), але біологічна ево­люція від примітивних бактерій до розвиненої цивілізації продовжува­лась значно довше (більше 4 млрд. років).

Визначення життя дав Ф.Енгельс: "Життя є спосіб існування білко­вих тіл і цей спосіб існування полягає по своїй сутті в постійному самооновленні хімічних складових частин цих тіл".

Живі обпекти відрізняються від неживих обміном речовин, подраз­ливістю (подразнювання), здатність до розмноження, росту, активною регуляцією свого складу та функцій, пристосуванням до середовищі таке інше.

Хоч умови і характер стрибків, які привели до переходу неживої природи в живу, зостаються питанням відкритим, але ті дані, які уже має природознавство і філософія, дають можливість зробити незаперечний висновок, що еволюція матерії від нижчих форм руху до вищих, це перехід від неживої природи до живої - є об’єктивно закономірний процес, що з свою чергу дає змогу нам відкинути релігійно-ідеалістичну трактовку виникнення життя, як суперечливу науці.

Виникнувши, життя справило величезний зворотній вплив на процеси, які відбувались на планеті. Наприклад, в значній мірі завжди росли нам атмосфера земної кулі була "очищена" від СО2 і "насичена" О2 . З появою живих організмів виникав біосфера, ;як результат їх дуже складної взаємодії з неживою природою. Поняття біосфера охоплює ті гари атмосфери, гідросфери та літосфери, де мешкають живі організми або знаходяться продукти їх життєдіяльності.

Визнання об’єктивно-закономірного характеру еволюції матерії, яка відбулась на Землі, з необхідністю приводить до висновку, що в принципі і в інших частинах Всесвіту можливі і біологічна, і соціальна форми руху матерії. "Незнищеність руху, - підкреслював Ф.Енгельс, треба розуміти не тільки кількісно, а й якісно" , Разом з тим, той факт, що вжиті за останні десятиліття заходи з метою знайти поза межами Землі цивілізації, не принесли успіху, свідчить про те, що ймо­вірність виникнення умов, здатних породжувати життя, надзвичайно мала. А тому біосферу потрібно зберігати як рідкісне творіння матерії.

Окрема людина смертна. Людство, якою воно зуміє зберегти біосферу як природну основу свого існування, цілком здатне практично забезпечити особі безсмертя. Обмеженість земних ресурсів цьому не зава на. Згідно науковим прогнозам, на протязі найближчого тисячоліття людство може освоїти Сонячну систему, на протязі декількох мільйонів років - Галактику. В рамках геологічного часу це термін невеликий.

Питання 2. Діалектико-матеріалістичне розуміння співвідношення природи і суспільства протистоїть як ідеалізму, так і метафізичному матеріалізмові. Для ідеалізму характерно розчинення і людини, і при­роди в духовній діяльності, яка в творцем і природи, і соціальної дійсності. Неспроможним є натуралістичне вирішення даної проблеми, яке властиве метафізичному матеріалізмові. Він зводив людське до природного, ігнорував специфіку суспільного життя і в результаті в ланцюзі "Людина-природа" здатність діяти визнавалась лише за приро­дою. А істинно людською діяльністю оголошувалось споглядання.

Сутнісне співвідношення між природою і суспільством виявляєть­ся як співвідношення між законами, які діють в обох цих сферах. Це співвідношення характеризується спільністю і відмінністю. Спільне для законів природи і законів суспільства полягає в тому, що, по-перше, вони носять об’єктивний характер. По-друге, соціальна сфера руху ма­терії, як відомо, включає в себе більш низькі, властиві як неживій, так і живій природі форми руху і відповідні їм закони. Відмінність між законами природи і законами суспільства полягає насамперед в тому, що закони функціонування і розвитку суспільства реалізуються через діяльність людей, як свідомих істот.

