3. Історія розвитку адвокатури України.

Адвокатура у Київській Русі

Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій роз­витку кримінально-процесуального права. У Київській Русі (ІХ-ХІІІ ст.) роль захисників у судах виконували рід­ні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту), У цей період, коли українське судочин­ство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, ро­бота захисника у судах мала характер громадського, това­риського, а не професійного знання. Роль захисника поля­гала виключно в моральній підтримці своєї сторонни.

Для судочинства Київської Русі основним видом спри­яння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чель­цов- Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сто­рін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існу­вали ще в епоху родоплемінних відносин. "Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів - уже за участю органів громадської влади - була активна допомога родичів "су­тяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові грома­ди перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показан­ня з приводу. обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.

Українська адвокатура за часів Козаччини

У період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.) в Україні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника - "прокуратор" , або "речник". Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому - прийняттям Литовського статуту, який діяв на українських землях в усіх своїх трьох редакціях (t529, 1566 та 1588 рр.) аж до 1842 р.

Стаття 10 Першого Литовського статуту передбачала об­меження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді. Третій Литовський статут у розділі IV встановив, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персона­лу замкових і земських судів у своїх округах. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ця сторона була присутня в суді, то вона лише усно це підтверджува­ла. Був передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли самі себе захища­ти. Передбачались і досить гострі санкції за порушення за­мисником адвокатської етики - від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари. Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвока­та особи, яку він представляв.

Норми Литовського статуту і магдебурзького права дія­ли і під час Гетьманщини, але в тогочасній Україні вони не могли знайти повного застосування. У 1743 р. закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироб­лено проект кодексу українського права під назвою "Права, по которым судится малороссийский народ" (далі - "Пра­ва ... "). Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу "Прав ... " становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти - Статут Великого Князівства Литовського і "Зерца­ло Саксонське". Саме в "Правах ... " уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Ста­туту кримінального судочинства 1864 р. значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.

У зазначеному документі вперше вживається термін "адвокат", або "повірений"; у пункті 1 артикулу 7 глави 8 сказано: "Адвокатъ, пленипотентъ, патронъ, прокураторъ и поверенный называется, которий въ чужомъ деле, съ по­рученія чіего, вместо его, в суде обстоюетъ, ответсвуетъ и росправляется". Пункт 2 регулює питання "Какіи поверен­нии и при какихъ судахъ должни бить присяжини, и о при­сяги ихъ". Також у цьому пункті наведено текст присяги пові­рених. "Права ... " також уперше передбачили обов'язкову реєстрацію професійних адвокатів у судах, де вони вияви­ли бажання працювати, та обов'язок складати присягу.

Крім професійних адвокатів в окремих випадках до судового захисту допускалися непрофесійні захисники (батьки, опікуни, визначені судом, обрані за бажанням сторін). До адвокатів ставили великі вимоги: це мали бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристіяни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні особи – лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах. У «Праваї…» досить чітко було сформульовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов’язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатських обов’язків. В артикулі 7 «Прав…» регламентовано питання щодо порядку вступу повірених у справу, обов’язкової участі у ній. Артикулом 8 встановлено деякі обмеження щодо участі у справі повірених. Так, у пункті 1 йдеться, що « судіямъ и протчіимъ урядникамъ, в томъ суде, где сами заседаютъ… поверенними битъ не надлежитъ». Відповідно до пункту 2 артикулу 8 глави 8, «ни въ комъ суде поверенними битъ не имеютъ те именно: духовние, священническаго, мирскаго и монашескаго чина, кроме въ поручаемих себе от своїхъ началниковъ делах церковнихъ и монастирскихъ, а такожъ люде подозрителние и опороченние, да въ уме и въ телесныхъ чувствахъ поврежденние, къ тому жъ малолетние».

Українська адвокатура за часів Російської імперії

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, за­кладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-­якому "присутственому місці" молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається началь­ству та суду. Крім того у панства було право на представ­ництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відом­ствам, що направляли для цього на суд своїх депутатів, ­право представництва осіб, які належали до нього. Розріз­няли постійних депутатів і "временно наряжаемых" (ст. 150-152 Зводу законів Російської імперії 1857 р.). Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваже­ної законом сприяти сторонам у захисті прав і законних ін­тересів, привела до появи "заступників у чужих справах", тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове представництво.

Наступним етапом становлення інституту адвокатури стала судова реформа середини ХІХ ст. у Росії. Зміна форми кримінального процесу з розшукової на змішану передбачала розвиток змагальності судового розгляду. У 1862 р. Об'єднані департаменти Державної ради визнали за необхідне запровадити інститут "присяжних повіре­них", без яких неможливо було забезпечити змагаль­ність у кримінальному судочинстві (41). У результаті цієї реформи з'явилися "присяжні" і "приватні повірені". Харак­терною рисою їх процесуального статусу було об'єднання функцій правозаступництва і судового представництва.

Здійснювати захист у кримінальних справах могли і деякі інші особи. І.Я. Фойницький так визначав пред­ставництво у кримінальному процесі: " ... воно є організацією судової допомоги, яка не покриває саму особу того, кого представляють, але допомога ця грунтується, голо­вним чином, у громадських інтересах правосуддя; служіння приватним інтересам даної сторони є лише за­собом для досягнення громадських інтересів". Дослідник вважав, що право представництва в кримінальному процесі належить обом сторонам - обвинувачу й обви­нуваченому; право першого на судове представництво розподіляється між державою і потерпілим від злочин­их дій; право обвинуваченого на судове представництво дістало назву формального захисту .

Уже в процесі підготовки проекту Статуту кримінального судочинства 1864 р. висловлювалися пропозиції про до­пуск захисника на досудове слідство. Однак на законодавчому рівні ця пропозиція була закріплена лише через століття - спочатку у виняткових випадках, а потім і в обов'язковому порядку. Це питання було предметом жва­вої дискусії, що тривала в комісії з підготовки нового кри­мінально-процесуального законодавства 1894-1895 рр. Як зазначалося в редакційній статті журналу "Вісник права", "це була очна ставка всіх доводів pro і contra, які можуть бути висунені прибічниками і противниками цієї міри; це була генеральна битва між аргументами тієї та іншої сто­рони і, як це нерідко траплялося у цієї комісії, теоретично перемога залишилась за меншістю, що вимагала впрова­дження захисту, а практично - за їх противниками. Перевага аргументів була на одній стороні, перевага голосів ­на іншій». Таким чином, відповідно до Статуту кримі­нального судочинства 1864 р. захисник допускався до участі у справі лише в судових стадіях.

У цілому адвокатура на українських землях у складі Російської імперії розвивалася в рамках загальноросійсь­кого правового процесу.

Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.

На території західноукраїнських земель становлення інституту адвокатури відбувалося під впливом законо­давства Польщі та Австро-Угорщини.

Уже з ХІІІ ст. польській юриспруденції відомі про ку­ратори. Конституцією 1511 р. захисника було проголо­шено самостійною процесуальною фігурою. Конституція 1588 р. поряд із цим закріпила обов'язок суду забезпечи­ти підсудному адвоката, коли той не в змозі сам його найняти через матеріальний стан.

Після першого поділу Польщі у 1772 р. розвиток адво­катури на українських землях відбувався під впливом за­конодавства держав-окупантів.

Законом від 1781 р. на Буковині було започатковано ад­вокатуру, яка розвивалася "в загальному руслі еволюції австрійської адвокатури". Вона була тісно пов'язана із су­дом, їх розглядали разом як два необхідні напрями єдино­го судового порядку. Законодавством передбачалися певні вимоги до кандидатів, які бажали займатися адвокатською діяльністю:

• громадянство Австрії;

• незаплямована репутація;

• ступінь доктора права, отриманий у вищих навчаль­них закладах Австрії;

• складання іспиту.

