3.Архітектура XIV - середини XVI ст.

Архітектура XIV - середини XVI ст. базувалась пе­реважно на традиціях давньо­руської епохи.

Для цього періоду характерною є:

• поступова кристалізація національних рис архітектурного будів­ництва;

• поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю;

• Формуєть­ся український стиль дерев'я­них церков - трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церк­ву та "бабинець".

• Вікнам і дверям надавали характерної шестикут­ної форми.

В ХІV-ХV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з еле­ментами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарсь­кої загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції фор­тець (на мал. - церква-твердиня у Сутківцях на Поділлі, 1476). У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін.). Замки Закарпаття зводилися у середньовічному дусі.

Готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець ХІV-ХV ст.) та Перемишлі (XV ст.). У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькі стрільчаті вікна та ін.), творчо пе­реосмисленій вітчизняними майстрами. Найстарішою пам'яткою, де готичні елементи співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 р.).

Магдебурзьке право. На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права,

• що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування,

• а також розвиток військової техніки (перш за все, поява артилерії).

• Будуються замки цілком з каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями.

• Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.). Замки Закарпаття зводилися у середньовічному дусі.

Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було ве­ликих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль, Стародуб тощо). Це було пов'язано з військово-політичною ситуацією того часу, частими вій­нами, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар.

На південних землях сучасної України продовжувало здійсню­ватися активне кам'яне будівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь, протя­гом певного часу не потребували зводити великі укріплення, нетатарське населення Криму, зокрема генуезці, греки, вірмени (що ма­сово емігрували до Криму після захоплення Вірменії Османською імперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осілий спосіб життя, змушені були вдосконалювати оборонне будівництво. Так поставали фортеці у Судаку та інших містах Криму.

Але найбільшою (три рівні оборонних стін, 26 башт) фортецею ук­раїнських земель даного періоду були укріплення у колишньому Тірасі, який за часів Київської Русі називався Білим городом і в XIV-XV ст. належав до володінь тимчасово незалежного православного і слов'яномовного Молдавського князівства (нащадки тиверців і бирладників). Білогородську фортецю протягом 1438-1454 рр. було значно розбудовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запрошеного з Галичини. Коли цією фортецею після скасування неза­лежності Молдавії оволоділи турки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити у фортифікаційні укріплення свої зміни - фортеця була неприступною як з моря (лиману), так і з суші.