Слід зазначити, ідо в .даному контексті поняття "природа" вживаєть­ся у вузькому розумінні - як "природне середовище", тобто як та час-титл матеріального світу, з якою людина взаємодіє в процесі своєї жит­тєдіяльності, перш за все - о процесі матеріального виробництва. "При­родне середовище" - поняття, яке історично змінюється. В сучасних умо­вах воно включає в себе практично всю поверхню земної кулі, а також найближчий космос. Природне середовище впливає на розвиток суспіль­ства: 1) природними джерелами засобів життя, 2) природним багатством засобів праці. На різних етапах розвитку суспільства значення кожного з названих підрозділів, а також тих елементів, з яких вони складають­ся, не однакове.

Вплив природного середовища на розвиток суспільства проявляєть­ся в тому, що воно: 1) є постійною і необхідною матеріальною умовою існування і розвитку суспільства, 2) суттєво впливав на темпи роз­витку і характер продуктивних сил, а через .них на суспільство в ці­лому, прискорює або сповільнює його розвиток. Разом з тим воно не є визначальним фактором суспільного розвитку.

Матеріальне виробництво в свою чергу є і передумовою і складо­вою частиною штучного середовища проживання, "другої природи", яка включає в себе все те, що так чи інакше створено працею людства і служить задоволенню його матеріальних потреб.

Вплив природи на людину не обмежується сферою матеріального ви­робництва - він набагато ширший. Природа - це невичерпне джерело ес­тетичних цінностей. Вона є об’єктом морального регулювання. Як важли­вий компонент моральної культури екологічна мораль регулює ставлен­ня людини не тільки до своїх сучасників, але й до майбутніх поколінь.

Вплив природи на розвиток суспільства - це лише один аспект проблеми. Другий – пов’язаний з зворотним впливом суспільства на природу, який мав місце на протязі всієї історії людства, хоч завжди був суперечливим. Він був сприятливим, коли своїм втручанням в природні процеси людина не знижувала продуктивність біосфери.

Разом з тим до останнього часу стан природного середовища пери за все - біосфери, в основному регулювався стихійними природними процесами. Величезні внутрішні резерви та гнучка організація біосфери дозволяли їй, дещо змінюючись, витримувати вплив суспільства, нейтралі­зуючи відходи матеріального виробництва, продовжуючи відтворення біомаси, кисеня, води і таке інше.

Питання 3. В наш час характер впливу суспільства на природу змінюється корінним чином. Сучасна науково-технічна революція призвела до колосального зростання продуктивних сил. Різке зростання масштабі і> виробництва нанесло і продовжує наносити біосфері як стабільній системі, що сама регулюється нищівні удари. Існує реальна небезпека зруйнування біосфери. Світова екологічна ситуація різко загострилась.

Варіанти впливу людини на природне середовище різноманітні. Ало якщо спробувати уявити їх в загальному вигляді, то основні напрямки тут можна визначити такі: 1) зміна людиною поверхні планети, що полегшує її відображу вальну здатність; 2) зміна фізико-хімічного складу біосфери, що виявляється, з одного боку, як виснаження ресурсів, а з другого - як забруднення природного середовища; 3) порушення енергетичного балансу планети, що веде до глобального пом’якшення клімату; 4) вплив на тваринний та рослинний світ, а також на людину як на б і логічну істоту.

До проблеми подолання екологічної кризи існує в основному три концептуальних підходи. Згідно першому, технократичному, природа «приречена», її руйнування є неминучий результат розвитку цивілізації, внаслідок чого спроби радикально змінити нинішню екологічну ситуацію кінець кінцем безглузді. Другий підхід, навпаки, вимагає «поступитись» природі і уповільнити темпи науково-технічного прогресу, тобто консервувати або навіть поглибити існуючу на планеті протилежність між зу­божінням (бідністю) та багатством. Несумісність обох підходів - чисто зовнішня. Насправді їм обом притаманний глибокий екологічний песимізм, породжений хибною тезою про те, що антагонізм між природою та суспільством неминучий. Нарешті третій підхід, якого дотримується і діалектичний матеріалізм, виходить з того, що при наявності низки умов: соціально політичних, наукових, морально-психологічних та інших, гармонійне співіснування і розвиток природи і суспільства цілком можливі.

Серед умов, які мають гармонізувати відношення між природою і суспільством, необхідно, на наш погляд, визначити принаймні такі:

- припинення гонки озброєнь, яка приховує в собі загрозу світо­вої ракетно-ядерної війни і знищення біосфери, розкрадання найцінні­ших природних ресурсів;

- революційні перетворення в продуктивних силах, різке посилення інтеграційних процесів в науці, оскільки її нинішнє глибоко диферен­ційоване становище не дозволяє навіть підступитись до більшості еко­логічних проблем;

- якісно новий, більш високий рівень міжнародного співробітницт­ва. Екологічні проблеми носять глобальний характер, а тому можуть бу­ти вирішені тільки спільними зусиллями всього людства;

- незмірно більш ефективні екологічні освіта і виховання.

В 20-ті роки нашого століття в науковий обіг було введено понят­тя "ноосфери". В.І.Вернадський писав, що людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. 1 перед ним, перед Його думкою і працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно думаючого людства як єдиного цілого. Цей новий етап біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є ноосфера. Таким чином, ноосфера - це умова реалізації усіх названих вище умов в "інтересах вільно думаю­чого людства як єдиного цілого" - тобто в інтересах затвердження на планеті суспільства соціальної справедливості.

Тема vш. Проблема людини в філософії

План

1. Філософія про природу, сутність та призначення людини.

2. Діалектика біологічного та соціального в антропогенезі та в процесі соціалізації людини.

3. Проблема смислу людського життя. Життя, смерть, безсмертя.

4. Перспективи людини в контексті перспектив людства.

Основні поняття теми: філософська антропологія, суспільна істота, антропогенез, антропосоціогенез, ноосфера, біологічний субстрат со­ціальної форми руху матерії, соціалізація, культура, смисл життя, смерть, безсмертя, гуманістичний потенціал історичного процесу.

Питання І. Однією з центральних проблем філософії на протязі всієї історії незмінно залишається проблема людини. Багато філософів, подібно давньогрецькому мислителю Протагору (біля 480-410 до н.е.), вважав, що саме людина є мірою всіх речей, а через те й головною фі­лософською проблемою.

Людина є предметом вивчення не лише філософії, а ще й цілого комплексу наук гуманітарного циклу. Специфіка філософської антропології як загальної теорії людини полягає в тому, що вона розглядає все коло питань, які становлять зміст проблеми людини, в координатах уні­версальних законів буття та універсальних принципів людської діяль­ності, що випливають з цих законів При такому підході засоби та форми філософського мислення не є чимось зовнішнім щодо змісту гумані­тарної проблематики. Вони є внутрішньою формою виразу змісту об’єкта філософської рефлексії у всіх його сутнісних моментах - від виявлення, через понятійну фіксацію, до теоретичного відтворення об^’єкта її його необхідності.

Тому не дивно, що в матеріалістичних та ідеалістичних філософських вченнях, в атеїстичних та теологічних філософських концепціях, і східній та західній філософських традиціях зустрічаються різні підходи до проблеми людини. Специфіка загально філософської позиції не може не позначатися на наслідках філософської рефлексії над вказаною проблемою. Характерними в цьому відношенні є відмінності в розумінні різними філософами таких проблем, як природа, сутність та призначення людини.

Типовим для об’ктивно-ідеалістичної позиції є уявлення про людину як момент розвитку надприродного духовного утворення. У Г.В.Ф. Гегеля (І770-1831) це - "абсолютна ідея", у А.Шопенгауера (1788-1800) це - сліпа, безосновна "воля до життя", у А.Вергсона (1859-1941) ці "життєвий порив", у П.Тейяра де Шардена (1881-1955) це – «ортогенез» під яким мається на увазі світова цілеспрямована свідомість. В різної роду теологічних концепціях це - завжди "Бог".