У 1868 р. в Австрії було прийнято постійне Положення про адвокатуру. Указом австрійського Міністерства юсти­ції від 18 жовтня 1901 р. був затверджений розпорядок бу­ковинської адвокатської палати. Він складався із 23 пара­графів і визначав порядок проведення зборів палати, ви­борів президента і членів президії, порядок внесення та розгляду питань тощо. Загалом на 1913 р. на Буковині бу­ло 214 адвокатів.

На землях Польщі, державність якої було відновлено у 1918 р., діяльність адвокатури продовжувалась на підставі попереднього австрійського законодавства.

Політичні події 20-х років ХХ ст. стимулювали українських адвокатів до більш тісного об'єднання. Так, у Львові було створено Союз українських адвокатів, статут якого зареєстрований 5 травня 1923 р.

Узагалі до 1917 р. українська адвокатура не змогла на­бути своїх особливостей та специфічних рис, бо в цей час Україна не мала своєї державності, тому і державні інсти­тути, до яких повною мірою можна віднести і адвокатуру, належним чином розвиватися не могли.

Проте визнання рівного політичного права для кожного члена суспільства, притаманне українському народові, що особливо виявилося у період козаччини, не могло не по­значитися на адвокатурі. Так, у "Правах, по которым су­дится малороссийский народ" досить чітко було сформульовано поняття та суспільну роль адвоката, його етичні вимоги, обов'язки, відповідальність адвоката за їх пору­шення, принципи оплати праці.

У цілому перші організаційні форми української адво­катури відповідали принципам, запозиченим європейською адвокатурою зі Стародавнього Риму (відносна свобода адвокатської професії, її тісний зв'язок із судовими орга­нами, система визначення гонорару тощо).

Становлення радянської адвокатури

У 1917 р. влада в Україні певний час належала Цент­ральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяж­них і приватних повірених не було внесено ніяких змін.

Першим законодавчим актом радянської влади в Укра­їні з питань судоустрою і судочинства була постанова На­родного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р., що в ці­лому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917 р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисника­ми, які допускалися до участі у справі на стадії поперед­нього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і за­хисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років". Як зазначав М.О. Чель­цов, за першими декретами захист допускався на будь-­якій стадії, але в період інтервенції це право було обмеже­не. Характерною рисою забезпечення права на правову допомогу була широка участь громадськості. У криміналь­но-процесуальній літературі така допомога одержала назву "інститут загальногромадянського обвинувачення і захис­ту".

У загалі ставлення до інституту захисту в ХХ ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918-1920 рр. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (поста­нова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.; Положення про революційні трибунали, аатверджене 23 лютого 1918 р.; Декрет Ради Народних Ко­місарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 р.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів 110 судовій частині" від 16 квітня 1919 р. В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обирали­ся з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про до­пуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.

У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівництво адвокатурою в різних формах державними струк­турами. Нарком юстиції УСРР М.О. Скрипник виступав проти надання адвокатурі автономії, за встановлення над нею судового нагляду.

Крім того, адвокатура політизувалася і керувалася на­самперед не інтересами клієнта, а політичними інтереса­ми. Це призвело до правової незахищеності громадян, зокре­ма у політичних процесах, в Україні, коли захист перетво­рився на формальну процедуру.

Певні зміни інститут адвокатури зазнав у зв'язку з при­йняттям Кримінально-процесуального кодексу (КПК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвину­вачення надається лише у випадках, встановлених зако­ном (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого. КПК УСРР 1922 р., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, од­ночасно послаблював значення інших осіб у наданні право­вої допомоги потерпілому, тобто поклав початок підпоряд­куванню інтересів потерпілого інтересам держави. Цим са­мим нормативним актом надання обвинуваченому допомо­ги захисника передбачалося лише на судових стадіях. Об­меження в реалізації права на захист у кримінальному су­дочинстві були пов'язані зі структурно-організаційними змінами адвокатури.

За відносно короткий час організація адвокатури зміню­валась кілька разів:

• адвокатура загальногромадянська, за якої кожний не­порочний громадянин міг виступати в суді як захисник (Декрет про Суд № 1);

• адвокатура посадова, за якої адвокати були посадови­ми особами держави (Тимчасове положення про народні еуди і революційні трибунали);

• адвокатура як громадська організація на засадах са­моврядування, що перебувала під контролем державних органів (Декрет про Суд № 2).

Реорганізація адвокатури великою мірою обгрунтовува­лася необхідністю контролю за суб'єктами захисту в кримі­нальному судочинстві.

2 жовтня 1922 р. після обговорення Всеукраїнським цент­ральним виконавчим комітетом було прийнято законопроект про реформування колегій правозаступників як Положення про адвокатуру Української СРР. На його підставі Нарко­мат юстиції УСРР затвердив 14 листопада 1922 р. Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрай­нарсудах, а 27 грудня 1922 р. - Положення про консульта­цiї для надання юридичної допомоги населенню, що органі­зовуються колегіями захисників.

Відповідно до цих документів було створено нові адво­катськi органи, які відрізнялися ширшими правами само­врядування. Але водночас Наркомат юстиції був наділений дуже широкими повноваженнями щодо контролю за діяль­ністю колегій захисників.

Колегії захисників з перших років існування намагалися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звер­нення до членів колегії, яке містило норми професійної етики. У 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви "колегія захисників" на "колегія адво­катури". Але через негативне ставлення до дореволюцій­ної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайш­ла підтримки. 3 кінця 20-х років ХХ ст. висловлювалися заперечення щодо цього кримінально-процесуального інституту. Участь захисника на досудовому слідстві заперечував А.Я. Ви­шинський, мотивуючи це недостатньо високою і доверше­ною технікою нашого слідчого апарату, з одного боку, і не­можливістю очікувати ідеально-суспільний підхід у вико­нанні взятого на себе обов'язку захисту - з іншого.

У цей час серед юристів розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, у результаті якої сформувалося п'ять позицій:

1) необхідно скасувати існуючий інститут адвокатури і запровадити колегії правозаступників, які б утримувалися за рахунок держави;

2) момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників повинні бути реорганізо­вані в інститут державної адвокатури зі скасуванням приват­них кабінетів і запровадженням державних адвокатських контор на засадах госпрозрахунку та самоокупності;

3) перетворення адвоката на державного чиновника су­перечить основній ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необ­хідністю юридичного обслуговування державних і колек­тивних установ необхідно створити кооперативні артілі ад­вокатів із самостійними адвокатськими конторами;

4) юридичні консультації повинні бути реорганізовані в колективні кабінети захисту, які б поступово витіснили іс­нуючу індивідуальну форму діяльності адвоката;

5) доцільно залишити існуючу форму організації коле­гій захисників.

У результаті дискусії 12 вересня 1928 р. колегія Нарком’юсту УСРР прийняла постанову «Про реорганізацію колегій захисників», згідно з якою робота членів колегій захисників була переведена на колективні форми організації, а приватна адвокатська практика ліквідована.

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 р. було передбачено, що колегії захисників працюють при окружних судах і діють як на підставі цього Положення, так і на підставі наказів і розпоряджень Нарком’юсту України. Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. Нарком’юст УСРР затвердив Положення про колективні форми роботи колегій захисників.

За першими підсумками ліквідації приватної адвокатської практики і переходу колегій захисників на колективні форми роботи вважалося, що цей досвід себе виправдав. У юридичних виданнях того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій захисників дали можливість усунути з їх складу «чужі» елементи (було виключено 14% від загальної кількості членів колегій), розширити коло громадян, яким надавалася юридична допомога, сконцентрувати в колективах усю роботу з правового обслуговування державних установ і організацій. Водночас кількість захисників скоротилася з 3197 осіб у 1929 р. до 1884 – у 1931 р.

26 квітня 1932 р. Нарком’юст УСРР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація колегії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фі­нансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років ХХ ст.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основ­ного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР за­твердив Положення про адвокатуру CРСР. Ним були ви­значені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії ад­вокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положен­ні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживан­ня цих термінів було схвально зустрінуте переважною біль­шістю працівників юстиції.

У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготов­ку або вчинення терористичних актів" (80) усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запро­ваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали спра­ви без адвоката.

Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури "України. 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР прийняла "Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі справи про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Нарком'юст СРСР у листі "Про призначення захисту на ви­могу судів" встановив порядок виділення адвокатів для за­хисту обвинувачених у справах, що розглядалися військо­вими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштов­ної допомоги.

Розвиток української адвокатури під повоєнних років до нашого часу

Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені адвокатські кадри. Ін­шим завданням стало підвищення професійного рівня адвокатів.

У квітні 1956 р. Мін'юст СРСР визнав за необхідне пере­глянути чинне Положення про адвокатуру СРСР, і, як ре­зультат цього, відділом адвокатури Мін'юсту СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак законодавець пішов шляхом децентралізації адвокатури. 3окрема, у грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і авто­номних республік, Основи кримінального законодавства Союзу СРСР і союзних республік, Основи кримінального су­дочинствa Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 р. прийняла 3акон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси з уведенням їх у дію з 1 квітня 1961 р. Ці нормативні акти стали правовою основою для деяких змін у правовому статусі адвокатури. Так, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної справи. Крім того, якщо до цього адвокат мав можливість брати участь у справі лише в суді, то тепер захисник одержав можливість брати участь на попередньому слідстві з моменту оголошення обви­нуваченому про закінчення слідства і пред' явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник до­пускався з моменту пред' явлення обвинувачення. Було роз­ширено перелік випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді. На підставі зазначених нормативних актів Мін'юст УРСР розробив проект Положення про адвокатуру, який Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.

У серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесу­ального кодексу Української РСР" було розширено участь захисників на попередньому слідстві. Тепер захисник мав змогу брати участь у будь-якій справі з моменту пред'яв­лення обвинувачення, якщо прокурор винесе відповідну постанову.

І все ж говорити про ефективність діяльності адвокату­ри в той час не можна -- через нехтування принципами де­мократії, порушення прав людини, декларативність основ­них законодавчих актів. Як у теорії кримінального проце­су, так і в практичній діяльності правоохоронних органів був зведений практично в абсолют пріоритет захисту де­ржавних і суспільних інтересів перед правами громадяни­на та конкретної особи. Це була офіційна позиція держави, що знайшло безпосереднє відображення в Конституції СРСР 1977 р., у тексті якої основні права та свободи грома­дян містяться у главі 7 після викладу положень про полі­тичну й економічну системи, соціальний розвиток і куль­туру та ін.

20 квітня 1978 р. Верховна Рада УРСР прийняла нову Конституцію УРСР, в якій повторювалися положення Кон­ституції СРСР 1977 р. Зокрема, у статті 159 Конституції УРСР було закріплено,що для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У зв’язку зі зміною законодавства було прийняте нове Положення про адвокатуру, затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня1980 р. Тривала відсутність законодавчої регламентації участі адвоката на досудових стадіях спричинила те, що в цілому теоретичні дослідження були присвячені проблемам правового становища адвоката в судових стадіях. У роботах, присвячених участі адвоката на досудовому слідстві, аналізувалися лише деякі аспекти його кримінально-процесуальної діяльності як захисника, тактичні прийоми захисту.

Характеризуючи співвідношення прав учасників кримі­нального процесу і суспільних інтересів, підкреслимо, що за загальним правилом особисті інтереси визнавалися та­кими, що заслуговують задоволення, і тому закріплювали­ся в законі у вигляді так чи інакше гарантованих суб'єктивних прав, якщо вони відповідали суспільним ін­тересам або не суперечили їм. Інші особисті інтереси зако­ном не визнавалися і, відповідно, захистом з боку держави не забезпечувалися.

Узагалі політичний режим України часів радянської влади не дуже поважав особистість, що не могло не позна­читися на спрямованості та змісті кримінального процесу. Сформований у ті роки, він ще багато в чому зберігся у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та практиці його застосування.

