1. Основні риси елліністичного та римського періодів розвитку античної філософії

Для елліністичного періоду (періоду кризи поліса й утворення великих держав в Азії й Африці під владою греків і на чолі із соратниками Олександра Македонського і їхніх нащадків) характерні такі відмітні риси:

• криза античних моральних і філософських цінностей;

зниження страху перед богами й іншими надприродними силами,

пошук фізичної і духовної опори в самому собі;

• перевага матеріалістичного погляду на світ;

• визнання вищим благом щастя і задоволення окремої людини

Для філософії римського періоду було характерно:

• взаємовплив давньогрецької і давньоримської філософій (давньогрецька філософія продовжує розвиватися в рамках римської державності, у той час як давньоримська філософія починає формуватися на ідеях давньогрецької), відбувається злиття давньогрецької і давньоримської в одну античну філософію;

• вплив на античну філософію традицій і ідей філософії скорених народів (Сходу, Північної Африки й ін.);

• близькість філософії, філософів і державних інститутів (Сенека виховував римського імператора Нерона, Марк Аврелій був імператором);

• невелика увага до проблем космосу і природи;

• підвищена увага до проблем людини, суспільства і держави;

• розквіт стоїчної філософії, прихильники якої бачили вище благо і сенс життя в максимальному духовному розвитку особистості, ученості, відході в себе

• ріст впливу на філософію ідей християнства

• поступове злиття античної і християнської філософій, їхнє перетворення в середньовічну теологічну філософію.

Найбільш відомими філософами цих періодів були Епікур, Сенека, Марк Аврелій (імператор Риму в 161 - 180 р.), Тит Лукрецій Кар, стоїки, ранні християни.

У розвитку філософії відбуваються глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, що виявило кризу античного типу філософствування. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання, падає довіра до пізнавальної сили людського розуму.

2. Скептицизм як філософське вчення

З III ст. до н.е. до І ст. н.е. скептицизм як філософське вчення піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання світу, тому був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Секста Емпірика. Ними вироблена позиція можливості “відгородитися” від світу зовнішньої необхідності і “втечі” від нього у внутрішній, духовний світ – “атараксія”.

Пізній скептицизм залишає позицію недовіри мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід.

Епікур (341-270 p. до н.е.), що заснував нову філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта, створює атомістичну теорію. У Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі за природною необхідністю, у Епікура атом виявляє властивість самочинного відхилення від лінії необхідності. Це свідчить про відображення появи у людей нових якостей — індивідуальної свободи. Людина — це “соціальний атом”, що набуває в собі, а не в космічному світопорядку, автономності та самодостатності. Сенс ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в умінні відхилятися від незадоволення, страждань, оскільки гонитва за бажаннями приносить свою протилежність — невдоволеність.

3. Філософія Епікура поділяється на три розділи: вчення про природу і космос; про пізнання; про людину.

Основними положеннями вчення про природу і космос є наступні:

• усі речі складаються з атомів і порожнечі, які є вічними;

• атоми знаходяться в постійному русі з відхиленнями, зіштовхуються один з одним;

• “світу чистих ідей” не існує;

• існує безліч матеріальних світів у Всесвіті.

Вчення про пізнання спирається на те, що основним видом пізнання є почуттєве пізнання.

Вчення про людину:

• людина є результат біологічної еволюції;

• боги, можливо, існують, але вони не можуть втручатися в життя людей і земні справи;

• доля людини залежить від неї самої і від обставин, а не від богів;

• душа людини смертна, як і тіло;

• людина повинна прагнути щастя в межах земного життя;

• щастя людини в задоволенні;

• під задоволенням розуміється відсутність страждань, здоров'я, заняття улюбленою справою;

• нормою життя повинно стати розумне обмеження (бажань, потреб), незворушність і безтурботність (атараксія), мудрість.

Нові ідеї створюються після смерті Епікура школою епікуреїзму в Римі, де для римських аристократів, еліти суспільства, новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вчення, згідно з яким найвищою метою життя є насолода та різні форми задоволення). Школа перетворилася на культурний центр широкої просвітницької діяльності. Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла його поема "Про природу речей". Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя у Лукреція.

Популярною стає філософія стоїцизму, яка говорить про те, що у світі панує невблаганна необхідність, людина цілком залежить від процесів, які відбуваються у зовнішньому світі, природі. Свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому неможлива. Доля веде того, хто добровільно підкоряється їй і силоміць тягне того, хто опирається.

Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е).

Лекція 5. Філософія середніх віків

1. Основні риси середньовічної філософії

2. Номіналізм і реалізм – напрямки середньовічної філософії

3. Філософія Августина Блаженного

4. Філософія Фоми Аквінського (томізм)