3. Класифікація та загальна характеристика розвитку громадських благодійних товариств.

Громадські товариства надання допомоги поділялися на кілька груп: 1) товариства, які надавали допомогу військовим; 2) товариства, які надавали допомогу дітям; 3) товариства, установи, організації, які допомагали інвалідам; 4) товариства, які мали на меті надання допомоги у виняткових обставинах (товариство спасіння на водах, ТЧХ, пожежні товариства (Товариство Блакитного Хреста); товариство допомоги постраждалим від голоду 1892 р.); 5) товариства, які мали на меті сприяння фізичному здоров'ю населення (товариство охорони народного здоров'я, товариство сприяння фізичному розвитку; товариства шкільних дач для середніх навчальних закладів; товариства сестер милосердя; опікунство про сліпих Імператриці Марії Олександрівни; товариство для боротьби з проказою); 6) товариства надання допомоги бідним та іншим нужденним або благодійні товариства у вузькому сенсі (товариство дешевих квартир тощо); 7) товариства, які займалися вирішенням проблем девіантних груп населення; 8) товариства, які займалися соціоанімаційною діяльністю (“Товариство влаштування народних розваг” - влаштовувало чайні, читальні, танцювальні зали, спектаклі, концерти, народні гуляння).

Усі вони поділялися на заклади, які відносилися до відомств, які виконували суто благодійницькі цілі (ВУІМ, ІЛТ ті ні.) та до відомств і міністерств, які не мали спеціального благодійного призначення (Міністерство внутрішніх справ). Благодійні заклади можна також поділити на установи для дорослих та дітей (див. табл. 1 додатка 1).

Другу половина ХІХ – початок ХХ ст. можна вважати вважати справжнім розквітом сфери громадської опіки. Взагалі в Російській імперії на 1 січня 1899 р. було зареєстровано 14854 благодійні установи. У дореволюційному “Календарі-довіднику Києва” заклади соціальної опіки перелічувалися на 50 сторінках. З них близько 36% перебувало у губернських містах, 64% - в уїздних містах та сільській місцевості. Близько 31% благодійних установ турбувалися про дітей, решта – про дорослих.

З початку ХХ ст. виявилася тенденція щодо об’єднання благодійних сил. У 1909 р. було створено координаційний центр - Всеросійську спілку установ, товариств і діячів з суспільної та приватної опіки. Її завданням стало об'єднання та координація благодійної діяльності, внроблення спільних принципів роботи; видання довідникової літератури з проблем призріння, організація з’їздів та конференцій працівників сфери призріння. Зокрема, зусиллями Союзу у березні 1910 р. був проведений І всеросійський з’їзд діячів з суспільного та приватного призріння, на який приїхало більше 300 делегатів та заслухано більше 40 доповідей. На цьому з'їзді було прийнято важливий законодавчий акт – “Устав про громадське призріння” (попередній був дуже застарілий, оскільки був прийнятий ще в часи Катерини ІІ), на якому базувалася вся сфера призріння. У 1912 р. Устав був затверджений Миколою ІІ та набув сили закону.

Іншою характерною рисою цього періоду стала пропаганда ідей благодійності шляхом організації спеціальних лекцій, курсів, читань, музеїв. Так, Попечительство про будинки працелюбства та робітні будинки відкрило у 1901 р. в Петербурзі перший постійно діючий “Музей трудової допомоги”.