У другій половині 80-х років ХХ ст. було зроблено пер­ші кроки до оновлення правової основи державного та су­спільного життя України. Так, 13 листопада 1989 р. Вер­ховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства Со­юзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до нких значно розширювалася сфера діяльності адвоката у кримінальному процесі. Тепер участь захисника гаранту­валасн вже на попередньому слідстві з моменту затриман­ня, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Було розши­рено перелік випадків обов' язкової участі захисника на по­передньому слідстві; значно розширено права захисника.

У зв'язку з переходом економіки країни на ринкові від­носини та введенням різноманітних форм власності зміни­лись і форми юридичної допомоги підприємствам, устано­вам, організаціям та окремим особам. Особливо гостро по­стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності. 20-22 вересня 1990 р. у м. Києві відбувся установчий з'їзд адво­катів республіки, на якому було утворено Спілку адвокатів України - незалежну, самоврядну організацію, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту стало об'єд­нання зусиль адвокатів республіки для формування демокритичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві та державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійності і самоврядування; захисту адвокатурою професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвитку і поглиблення міжнародних зв’язків адвокатів тощо.

19 грудня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про адвокатуру», який мав на меті піднести роль адвокатури в суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Проте час спливає, і правозастосовна практика виявила певні недоліки зазначеного закону. У ситуації, коли реформується все законодавство держави, законодавство про адвокатуру не може стояти на місці.

Змістовий модуль 2. Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав людини

План

1. Зміст поняття "права людини" та юридичний механізм їх забезпечення.

2. Адвокатура - неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.

1. Зміст поняття "права людини" та юридичний механізм їх забезпечення.

У слов'янських мовах словом "право" одночасно позна­чаються поняття, які відображають принаймні два різних соціальних явища: перше існує до виникнення держави в будь-якому людському суспільстві й тому має загальносо­ціальну природу, будучи загальносоціальним феноменом; друге - результат власне державної діяльності, прояв во­левиявлення держави. Кожному з цих явищ відповідають поняття, які можна розрізнити за допомогою таких термі­нологічних словосполучень, як "загальносоціальне право" і "спеціально-соціальне право".

3агальносоціальне право - це певні можливості суб'єк­тів суспільного життя, що об'єктивно зумовлюються до­сягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загаль­ними та рівними для всіх однойменних суб'єктів.

3алежно від виду носіїв таких можливостей розрізня­ються права людини, сім'ї, народу, класу або іншої со­ціальної спільноти, права громадських об'єднань, трудо­вих та інших колективів тощо.

Основні права людини - це певні її можливості, необ­хідні для існування та розвитку в конкретно-історичних умовах. Вони об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей.

У міжнародно-правових документах і національному за­конодавстві, науковій та публіцистичній літературі досить часто вживається вислів "права і свободи людини". Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вва­жати їх тотожними) дотепер не з'ясовано на загальнотеоре­тичному рівні. Тому терміни "права" і "свободи" на прак­тиці використовують як синоніми. І якщо зміст поняття пран людини розкривається через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація, очевидно, охоп­лює й поняття свобод людини.

Основнi права людини закріплені в широконизнаних міжнародно-правових актах. Створені й функціонують спеціальні міжнародні органи з контролю за їх дотриман­ням та захисту.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку між­народних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні да­ють змогу зробити висновок про формування в сучасний період ще одного з прав людини - права на міжнародний захист. Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується насамперед юридичними механізмами відповідної держави. Інакше кажучи, основними гарантами прав людини має бути націо­нальне законодавство держави, на території якої проживає особа. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрішньодержавні засоби правового захисту ( до речі, таким правом можуть скористатися гро­мадяни лише тієї держави, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому, як зазначалося ви­ще, саме держава (відповідно до ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана за­безпечити кожну людину, права якої порушено, ефектив­ними засобами захисту.

Доцільно дати коротку теоретичну характеристику за­гальної системи юридичного правозабезпечення, яка в то­му чи іншому вигляді існує або може існувати в державі. Ця характеристика включає розкриття змісту таких по­нять, як юридичний механізм забезпечення, юридичні процедури реалізації, юридичні засоби охорони і захисту прав людини.

