6.2 Методи дослідження мережі поселень і мережі розселень
Мережа поселень - це вся совокупність населених пунктів, яка має територіальну впорядкованість. Вона надзвичайно інертна. Це самий консервативний елемент в економічній і соціальній географії. ЇЇ вивчення складає морфологічний напрям в дослідженні розселення, який представляє у вигляді відносно незмінної фіксованої на певний момент часу структури. Аналіз загальної схеми розміщення населених пунктів, нанесених на карту у вигляді точок, дозволяє виявити загальні риси і закономірності просторового розподілу поселень, оцінити в цілому ступінь «освоєності» території країни. Регіональні особливості розміщення поселень добре відображають дозіметричні показники, а їх внутрішньорегіональний характер - індекс розподілу в просторі. Індекс найближчого сусідства має вигляд , де ДН - середня з спостережених відстаней між кожним населеним пунктом найближчим і сусідом, км. Середня відстань, що очікується визначається за формулою , де А - щільність поселень на 1 км2 . Значення індекса знаходяться в межах від теоретичного «0», коли населені пункти концентруються в одній точці, до 2,15 (максимальна величина); коли розміщення відповідає системі трикутників (Хагнет, 1979). Індекс дозволяє упорядкувати різні випадки розміщення населених пунктів від «крайнє скупчених» до «повністю рівномірного». Типовий приклад дослідження мережі поселень з допомогою даного індексу - роботи Кінга (King, 1962; 1969), який вивчав розміщення населених пунктів по районам США (Моделі в географії. М., 1971).
Важно підкреслити , що мережа поселень завжди індивідуальна тому, що її визначає конкретна територіальна організація процесу суспільного виробництва. В той же час мережа поселень найбільш чітко відображає тісний взаємозв’язок розселення з «природною основою виробництва» - природними ресурсами і умовами, що дає можливість для узагальненої типології розміщення населених пунктів на фізико-географічній основі (з прив’язкою до орографії, гідрографії і.т.п).Такий підхід можна застосовувати і дає результати для слаборозвинутих країн. Правомірне виділення, наприклад, приморського типу поселень - з концентрацією основної частини населених пунктів на побережжі. Він широко представлений в більшості країн Північної і Західної Африки. Другий тип - долинно-річковий - з тісною прив’язкою поселень до потужних водних артерій - характерний для Єгипту. Роль родовищ корисних копалин в формуванні мережі поселень чітко читається на картах Південної Африки (Мідний пояс). З 70-тих років в Амазонії стали виникати нові міста, більше половини з них - біля родовищ корисних копалин. В канадській літературі появився термін «гірничо-рудний урбанізм», під яким розуміють створення невеликих міст з населенням не більше 10 тис. жителів на незаселених просторах Північної Канади, які виникають на базі родовищ Лабрадорського трогу.
Порівняно з мережею поселень поняття «мережа розселень» відповідає більш широкому ракурсу досліджень. Його стержень складає структурно-динамічний аспект вивчення розселення. Під мережею розселення розуміється вся совокупність поселень, яка має територіальну впорядкованість і розмірну класифікації і яка міняється в часі. При вивченні мережі розселень цікавий сам процес формування структури поселень, аналіз розселення з врахуванням такої важливої його властивості, як історизм. Можливі три дослідницькі підходи. Перші два базуються на розгляданні змін в кожній з двох головних компонент розселення: «горизонтальної» - просторової і «вертикальної» - ієрархічної. Третій підхід їх злитий (спільний) аналіз.
Процес формування мережі розселення глибоко географічний. Органічний взаємозв’язок розселення і географічно диференцированих факторів і умов особливо чітко простежується при вивченні «руху» мережі поселень. Їх число доповнюється перш за все за рахунок тих «точок» простору які наділені значним народногосподарським потенціалом. Звідси, як правило, нерівномірність, вибірність, територіальна дискретність процесу формування поселенської структури. Задача визначення основних рис, направленості та інтенсивності зрушень в мережі поселень вирішується відомими прийомами географічних досліджень. При чому вивчення характеру і ступеню мінливості мережі з врахуванням її консервативності доцільно проводити за досить великі проміжки часу.
Світовий досвід свідчить про існування трьох макроетапів формування розселень. Для першого з них - фази колонізації - типові наступні риси: нечисленність і розпиленість населених пунктів; наявність, як правило, центра - осередку господарського освоєння території, генеруючого «хвилі» заселення; визначаючу дію на конфігурацію поселень, що складується, природно-географічних факторів і т.д. Другий етап - заповнення або насичення міжпоселенських просторів - також відповідає розвитку процесу заселення «в ширину», але на деякій інші основі. Відносно впорядкованою мережею поселень охоплена практично вся придатна для господарської діяльності територія країни. В рамках уже досить вираженої територіальної структури ростуть, хоча просторово і неоднорідні, інтенсивність і щільність розселення. Появляються перші ареальні форми розселення. З досягненням певного рівня насиченості території населеними пунктами наступає третя фаза - фаза конкуренції поселень. В залежності від потенціалу, закладеного в ЕГП, і ступеню його реалізації в кожному випадку одні поселення ростуть скоріше, а інші повільніше. Одні поступово займають домінуюче положення, а другі - підпорядковане. Процес ранжировки, ієрархізації населених пунктів відповідає практично консервації мережі поселень, означає розвиток розселення переважно «не в ширину», а в «глибину». В цілому в ході еволюції розселення спостерігається поступове зниження просторової диференцірованості, контрасності і динамічності розвитку мережі поселень, а домінанта в сокупності детермінуючих її факторів зміщується від природно-географічних до суспільно-географічних факторів.
Важливішою складовою частиною вивчення мережі розселення є аналіз його «вертикальної» компоненти; яка, за суттю, відповідає розселенню поселень за розмірною ознакою. Даний підхід, не враховуючи власне просторового аспекту, не втрачає географічної ознаки. Він служить меті пізнання основних рис і закономірностей процесу урбанізації, важною основою для формування стратегії вдосконалення розселення, побудови прогнозів і програм управління розвитку мережі поселень. Дійсно, при співставленні дві країни можуть мати близькою кількістю населеннх місць і навіть рисунком мережі поселень, але принципово різною урбанізаційною структурою. Остання виражає співвідношення поселень різної величини.
Ранжировка поселень проводиться по різним даним (кількісним параметрам) або їх злиттю. Однак, як показав досвід, одним з найбільш об’єктивних, узагальнюючих показників є людність поселень. Наприклад, в містобудівній практиці СРСР виділялись наступні групи міст: селище міського типу и малі міста (до 50 тис. жителів), середні (50 - 100 тис.), великі (100 - 250 тис.), крупні (250 - 500тис.), дуже крупні (500 - 1000 тис.), міста -«мільйонери» (більше 1 млн. жителів). Відмітимо, що при типології поселень за чисельністю населення не слід забувати про наступні важливі моменти. По-перше, при визначенні людності поселень, особливо крупного міста необхідне врахування відповідність юридичних і фактичних його границь. По-друге, можливе не співпадання рангу поселення за чисельністю його населення з його адміністративним статутом, який часто використовується в якості самостійно адміністративно-ієрархічного критерія типології. По-третє, традиційні поняття, що склалися, малого, середнього, великого міста широко використовуються в міжнародних географічних дослідженнях , але мають єдиної, стандартизованої розмірності. В більшості країн існує своя шкала градацій поселень за людністю, що в значній мірі ускладнює проведення порівняльного аналізу.
Основні риси особливостей динаміки урбанізаційної структури країни добре відображає зміни в співвідношенні окремих груп поселень в процентному вираженні. Для визначення ступеню контрастності «вертикальної» компоненти розселення звичайно використовують метод, названий правилом Зіпфа, або «ранг-розмір». Суть його в наявності зворотної залежності між людністю поселення і його порядковим номером в упорядкованій послідовності населених пунктів. Правило виражається формулою , де Рn - населення міста рангу n, Р1 - населення самого крупного міста, - коефіцієнт ієрархізації, який визначається при апроксимації формулою фактичних даних (Мерлен П. Город. Количественные методы изучения. М., 1977).
Вивчення на базі правила Зіпфа характеру розподілу населених пунктів по людності і її зміною в часі здійснюється з допомогою графіків з логарифмічною сіткою координат. Звичайно по вісі ординат відкладають логарифми розміру поселень, а по вісі абсцис - логарифми рангу. Цей прийом дозволяє віднести країну згідно урбанізаційної структури, що в ній склалася, до одного з трьох основних типів розселення поселень за людністю. Перший тип - логарифмічно нормальний розподіл, тобто повністю співпадає з співвідношенням ранг-розмір (США, Китай); другий - домінантний або приматний розподіл, при якому одне - два міста домінують над системою малих міст, а проміжних міст майже немає (Австрія, Угорщина); третій і найбільш розповсюджений - проміжний між двома першими типами розселення. Очевидно, що аналіз динамічного ряду розподілу поселень згідно правилу «ранг-розмір» дозволяє виявити не тільки загальні особливості еволюції ієрархії, але і прослідкувати зміни ролі окремих поселень «всередині» урбаністичної структури країни.
Третій з підходів - спряжений аналіз «вертикальної» і «горизонтальної» компонент розселення. В даному випадку мова йде про вивчення територіально-урбаністичної структури країни. Вона відображає головні риси територіальної структури господарства, рельєфно виділяючи її характерні особливості; дозволяє судити про «обслуженності» території країни крупними містами, контрастності урбанізації. Для її характеристики особливо важливі співвідношення і взаєморозташування територій з різним ступенем урбанізованостіі, різними напрямками (характером) і темпами урбанізації; масштаби розвитку і розподілу високоурбанізованих вічок; місце крупних міст і агломерацій в міському каркасі країни (Маєргойц І.М. Географическое учение о городах. М.,1987).
Методика даного напрямку досліджень в багато чому визначається теорією розміщення господарства, математично-статистичними моделями і географічними спостереженнями. Особливе значення для розробки кількісних методів вивчення мережі розселення в даному аспекті мають труди В. Кристаллера, А Леша та їх послідовників. Дослідження двохмірного («вертикального» і «горизонтального») розподілу населених пунктів, проведених цими вченими по різним основам, призвели до створення єдиної, узагальнюючої моделі «правильної гратки», або «центральних місць», математичне формулювання якого дав американсь- кий економіст М.Бекман. Суть її - в строгому впорядкуванні розподілу поселень в просторі у відповідності з їх ієрархією. Ця теоретична впорядкованість виражається гексогональною структурою мережі розселення, Однак дана модель базується на низці припущень. Зокрема, її виконання вимагає однорідності і ізотропії простору, що на практиці в більшості випадків не витримується.
М.Бекман запропонував об’єднати одномірну модель ранжировки міст з двомірною моделью ієрархії населених пунктів. В його моделі населення міста даного ієрархічного рівня вираховується за формулою
,
де Pr - населення центрального місця рівня r , - частка від усього населення, яке користується послугами центрального місця і проживає в цьому центральному місці, С1 -сільське населення, яке обслуговується центральним місцем найнижчого рівня в ієрархії. К - число населених пунктів наступного, більш низького порівняно з r - рівнем
(r - 1), обслуговуваного населеними пунктами рівня r (Хагнет 11. Географія: синтез современных знаний. М., 1979).
Богатство і різноманітність природно і суспільно-географічних умов формування мережі розселення обумовлює багатоваріантність її розвитку і побудови. Тому найбільш реальна і інформативна типологічна схема територіально-урбаністичних структур, які опираються на наступні ключові моменти.
1. Оцінка ступеню сформованності урбанізованого середовища країни, тісно корелює з загальним рівнем її господарського розвитку. Віднесення країнидо певного типу (високо-, середньо-, або слабоурбанізованого) середовища базується на співставленні, наприклад, з середньосвітовими значення показника частки міських жителів (жителів крупних міст) в загальній кількості населення. При такому підході більшість країн сучасної Європи відноситься до високоурбанізованих країн світу, а Африки - слабоурбанізованих.
-
Оцінка регіональних особливостей і диференцірованості в рівні урбанізова-
ності. З врахуванням сили зціплення розселення і господарства їх вивчення має особливе значення при краєзнавчих дослідженнях. Ярким прикладом служить Чехія і Словаччина, які мають різні рівні урбанізації і, як наслідок, різні моделі формування мережі розселення; процеси, темпи і джерела розвитку господарства. 3. Оцінка територіально-урбаністичної структури країни, що склалася, з врахуванням вузлового характеру розселення. В залежності від числа домінуючих на загальнопоселенському фоні центрів структуру розселення в загальній формі можна визначити як одно-, дву-, і багатоядерну. На відміну від перших двох останній тип практично завжди відповідає високій зрілості територіальній організації господарства країни. Класичним прикладом одноядерної структури розселення є Угорщина, двоядерної - Португалія, багатоядерної - Польща.
4.Видатна роль крупноміських утворень в господарському житті країни вимагає поглибленої оцінки їх розміщення по державній території. Цей момент також служить одним із важливіших ознак розселення. При одноядерній структурі розселення можливі варіанти центрального, зміщеного або периферійного положення головного центра країни з відповідною орієнтацією і «підбудовою» решти урбанізованих вічок. Для багатоядерних структури розселення варіантів значно більше: рівномірне або ареально-концентроване (відповідно центральне, зміщене або периферійне) розміщення, смуговидне, асиметричне і т.д.
Такий «каркасно-середовищний» підхід дає найбільш повну уяву про формування мережі розселення країни, дозволяє розкрити її основні географічні особливості, оцінити ступінь диференцірованості території і «поляризації ландшафта». Він не тільки служить важливою, комплексною основою для типології розселення, але і стимулює розвиток географічного мислення, призиває мислити стратигічно; бачити крупні проблеми, оперувати обширними територіями - зонами, макрорегіонами, країнами, континентами, а також лініями, точками, пізнавати географічну геометрію (Лаппо Г.М. Города на пути в будущее. М., 1987). Однак в даному випадку розселення досліджується як «пасивний» елемент інтегральної територіальної структури господарства, яке розвивається під впливом певної сукупності рушійних сил, як власне результат географічного розподілу труда. Пізнання його активної, перетворюючої ролі вимагає розширення рамок і поглибленого аналізу, введення перш за все функціонального аналізу.