Тема 8. Німецька класична філософія План

1. Німецька класична філософія

2. Критична філософія Імануїла Канта

3. Суб’єктивний ідеалізм Фіхте

4. Об’єктивний ідеалізм Фрідріха Шеллінга

5. Система філософії Гегеля. Соціально-філософська концепція

6. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха. Соціально-політичні погляди

7. Філософія Маркса. Марксистська концепція практики.

1. Німецька класична філософія являє собою велику і впливову течію філософської думки Нового часу, яка підводить підсумок її розвитку на даному відрізку західноєвропейської історії. Відносять до цього напрямку таких філософів як: І.Кант, Іоган Фіхте, Фр.Шеллінг, Гегель, Л.Фейєрбах. Певною мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К.Маркса – передусім його категоріальний апарат та стиль мислення.

Отже, у др. пол. XVIII ст. центр європейської філософської думки переміщується з Англії, де продовжується розвиток економічної філософії, та Франції, де відбувається революція, і якій не до філософії. Вона стає батьківщиною утопічного соціалізму до Німеччину, де значно пізніше відбулися буржуазні трансформації, а отже існує злет духовного розвитку, тому тут і здійснюється класична філософія. “Класична” – це філософія у сходженні, тоді як буржуазна філософія – нисхождение (занепад). Тут формулюється філософська традиція, в межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно билася попередня філософська думка. Це: 1 - протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі; 2 - специфіка буття людини, яка виходить за межі натуралістично- механістичного світогляду.

Філософів німецької класичної філософії споріднює зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта; від природи до історії й культури. Відбувається також переосмислення і самого суб’єкта, який мислився раніше як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ. Тут суб’єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс).

Вперше термін “класична” використав Енгельс (“Л. Фейербах і кінець класичної філософії”).

1 - Н.кл. філ. – це основа розвитку всієї філософії 19 –20ст. Усі напрямки так чи інакше залежали від неї (неокантіанство, неогегельянство). Дві форми залежності: 1 – як прямий розвиток, 2 – як опозиція.

2 – Марксизм – це дитя н.кл.ф. Гегель завжди був учителем Маркса

3 – Наступний , після н.кл.ф., злет, етап розвитку філософії духу – це російська філософія: Толстой, Достоєвський

4 – Вітчизняна філософська думка. Має два напрямки:

а) революційно-демократичний – Герцен, Чернишевський, Плєханов, Ленін;

б) релігійна філософія – більш потужний напрямок. Від Одоєвського через Соловьова, Франк, Бердяєв, Лосєв.

Але витоки у них – це нім. кл. філ-я: Гегель, Кант, пізній Шеллінг.

2. Критична філософія і.Канта.

Народився у Кенінгзберзі (Калінінград) у 1724р, закінчив Кенінгз. університет, працює репетитором з 1747 – 1754. 1755- магістр Кенінгзб. університету, 1770 – захищає дисертацію на тему: “О форме и принципах чувственного и интеллигибельного мира». Помер у 1804 році.

Канта вважають символом добропорядності в науці, так як він презирливо ставився до кар єризму, протекціонізму та поклоніння.

Кант є засновником нім. класичної філософії. Його філософія є перехідною ланкою між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією ХІХ ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об єкта) і знання про неї.

Кант долає (це його внесок у філософію): 1- суперечність емпіризму і раціоналізму; 2- теоретично обгрунтовує автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації.

І – період “докритичний”:

- пошук сумісності фізики Ньютона і метафізики, з чого і народилася “К.ч.р.”

- гіпотеза про те, що універсум виник з деякої туманності. Пізніше Лаплас у 1796 р. “Изложение системы мира». Це теорія Канта-Лапласа. Тобто, фізика (механіка) не пояснює первісність туманності, яка викликана до життя творчим божественним актом. Тут необхідна метафізика, яка знаходить крайні основи реальності (вплив Ляйбніца та Юма).

На цьому етапі метафізика – “бездонна прірва”, “безмежний океан без маяків”. Як довести буття Бога? Кант іде “від можливого”. Неможливо, говорить Кант, щоби все було неможливим. Тобто, можливе передбачає буття як його умову – дещо необхідне (Бог). І тоді Кант відділяє етику – здатніть до пізнання добра (“моральне відчуття”) від метафізики - здатності до теоретичного пізнання істини. Кант вимагає припинення викладання філософії як догми, вважаючи, що необхідно вчити людей думати, філософувати критично. Себто, метафізика повинна виясняти межі розуму., стати наукою про принципи чистого розуму.

Коперніканський поворот Канта: як Копернік вважав, що не Сонце, а Земля обертається, так і Кант доводить, що саме Об єкт прилаштовується, стає пізнаваним за законами суб єкта. Об єкти узгоджуються з поняттями інтелекту.

Задача Канта: встановити різницю між суб єктивними і об єктивними елементами знання у самому суб єкті. Він ставить питання про всезагальність суб єкта. Він розрізняє у суб єкті: емпіричний рівень і трансцендентальний (надіндивідуальне начало в людині – людина як представник людства).

Трансцендентальне – умова пізнаваності об єктів, умова чуттєвого сприйняття і мислимості об єктів.

ІІ період “Критичний”: У 1781 р. «Кр. ч. р.», 1788р. – «Кр. пр. р.», 1790р. – “Кр. спос. сужд.” У висновках до критик Кант пише: «Две вещи наполняют душу всегда новым и все более сильным удивлением и благоговением, чем чаще и продолжительнее мы размышляем о них – это звездное небо надо мной и моральный закон во мне».

И то и другое я не ищу, они непосредственно связаны с сознанием моего существования.

1– внешнее чувственное восприятие мира, которое расширяет до бесчисленности множества миров.

2 – моя личность, бесконечное возвышение моей ценности как мыслящего существа через мою личность, в которой моральный закон открывает мне жизнь, независимую от животной природы и от чувственного восприятия мира.

“Критика чистого розуму”: “Що я можу знати?”

Пізнання (союз чуттєвості й розсудка)

Чуттєве знання (феномени – о -кт Умосяжне (Ноумени)

споглядання) (безпосереднє, інтуїтивне) Уявлення про речі як вони є

1 – чуттєвість свідчить про існування об єкта

2 – тут речі такі, якими вони постають перед суб єктом

3 – усе чуттєве проявлено у просторі й часі, які є власними функціями S.

4 – простір і час є формами нашої чуттєвості ( структурними умовами здатності сприйняття). Час – форма внутр. відчуття; простір – умова чуттєвого уявлення зовнішніх об єктів. А це означає, що не S приміряється до O, щоби його пізнати, а О-кт має бути підігнаним до S-та. Це рух до “Критики чистого розуму”.

Отже, S-кт це осереддя, з якого розгортається система діяльності чи здатність суб єкта до діяльності. Це функціональний підхід до проблеми людини, до способів її діяльності: пізнавальна, практична, прагматична та трансцендентальна. У цьому і полягає особливість методу Канта.