Юридичnий механїзм забезпечення прав людиnи - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охоро­ни і захисту прав людини. Він складається з:

• національного законодавства;

• юридичних засобів (процедур) реалізації прав людини;

• юридичних засобів охорони прав людини;

• юридичних засобів захисту прав людини.

Розглянемо кожний з елементів юридичного механізму забезпечення прав людини докладніше.

Національне законодавство є основою юридичного ме­ханізму забезпечення. Визначаючи зміст позитивних за­конів держави, будучи їх соціальним джерелом, права лю­дини, щоб перетворитися з можливості на реальність, ма­ють бути піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набувають визнання і закріплення в національ­ному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч Україна і допускає нині безпосереднє застосування укладених і належним чином ратифікованих нею договорів нарівні з внутрішнім законо­давством, домінуюче значення останнього полягає в тому, що воно передбачає і юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав людини. Саме тому національне законо­давство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення цих прав.

Розглянемо юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини.

Будь-яке право людини здійснюється у певному поряд­ку, певній послідовності. Порядок його реалізації визна­чається лише самою людиною. Але реалізація більшості прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, ос­кульки без них вона взагалі неможлива. За відсутності юридичної процедури приписи законів перетворюються на декларації, обіцянки, наміри.

Юридична процедура реалізації прав людини - це вста­новлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих чи соціальних цінностей послідовність і узго­дженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми, способи, методи та строки вчинення таких дій.

Основним критерієм важливості юридичної процедури для реалізації прав людини є тип (характер) юридичного обов'язку, яким забезпечується це право. Інакше кажучи, цим критерієм є активність або пасивність зобов'язаної особи. Встановлення юридичних процедур є необхідним тоді, коли реалізація певного права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних зобов'язань ін­ших суб'єктів (тобто від їх обов'язку вчинити активні дії). І навпаки, там, де реалізація права залежить лише від ак­тивної поведінки зацікавленої особи, від її волі і бажання (наприклад, у разі захисту права на честь і гідність), а інші суб'єкти зобов'язані лише не вчиняти певних дій, утриму­ватися від них (у розглянутому прикладі - не посягати на честь і гідність), у встановленні саме юридичної процедури потреби немає.

Є два основні види юридичних процедур реалізації права:

• процедури, пов'язані з правозастосуванням (реалізація права на громадянство, на соціальне забезпечення тощо);

• процедури, не пов'язані з правозастосуванням (напри­клад, порядок укладання угод, що не потребують нотаріального посвідчення).

У межах кожного із зазначених видів процедур може іс­нувати стільки їх різновидів, скільки існує прав, але такі процедури відрізнятимуться лише конкретним змістом. Якщо, встановлюючи перший вид юридичних процедур, за­конодавець повинен у кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (адже зобов'язаною стороною тут виступає державний орган), то, встановлюючи другий вид, законодавець має прагнути до створення такої процедури, яка б надавала можливість самій особі обирати найдоцільніший для неї у конкретній життєвій ситуації варіант вико­ристання свого права. Але, так чи інакше, юридична проце­дура - це оптимальний засіб реалізації прав людини, здат­ний забезпечити максимальне задоволення її потреб.

Наступним елементом юридичного механізму забезпе­чення є юридичні засоби охорони прав людини.

Права людини потребують не лише гарантій їх належ­ної реалізації, а таких засобів, які б могли захистити лю­дину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі держави є різноманітні юридичні засоби охорони прав людини. До них належать усі юридичні засоби, що ви­конують превентивну, запобіжну функцію.

Зважаючи на різноманітність правоохоронних засобів, Їх можна поділити за певними критеріями на відповідні групи (види).

За онтологічним статусом у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини розрізняються за:

1) нормами права, які встановлюють:

• заборони (вказівки на неприпустимі, недозволені дії, що порушують права людини);

• завдання і компетенцію відповідних органів щодо охо­рони цих прав;

• конкретні заходи запобігання порушенням прав, за­ходи юридичної відповідальності, що застосовуються до правопорушника;

• певний процесуальний порядок здійснення превен­тивних державних заходів;

2) діяльністю компетентних органів із застосування за­значених юридичних норм, яка має на меті запобігти мож­ливим порушенням прав (наприклад, таку діяльність може здійснювати Конституційний Суд України, оскільки до його компетенції входить розгляд справ про конституційних прийнятих, але не введених у дію законів);

3) правозастосовними актами, спрямованими на запобігання правопорушенням (окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора тощо).

