Філософське вчення про пізнання

Тема: Філософське вчення про пізнання

Предмет: філософія

Вид роботи:     Контрольна робота

Зміст

1. Поняття “пізнання” у філософії. Суб’єкт та об’єкт пізнання, їх взаємозв’язок 3

2. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретична, духовно-практична, предметно-практична 7

Список використаної літератури 11

1. Поняття “пізнання” у філософії. Суб’єкт та об’єкт пізнання, їх взаємозв’язок

Пізнання – це специфічна діяльність людини по вивченню суттєвих рис, властивостей, зв’язків предметів і явищ об’єктивної дійсності, в результаті якої одержуються, формулюються і закріплюються їх адекватні відображення – знання.

Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології чи релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних та пізнавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідомості загалом, мораль світу не просто постулюється, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обгрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов’язано з рефлективним аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні “людина-світ”. Філософське питання “що є істина?” стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Існування так званої “пізнавальної тенденції” у будь-якому філософському знанні не обов’язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Диференціація філософського знання властива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання – це інформація про світ, яка існує у формі певної суб’єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат.

Процес пізнання осмислюється через категорії суб’єкт та об’’єкт. У докантівській філософії під суб’єктом пізнання розуміли одинично оформлене буття людського індивіда. Під суб’єктом розумілося те, на що спрямована пізнавальна діяльність і що існує в його свідомості у вигляді ідеальних конструкцій. Кант усвідомив багатогранність взаємодії суб’єкта та об’єкта пізнання. Суб’єкт у нього – це духовне утворення, що лежить в основі предметного світу, а об’єкт – продукт діяльності цього суб’єкта. Головне питання своєї гносеологічної концепції – про джерела та межі пізнання – Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання у кожному з трьох головних видів знання – математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішуючи ці питання І.Кант досліджував три головні характеристики пізнання – чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевидним станом мислення діалектику, оскільки існуюча логіка не спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв’язання природничих та соціальних проблем.

Важливу роль у гносеології І.Канта відіграло вчення про антиномії. Він вважав, що спроби розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі в собі» зумовлює суперечності, антиномії чистого розуму. Стає можливим виникнення під час міркувань двох суперечливих, але однаково обґрунтованих суджень, яких в Канта чотири пари (наприклад, «світ конечний – світ нескінчений»).

У сучасній філософії суб’єкт пізнання – реальна людина як суспільна істота, наділена свідомістю (мисленням, чуттям, розумом, волею), яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності, тобто оволоділа конкретно-історичними здібностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об’єкт пізнання – частина об’єктивної реальності, що введена в практику людства, становить коло його пізнавальних інтересів. Пізнання спрямовується не тільки на об’єктивну реальність, але й на ідеальні об’єкти. Отже, об’єктом пізнання є та частина об’єктивної і суб’єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб’єктів, принциповим є визнання постійної зміни об’єкта пізнання під впливом практики та пізнання. Протистояння суб’єкта та об’єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання.

Емпіричну концепцію розробили англійці Ф.Бекон, Дж.Локк і Т.Гоббс. Першим заявив про емпіризм та експериментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які визнають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок. Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «іншої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, «не вигадувати та видумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об’єктивною. Після Ф.Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції почали використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого природознавства.

Загалом, емпірики вважали що основою пізнання є досвід, а чуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. Порівняно з логічними формами почуття має перевагу щодо достовірності, в той час як логічне мислення здатне спрямовувати пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до емпіризму є поняття «сенсуалізм». Сенсуалісти відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п’ять органів чуття. Приміром, Дж.Локк вважав, що знання не має в собі нічого такого, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

До раціоналістів у гносеології належать учені, які ставлять розум, логічне мислення над почуттям. Раціоналісти вважають, що органи почуттів надають лише поверхове та ілюзорне знання, а справжню наукову істину можна встановити лише на основі строгого логічного аналізу. Вся філософія та гносеологія Декарта охоплена переконанням у безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храм нової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майдан», тобто спочатку потрібно «розчистити грунт» від традиційної культури. Цю роботу, за Декартом, виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів – це не порожній скептицизм, а дещо конструктивне, всезагальне та універсальне.

