Шістнадцяте століття в українських землях – Річ Посполита та «її діти»

1 Липня 1569 рік підписання Люблінської унії – утворення Речі Посполитої !!!

- державою керував король Польщі та великий князь литовський (федерація Польщі та Литви, а українські землі приєднувались шляхом інкорпорації (поглинення));

- шляхетство обох держав обирало спільний сейм;

- єдина зовнішня політика та грошова одиниця – «злотий» з скасування всіх внутрішніх митниць;

- свобода віросповідання;

- українські магнати зберегли всі свої права та звичаї, отримавши права польської шляхти;

- збільшились податки з українських селян (платять не тільки своєму пану, а й королю);

- адміністративний поділ після Люблінської унії 7 воєводств та 21 повіт:

1. Київське – Київський, Овруцький, Житомирський;

2. Чернігівське – Чернігівський, Новгород-Сіверський;

3. Брацлавське – Брацлавський, Вінницький;

4. Подільське - Кам»янецький, Червоноградський, Летичівський;

5. Волинське – Володимирський, Луцький, Крем»янецький;

6 .Белзьке – Бузький, Городельський, Грабовецький;

7. Руське (Галичина) – Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський.

Руське воєводство вже традиційно вважалось польським, а галичани – «заграничниками». Найбільше місто України – Львів – понад 10 тис. чоловік.

На час підписання Люблінської унії в речі посполитій проживало 7,5 млн. чоловік, українці з них становили майже 2 млн. (28%), поляки – 3,7 млн. чоловік, інші 1.8 млн. литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Площа Речі Посполитої 815 тис. кв. км. з якої поляки займали всього 180 тис. кв. км. !!! (?)

В українських землях на 16 ст. нараховувалось 28 княжих родів, найвідомішими з яких були: Острозькі, Сангушки, Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські та Четвертинські. Вони займали всі важливі державні посади.

Міщан – мешканців українських міст було всього 1-1,5 % від всього населення. В 1505 році міста позбавили права голосу на сеймі, а в 1565 році купцям було заборонено самостійно вивозити товари за кордон. Міщани та купці – всіма силами намагались породичатись з магнатами і активно вкладали капітали в фільварки.

Селян – 80 % населення, сплачували феодалу відробіткову або натуральну ренту (відносно легку).

Протягом 16 ст. в Європі проходила «революція цін» (срібло та золото з Нового Світу), ціни на продукти в залежності від регіону зросли на 400 – 1000 %, тому продавати продукти тваринництва та сільськогосподарських культур стало надзвичайно вигідно. Серед польської та української знаті з»являються фільварки – багатогалузеве господарство виробництво якого орієнтоване на ринок (площею не менше 683 га). Для цього «литовськими статутами» активно просувався процес закріпачення селян.

Правові документи, що регулювали суспільні відносини:

• 1529 р. – І литовський статут встановлював адміністративний розподіл на 47 кнзівств з свитою 8 тисяч служок, 14 тисяч полків дрібної шляхти, 5 тисяч найманців (німців) та козаки, татари та караїми. Монополія шляхти на землю.

• 1557 р. – «Устав на волоки» (один волок 21,3 га для селян та дрібної шляхти – гірші землі) утворення фільварочної системи – 683 га землі з товарним господарством (кращі землі). Зруйнування селянської общини та закріпачення селян.

• 1566 р. – ІІ литовський статут на адміністративні посади призначаються у В.К. тільки литовці та русини. 10 років біглого селянина розшукують.

• 1588 р. – ІІІ литовський статут – селянин, який протягом 10 років прожив на одному місці не мав права його залишати (остаточне закріпачення).

• 1571 р. петиція української шляхти до короля про збереження прав русинської мови.

• 1590 р. –Постанова сейму «Про порядок щодо низовців й України» встановлювався реєстр 6 тисяч козаків підлеглих польському коронному гетьману. Козацька старшина обов»язково повинна мати в Україні землю.

Стан української православної церкви

За взірцем Успенського братства у Львові, було засноване Троїцьке братство в Вільні, куди переїхали православні митрополити, оскільки з українських земель не надходило достатньо коштів для утримання митрополичої кафедри в Києві.

В Україні високі церковні звання отримували по зв»язкам та в результаті підкупу (симонія), архімандрити та архіреї утримували при монастирях війська та собак для полювання – були справжніми феодалами. Світські володарі самовільно призначали парафіяльних священників, яких зневажали і вони, і владики, які призначались митрополитом, а «на життя доводилось заробляти самим – не гребуючи нічим»!

В цій ситуації братства, особливо Успенське, хотіли вершити церковні справи самостійно, що дуже влаштовувало світських володарів, які були одним із джерел фінансування братств.

В 1589 році через Південну Україну проїздив патріарх константинопольський Ієремія - подарував Успенському братству ставропігію (самоуправління), незалежність від місцевого владики Гедеона Балабана; зняв з посади митрополита Онисифора Дівочку (двоєженець) та призначив віленським митрополитом Михайла Рогозу (1589 – 1599); призначив своїм представником владику Луцького Кирила Терлецького (людину аморальну – злодія та ґвалтівника, який переманив, хоч і тимчасово, на бік унії Балабана та Копистенського).

Балабан пожалівся львівському римсько-католицькому єпископу (почались переговори про церковну унію).

Рогоза призначив у 1593 році Володимирським єпископом Іпатія Потія (замість померлого М. Хребтовича-Богуринського, якому крім Володимирського єпископства належала ще К.-П. лавра, що становило доходів більше ніж у митрополита), який дуже приятелював з Константаном Острозьким, але подальші їх погляди на унію зробили з них ворогів.

Підписання «Торчинських артикулів» в грудні 1594 року (умови майбутньої унії) відбулось без участі митрополита.

Рогоза віддав Львівське єпископство Макарію Тучапському (замість Балабана), що відповідало побажанням Успенського братства. Рогоза був непослідовним у своїх вчинках, він, то запевняв М. Радзивіла в тому, що є прихильником унії, то скаржився К. Острозькому на те, як він не хоче унії, але головне – його дістало втручання світської влади у церковні справи. Від цього були тільки одні «ліки» – стати на бік унії, що і трапилось у червні 1595 року. З Балабаном, хоча вони обоє стали «уніатами», Рогоза не міг знайти спільної мови до кінця життя.

Константин Острозький теоретично був не проти унії на умовах, щоб до неї пристали всі православні церкви Москви, Волощини, а не тільки України (Східна церква). Але 1595 року Потій та Терлецький не порадившись з Острозьким, з»їздили до Риму, домовившись з папою про унію української православної церкви ( прочитали сповідання віри за римсько-католицьким вченням). Острозький звернувся до короля з протестом вимагаючи негайного з»їзду, але король висловився проти. У Віленському братстві надрукували «Книгу Кирила про Антихриста» Стефана Зизанія, братства та князі підігрівали анти уніатський виступ.

Король та прихильники унії призначили свій собор на жовтень 1596 року, туди припхались і противники унії: