Світ досвіду. Чуттєвість (споглядання)- дає зміст Естетика.

Споглядання як безпосереднє пізнання обєктів. Розсудок, коли міркує, звіряється з чуттєвими даними. Знання тут має суб єктивний характер.

Форми чуттєвості: Простір – умова чуттєвого уявлення зовнішніх об єктів. Час – форма внутрішнього відчуття. Простір і час – структурні умови сприймаючої здатності. Дають передумови достовірного математичного знання.

Речі для нас – наше сприйняття

“Речі-у-собі”(трансцендентне – потойбічне до емпіричного об єкта) недоступні

нам але вони діють на органи наших відчуттів і ми знаємо їх такими, якими вони даються нашій свідомості. Ми пізнаємо речі як явища (феномени), але не як ноумени.

Розсудок (наука логіки) – дає знання

Оперує поняттями та категоріями (кількість, якість, відносини, модальність- існув. –неіснув, необхідність - випадковість). Вони є додосвідними формами розсудку й конструюють предмет. Функція розсудку – підвести багатоманіття чуттєвого матеріалу під єдність понять і категорій. Отже, ми пізнаємо те, що самі створюємо. Розсудок дає достовірне, об єктивне знання. Об єднує категорії й поняття у цілісність – акт самосвідомості суб єкта: я мислю. Це трансцендентальна єдність аперцепції – об єктивна (об єднання сприйняття за межами досвіду), умова пізнаваності об єктів, умова чуттєвого сприйняття та мислимості об єктів. Тотожність самого себе за будь-яких можливих уявлень.

Самосвідомість це: 1 – “чиста” аперцепція, чиста свідомість розсудку. “Я” тут як логічний суб єкт мислення; 2 – “емпірична” аперцепція, де “Я” як об єкт сприйняття внутрішнього відчуття, умова внутрішнього досвіду. Себто, існує як би два “Я”, які розрізняються лише за формою, але не за змістом. Самосвідомість виступає як: 1 – ноумен, 2 – феномен. Це той же S-кт, але з двох точок зору, дві перспективи людини – світ свободи і світ природи. Отже, людина у Канта– це істота, яка пізнає та діє. Діє людина та існує у природі, у світі феноменів, у просторі й часі. І прояви практичного розуму в “природному” можуть простежуватися лише у процесах діяльності людини. У “Логіці” Кант говорить, що “Людина – це те, що вона робить”.

“Я мислю” – це вища єдність самосвідомості , яка виражена від першої особи. Це не індивідуальне “Я”, а сама структура мислення, спільного для всіх емпіричних суб єктів, оскільки вони входять у сферу мислення. Відсутність “Я мислю”, значила би розпорошення образів, мичання серед мовчання предметів.

Емпірична апперцепція – свідомість самого себе, внутрішнє сприйняття багатоманітного, даного раніше в суб єкті через чуттєвість.

“Чиста” апперцепція – “Я” мислю супроводжує усі інші уявлення і є одним і тим же у будь-якій свідомості.

Розум (сфера свободи).

Трансцендентальний, потойбічний щодо емпіричного суб єкта. Це розум, як сукупність апріорних форм, притаманих будь-якому емпіричному індивід. розуму. Тут діє практичний розум та теоретичний – вища здатність S, яка керує діяльністю розсудка, ставить перед ним цілі. Оперує ідеями – ідея про душу(зводить у єдність усе знання про психіку), світ, Бога, себто цілями, до яких має прямувати наше пізнання. Ідеї – регулятивні схеми, які упорядковують досвід. Цілі штовхають розсудок до діяльності і тоді він виходить за межі досвіду. Себто, намагається пізнати “речі-у-собі” й тоді виникають антиномії.

Антиномії – це судження, які рівно доводяться і виключать одне одного. До них обов язково приходить розум, намагаючись схопити світ у цілому.

1. Теза: Світ має початок у часі й просторі.

Антитеза: світ у часі й просторі безмежний

2. Т.: Усе в світі складається з простого.

Ант.: Немає нічого простого, усе складне.

3. Т.: У світі існує причинність через свободу.

Ант.: Ніякої свободи немає, все є природа (все детерміновано)

Знання – необхідність, віра – акт людської волі. Кант “арештовує” знання , садить його за грати своєї критики, звільняючи місце вірі – моральній вірі, коли питання про істинність судження не стоїть (прагматична віра – віра у свою правоту, її ціна дукат, доктринальна віра – віра у загальні положення).

Здатність судження – дозволяє оцінювати ситуацію, підводити її під правило і приймати рішення, забезпечуючи ефективність діяльності.

Розум, категорії, простір, час, чуттєвість, “річ для нас”, “річ-у-собі” – синтез, який дає наукове знання. Кант обмежив пізнавальну здатність суб єкта “світом явищ”, залишаючи не вирішеною проблему зв язку явища з “речами-у-собі”.

“Критика практичного розуму” “Що я маю робити?”

Людина від природи має в собі вроджене добро і зло. Та людина зобов язана стати кращою, і може стати кращою, якщо поставить питання про походження злої дії не в часі (як уже звершення зла), а у розумі. Оскільки зло – це збочений (извращенний) образ мислення. І тому “моральне виховання людини треба починати не з виправлення вдачі (нрав), а з перетворення образа думок та зі встановлення характеру” – це загальне коріння пороків.

Практичний розум – діє у сфері свободи, керуючи вчинками людини. Це розумна воля, спрямована на оволодіння реальністю. Вона має справу зі сферою ноуменів – речей у собі, Бога, душі.

Ноумен та феномен – аналогія з пізнанням та виробництвом. Якщо людина все життя прожила на заводі й мала справу лише з матеріалами та знаряддями праці (формами), які обробляють матеріали й не бачила світу, який існує зовні, то для неї світ – це створені її працею, на території заводу, предмети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за межами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкований?

Рухає його (практичний розум) автономна воля. Автономна тому, що визначена не зовнішніми причинами (божественною волею, настановами суспільства, прагнень до щастя, насолоди, користі), а своїми власними законами, які вона ставить перед собою. Закони практичного розуму – моральні закони. Тобто, знання чи вимоги до людини як їй себе поводити у цьому світі. Моральні принципи – універсальні, вони для всіх.

Людина як “річ-у-собі”, як ноуменальний суб єкт моральна “вся і відразу” без різниці ступенів моральності; люди в якості моральних істот тотожні одне одному. Різниця – в суб єктивно прийнятих максимах їх вчинків.

Заслуга Канта у тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності – благу людини. Просвітники ж вважали, що розум сам по собі є моральною цінністю. Заслуга Канта і у тому, що він показав, що всі головні питання метафізики ( “Що я можу знати?, Що я маю робити?, На я смію надіятися?” замикаються на питанні; “Що таке людина?” Він показує людину не як “об єкт”, “сутність” чи “факт”, а знаходить “первинну проблемність людини” – людина існує у “формі проблеми” для себе й для інших. Це стало внутрішньою еволюцією трансцендентальної філософії Канта.

Функції практ. р. – вихід за межі емпірії. Розум практичний, коли він нічим не обмежений.