Природа людини при такому підході вбачається в способі її укоріненості в процес саморозвитку того чи іншого надприродного духовного утворення - абсолютного Духу, Сутність людини, основа її існування ототожнюється при цьому з тією формою духовного життя, через яку абсолютний Дух безпосередньо проявляв себе у світі. Призначення ж людини, її покликання вбачається у тому, щоб забезпечити абсолютному Дух буття, адекватне його власній природі. В суб’єктивно-ідеалістичних філософських концепціях під природою людини розуміють психічне життя, переживання людиною її реального, практичного життя. Це може бути абстрактне мислення, як у Р.Декарта (1596-1660), чи акт вольового вибору, як у С.К^’єркегора (181З-1855), чи то ж акт неповторного духовного самовизначення («екзістенцтї»), як в екзистенціалізмі, або ж ціннісного відношення до світу, як, на­приклад, у В.Віндельбандта (1843-1915).

Під сутністю людини при такому підході мається на увазі те, зав­жди рівне самому собі, психічне утворення, яке безпосередньо не дане нам у нашій свідомості, але яке опосередковано виявляє себе у кожному акті переживання людиною свого відношення до світу. Призначення люди­ни при цьому вбачається в максимально можливому узгодженні форм зов­нішнього буття з Його внутрішньою сутнісною формою, причому найчасті­ше вважається, що повне їх узгодження неможливе.

Специфічну групу уявлень становлять так звані натуралістичні філософські концепції людини. Сюди відносяться, наприклад, спроби мис­лити людину надскладним механічним пристроєм, своєрідною машиною, які ми знаходимо у працях Ж. Ламетрі (1709-1751), чи вважати її високоорганізованою твариною, як це робить Л. Фейербах (1804-1872) чи

0.0. Богданов (1873-1923).

Своєрідність натуралістичної позиції полягає в тому, що при пос­лідовному її проведенні вона неминуче трансформується в один з різно­видів суб’єктивно-ідеалістичної, оскільки намагається звести непізна­ні ще людьми закони їх власного буття до законів нижчих форм буття,

що уже відомі їм.

В діалектичному матеріалізмі людина мислиться як діяльно-практична за своєю природою істота, сутністю, якої виступають ті суспільні відносини, поза якими вона неможлива. Призначення ж людини в світі визначається тією обставиною, що виникає вона як носій і суб’єкт якіс­но нового етапу розвитку матерії. На цьому етапі свідомість виступає рушійною силою такої планетарної форми руху матерії що усвідомила себе, як ноосфера.

Питання 2. Ні одне з визначень людини не може бути пізнане в Його необхідності, якаю не розглядати людину разом з усією її історі­єю, тобто з її походженням і розвитком. Процес походження людини прий­нято визначати терміном антропогенез, що походить від давньогрецького ^“антропос^” (людина) і "генезис" (виникнення).

Діалектико-матеріалістична концепція походження людини спирається на наукову теорію походження видів шляхом природного добору, розроблену великим англійським дослідником природи Ч.Дарвіним (1809-1882). Однак, на відміну від Дарвіна, який розглядає антропогенез тільки як процес походження нового біологічного виду, нової видової істоти, в марксизмі антропогенез розглядається як антропосоціогенез» тобто як процес виникнення нового роду живих істот, родової суспільної істоти разом з умовами її існування, суспільними відносинами, поза якими людина неможлива.

Тим процесом, в якому виникають і людина, і суспільства є процес суспільного виробництва, заснований на людській праці. К.Маркс /І8І8-І683/ вже в ранній своїй праці, відомій під назвою "Економічна філософські рукописи 1844 року", розглядає всесвітню історію саме як процес, породження людини людською працею. Діалектико-матеріалістичну теорію антропогенезу розробляв також Ф. Енгельс (1820-1895), зокрема, в одному з фрагментів своєї "Діалектики природи" під назвою "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876 р.)

Застосований в названих працях основоположників марксизму під­хід до людини як до істоти, яка перебуває у процесі становлення, є обов’язковим не тільки при розгляді процесу перетворення мавпи в людину, але й при розгляді, так би мовити, "готової" людини. Адже кож­на людина за допомогою суспільства заново робить стрибок з біологіч­ної форми руху матерії в соціальну. І цей процес неможливий без наявності передумов, багато в чому спільних як для антропосоціогенезу, так і для процесу соціалізації окремої особини виду "людина розумні" Тому необхідно хоча б коротко зупинитись на цих передумовах і на умовах їх виникнення.

Матеріальне виробництво, ця основа будь-якого суспільного життя, виникає природним шляхом з відомих тваринному світу форм працеподібної знаряддевої діяльності і стадної форми суспільності внаслідок різкого підвищення ролі поведінтсової форми пристосування в процесі під тримання тваринними видами своєї рівноваги з середовищем існування.

З переходом до нового типу пристосування,при якому основним йог. моментом стають не органічні зміни вида за міркою середовища, а діялі нісно-практична зміна видом середовища за міркою виду, людиноподібні мавпи опиняються в просторі якісно нового способу життєдіяльності і якісно нового типу розвитку. Дуже важливою умовою такої життєдіяль­ності стає відтворення цими істотами своєї здатності до складних форм поведінкового пристосування.

Тому і органічні форди пристосування цього виду до середовиш ві ллються пристосуванням до більш складних форм діяльнісно-практичног. ставлення до світу, необхідність в якому виникає при зміні умов ви­робництва. Органічні зміни, що спостерігаються у людини, яка формуєть­ся, характеризуються удосконаленням саме тих її органів, які є орга­нами трудової, предметно-перетворювальної діяльності, тобто мозку і руки.

Коли ж рука і мозок стають настільки розвиненими, що забезпечу­ють людині, яка формується, оволодіння складними (які неодмінно і безперервно ускладнюються) формами інтелектуальної і предметної діяль­ності, коли ніякі зміни умов виробництва не "запускають" механізм при­родного добору, формування біологічного виду "людина розумна" завер­шується. Розвиток же людини як родової суспільної істоти фіксується і транслюється нащадкам не через генотип її біологічного виду, а ви­ключно через культуру, яку в даному випадку можна визначити як меха­нізм соціального наслідування.

Відтворення нових поколінь людей родових, суспільних істот передбачає наявність, по-перше, повноцінних особин біологічного виду "людина розумна", по-друге, зафіксованих в світі культури, в певних її формах, сутнісних сил людини, і, по-третє, соціальних умов для розпредмечування і присвоєння особинами даного виду цих сутнісних сил, володіючи якими вони тільки і стають суспільними істотами, тоб­то людьми. Відсутність хоч одного з перелічених факторів робить ви­никнення нових поколінь людей, а значить і відтворення суспільного життя, неможливим.

Питання 3. Спосіб існування суспільної істоти за необхідністю є суспільним життям. Біологічне існування людини теж протікав не у видових, а в родових формах життєдіяльності. Земний шлях людини в його часових межах співпадає з межами її біологічного життя, однак кінець її суспільної діяльності іноді сягає далеко за ці межі. Суспільне життя людини продовжується до того часу, поки вона продовжує впли­вати на нього суспільно значущими не тільки для її сучасників, але й для нащадків результатами своєї "прижиттєвої" діяльності, які стають сутнісними моментами культури кількох або всіх наступних поколінь.

Однак і тривалість біологічного життя теж в істотним моментом людського життя, оскільки воно в часовою мірою можливостей людини здій­снити себе, природного межею, до якої людина встигає оволодіти своїми сутнісними силами.

