2. Історія розвитку інституту адвокатури у світі

Зародження адвокатури

На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спо­стерігаємо нині у європейських народів. Ще у ХІХ ст. про­фесор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком ор­ганізованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов фор­муватися і досягти певного розквіту.

Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ус­кладнення політичної організації шляхом об'єднання кіль­кох племен під владою єдиного вождя відправляти право­суддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічни­ків. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його на­кази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуд­дя і, таким чином, виникали органи суду. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це - королівства зулусів, бечуанів. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або прияте­лям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії ­знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в наданні юридичних порад зацікавленим особам. Вони комен­тували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: “Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів".

Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення Їх позивачами в суді.

М.О. Чельцов-Бебутов, розкриваючи зміст судового роз­гляду епохи розквіту афінської демократії VI – lV ст. до н. е., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисни­ка. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги во­ни могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати Їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому ве­денню справи. Це були логографи та диктографи, най­більш видатні з них - такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.

Обов'язки логографа перед клієнтом полягали у збиран­ні матеріалу, що був потрібний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. у тих випадках, коли покарання встановлювалося не зако­ном, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Голов­ним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судом.

Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвину­вач чи обвипувачений у цьому випадку проголошували ко­роткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її частину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори. По­ширеним видом захисту у кримінальному процесі Старо­давньої Греції була участь параклета - оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного . О.Д. Свято­цький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ора­торства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ора­торського мистецтва, ніж до правознавства.

3 римської адвокатури почався розвиток світової адво­катури, тому на ній слід зупинитися більш детально.

У кримінальному процесі Риму (П ст. до н. е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни-­патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судово­го захисту були допущені всі вільні громадяни.

Виділяли три групи захисників:

а) адвокати - особи, які надавали сторонам юридичні поради;

б) лаудатори - особи, які говорили не про сутність спра­ви, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;

в) патрони - особи, які обиралися з найбільш гідних гро­мадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзна­чалися здібностями і глибокими знаннями (18).

Пізніше римський літопис давав таку класифікацію за­хисників:

а) патрон - оратор, який захищає будь-кого в суді;

б) адвокат - особа, яка допомагає юридичними порада­ми або своєю присутністю виражає дружню підтримку;

в) повірений - особа, яка веде справу;

г) когнітор – особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою (19).

Для римської адвокатури характерними були як необмежена свобода, так і необмежена регламентація. У республіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не зачепила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката – визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс риторики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов’язковість цих занять не було визначено законом. Таким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлено від судового представництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура це був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видатних судових ораторів, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цецерон.

Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об’єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду.

За часів імперії (I ст. до н. е. – IV ст. н. е.) римська адвокатура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була помітно обмежена. Так за кодексами Юстініана вона прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. 3аборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п' ятирічний курс В юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку ("rotula") за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною ("primas"). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних ("statuti"), кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних ("supernumerarii"), кількість яких не була об­межена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвока­ти призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. 3а ці та подібні порушення професійних обов'язків на адво­катів чекало єдине покарання - заборона займатися адво­катською діяльністю. Перед розглядом кожної судової спра­ви адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення спра­ви у будь-який час, навіть під час їі провадження, якщо пере­конаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмо­влявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, "нехтуючи кращими адвока­тами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж пози­вач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина - ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду спра­ви адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. 3а відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката при­значав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.

Під час імперії адвокати виконували функції республіканських адвокатів, повірених та юрисконсультів.

А.Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інституті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені централізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачен­ня послаблялося, розширювалися публічні засади судочин­ства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсут­ність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощи­ками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про ор­ганізаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність за­хисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали право­ву допомогу сторонам.

Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури ви­никли на найнижчих ступенях юридичного розвитку люд­ського суспільства, наявність у стародавньому світі окре­мої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів по­страждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базо­ваних на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвока­тури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали певним вимогам. Професіоналізація надання правової допомоги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжувалась її підпорядкуванням державним інтересам.

Адвокатура у середні віки

У середні віки (V – XV ст..) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допуску до адвокатської діяльності. У Франції для цього необхідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов’язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання адвоката давалося судом на невизначений строк.

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторони особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні зауваження та заперечення. Винятки становили лише деякі категорії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтереси малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання «внутрішнього адвоката» («inner barrister»), бо не мав права виступати в суді, а ще через п’ять років навчання – «зовнішнього адвоката» («outer, utter barrister»), і отримував право практикувати.

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адвокати були самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У ХІV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися їі членами, розпоряджалися майном общи­ни, були їі представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у ХІІІ ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юс­тініанового законодавства. Так, У Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеч­чині встановлювалася такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зoм з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді - й тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів включала надання юри­дичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Ве­ликих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному про­цесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Фран­циска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволяла­ся лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

• відсутність чіткої станової організації;

• відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

• відносна свобода професії;

• тісне спілкування із судом;

• дисциплінарна залежність від судів;

• римська система визначення гонорару.

Адвокатура у Новий час

Упродовж ХVІ-ХІХ ст. адвокатура поступово набува­ла іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьо­годні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту ад­вокатури в період буржуазних революцій у європейсь­ких країнах відродився. Це пов'язано насамперед з роз­витком вчення про права людини. У Франції під час об­говорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адво­кат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а зав­дяки природному праву, що є найдавнішим з усіх люд­ських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.

Так, у Франції формування самостійного стану - общи­ни адвокатів - відбулося в результаті розпаду "общини ад­вокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом само­врядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні об­щини з виборними старшинами, членами яких були як ад­вокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам авання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дис­ципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.

у Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.

у США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єд­нувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.

У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.

У цей період утвердилася додаткова умова щодо допус­ку до адвокатської професії - наявність практичного ста­жу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність три­річного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винаго­рода за захист у суді або за надання юридичної поради пе­рестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на по­чесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обу­мовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його по­вернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі яко­го адвокат міг подати до клієнта судовий позов.

У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різно­манітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвит­ку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Пер­винною ії формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокату­ра переходить до сторонніх осіб і перетворюється на про­фесію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закін­читися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяль­ності, доступною для всіх бажаючих.

3 економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяль­ності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адво­катської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римсь­ке право створило межі допуску до адвокатури та виріши­ло питання винагородження юристів. Організація римсь­кої республіканської адвокатури r'рунтувалася на принци­пах відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва, абсолютної свободи професії, відносної її без­оплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайня­ли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетвори­лася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпоряд­куванням судово-адміністративній владі, гонорар з добро­вільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: від­сутність станової організації, відокремлення правозаступ­lІицтва від судового представництва, відносна свобода про­фесії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонора­ру. У Новий час (ХУІ-ХІХ ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджу­ється відносна безоплатність праці адвоката.

У ХХ ст. адвокатура домоглася незалежності та солідар­ності. Вона стала силою, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.