Гносеологічна проблематика була на провідних ролях в російській філософії наприкінці XIX – першій половині XX ст.. Йдеться, передусім, про таких релігійних філософів, як В.Соловйов, М.Бердяєв, П.Флоренський, С.Булгаков та ін. В.Соловйов, наприклад, намагався обґрунтувати «органічну логіку» як одну з трьох складових філософії на рівні з метафізикою та етикою, чітко розмежовував елементарну формальну логіку та філософську - «органічну» логіку. Перша із них має справу тільки із загальними формами мислительного процесу й не стосується філософії. Логіка філософська стосується не процесів мислення у його загальних суб’єктивних формах як емпіричних даних, а об\єктивного характеру мислення, яке пізнає.

К.Маркс і Ф.Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Вона передбачає розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є принципово можливим і становить активне творче відображення реальності у процесі зміни її людьми, тобто в процесі суспільної практики.

Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний процес та його загальні характеристики є висновком, підсумком, квінтесенцією історії пізнання, усієї матеріальної та духовної культури.

2. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретична, духовно-практична, предметно-практична

У суспільно практичному плані пізнання здійснюється на двох рівнях: буденному, на якому воно невідривне від практичної діяльності і виступає у вигляді життєвої мудрості або практичного досвіду, і на рівні науки, яка в процесі суспільного поділу праці відокремилась від матеріального виробництва, від практики і стала самостійною і професіоналізованою діяльністю. Наукові знання відрізняються від буденних систематизованим, логічно організованим загально-теоретичним характером.

Функцією людської діяльності, людського освоєння світу є забезпечення не тільки пристосування до середовища і сталого, збалансованого стану життя суспільства і людської індивідуальності, а і забезпечення постійного і безперервного розвитку; сприяння не тільки відтворенню, а й створюванню поза біологічних засобів, «другої природи», «робленого середовища», в якому б людина вдосконалювалась і розвивалась. Причому, головним є адаптація природного і соціального середовища до людини, а не навпаки, саме це, насамперед, характеризує людину, її принципову відмінність від решти живих істот, розкриває її сутність, показує її особливе місце і роль в світі. Тільки діяльність, опредмечуючи людські прагнення, ідеали, бажання, наміри тощо, створює предмети, в яких вони фіксуються і набувають значення і для інших, тобто переводить ідеальне в форми буття.

Перетворенню, безпосередньо чи опосередковано, підлягає, фактично, все, на що спрямовані інтерес та енергія людини, що повинно стати предметом задоволення тієї чи іншої потреби. Наскільки складною, багатомірною і багаторівневою є людина з її діапазоном потреб, настільки багатоаспектною і різноманітною є її перетворювальна діяльність. Особливим предметом перетворювальної діяльності є людина – не тільки тоді, коли вона стає об’єктом для іншого індивіда з метою фізичного чи духовного вдосконалення, зміни взагалі, а і в тому разі, коли одна і та сама людина виступає водночас і як суб’єкт і як об’єктдіяльності.

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань, які є результатом пізнання. Філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина-світ». Аналіз пізнавального процесу ґрунтується на принципах, законах та категоріях діалектики. Наприклад, усвідомлення в науці суперечності між теорією та емпірією призводить до постановки нових проблем дослідження, нової предметної області та ін. Матеріалістична діалектика дає оптимістичну відповідь щодо принципової пізнаваності світу.

Сенсуалізм - це вчення про гносеологію, що визнає відчуття єдиним джерелом пізнання. Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов’язаних формах: відчутті, сприйнятті та уявленні. Відповідно до раціоналізму загальність і необхідність - логічні ознаки достовірного знання - не можуть бути виведені з досвіду і його узагальнень; вони можуть бути почерпнуті тільки із самого розуму або з понять, властивих розуму при народженні, або з понять, що існують у виді задатків. Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні. Чуттєве та раціональне знання неможливе одне без одного.

Чи не найважливіше місце в процесі пізнання, освоєння людиною світу займає практика. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, свідома, цілепокладаюча діяльність людини по освоєнню і перетворенню природи, суспільства, а в кінцевому рахунку – і самої себе. Двонаправленість практики – на об’єкт і «всередину» до самого діючого суб’єкта, проявляється в його самосвідомості, самоспостереженні, самооцінці, самоконтролі. Тобто враховуються не тільки зовнішні детермінанти, об’єктивне, а й внутрішньо-психічне, часом суто суб’єктивне, діалектика зовнішньо-закономірного та інтерсуб’єктивного, раціонально-нормативного і емоційно-особистого, а також організація і всі параметри взаємодіючих сторін. Цими сторонами є ставлення людей до природи і до самих себе.