Проблема смерті - і біологічної, і соціальної, є не менш значи­мою для людини. Людина є єдиною з відомих нам смертних істот, що знає про свою смертність; вона є і єдиною істотою, для якої існує проблема смислу життя і смислу смерті. Реальна ж діалектика цієї дво­єдиної проблеми може бути сформульована такою аксиомою: в житті має смисл тільки те, за що є смисл померти.

Найвищою цінністю для людини була і залишається потреба стати і залишитись людиною, привласнити всі результати попереднього розвитку і, спираючись на них, розвинути наявні або ж виявити нові сутнісні сили. Адже, оскільки людина позбавлена можливості привласнювати оп­редмечені в культурі свої сутнісні сили, постільки вона, як людина, мертва, навіть біологічно існуючи.

Неминучість біологічної смерті ставить перед людиною масу проб­лем, серед яких .далеко не останнє місце займають нетрадиційні для вітчизняної філософії проблема права на самогубство або на вбивство іншої людини (навіть якщо мова йде про злочинця, засудженого на стра­ту), права допомогти померти або просто пасивно сприяти в цьому люди ні, приреченій на смерть безнадійною хворобою (т.н. евтаназія), кі­нець кінцем визнання за людиною не тільки права жити, а і вмерти по-людському.

Питання 4. На сучасному етапі розвитку людини і людства ті "вічні, прокляті" питання, над якими в попередні епохи розмірковували лише найбільш розвинені і найбільш глибоко мислячі люди, постали на повний зріст перед кожною людиною. 1 замислилось людство над цими, без сумніву, загальнолюдськими проблемами теж перед фактом усвідомлений своєї смертності. В сучасну епоху, коли в розпорядженні людства опинились такі могутні сили природи, як енергія ядерного розпаду і термоядерного синтезу, виникла загроза існування людського роду. Війни це нелюдський засіб вирішення людських проблем - не можуть більше залишатись прийнятими для сучасної людини моментом її суспільного життя. Виявилось, що перед загрозою термоядерної катастрофи однаково в лива кожна людина, а тому - і все людство. Людство, подібно окремій людині, теж виявилось смертним. Доля кожної людини виявилася тісно переплетеною з долею усього людства. Не менш очевидною постає ця думка і в світлі так званих глобальних проблем людства - енергетичної, сировинної, продовольчої, демографічної, екологічної та ін.

Відомо, що у всі епохи суспільного розвитку обмеженість його наявних форм завжди виявляла себе в формі суспільних криз. Нинішня глобальна криза не становить виключення: вона є виявленням тих імперативів, з якими людство змушене буде рахуватись і перед обличчям загрози загибелі цивілізації і припинення людської історії, перейти до інші якісно нового, дійсно людського типу розвитку людини як універсальної сили космічного масштабу.

Важливо відзначити, що глобальні кризи зараз породжуються тими ж факторами, які виключають світові (та і будь-які взагалі) війни з прийнятих з точки зору перспектив продовження людської історії форм суспільної практики. Все більш очевидним стає той факт, що досягнутий людиною рівень розвитку робить неприйнятними як .для кожної людини, так і для всього людства ті нелюдські форми, в яких їх історія проті­кала до теперішніх часів. Сьогодні виявляється, що стали непродуктив­ними і навіть неприйнятними ні існування, ні розвиток як однієї людині за рахунок іншої, так і одного людського суспільства за рахунок іншого. Виявляється, що сучасні люди можуть тільки всі разом - або загинути, або вижити, або розвиватись, або деградувати. Особиста до­ля кожного з більш ніж п^’яти мільярдів людей, що населяють сьогодні Землю, найтіснішим чином пов^’язана з долею всього людства.

Всебічний розвиток кожного дійсно стає умовою всебічного розвит­ку всіх. Людство, що разом з людиною виросло з тісних для себе ра­мок передісторії, вступає в свою справжню, дійсно людську історію.