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта розрівняються:

• засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійсненню вчинків, які можуть призвести до порушень прав людини (наприклад, безпідставне накладання арешту на майно);

• засоби псіхичного впливу, тобто такі, які цієї мети не ставлять (наприклад, правове виховання).

Серед різноманітних правоохоронних засобів слід виділити особливу роль юридичної відповідальності. Її застосування щодо правопорушника покликане утримати його від порушень прав людини у майбутньому (спеціальна превенція), а також зстерегти (під загрозою державного примусу) інших суб’єктів, схильних до правопорушень, від вчинення протиправних дій (загальна превенція).

Нарешті, четвертим елементом юридичного механізму забезпечення є юридичні засоби захисту прав людини.

У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. Для цього остання має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації і відновлюються порушені права.

Є такі види юридичних засобів правозахисту:

А)залежно від його суб’єктів:

- судові;

- парламентські;

- адміністративні;

- контрольно-наглядові;

- адвокатські;

2) залежно від змісту захисту цими засобами:

- припинення порушень прав людини (призупинення небезпечних робіт, заборона експлуатації механізмів

- усунення перешкод;

3) у здійсненні прав:

- судове рішення про задоволення негаторного позову;

- визнання або підтвердження прав (наприклад, судове визнання права особи на житлову площу);

- поновлення порушених прав (наприклад, поновлення на роботі незаконно звільненої особи);

4) за галузевою належністю юридичними засобами захисту:

- цивільно-правові;

- адміністративно-правові;

- цивільно-процесуальні;

- кримінально-процесуальні;

- господарсько-процесуальні;

- адміністративно-процесуальні.

Зазначені засоби правозахисту використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

2. Адвокатура - неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.

Серед юридичних засобів захисту прав людини чільне місце належить адвокатурі. Свідченням цього є те, що, як зазначалося, на VIII Конгресі ООН щодо запобігання зло­чинам 1 серпня 1990 р. було прийнято спеціальний доку­мент - "Основні положення про роль адвокатів".

Забезпеченню належного рівня захисту покликані спри­яти приписи "Основних положень", які стосуються загаль­них обов' язків адвокатів. У них, зокрема, зазначено, що обов'язками адвокатів є: консультування клієнта про його права й обов'язки; надання допомоги клієнту законним способом і здійснення певних дій для захисту його інтересів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, адміністративних органах.

Важливі приписи вміщено в «Основних положеннях» щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку повинні надавати адвокати, а саме: обов’язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, які проживають на її території, зокрема забезпечити фінансування юридичної допомоги незаможним людям.

Особлива увага приділяється проблемам забезпечення адвокатської допомоги у кримінальному провадженні. Зазначається, що держава зобов’язана гарантувати кожній людині право на адвокатську допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у кримінальному злочині, зокрема: забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 годин з моменту арешту або затримання; фінансувати послуги адвоката, якщо людина не має необхідних засобів для її оплати; створити умови для зустрічей адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває в тюрмі, без перешкод і цензури.

Цілу низку документів, які стосуються ролі адвокатури, прийнято в Європі. Відповідно до цих документів національне законодавство забезпечує належні умови для здійснення адвокатами своїх професійних обов’язків.

Як уже зазначалося, головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури – це захист прав людини. Така теза має бути основоположною у вирішенні проблеми досконалого функціонування цього надзвичайного важливого право забезпечувального інституту.

Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини – найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якісності» адвокатури (а отже, і соціальної ефективності інших юридичних інститутів, що входять до складу певної національної системи державних правоохорони та правозахисту). Будь-які системи організації та діяльності адвокатури, що існують нині в різних країнах, будь-які пропозиції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюватись саме під кутом зору їх здатності забезпечити права людини.