Практика є виключно суспільною діяльністю і має конкретно-історичний зміст. Вона охоплює весь діапазон чуттєво-предметних дій, всі види активності, де відбуваються матеріальні перетворення і предметні зміни, де мають місце процеси вироблення предметів споживання і саме споживання, творення і руйнування, породження нового і використання виробленого раніше. В рамках практики формується той діяльно-творчий спосіб ставлення до дійсності, який виводить людину за межі пристосувальної поведінки і визначає розвиток всієї матеріальної і духовної культури, всіх форм її життєдіяльності. Різноманіття форм практичної діяльності, її зв'язок з пізнанням роблять практику критерієм істини - мірилом, що дозволяє розмежувати істинність і хибність. Практика аж ніяк не абсолютизована. Вона історично розвивається, змінюється; вона підлегла об'єктивним законам, обмежена наявними умовами.

Здійснювати практичну діяльність людина здатна тільки тому, що в її голові на основі життєвого досвіду, виховання і самовиховання нагромадився величезний фонд із знань, оцінок, образів, "пейзажів", думок, почуттів тощо, які складають зміст її ідеального; породжене дійсністю, воно завжди обернуте на дійсність. Тому перетворювально-речовій дії завжди передує її ідеальне, "теоретичне", буття, в тому числі і у вигляді знань, але не завжди і не обов'язково це знання як такі - часом першочерговим стимулом стає те, що відноситься до цінностей. "Теоретичне" в контексті даного розгляду - не обов'язково наукове знання і те, що належить до наукової теорії; "теоретиками" у людини, як вже було сказано, стали і її органи відчуття, оскіль­ки вони здатні ставитись "до речі заради самої речі"; теоретичним буттям володіє і те, що ми відносимо до духу, форм суспільної свідомості. Саме в такому розумінні слід розглядати співвідношення практики і теорії. Оскільки практи­ка детермінується всім змістом суспільного життя людини, то і служить вона не тільки нарощуванню знань і матеріальних предметів; практика є універсальною діяльністю і водночас специфічною формою суспільного буття людей, отже, її результати набагато ширші знань і користі, раціонального і прагматичного. Створюваний людьми в процесі практики світ завжди багатший, різноманітніший, багатобарвніший, ніж світ науки, знань, теорій тощо. Практика — не просто проекція знань на дійсність, а дійсність стає предметом для практики не тільки заради знань. В реальному житті практичний інтерес виходить далеко за межі знань і науки, для якої метою діяльності є знання. В процес практичної діяльності включається весь діапазон духовних сил людини, так чи інакше активізуються всі здібності і визначення, навіть в тому випадку, коли задача обмежується виключно пізнавальним інтересом.

Практика ґрунтується на-всьому змісті духовного, а індивід, використовуючи знання і систему вмінь, навичок, вправності, поєднує це з ідеями, ідеалами, цінностями, прагненнями, бажаннями, які, насамперед, і є основним "енергетичним паливом", тим, що спонукає і стимулює до діяльності і одержання бажаних результатів. Опора виключно на знання і на раціонально-прагматичне фактично неможлива, а там, де ця тенденція проявляється, відбувається дегуманізація практичної діяльності і самої людини, особливо в сфері техніки і машинізованих конвеєрних технологій, що підтверджується сучасним науково-технічним прогресом. Прогрес і успіхи суспільства визначаються не стільки рівнем наукового знання і запровадженням його в сферу виробництва, скільки зростанням гуманістичних засад, і проявляється насамперед там, де соціальне життя базується на найвищих неперехідних духовних цінностях, на принципах справедливості, сво­боди, добра і краси.

Список використаної літератури

1. Прибутько П., Кондратюк-Антонова Т., Стус В., «Філософія», Посібник для підготовки до іспитів, К., 2996;

2. Причепій Є., Черній А., Чекаль Л. «Філософія», К.,2006;

3. Сморж Л. «Філософія», К., 2006

11